Особливості уявлень про державу і право в країнах Стародавнього сходу

Лекція
Особливості уявлень про державу і право в країнах стародавнього сходу

План
держава право стародавня індія китай
1. Загальні риси міфологічних уявлень про державу і право в країнах Стародавнього сходу
2. Державно-правова думка стародавньої Індії
3. Етико-політичні вчення Стародавнього Китаю
4. Етико-правовий аспект зороастризму
Література

1.Загальні риси міфологічних уявлень про державу і право в країнах Стародавнього сходу

Початок державно-правової думки як невід’ємної складової міфологічного світогляду сягає доби ранніх річкових цивілізацій, які створили ірригаційне землеробство та могутні державні інституції його підтримки.
Ранні форми державної організації суспільства (прото-держави) виникли в лоні перших цивілізацій в родючих долинах річок Нілу (Єгипет), Тигру і Євфрату (Месопотамія) на межі ІУ-Ш тис. до н. е. Приблизно в цей же час аналогічний процес відбувався в долині Інду (Індія), трохи пізніше — в II тис. до н. е.- в долинах річок Хуанхе і Янцзи (Китай), згодом — в І тис. до н. е.- на Балканському півострові, Західному узбережжі Малої Азії та південному узбережжі Апеннінського півострова (Стародавня Греція). Стародавні цивілізації сформувалися переважно у вигляді низки пов’язаних між собою і, як правило, етнічно близьких ранньокласових номових міст-держав, з подальшою їх трансформацією у централізовані східні деспотії, яскраво виражені в Стародавньому Єгипті та Китаї. Поняття «східна деспотія» характеризується низкою ознак. Це монархічна форма правління з необмеженою спадковою владою монарха — вищого законодавця і вищого судді; централізованою державою з жорстоким тоталітарним режимом, з розгалуженим адміністративним апаратом та безправними підданими. Масова свідомість наділяла правителя тотальними повноваженнями не тільки завдяки божественному характеру його влади, а й завдяки одноосібній ролі в підтримці безпеки, соціальної справедливості і правосуддя. Стійкі патріархально-общинні відносини, на ґрунті яких розвивались ранні державні деспотичні режими, формували в суспільній свідомості образ правителя-батька, захисника слабких і обездолених.
Влада-власність у формі верховного диктату бюрократичної державності виступала структуроутворюючою силою економічного, суспільно-політичного і культурного життя ранньокласових суспільств Стародавнього Сходу. Держава тотально домінувала над суспільством, повністю організуючи та контролюючи його функції. Окремий індивід поза державою не мислив свого існування, навіть не виникало уявлення про його індивідуальну цінність, а отже не ставилося питання про особисті права індивіда. Були громадяни держави (вільні) і були раби в якості знаряддя праці. Політичний союз був початком і кінцем, альфою і омегою суспільного буття, майже не існувало поняття церкви і громадянського суспільства як окремих союзів.
На Стародавньому Сході панував міфологічний світогляд з його домінуючим уявленням про божественне, надприродне походження назавжди встановлених суспільних порядків. Міф у нерозчленованій, синкретичній формі відображав погляди на господарське, соціальне, економічне, політичне життя суспільства. У зв’язку з цим держава уявлялась древнім як цілісний організм, який породжений самою природою, втіленням вищого порядку, ідей добра і справедливості, яким людина покликана служити. Правитель розглядався або живим богом, якому юридично належало все в країні (Єгипет, Індія), або особою, яка керує від імені богів, будучи сама суворо підпорядкованою їм (Месопотамія, Китай). Переконання в божественній природі державної влади виключало будь-який моральний осуд персоніфікаторів цієї влади або думку про непокору. Всі беззастережно корилися деспоту, «заслуговуючи» таким чином на милість богів і безсмертя душі.
