Основні підходи до визначення поняття особистість»»

ПЛАН
Вступ. 2
Розділ 1. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її місця в суспільстві 5
1.1 Зміст поняття «особистість» – соціологічне визначення. 5
1.2 Еволюція поглядів про суть особистості в історії соціологічної думки. 9
Розділ 2. Основні підходи до вивчення поняття «особистість». 13
2.1 Марксистська концепція особистості розгляд особистості через категорію «праця» 14
2.2 Рольова теорія особистості поняття соціального статусу та соціальної ролі 15
2.3 Теорії референтних груп. 18
2.4 Особистість у теорії символічного інтеракціонізму процес формування «концепції власного Я» (Дж. Мід, Ч. Кулі) 20
2.5 Гуманістична теорія особистості А. Маслоу. 23
Висновки. 26
Список використаної літератури. 30

Вступ

Актуальність теми дослідження. Особистість є об’єктом вивчення ряду гуманітарних наук, і насамперед соціології. Соціологічний підхід виділяє в особистості соціально-типові якості. Оскільки соціологію людина цікавить насамперед не як продукт природи, а як продукт суспільства, то для неї найважливіше значення має категорія «особистість». Особистість зазвичай розглядається як конкретне вираження сутності людини, втілення й реалізація в ній системи соціально значимих рис й якостей даного суспільства. Як відзначав К. Маркс, головне в особистості «не її абстрактна фізична природа, а соціальна якість».
Особистість – соціальний вигляд людини як суб’єкта суспільних відносин і дій, що відображають сукупність соціальних ролей, які вона грає в суспільстві. Відомо, що кожна людина може виступати відразу в багатьох ролях. У процесі виконання всіх цих ролей у неї формуються відповідні риси характеру, манери поведінки, форми реакції, уявлення, переконання, інтереси, схильності й т.д., які в сукупності й утворюють те, що називається особистістю.
Основна проблематика соціологічної теорії особистості пов’язана із процесом формування особистості й розвитку її потреб у нерозривному зв’язку з функціонуванням і розвитком соціальних общностей, вивченням закономірного зв’язку особистості й суспільства, особистості й групи, регуляції й саморегуляції соціальної поведінки особистості. Соціологія в цілому містить безліч теорій особистості, які відрізняються один від одного кардинальними методологічними установками.
Особистість як суб’єкт соціальних відносин, насамперед, характеризується автономністю, певним ступенем незалежності від суспільства, здатністю протиставити себе суспільству. Особиста незалежність сполучена з умінням панувати над собою, а це, у свою чергу, припускає наявність в особистості самосвідомості, тобто не просто свідомості, мислення й волі, а здатність до самоаналізу, самооцінки, самоконтролю.
Самосвідомість особистості трансформується в життєву позицію. Життєва позиція являє собою принцип поведінки, заснований на світоглядних установках, соціальних цінностях, ідеалах і нормах особистості, готовності до дії. Значення світоглядних і цінностно-нормативних факторів у житті особистості роз’ясняє диспозиційна теорія саморегуляції соціального поводження особистості. Зачинателями цієї теорії були американські соціологи Т. Знанецький і Ч. Томас, у радянській соціології цю теорію активно розробляв В. А. Ядов. Диспозиційна теорія дозволяє встановити зв’язки між соціологічною і соціально-психологічною поведінкою особистості. Диспозиція особистості означає схильність особистості до певного сприйняття умов діяльності й до певної поведінки в цих умовах. Проблема вивчення особистості в соціології є однією з центральних, оскільки кожен соціолог для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємозв’язків людей у суспільстві зобов’язаний зрозуміти, що рухає вчинками кожної конкретної людини. Індивідуальна поведінка, таким чином, являє собою основу розуміння життя всієї соціальної групи або суспільства.
На відміну від психології соціологія відразу намагається дати відповіді на питання про соціальну поведінку особистості, представити особистість у всьому різноманітті соціальних зв’язків. У зв’язку із цим у ході вивчення особистості в контексті соціальних зв’язків необхідно дати відповіді на питання про формування особистості в соціальному оточенні, місці, займаному особистістю в соціальному просторі, включенности особистості в соціальні групи, сприйнятті особистістю культурних норм, відхиленнях від цих культурних норм. Таким чином, дослідження основних підходів до визначення особистості в історії соціологічної думки є достатньо актуальною.
Мета дослідження – проаналізувати основні підходи до визначення особистості з точки зору соціології, дослідити теорії розвитку особистості та їх основних представників.
Мета дослідження зумовила вирішення таких завдань
— розглянути поняття «особистість» під кутом соціологічного пізнання;
— визначити основні соціологічні підходи до визначення людини;
— проаналізувати теорії розвитку особистості, вивчити розробників та представників цих теорій.
Об’єктом дослідження є особистість, як головна ланка в соціальних зв`язках.
Предмет дослідження – особливості соціологічних теорій особистості, їх аналіз та характеристика.
Практична значущість роботи пов’язана з можливостями використання основних положень курсової роботи для подальшого дослідження даної проблематики.
Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Курсова робота включає вступ, два розділи, шість підрозділів, висновки, список використаної літератури (всього 35 джерел).

Розділ 1. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її місця в суспільстві

1.1 Зміст поняття «особистість» – соціологічне визначення
Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб’єкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики.
Соціальне не протистоїть біологічному і не виникає з нього. З народження людина одержує таку тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Соціальне життя розвиває специфічні людські біологічні якості. Тому суспільне становище людини є її природним станом.
Соціологія по-різному трактує поняття «людина», «особистість», «індивід». Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людського роду. «Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб’єктом соціальних процесів. Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена [30, 24].
Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості — не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.
Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них. Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур — груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.
Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним вираженням індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість — це суб’єкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів.
Як вказує Циба В. Т — особистість є не тільки наслідком, але і причиною соціально етичних дій, здійснених у даному соціальному середовищі [30, 44]. Економічні, політичні, ідеологічні і соціальні відносини історично визначеного типу суспільства переломлюються і виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер її практичної діяльності. Саме в її процесі людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого боку — виробляє своє особливе відношення до зовнішнього світу.
Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб’єкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ.
Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики. Соціальне не протистоїть біологічному і не виникає з нього. З народження людина одержує таку тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Соціальне життя розвиває специфічні людські біологічні якості. Тому суспільне становище людини є її природним станом.
«Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб’єктом соціальних процесів. Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена [23, 47].
За словами Злобіної О., до найактуальніших завдань сучасної соціології особистості належать дослідження процесів формування світогляду та світосприйняття, сфери свідомої та підсвідомої діяльності, механізмів нормотворення та мотивації діяльності, засобів виховання та самовиховання, методів управління та самоуправління, впливів ролей, мети, віри, сенсу та інших цінностей на характер існування[4, 13].
Вирішуючи ці завдання, соціологія особистості виконує світоглядну, пізнавальну, управлінську, виховну, педагогічну, дослідницьку, художньо-мистецьку, культурно-освітню, інформаційну, просвітницьку та багато інших функцій, які охоплюють практично усі найважливіші аспекти буття людини у сферах праці, дозвілля та духовної діяльності. Визнаючи цінність людської особистості, неприпустимість обмежень щодо пізнання її засобами лише однієї наукової дисципліни, більшість дослідників акцентує увагу на соціальній сутності буття, на взаємозалежності особистості й соціального устрою суспільства. Однак такий підхід нерідко призводить до повного розчинення унікального духовного складу окремої людини в узагальнених соціальних утвореннях [28, 146].
Подолавши вузькоспеціальний підхід до уявлень про особистість, сучасна наука тлумачить це поняття, беручи до уваги взаємостосунки соціуму як чогось цілого і особистості як не менш цілого і неподільного. Поняття особистості — це своєрідний барометр соціальної зрілості суспільства, в якому кожна людина може реалізовувати себе більш-менш повно, надто вузько чи досить широко, вільно, активно і творчо чи, навпаки, — підневільне і пасивно, нагадуючи при цьому гвинтик якогось механізму.
Безвідносного поняття «особистість» існувати не може, бо сутність людини завжди «прив’язана» до того чи іншого рівня розвитку суспільства, який відображає характер виробничих процесів та стосунків між людьми, тип політичного устрою держави і ставлення до культурних цінностей. Особистість, таким чином, безпосередньо і водночас опосередковано бере участь у житті як окремих клітин суспільства (сім’я, навчальні, трудові, наукові колективи, рухи, партії, організації), так і соціального універсуму загалом, бо так чи інакше наслідки діяльності окремої особи чи їх спільнот позначаються на стані соцієтальних (глобальних) процесів життєдіяльності людства [30, 124].
Загальні уявлення про світогляд, статус, соціальну роль особистості, про вплив на життя людини процесів пам’яті, темпераменту і стилів мислення потребують розкриття гносеологічних аспектів. Взагалі гносеологічний підхід дає змогу розглядати особистість як соціальний суб’єкт, який перебуває у різних фазах, на різних етапах, стадіях та рівнях становлення і змін. Зокрема, життєвий шлях особистості слід розподіляти на такі відрізки, які багато в чому коригуються з віком людини. Досить стисло основні етапи життя можуть бути розкриті через уявлення про дитинство, юність, зрілість і старість. Детальніше етапи становлення і змін особистості розгортаються наступним чином немовля, дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, похилий вік і старість.
Певна річ, світосприйняття дитини чи підлітка суттєво відрізняється від бачення світу зрілими людьми. Не менш суттєва залежність цінностей і поведінки людей від низки об’єктивних чинників, детермінуючих процеси формування особистості вояк чи робітник принципово інакше оцінюватимуть одне й те саме явище, ніж проповідник чи науковець і, певна річ, інакше діятимуть.
Єдність у людині різних ознак і суперечливих складових частин її суті потребують розуміння того, що особистість одночасно є і ціле, і лише частина цілого, виступає носієм добрих, прогресивних рис і злих сил, відживаючих тенденцій. Так, одна і та сама людина може бути доброю, розумною, чуйною, кваліфікованим працівником, активним провідником певних ідей, залишаючися водночас заповзятим противником нових технологій, засобів виробництва, жорстокою і невдячною до своїх батьків, носієм підступних, злих намірів.