Деспотична форма державного правління, морально-етична світоглядна традиція та міфологічна свідомість обумовили характерні риси політико-правових поглядів в країнах Стародавнього Сходу. Усі вони були міфологізованими, мали виключно прикладний характер, в основному стосувалися питань природи, завдання влади правителя та «мистецтва управління», механізму здійснення влади і правосуддя. Політичні уявлення органічно вписувалися в норми моралі, набуваючи форми етико-політичних доктрин, згідно з якими перетворення в суспільстві і державі пов’язувалися зі зміною в способі життя людей та їх моральною поведінкою. «Мистецтво управління» зводилося до морального удосконалення можновладців. Державна влада і суспільство ототожнювались. Це стало причиною того, Що питання про походження держави і права, їхній історичний розвиток залишалися поза увагою.
Принципи етичного детермінізму в методах і засобах управління знаходимо в таких писемних джерелах як «Повчання», що нерідко були настановами з політичних питань «Повчання Птахотепа», «Книга мертвих», «Повчання гераклеопольського царя своєму синові» та ін. (ХХУ-ХХІІ ст. до н. е.), в ранніх главах книги історичних переказів «Шуцзин» (VIII ст. до н. е.), найдавніших пам’ятках права -«Авесті», «Артхашастрі» (УІ-Ш ст. до н. е.), «Законах Ману» (II ст. до н. е.) тощо. Всі вони засуджують злостивість, самовдоволеність, пихатість, безвілля, безвідповідальність правителів; загострюють увагу на зобов’язаннях правителя бути справедливим і старанним у виконанні владних функцій, турбуватися про благо підданих, оточуючи себе здібними, талановитими помічниками, втілювати в життя божественну справедливість.
Так, в політико-моральних поглядах Стародавнього Єгипту з класичною формою східної деспотії домінували уявлення про божественну природу державної влади, фараон розглядався як уособлення бога на землі (так, ще в ранньому царстві (III тис. до н. е.) єгипетським фараонам присвоювали священний титул «сина бога Сонця»), а запорукою земних порядків, законів і правил людської поведінки була божественна справедливість (читай — справедливість фараона). Всі, хто безчинствували, потрапляли у немилість до богів і позбавлялися надії на головне — загробне життя.
У Месопотамії та прилеглих до неї областях (Сирія, Фінікія) вже за доби правління царя Вавилону Хаммурапі (II тис. до н. е.) посилилась тенденція до формування станово-класового суспільства. Тут поряд із державною вла-дою-власністю та редистрибуцією (системою державного централізованого перерозподілу матеріальних та духовних благ) дедалі виразніше почали владно заявляти про себе приватні власність та підприємництво, започатковувався процес поступового відокремлення влади від власності. В масовій свідомості відповідно похитнулися уявлення про сакральність влади верховного правителя, і як нове утверджувалась думка про цінність індивіда. Намагання Хаммурапі зберегти попередні уявлення про божественний характер влади і своїх законів, переконати суспільство про їхню відповідність незмінним божественним приписам і справедливості знаходимо в Законах царя Хаммурапі — політи-ко-правовій пам’ятці XVIII ст. до н. е.
Об’єктивний процес формування імперських структур на Близькому Сході, зініційований новоассирійським, а пізніше нововавилонським і мідійським царствами в третій чверті VI ст. до н. е. врешті завершився утворенням світової імперії Ахеменідів. Вавилонія та Єгипет остаточно втратили незалежність відповідно у 539 і 525 рр. до н. е., увійшовши до складу перської наддержави Ахеменідів. Цивілізації Межиріччя та Єгипту занепали, і вже не відігравали провідної ролі у культурному, інтелектуальному житті стародавнього людства. Хоча в імперії Ахеменідів утвердилась класична форма східної деспотії, однак імперія, як форма деспотичної держави не мала стабільності і перспектив подальшого розвитку. Прогрес і майбутнє людства як історично справдилося, пов’язувались із трьома великими периферійними цивілізаціями Індії, Китаю, Греції.

2.Державно-правова думка стародавньої Індії
Одна із ранніх цивілізацій утворилася більше чотирьох тисяч років тому в долині річки Інд, з центрами в Хараппі та Махенджо-Даро. Археологічні розкопки виявили, що вже в III тис. до н. е. тут існували досить великі міста -центри ремісництва, де були розвинуті землеробство, торгівля, існувало майнове розшарування суспільства. Соціальна нерівність у Стародавній Індії привела до виникнення особливих станових груп — варн брахманів (священнослужителів, жерців), кшатріїв (воїнів, правителів), вайшіїв (землеробів, торговців і ремісників) і шудр (слуг). Перша згадка про брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр міститься в ранньому творі ведичної літератури — Рігведі. У пізніших варіантах Вед вказується на спадковий характер релігійної і військово-управлінської діяльності брахманів і кшатріїв.
Занепад Харрапської цивілізації зумовився глибинною внутрішньою кризою, що охопила суспільство. Крах відпрацьованої державної машини харрапського періоду, занепад економіки, злидні та дискредитація пов’язаних зі старою суспільною системою релігійно-світоглядних засад -усе це спричинило духовну кризу. Настав новий магадхо-маурійський період у розвитку Стародавньої Індії (друга половина І тис. до н. е.- І ст. н. е.), пов’язаний з пануванням прийшлих у XVI ст. до н. е. арійських племен. Це був період формування та розвитку найбільшого не тільки в Стародавній Індії, але й на Стародавньому Сході державного утворення — імперії Маур’їв (IV ст. до н. е.- II ст. н. е.). Характерною особливістю суспільних відносин на той час була регламентація життя суспільства за законами каст, держава ж майже не втручалася у приватні справи людей. Особа ца-ря-людини не мала символу обожествлення. Обожествлялась власне царська влада — гарант процвітання вірнопідданих.
Арійська кастова (варнова) система віднайшла ідеологічне обгрунтування у філософії брахманізму, а засудження цієї системи знаходимо у ранньому буддизмі, який не визнавав авторитету Вед, а відтак і освячуваного ними суспільного устрою.
Ідеологія брахманізму практично втілилася в численних релігійно-ритуальних і правових збірниках, що створювались різноманітними брахманістськими школами — дхарма-сутри і дхармашастри. Найбільш відома дхармашастра отримала назву «Закони Ману» (II ст. до н. е.- II ст. н. е.), якими законодавчо закріпився кастовий поділ суспільства і привілеї родової знаті. Станова належність визначалась з народженням і була пожиттєвою. Царю-людині належало шанувати брахманів, єдиних знавців Вед.
Історія вчень про державу і право розглядає брахманізм як один з варіантів теологічного уявлення про світобудову і суспільне життя. Його політичним ідеалом є теократична держава} в якій цар2 править під керівництвом брахманів, яким належить виключне право тлумачити закони і давати поради царю та представникам інших варн.
Альтернативою брахманізму стала релігійно-філософська течія буддизм (виник у VI ст. до н. е.), засновником якої став виходець із знатної кшатрійської родини Сіддхартха Гаутма (Будда). Ідеологи раннього буддизму заперечували існування бога-творця, визнаючи абсолютне начало Брахмана. Брахман в релігійних і філософських вченнях Стародавньої Індії — це абсолютне, абстрактне, духовне начало, з якого виникає світ і все, що існує в світі. Бог Брахма мислився іманентним, тобто внутрішньо притаманним Брахману.
Виходячи з уявлення про природний характер законів, які керують світобудовою в цілому і суспільством зокрема, буддисти, заперечуючи існування надприродних сил і сак-ральність варнового поділу суспільства, висунули соціальну вимогу урівняння каст. Згідно з їхнім вченням світ не створений богом, а є єдиною течією матеріальних і духовних елементів «дхарм». «Внаслідок постійної зміни «дхарм», реальність виражена як процес вічного і безперервного становлення. Мінливий перебіг буття заважає людині досягти вершин досконалості, а отже позбавляє надії на спасіння. Однак, на думку буддистів, спасіння можливе і полягає, перш за все, у стримуванні людських почуттів, бажань за умови самоспоглядання і самозаглиблення, кінцевою метою яких є вічне блаженство у злитті з божеством і досягнення абсолютного спокою — нірвани (тобто заспокоєння, згасання).
Отже, право на спасіння мають не тільки брахмани, а будь-хто, завдяки власним духовним зусиллям. Ця ідея втілилась у буддійському каноні (законі) «Дхаммапада» (Шлях чеснот). У ньому викладена універсальна етична схема буддизму, інтегрованим висновком якої є положення про те, що моральна доля кожної людини повністю контрольована самою людиною, а можливості спасіння душі необмежені. Перепоною до спасіння можуть бути виключно власні гріхи і помилки.