Спроби розкрити механізми формування особистості, специфіки її дій обмежувались останнім часом уявленнями про ролі, які людина виконує залежно від обставин, віку, освіти і культурного розвитку. Так званий рольовий підхід багато в чому допомагає глибше зрозуміти багатогранність і полі-функціональність особистості. Однак уявлень про різні ролі, які виконує особистість, вкрай недостатньо, щоб зрозуміти все розмаїття соціальних засобів, ознак і чинників, які безпосередньо пов’язані з принципами і формами її структурної будови.
1.2 Еволюція поглядів про суть особистості в історії соціологічної думки
Людина є об’єктом наукового інтересу різних соціогуманітарних наук. Основні проблеми особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.
Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Вона виявилася вельми плідною і стійкою; породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і в соціології. Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну та найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю [19, 36-41].
Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають «людину діяльну» (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважається особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й духовні феномени, згідно з цією версією, укорінені у відчуттях, інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілення у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, пізніше — в сучасній соціобіології [28, 153].
Четверта антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність «людини розумної», «людини богопо-дібної» і «людини діяльної», визнаючи їх як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати «волі до життя». У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб’єктивістські орієнтації.
Загалом етапи розвитку філософської антропології (вчення про людину) демонструють поступове ускладнення, зміну уявлень про людину та особистість. Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особистість», визнають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.
Різноманітні соціологічні дослідження суті, змісту та якісних характеристик особистості намагаються визначити, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність — біологічні чи соціальні, раціональні чи ірраціональні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства, а також, що найкраще репрезентує особистість — її свідомість чи поведінка.
Зумовленість соціального життя людини біологічними чинниками і закономірностями висували на передній план соціальний дарвінізм та расово-антропологічний напрям. Нині такі ідеї характерні для соціобіології, яка вважає людину типовим представником тваринного світу. Критикуючи подібні погляди, соціологи зазначають, що вони виникли як протест проти марксової теорії особистості, яка інтерпретує людську природу як продукт соціальних сил.
Серед соціологічних вчень є концепції, які у ланцюгу «природне (біологічне) — соціальне» в людині абсолютизують першу або другу складову (соціобіологія — марксизм). Таке співвідношення може бути одним з критеріїв побудови типології соціальних теорій особистості [19, 58].
Деякі соціологи розглядають співвідношення раціонального та ірраціонального у людині, що можна вважати наступним критерієм у класифікації соціологічних поглядів на особистість. Наприклад, у теоріях соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) переважає віра у всемогутність людського розуму та інтелекту. Згідно з цією концепцією соціальний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини, залежить від її інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної й традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціональної поведінки. Прихильники психологічного напряму в західній соціології XIX ст. (Г. Лебон у концепції «психології натовпу», У. Мак-Дугалл у теорії інстинктивізму, В. Парето) у соціальній дії та поведінці особистості вбачають перевагу нелогічних вчинків, які виступають в цих концепціях результатом чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального психічного процесу. У співвідношенні почуттів і розуму вони віддають пріоритет почуттям, які, на їх думку, є істинними рушійними силами історії.
Продовженням цих концепцій є соціологія фрейдизму. На думку Фрейда, початком і основою життя індивіда, в тому числі й соціального, є інстинкти, потяги і бажання, притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів — сексуального та агресивного, які є рушіями прогресу, визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав. Ці погляди продовжуються у сучасному неофрейдизмі (Е. Фромм), який приділяє увагу соціальному в людині, розглядаючи ставлення індивіда до світу і собі подібних [3, 44].
Нині в соціології переважає синтезований підхід до оцінки цих двох аспектів внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки, трактуючи особистість як сукупність раціональних і чуттєвих сутнісних якостей.
Ще одна група соціологічних теорій особистості розглядає співвідношення індивідуального та колективного, суспільного начал у людині. Концепції символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології на передній план висувають думки про зумовленість соціальних реалій світу індивідуальними прагненнями і бажаннями, втіленими у взаємодії суб’єктів або духовних взаємозв’язках особистостей.
Е. Дюркгейм започаткував традицію першості й вищості колективних уявлень, згідно з якою індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уявленнями), індивідуальність особистості є похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, цілковито залежна і вторинна щодо них. Зважаючи на свідомість або поведінку (діяльність) особистості, соціологічні концепції біхевіоризму зосереджуються на соціальній зумовленості поведінки і вчинків особистості, з’ясуванні причин і мотивів соціальної діяльності людини [3, 48].

Розділ 2. Основні підходи до вивчення поняття «особистість»

Особистість вивчається соціологією з позиції її соціально типових якостей, як суб’єкта соціальних дій. Існує два підходи щодо вивчення і визначення особистості, це спричинено суперечностями в теоріях розвитку особистості. З точки зору першої кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє не дуже значну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні, внутрішні якості та здібності людини вважаючи, що особистість – це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Але слід зазначити, що це два крайні погляди на процес формування особистості, хоча практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі.
В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі. Прихильники теорії ролей (Мертон, Фрейд, Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі; це відповідність або невідповідність людини своїм статусним характеристикам. Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін, – роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці [24, 37].

2.1 Марксистська концепція особистості розгляд особистості через категорію «праця»
Один з варіантів вирішення проблеми особистості містить теорія К. Маркса . У його розумінні суб’єктами суспільного розвитку є соціальні утворення декількох рівнів людство, класи, нації, держава, родина й особистість. Рух суспільства здійснюється в результаті дій всіх цих суб’єктів. Однак вони аж ніяк не рівнозначні, і сила їхнього впливу змінюється залежно від історичних умов.
У різні епохи як вирішальний, висувається такий суб’єкт, який є основною рушійною силою даного історичного періоду. У первісному суспільстві основним суб’єктом соціального життя була родина або спільності, які виникали на її основі (рід, плем’я). З появою класового суспільства суб’єктами суспільного розвитку, згідно Маркса, стають класи (різні в усі періоди), а рушійною силою – їхня боротьба. Наступна зміна суб’єкта соціальної дії передбачалася Марксом у результаті встановлення комуністичних відносин. У цей період людство переходить від стихійного розвитку до свідомого, осмисленого творення суспільних відносин у всіх сферах життя. Маркс вважав, що саме тоді почнеться справжня історія людства. І суб’єктом суспільного розвитку стане цілеспрямовано діюче людство, яке звільнилося від класової боротьби й інших стихійних проявів, яке усвідомило себе й зміст свого існування.
Але потрібно обов’язково мати на увазі, що в концепції Маркса всі суб’єкти суспільного розвитку діють у руслі об’єктивних законів розвитку суспільства. Вони не можуть не змінити ці закони, не скасувати їх. Їхня суб’єктивна діяльність або допомагає цим законам діяти вільно й тим прискорює суспільний розвиток, або заважає їм діяти й тоді гальмує історичний процес [30, 73-74].
Як же представлена в цій теорії проблема, що цікавить нас особистість і суспільство? В марксистській теорії особистість вважається суб’єктом суспільного розвитку, щоправда, не висувається на перший план і не попадає в число рушійних сил соціального прогресу. Відповідно до концепції Маркса, особистість не тільки суб’єкт, але й об’єкт суспільства. Вона не є абстракт, властивий окремому індивідові. У своїй дійсності вона – сукупність всіх суспільних відносин. Розвиток індивіда обумовлений розвитком всіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або непрямому спілкуванні, він не може бути відірваний від історії попередніх і сучасних йому індивідів.
Таким чином, життєдіяльність особистості в концепції Маркса всебічно визначається суспільством у вигляді соціальних умов її існування, спадщини минулого, об’єктивних законів історії й т.д. Але деякий простір для її соціальної дії все-таки залишається. Відповідно до Маркса, історія не що інше, як діяльність людини, яка йде до своєї мети. Яким же чином обумовлена з усіх боків людина творить історію? Як особистість впливає на хід історичного розвитку?
Для розуміння цього в марксизмі величезне значення має категорія «практика». Суб’єктивність особистості, згідно теорії Маркса є результат його предметної практики, освоєння людиною в процесі праці об’єктивного світу і його перетворення. У цьому змісті кожен індивід, так чи інакше залучений у людську практику, є суб’єктом суспільного розвитку.
2.2 Рольова теорія особистості поняття соціального статусу та соціальної ролі
Значне місце в соціології особистості займає рольова теорія особистості. У цій теорії соціальна повведінка особистості визначається двома основними поняттями «соціальний статус» і «соціальна роль».
Термін «соціальна роль» почали розробляти на початку XX століття Е. Дюркгейм, М. Вебер, а пізніше — Т. Парсонс, Т. Шибутані, Р.Лінтон й ін. Надалі свій розвиток він знайшов у різних соціологічних теоріях, у першу чергу функціоналістських і інтеракціоністських. У вітчизняній соціології за радянських частів розробці концепції рольової теорії особистості багато уваги приділяли у своїх роботах такі вчені, як І. С. Кон, В. А. Ядов та інші.
«Соціальна роль, — пише І. С. Кон, — це щось безособове, не пов’язане ні… із чиєю індивідуальністю, це те, що очікується в даному суспільстві від усякої людини, що займає певне місце в соціальній системі» [5, 38]. Таким чином, соціальна роль – це сукупність вимог (приписання, побажання й очікування відповідної поведінки особистості), які суспільство пред’являє особам, що займають певні соціальні позиції. Дані вимоги знаходять своє вираження в конкретних соціальних нормах. Належне виконання вимог, пов’язаних із соціальною роллю, забезпечує система соціальних санкцій як позитивного, так і негативного характера.
Соціальна роль, виникає у зв’язку з конкретною соціальною позицією, яку займає індивід, що має місце в суспільній структурі, одночасно із цим – це конкретний (нормативно схвалюваний) спосіб поведінки, який обов’язковий для всіх індивідів, які виконують подібні соціальні ролі.
Але слід зазначити, що жодна роль не є жорстко фіксованою моделлю поведінки. Хоча суспільство й нав’язує індивідові соціальну роль, характер індивіда впливає на те, якою мірою його поведінка буде відповідати очікуванням інших.
Термін «соціальний статус» (від лат. status — стан справ, положення) вперше в соціологічному змісті вжив англійський історик Г.Д.С.Мейн. Спочатку в Древньому Римі даний термін означав правове положення юридичної особи. Із середини 30-х рр. XIX ст. розробкою теорії соціального статусу займалися Р.Лінтон, Ф.Мерилл, Т.Шибутані, Р.Тернер й ін. У наш час цей термін використовується соціологами у двох основних змістах
· позначення соціальної позиції індивіда або групи в соціальній системі;
· позначення рангу, престижу цієї позиції.
У широкому змісті соціальний статус – це становище індивіда в суспільстві, яке він займає відповідно до віку, статі, походження, професією, родиним станом. Вчені розрізняють природжений (приписаний) статус – національність, соціальне походження й т.д. і досягнутий (набутий) статус – освіта, заслуги, кваліфікація й т.д [4, 42].
Соціальний статус не визначаться довільно, а залежить від пануючої в даному суспільстві системи цінностей і культури. Наприклад, для дослідження стратифікаційної структури сучасного американського суспільства використовують наступні критерії рід занять, величина доходу, рівень освіти, етнічна приналежність.
Розглядаючи індивідуальну людську дію як, систему, що самоорганізується Т. Парсонс розкрив її специфіку як
· символічну, тобто ту, яка має символічні механізми регуляції –мова, цінність і т.п.;
· нормативну, тобто залежну від загальноприйнятих норм і цінностей;
· волюнтаристичну, тобто незалежну в якомусь ступені від умов середовища, хоча й залежну від суб’єктивних «визначень ситуації» [18, 53].
Вивчення механізмів соціальної дії й взаємодії дозволило Т. Парсонсу і його послідовникам виділити структуру так званих «потребових диспозицій» суб’єкта дії або його мотиваційну структуру (когнітивну, катектичну – здатність розрізняти в ситуації позитивні й негативні для особистості значення), і оцінну й ціннісну орієнтацію як область не внутрішніх, а вже зовнішніх символів, що регулюють дії всіх суб’єктів взаємодії. Це, у свою чергу, дало можливість показати неспроможність уявлень про особистості як повністю незалежної від суспільства або ж жорстко культурно запрограмованої.
Т. Парсонс провів також розрізнення понять особистості як цілісної біотехнологічної системи, з одного боку, і соціального діяча як абстрактного комплексу соціальних ролей, з іншої сторони. Тим самим він сформулював модель системи дії, що включає в себе культурну, соціальну, особистісну й органічну підсистеми, що перебувають у відносинах взаємообміну. Це і виявилося одним з головних теоретичних досягнень Т. Парсонса.
У рольовій теорії (У.Томас, Р.Дарендорф), починаючи з 40-х рр., все частіше замість терміна «соціальний статус» використовується термін «позиція», як більш нейтральний, вільний від ціннісного підходу, тому що поняття «соціальна роль» все частіше асоціюється із сукупністю певних прав й обов’язків, як з запропонованою або очікуваною поведінкою. У цьому випадку соціальна структура розглядається як різні типи відносин між позиціями. Соціальний статус, здобуваючи якість рангу, престижу позицій індивіда або групи, стає елементом теорії соціальної стратифікації.
При цьому необхідно розрізняти соціальний статус й особистий статус індивіда. Якщо соціальний статус пов’язаний із приналежністю індивіда до певної групи й із престижем групи, то особистий статус, навпаки, з положенням всередині первинної групи, як правило, малої, і особистісними якостями, які викликають повагу (неповагу) навколишніх. На закінчення необхідно відзначити, що як статус не може існувати без ролі, так і роль не може існувати без статусу [23, 115].
У наш час інтерес соціології до особистості знову зріс. Це пов’язане з тим, що процеси взаємодій у малих групах мають велике значення на процеси, що відбуваються в макроструктурах.