Таким чином, буддійським вченням підривався авторитет брахманів від народження, та їхні посягання, з огляду їх належності до вищої касти брахманів, на ідейний і політичний провід у суспільстві. Ранній буддизм є одним із варіантів природного права.
Ідеї буддизму визнавались у суспільстві настільки актуальними, що почали справляти неабиякий вплив на державну політику і законодавство. В період об’єднання Індії за правління царя Ашоки (268-232 рр. до н. е.) буддизм в Індії існував в якості державної релігії, набувши значного поширення також у країнах Південно-Східної Азії.

3. Етико-політичні вчення Стародавнього Китаю
Іншу, принципово відмінну від індійської, ситуацію спостерігаємо у Стародавньому Китаї, де станові межі мали менш істотне значення, а людина співвідносилася безпосередньо з державно-адміністративними структурами.
Державно-правова думка в Китаї виникла в добу Шань-Іньської цивілізації — складної військово-політичної структури, яка сформувалася в долині річки Хуанхе (ХІУ-ХШ ст. до н. е.). Регулюючим механізмом суспільних відносин цього періоду були етичні норми (лі), які визначали відношення членів китайської общини до правителя вана і регулювали внутрішньосімейні стосунки. Провідну роль у суспільстві відігравала патріархальна сім’я. Авторитет батька санкціонувався державною владою. Особа правителя — вана °ула напівбожественною. Легітимність його влади забезпечувалась визнанням того, що верховна регулююча сутність -Небо вручила мандат на управління наіідостоіінішому, Щоб справедливо врегульовувати усі земні справи. Імперія Дістала назву Піднебесної.
УІІ-Ш ст. до н. е. Шань-Іньська держава розпалась на кілька окремих князівств. А вже в період царювання Цінь-Ауаньді (246-210 рр. до н. е.) відновилась єдина централізована держава, водночас сформувалась політична традиція і політична культура в суспільстві. Підмурком політичної культури Китаю стала історико-політична концепція «Шу-цзин», основні положення якої зводились до таких засад управління Піднебесною здійснюється виключно за мандатом Неба; управляти Піднебесною повинні наймудріші, освячені благодаттю не в етичному аспекті, а харизматич-но;1 правитель мусить бути взірцем моральних чеснот, справедливим і старшим, піклуватися про благо підданих, оточувати себе здібними, талановитими політиками і чиновниками.
Істотний вплив на формування політико-правової думки в Китаї мали конфуціанство, легізм, даосизм і моїзм.
Найбільш поширеними і впливовими ідеями стали полі-тико-правові принципи конфуціанства і легізму. Жодна правова система в світі не зазнала такого вагомого впливу двох протилежних ідеологій, як правова система Стародавнього Китаю. Етико-політичні догмати конфуціанства і по-літико-правова концепція легізму сформували традиційне праворозуміння китайців, заклали підвалини механізму правозастосування. Спільною рисою цих двох шкіл була їхня політична орієнтація — прагнення організувати життя китайського суспільства на «раціональних», «справедливих» засадах, але розуміння цих засад було різним. Таке становище загострювало ідеологічну суперечку. Але спільна мета сприяла компромісу. З утвердженням династії Хань (III ст. до н. е.- III ст. н. е.) відбулось злиття легізму і конфуціанства в нове вчення — ортодоксальне ханьське конфуціанство. Провідною ідеєю цієї ідеології стала конфуціанська ідея нерівності людей за соціальною, становою, ранговою належністю, а також в залежності від статі, віку, становища в сім’ї. В новій ідеології мораль і право збігалися. Норми моралі стали стереотипом поведінки, а право, на підставі жорстких карних санкцій забороняло ухилятися від виконання норм моралі. Ідеологія ортодоксального конфуціанства відіграла значну роль у створенні імперсько-бюрократичної системи управління в Китаї, яка проіснувала без змін аж до початку XX ст., в цій системі індивід виступав здебільшого «гвинтиком» величезної адміністративної машини.