2.3 Теорії референтних груп
Референтна група, як відзначає Г. С. Антипина – «це реальна або уявлювана соціальна група, система цінностей і норм якої виступає для індивіда еталоном» [2, 53].
Відкриття феномена «референтної групи» належить американському соціальному психологу Г.Хаймену. Даний термін був перенесений у соціологію із соціальної психології. Психологи спочатку під «референтною групою» розуміли таку групу, стандарти поведінки якої індивід наслідує й норми й цінності якої засвоює.
У ході ряду експериментів, які Г. Хаймен проводив на студентських групах, ним було виявлено, що частина членів малих груп розділяє норми поводження. прийняті не в тій групі, у яку вони входять, а в якоїсь іншої, на яку вони орієнтуються. Тобто приймають норми груп, у які вони не включені реально. Такі групи Г. Хаймен назвав референтними групами. На його думку, саме «референтна група» допомагала роз’яснити той «парадокс, чому деякі індивіди не асимілюють позиції груп, у які вони безпосередньо включені», а засвоюють зразки й стандарти поведінки інших груп, членами яких вони не є. Тому, для того щоб пояснити поведінку особистості, важливо вивчати ту групу, до якої індивід себе «відносить», яку приймає як еталон і на яку «посилається», а не ту, котра його безпосередньо «оточує». Таким чином, сам термін народився від англійського дієслова to refer, тобто посилатися на щось.
Інший американський психолог М.Шериф, з його ім’ям пов’язане остаточне затвердження поняття «референтна група» в американській соціології, розглядаючи малі групи, що впливають на поводження особистості, розділив їх на два види групи членства (членом яких індивід є) і нечленські, або властиво референтні групи (членом яких індивід не є, але із цінностями й нормами яких співвідносить свою поведінку). У цьому випадку поняття референтної й членської групи розглядалися вже як протилежні.
Пізніше іншими дослідниками (Р.Мертон, Т.Ньюком) поняття «референтна група» було поширено на всі об’єднання, які виступали для індивіда еталоном при оцінці ним власного соціального стану, дій, поглядів і т.д. У зв’язку із цим, референтна група стала виступати як група, членом якої вже був індивід, так і група, членом якої він хотів би бути або був раніше.
Таким чином, у наш час у літературі зустрічається двояке вживання терміна «референтна група». У першому випадку під нею мається на увазі група, що протистоїть групі членства. У другому випадку – група, що виникає усередині групи членства. Іншими словами коло осіб, обраних зі складу реальної групи як «значиме коло спілкування» для індивіда. Прийняті групою норми стають особисто прийнятними для індивіда тільки тоді, коли вони прийняті цим колом осіб.
Поняття референтної групи, як відзначає Г.С.Андреєва, може приймати наступні значення
1) будь-яка група, що береться за еталон (або критерій) при оцінці свого власного положення;
2) група, на яку орієнтуються в дії;
3) група, право входу (або членства) у яку індивід прагне одержати, тобто група, у діяльності якої він хоче брати участь;
4) група, цінності й погляди членів якої служать у якості соціальної «рамки співвіднесення» для окремої особи, яка не є її членом безпосередньо [1, 67].
Референтні групи можна класифікувати по різних підставах
— по виконуваних функціях — нормативна й порівняльна референтні групи;
— по природі свого існування – реальні референтні групи й ідеальні референтні групи;
— відповідно до згоди або запереченням особистості норм і цінностей групи — позитивні (позитивні) і негативні (негативні) референтні групи.