Ідеологом раннього конфуціанства був Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479 до н. е.). Основний зміст конфуціан ства викладено у книзі «Лунь юй» («Бесіди і висловлювання»), яка була написана учнями Кун Фу-цзи. Конфуціанство має виразний етико-гуманістичний характер. Основною філософською ідеєю цього вчення є ідея гармонії, як запорука загального космічного порядку, рівноваги в світі, а отже і щастя людей. Це гармонія між людьми і природою, гармонія в стосунках серед людей, в доброчесній, моральній поведінці, що відповідає природному закону Дао.
Дао — одне з фундаментальних понять китайської філософії, що позначає природний, вічний і всезагальний закон спонтанного виникнення, розвитку і кінця Всесвіту. Дао у вченні Конфуція — це природний моральний закон, етичний принцип та обов’язок перед державою. Реалізація і удосконалення Дао можливе лише через навчання й формування гуманності (додержання законів і традицій предків), що є необхідними заходами на шляху до гармонізації супільства. Гармонія в суспільстві, згідно з вченням Конфуція, — це «воля Неба». Формою такого суспільства є сукупність соціальних груп, що складаються з колективів, об’єднаних спільними інтересами. Спільною метою цілеспрямованого об’єднання в подібні колективи є реалізація ідеї «сяо» -синівської любові, пошани до старших, а також представників, що належать до вищого рангу в ієрархії суспільних (державних) відносин.
Керуючись ідеєю гармонізації суспільства, та спираючись на традиційну для Китаю ідеалізацію патріархальної сім’ї, Конфуцій розвинув патріархально-патерналістську концепцію держави. Згідно з його поглядами держава подібна до великої патріархальної сім’ї. Влада імператора (сина Неба) уподібнена владі батька і є недоторканною і священною. Відносини правителя, правлячих і підданих аналогічні сімейній ієрархічній підпорядкованості.
Політичним ідеалом Конфуція була аристократична форма правління, яка зобов’язує правителя і чиновників дотримуватися принципів добра і справедливості, а найвищою чеснотою підданих — віддано служити правителю і мати послух перед «старшими» (чиновниками). Існуючий у суспільстві поділ людей на вищих і нижчих («благородних мужів» і «дрібних нікчемних людців») Конфуцій обґрунтовував як справедливий стан, який повністю узгоджується із загальним законом справедливості Дао. Засобом підтримки справедливості у державі, згідно з Конфуцієм, є не позитивний закон, а норми доброчинності і моралі, основним змістом яких виступають компроміс і злагода, які досягаються шляхом дотримання «міри» у прагненнях і жаданнях людей.
Негативне ставлення Конфуція до позитивного закону було викликане імперативно-наказовою формою, та жорсткими санкціями останнього. Законодавчу форму Конфуцій розглядав лише як мірило, зразок правильної поведінки, але яка не вимагає суворого дотримання і обов’язкового судового захисту.
Таким чином конфуціанство започаткувало ідею патер-налістської природи держави.
У III—V ст. до н. е. в Китаї періоду Чжаньго посилилась роль права з його стабільними каральними санкціями. В цю добу остаточно сформувалося завершене вчення про управління народом і державою — легізм, школи законників. Ідеологи легізму Гуань Чжун, Шан Ян, чиї погляди узагальнені в легістській «Книзі правителя області Шань» («Шань дзюнь іиу»), розв’язували суспільні проблеми виключно в інтересах держави, розглядаючи окрему людину лише як засіб для досягнення загальнодержавних цілей.
Легісти першими в історії політичної думки Стародавнього Світу (і людства взагалі) раціоналістично обґрунтували думку про несумісність політики і моралі, що суперечило існуючій на той час традиції ототожнення моралі і політики. Вони відстоювали ідею абсолютної влади правителя, який повинен правити методом «батога і пряника» на основі позитивних жорстоких законів, які тотально регламентували б життя підданих і не підлягали осуду та оскарженню.
Підмурком ідеології легізму є концепція деспотичної держави, в якій одноосібним творцем законів є імператор (правитель); держава тотально регулює економіку; відбувається систематичне оновлення державного апарату шляхом призначення на посади чиновників і на засадах рівних можливостей при висуванні на адміністративні посади; діє єдиний принцип титулування на підставі чіткого розмежування між правлячими станами, з відповідною системою привілеїв, нагородженням за віддану імператорові армійську службу і військові доблесті; панує єдиний принцип колективної відповідальності з уніфікованим мисленням чиновників і цензорським наглядом за роботою державного апарату.