2.4 Особистість у теорії символічного інтеракціонізму процес формування «концепції власного Я» (Дж. Мід, Ч. Кулі)
Поряд із соціально-філософськими, культурологічними, натуралістичними, психологічними й іншими підходами до вивчення проблем особистості особливу значимість здобувають властиво соціологічні концепції, що пов’язано, головним чином, з відносно чітким визначенням до цього часу природи, сутності й місця самого явища «соціального» у континуумі реальності.
Багатий матеріал для розвитку соціологічної концепції особистості міститься в теоріях дзеркального «Я» – Ч. X.Кулі й Дж. Міда. Ч. X.Кулі вважав, що особистість й усвідомлення нею власного «Я» формуються в процесі тривалої, суперечливої взаємодії її з іншими людьми, тобто соціальним оточенням. При цьому кожна людина будує своє «Я», ґрунтуючись на сприйнятих реакціях, думках інших людей, з якими вона вступає в контакт. Це людське «Я» одержало популярність як дзеркальне «Я» Ч. Кулі [8, 22].
Вирішальну роль у його формуванні Ч. Кулі відводив первинним соціальним групам (родині, друзям й іншим). У міру дорослішання особистість починає більше приділяти увагу створенню свого «Я — образу», а, отже, сама більш строго відбирає групи особистостей, що грають роль соціального дзеркала й роблять на неї вплив.
Разом з тим, Ч. Кулі відзначав, що дзеркальне «Я» ніколи повністю не відповідає дійсності внаслідок неминучих його перекручувань, як самою особистістю, так й її соціальним оточенням [8, 47].
Дж. Мід пішов далі у своєму аналізі процесу розвитку нашого «Я» . У людському «Я» він виділив дві сторони «Я — сам» – реакцію особистості на вплив інших людей, суспільства в цілому, і «Я – мене» усвідомлення людиною себе з погляду інших значимих для неї людей. Особистість у процесі соціальної взаємодії як би встає на місце інших людей і бачить себе як іншу особистість. Критерієм формування зрілого «Я» служить здатність індивіда приймати на себе роль «узагальненого іншого», під яким Дж. Мід розумів якийсь узагальнений образ колективних вимог й установок стосовно даного індивіда. Недостатня здатність адаптуватися до інших точок зору, приймати на себе ролі інших індивідів («узагальненого іншого») може негативно позначитися на розвитку особистості [15, 29].
Широке поширення в XX столітті одержали теорії соціальної стратифікації, що вивчають диференціацію суспільства на численні соціальні групи (страти), які розрізняються по своєму суспільному статусу, а також теорії соціальної мобільності, що розкривають механізми переходів людей з одних соціальних верств в інші, і їхнє просування до позицій з більш високим престижем, доходом, владою.
Всі перераховані вище соціологічні підходи вивчення особистості лягли в основу статусно-рольової концепції (Р. Линтон, Я. Л. Марено й інші), що є на сьогоднішній день визначальною при соціологічному аналізі особистості. Відповідно до цієї теорії, у структурі соціальних відносин виділяються статуси, тобто певні соціальні позиції, займані особистістю й пов’язані з ними сукупності прав й обов’язків. Похідною від соціального статусу (місця людини в тих або інших групах) виступає соціальна роль, яка виконується людиною в цих групах (суспільстві в цілому). Соціальна роль являє собою динамічний аспект соціального статусу. Соціалізуючись, людина засвоює складові рольової поведінки, навчається здатності їхнього виконання й стає, таким чином, особистістю.
Таким чином, соціологія детально аналізуючи суспільство, використала новий науковий підхід й інструментарій і внесла істотний вклад у загальний процес осмислення проблем людини й особистості.
Завершуючи розгляд розвитку проблем людини в соціологічному пізнанні, варто підкреслити їхню складність і неординарність. У цьому процесі не можна вичленувати якусь одну домінуючу тенденцію, його не можна представити як лінійний рух від «нижчого до вищого», як чисто екстенсивне нарощування елементів нового знання. В еволюції наукового осмислення особистості простежуються прорив і відступи, закономірні рухи й випадкові відгалуження. Проте, загальний розвиток у науковому осмисленні людини проявляється в нарощуванні соціологічного знання про особистість; у збагаченні ракурсів, підходів до вивчення людини і її сутності; у торжестві гуманістичних цінностей; у переплетенні людської проблематики з багатством духовної культури.

2.5 Гуманістична теорія особистості А. Маслоу
А. Маслоу – американський науковець, один з основоположників гуманістичної теорії особистості. Головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості і агресії, як вважав З. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революлюційним шляхом, не соціальним перетворенням, а задоволенням гуманістичних потреб.
Згідно теорії А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в пених умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають
1) фізіологічні потреби;
2) потреби в безпеці;
3) потреби в любові й прихильності;
4) потреби в визнанні та оцінці;
5) потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів [14, 73-74].
Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особистісні якості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та ін. Вчений вважав,що поняття самоактуалізації особистості – це повне використання людиною своїх талантів, здібностей, можливостей тощо.
Особистісне зростання, згідно теорії Маслоу, є задоволення чимраз вищих потреб, якими в його ієрархії є потреби в самоактуалізації. Рух до самоактуалізації не може початися, поки індивід не звільниться від домінування нижчих потреб, таких як потреби у безпеці та визнанні. Прагнення до високої мети саме по собі є показником психічного здоров’я. Процес особистісного зростання здійснюється шляхом сомоактуалізації, що передбачає тривалість, безперервність процесу зростання і максимальний розвиток здібностей.
Позитивні результати самоактуалізації матиме особистість із наступними характеристиками
— ефективне сприймання реальності та комфортні відносини з нею;
— прийняття (себе, інших, природи );
— спонтанність, простота, природність;
— сконцентрованість на завданні (на відміну від сконцентрованості на собі);
— деяка відстороненість і потреба бути насамоті;
— автономія, незалежність від культури та середовища;
— постійна свіжість оцінки;
— містичність та досвід переживання вищих станів;
— почуття єдності з іншими;
— глибокі міжособистісні стосунки;
— демократична структура характеру;
— розрізнення засобів і мети, добра і зла;
— почуття гумору;
— самоактуалізована творчість;
— протистояння акультурації, насадженню будь-якої часткової культури [14, 76].
А. Маслоу зазначав, що самоактуалізовані люди не є досконалими,
вільними від помилок, їм можуть бути властиві й проблеми пересічних людей почуття провини, тривожність, сум, внутрішні конфлікти тощо. Але разом з тим вони обирають складні творчі завдання, які потребують великих зусиль. Самоактуалізовані особистості постійно захоплені якоюсь справою, і захоплені на стільки, що відмінності між роботою і задоволенням для них зникають. Вони присвячують своє життя тому, що Маслоу називає найвищими цінностями (істина, краса, добро, досконалість, цілісність тощо), або метапотребами.
Він описує вісім шляхів самоактуалізації
1) повна віддача переживанням, коли людина цілком розкриває свою сутність;
2) відмова від загальноприйнятої поведінки, вміння прислухатися до внутрішнього голосу, голосу «самотності»;
3) щомиттєві прогресивні вибори, які сприяють особистісному зростанню;
4) чесність, взяття відповідальності на себе;
5) готовність не подобатись іншим;
6) прагнення робити свою справу настільки добре, настільки це можливо;
7) граничні, вищі переживання, моменти екстазу;
8) виявлення індивідом того, що йому подобається, а що ні, що для нього добре, а що погано, куди він рухається й у чому полягає його місія [14, 79].

Висновки
Особистість — соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Поняття «особистість» характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характеристика людини в нього не входить. Поняття особистості визначається сукупністю соціально значимих якостей, що формуються при взаємодії з іншими людьми.
У соціології поняття особистість означає стійку систему соціально значимих рис, що визначають біосоціальну природу людини й характеризують індивіда як члена тієї або іншої спільноти, воно показує переходи від індивідуального до соціального й від соціальної структури до міжособистісних відносин й індивідуальної поведінки.
Соціологічні підходи укладаються в тому, що розглядається проблема особистості з різних точок зору, зокрема, яким чином під впливом суспільства відбувається соціалізація людини.
Соціологічні концепції особистості поєднують ряд різних теорій, що визнають людську особистість специфічним утворенням, безпосередньо виведеним з тих або інших соціальних факторів.
В основу психологічних теорій особистості в сучасній соціології покладені психологічні аспекти засвоєння людиною соціальних ролей, застосовувані в американській гуманістичній психології, особливо в розділі психотерапія.
Марксистська теорія особистості виходить із предметно-діяльного характеру становлення людської особистості, з огляду на її активність в освоєнні різноманітних форм людської діяльності. Основним внеском у гуманістичний напрямок соціології стала в даній теорії концепція відчуження особистості від тих або інших форм людської діяльності на різних етапах цивілізації, що є чинником однобічного розвитку індивіда. Подолання відчуження людини відбувається через становлення гармонічно розвитий особистості відповідно до зміни суспільних умов.
Значним впливом у соціології особистості користується рольова теорія особистості. Основні положення цієї теорії були сформульовані Ч. Кулі, Дж. Мідом, Р. Лінтоном, Т. Парсонсом, Р. Мертоном. Рольова теорія особистості описує її соціальне поводження двома основними поняттями «соціальний статус» й «соціальна роль». Я.Л. Морено, Т. Парсонс визначають особистість як функцію від тієї сукупності соціальних ролей, які індивід виконує в суспільстві.
Концепція розподілу ролей у Т. Парсонса — розподіл їх на аскриптивні, тобто запропоновані по єству (певні народженням, статтю, віком, соціальною приналежністю й т.д.) і набуті, тобто залежні від особистих зусиль індивіда. Оскільки ролі пов’язані з перебуванням людини в соціальних групах, то особистість є похідною від умов, прийнятих у групах, у які включений індивід. У процесі соціалізації він засвоює способи виконання ролей і тим самим стає особистістю. Загальним для концепції рольової теорії є те, що особистість є результат оволодіння правилами життя й поведінки в суспільстві.
Теорія референтних груп Т. Хаймена й С. Стауффера розглядає включенность особистості в різні соціальні спільності (від родини до класу). Референтною стає група, до якої людина належить тепер, належала у минулому або хотіла би належати в майбутньому, з урахуванням наступних характеристик даної групи.
На думку Ч. Х. Кулі, одного із засновників мікросоціологічного підходу до суспільства, відмітною рисою ідеї, іменами якої є займенники першої особи, виступає якийсь характерний тип почуття, який можна назвати «почуттям мого» або «почуттям присвоєння». Кулі поставив перед собою завдання досліджувати процес поступового розуміння особистістю відмінності свого Я від інших особистостей. У концепції Ч.Х. Кулі вирішальна роль у соціалізації індивіда приділяється первинним групам (родині, дитячим колективам, сусідській спільності й т.д.), які характеризуються неформальними, інтимними й довірчими міжособистісними відносинами. Особливе значення при формуванні свідомості й самосвідомості дитини він надавав думкам і уявленням осіб, що оточують дитину у первинному колективі – батьків, друзів, сусідів.
Думка навколишніх стає настільки важливою й істотною для індивіда, що під їхньою увагою в індивіда формується почуття власного «я», яке називається «дзеркальним я». Інші люди – це дзеркала, у які дивиться індивід, у постійному спілкуванні з іншими людьми формується його власне «я», як якась сума дзеркальних «я», тобто людське «я» виявляється результатом взаємодії індивіда з оточуючими його людьми.
Ідеї Кулі одержали розвиток у творчості Дж. Г. Міда. Мід розробив теорію, за допомогою якої можна описати й пояснити те, як індивід сприймає інших особистостей. Результатом досліджень Міда стала концепція «узагальненого іншого», що доповнює теорію дзеркального «Я». Дж. Г. Мід надавав вирішального значення в процесі соціалізації індивіда соціальній взаємодії й почав спробу розкрити роль символів і жестів у цьому процесі. Відмінна риса соціалізованого індивіда – здатність розуміти значення жестів і символів і приймати на себе ролі інших людей. Критерієм формування зрілого «я» служить здатність індивіда приймати на себе роль «узагальненого іншого», під яким Дж.Г. Мід розумів якийсь узагальнений образ колективних уявлень й установок стосовно даного індивіда.
Родина й інші первинні колективи, значення яких у процесі соціалізації показав ще Ч.Х. Кулі, відіграють видатну роль у період ранньої соціалізації дитини. У міру її дорослішання, перетворення в підлітка, юнака закономірно розширюється коло її спілкування з іншими людьми за межами первинної групи.
На формування світогляду й свідомості людини, на розвиток її соціальних якостей у сучасному суспільстві істотний чинять роблять засоби масової інформації.
Даний екскурс в історію соціологічної думки дозволяє зробити висновок, що поняття особистості грає в соціології не завжди центральну, але дуже важливу роль.
Незалежно від того, чи розглядаємо ми суспільство як первинне стосовно людини або, навпаки, бачимо в людині «будівельника» соціальної реальносяти, ми не можемо заперечувати того факту, що обов’язковим субстратом соціального є індивід як носій біологічних і психологічних особливостей.