Легісти проповідували ідею мілітарної держави, яка розширює свої кордони шляхом завоювань інших народів. Проголошували ідею жорстоких покарань, без яких, на їх думку, існування суспільства позбавлене сенсу; відмовлялись визнавати зв’язок між мірою покарання і тяжкістю проступку, наполягали на жорстокому незворотному покаранні навіть за найменше порушення наказів імператора, заперечуючи апеляції про помилування. Таке ставлення до покарань без оскарження формувало в правовій свідомості поняття злочин проти держави.
Таким чином, легісти започаткували ідею тоталітарної держави з її непогрішимістю і тотальною вседозволеністю.
Зачатки роздумів про природне походження держави і права знаходимо в даосизмі — філософському вченні про існування Всесвіту і людського суспільства. Формування цього вчення асоціюється в історії філософської і політичної думки з іменами Лао-цзи (Лі Ер) і Чжуан-цзи (IV-III ст. до н. е.). Ідеї цих мислителів втілені в трактаті «Лао-цпі» («Дао де дзін») і просякнуті іронічним, неприховано негативним ставленням до державної служби. Згідно з їхнім вченням держава, як і Всесвіт, виникла і розвивається згідно з законом Дао. У філософії Лао-цзи Дао — це незримий, всюдисущий закон природи, суспільства, поведінки і мислення, що невідокремлений від матеріального світу і править ним. Стосовно до Дао всі рівні, бо він втілює вищу добродійність і природну справедливість. Будь-яке насильство, війни, загарбання чужих територій не повинні стати практикою державного життя. Всі штучно створені державні інституції, що формою і змістом суперечать закону Дао, є хибними і ведуть суспільство у небуття.
Даоси ідеалізували традиційні патріархальні відносини, визнаючи їх відповідними закону Дао. Шлях вдосконалення людини вбачали поза одержавленим суспільством, на лоні природи у єднанні зі світовим Дао на принципах недіяння, відмови від будь-якої боротьби. На їхню думку причиною зла і смути в суспільстві є знання і пристрасті. Тому управління на засадах знання є найгіршим нещастям для підданих. Єдиним засобом подолання зла, на думку даосів, є відмова від будь-яких бажань, пристрастей, освіти. Ідеальним правителем може бути лише той, хто сам відмовився від бажань.
Отже, згідно з вченням даосів держава — це частка єдиного природного процесу розгортання закону Дао, а в суспільстві всі рівні, отож повинні мати рівні можливості і права в розв’язанні суспільних проблем.
Зародок договірної теорії держави та права знаходимо у моїзмі — філософському вченні, засновником якого був Мо Ди (Мо-цзи) (479-400 рр. до н. е.). Основні ідеї моїзму викладені в трактаті «Моцзи», який створювався протягом двох століть. Звертаючись до традицій старовини, моїсти захищали ідеал держави, в якій би діяли принципи взаєморозуміння, взаємоповаги, всеохоплюючої любові і взаємовигоди.
Мудрість правителя вбачали у вмінні правити так, щоб у державі не було бідних, бо бідність — це чинник, що веде до зла і безладу як у суспільстві, так і у державі.
Мо-цзи проповідував ідею соціальної рівності, бо у «Неба немає вибраних». В старовину, говорив Мо-цзи, люди жили як дикі звірі, між ними панували ворожнеча, кожний по-своєму розумів, що таке справедливість. Згодом вони усвідомили, що причиною ворожнечі і безладу в суспільстві є відсутність мудрого управління і старшинства. Тоді з-поміж себе люди вибрали наймудрішого, доброчесного правителя і проголосили його сином Неба. Правитель створив єдиний зразок справедливості в Піднебесній і це стало запорукою порядку і миру між людьми.
Отже, згідно з Моц-зи, державна форма організації суспільства започаткувалась шляхом добровільної угоди між людьми, які прагнули досягти злагоди і миру у стосунках між собою.

4. Етико-правовий аспект зороастризму

Зороастризм — давньоіранська релігія, що склалася у X-VII ст. до н. е. і набула поширення у Середній Азії. Основні постулати релігії втілені у збірнику священних книг «Авеста». Виникнення зороастризму пов’язують з ім’ям легендарного Заратустри (прибл. VIII ст. до н. е.). Позитивний сенс і мету буття Заратустра вбачав у боротьбі добра зі злом, вірячи в абсолютну перемогу добра. Цей ідеальний постулат став фундаментом вчення зороастризму.
Зороастризм виник як духовна альтернатива давнішнім традиціям Близького Сходу, для яких окрема людина була безправною, пасивною, другорядною істотою — і в Космосі, і в соціумі. Тепер вперше в історії духовної культури людства проголошувалась свобода волі та вибору індивідом свого власного життєвого шляху, свого вибору між добром, яке персоніфікує Ахурамазда — головне божество, що уособлює світло, добро, істину, життя, та злом, втіленням якого є Анра-Майю — божество темряви, зла, брехні і смерті.
Заратустра, закликаючи всіх служителів Ахурамазди до взаємної любові, всепрощення, миру і злагоди, вчив, що держава покликана втілювати добро небесного царства Ахурамазди, а правитель зобов’язаний опікуватися знедоленими і боротися зі злом.
Політична модель суспільства Стародавнього Сходу вкладалася в просту схему політичний лад зосереджувався в богові-цареві, його підтримували і оточували жерці-бюро-крати, які тлумачили світ за допомогою міфу, а політичний союз був початком і кінцем всього життя суспільства. Держава мислилась як цілісний організм, даний самою природою, як чинний орган здійснення вищих ідеалів правди і добра, яким людина зобов’язана служити, взірець найвищої реалізації моральної досконалості. Проте тут окремий індивід не мислився як цінність. Найвищою цінністю була держава, очолювана правителем, який уособлював або втілював Бога на Землі.
На рубежі II—І тис. до н. е. спостерігається поступова деміфологізація політико-правових уявлень. На зміну приходить раціональне осмислення дійсності. Здійснювалося це відповідно до вимог об’єктивного розвитку суспільства. Саме в цю добу спостерігається перехід від ранніх цивілізацій до традиційних станово-класових суспільств Сходу. Влада поступово десакралізується, відокремлюється від власності, натомість набирає розвиток приватна ініціатива. Політика, як стратегія людської волі та хитрощів, відокремлюється як самостійний чинник від релігійного культу. Людина відчуває за собою моральне право, санкціоноване вищими силами буття на свободу і відкриту непокору владі з її зловживаннями і несправедливим вря-дуванням. Даоси іронізують над державною службою, буддисти не визнають сакральності варнового поділу суспільства, зороастрійці наголошують на свободі вибору між добром і злом.
Відповідно спостерігаємо уже в Стародавньому Китаї чітку орієнтацію правової свідомості і політичної культури на норми природного права (книга Шу-цзин), ідея якого тільки визрівала в Стародавньому Єгипті. Основні засади природного права про природну рівність людей, право на реалізацію потреби свободи, були втілені у вченнях Заратустри, буддистів, даосів. Ідею договірного походження держави знаходимо у вченні Мо-цзи. Глибоке укорінення у патріархальні традиції суспільства Стародавнього Китаю сприяло формуванню тут і утвердженню ідеї патерналістськоі природи держави на етико-морсшьних (конфуціанство) і тоталітарних (легізм) засадах.

Література
1. История государства и права зарубежных стран. Ч. 1.- М., 2000.-С. 13-115.
2. История политических и правовых учений древний мир.- М., 1985.
3. История политических и правових учений домарксистский период.- М., 1991.
4. История политических и правовых учений. Учебник для вузов (Под ред. Нерсесянца В.).- М.. 1999.- С. 35-50.
5. Калінін Ю., Харьковіценко Є. Релігієзнавство. Підручник.- К., 1997.-С. 42-77.
6. Павленко Ю. Історія світової цивілізації.- К., 1996.- С. 257-296.
7. Философский знциклопедический словарь.- М., 1983.
Размещено на http //www.