Список використаної літератури

1. Андреева Г.М. Социальная психология Учебник для высших учебных заведений. — М. Аспект Пресс, 1996. – С. 67.
2. Антипина Г.С. Теоретико-методологические про¬блемы исследования малых социальных групп. — Л. Изд-во Ленингр. ун-та,1982. – С. 53.
3. Захарченко М., Погорілий О. Історія соціології. — К.,1993.
4. Злобіна Олена. Особистість як суб’єкт соціальних змін. — К. Ін-т соціології НАН України, 2004.
5. Кон И.С. Социология личности. М., 1967.
6. Кон И.С. Люди и роли // Новый мир. — 1970. -№ 12.
7. Кон И.С. Психологическая социология конца XIX — начала XX вв. // История социологии в Западной Европе и США Учебник для вузов / Редкол. Г.В.Осипов (отв. ред.), Л.Г.Ионин, В.П.Култыгин; Ин-т соц.-полит. исслед. РАН. — М. Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999.
8. Кули Ч. Первичные группы // Американская социологическая мысль Р. Мертон, Дж. Мид, Т.Парсонс, А.Шюц Тексты / Сост. Е.И.Кравченко Под ред. В.И.До-бренькова. — М. Изд-во Моск. ун-та, 1994.
9. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1975.
10. Лукашевич М.П. Соціологія особистості. Опорний конспект лекцій. — К. ІПК ДСЗУ, 2004 — 53 с.
11. Мадди С. Р. Теории личности сравнительный анализ / Пер.с англ. — СПб. Издательство Речь», 2002 – 539 с.
12. Максименко С.Д. Генезис существования личности. — К. ООО «КММ», 2006 – 240 с.
13. Максимов С. Особистість і суспільство Конспект лекції / Укр.юрид. акад. — Х., 1993.
14. Маслоу А. Мотивация и личность. 3-е изд. / Пер с англ.. — СПб. Питер, 2008 – 352с.
15. Мід Джордж Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста. — К. Укр. Центр духовної культури, 2000.
16. Марксистско-ленинская теория исторического процесса Исторический процесс целостность, единство и многообразие, формационные ступени / АН СССР Ин-т философии. — М. Наука, 1983.
17. Павліченко, П.П. Соціологія / П. П. Павліченко, Д. А. Литвиненко ; ред. В. В. Півень. — К. Лібра, 2000. — 256 с.
18. Парсонс Т. Функциональная теория изменения // Американская социологическая мысль Р. Мертон, Дж. Мид, Т.Парсонс, А.Шюц Тексты / Сост. Е.И.Кравченко Под ред.В.ИДобренькова. — М. Изд-во Моск. ун-та, 1994.
19. Проблема особистості в науці результати та перспективи досліджень. Тези доповідей Шостої Міжнародної конференції молодих науковців 25-26 вересня 2003 року. — К. , 2003 – 112 с.
20. Радугин А. А., Радугин К. А. Соціологія Курс лекций. — М., 1996.
21. Ручка А., Танчер В. Очерки истории социологической мысли. – К., 1992.
22. Сірий Є.В. Соціологія загальна теорія та методологія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії Навч. посіб. — Вид. 3-тє, виправл. та доп. — К. Атіка, 2009 – 429 с.
23. Смирнов П.И. Социология личности Учеб.пособие. — СПб. Социолог.об-во им.М.М.Ковалевского, 2001 – 380 с.
24. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992.
25. Соціологія короткий енциклопедичний словник / Уклад. В. І. Волович та ін. – К., 1998.
26. Соціологія / за ред. Андрущенка В.П., Горлача М. І. – Київ – Харків, 2002;
27. Соціологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів За ред. В. Г. Городяненка. – К. Видавничий центр «Академія», 2002.– 560 с.
28. Теремко С. Соціологія. – К. Лібра, 2001.
29. Тощенко, Ж.Т. Социология Учеб. пособие для вузов / Ж. Т. Тощенко . — 2-е изд., доп. и перераб. — М. Прометей;Юрайт, 1999. — 511 с.
30. Циба В. Т. Соціологія особистості системний підхід (соціально-психологічний аналіз) Навч. посіб. — К. МАУП, 2000.
31. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. Конспект. — Львів Кальварія, 1996. — Вип. 3.
32. Шибутани Т. Социальная психология. – М., Прогресс, 1969;
33. Ядов В.А. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. Ленинград, 1979.
34. Ядов В.А. Личность как предмет изучения // Социальная психология История. Теория. Эмпирические исследования / Под ред. Е.С.Кузьмина, В.Е.Семенова. — Л. Изд-во Ленингр. ун-та, 1979. — Гл.З. —№1.— С.75-80.
35. Якуба О. О. Соціологія Навч. посіб. для студ. — Х. Константа, 1996.

«