Державна політика в інформаційній сфері України
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
КАФЕДРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Курсова робота
з «Інформаційного менеджменту»
на тему
Державна політика в інформаційній сфері України
Київ 2010
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ
1.1 Основні принципи державного регулювання відносин в інформаційній сфері
1.2 Закон України “Про інформацію” — базовий правовий акт у системі державного регулювання інформаційних відносин в Україні
1.3 Державна інформаційна політика і національні інформаційні ресурси
РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
2.1 Державна інформаційна політика та інформаційна безпека України
2.2 Роль державної політики інформатизації в умовах глобалізації
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальність теми. Революція в науково-технічній сфері призвела до появи нових видів інформаційно-комунікаційних технологій, що стали матеріальним підґрунтям глобалізаційних процесів. Інформатизація усіх сфер життєдіяльності змінила розуміння сутності феномену безпеки, джерел та характер загроз.
Становлення інформаційного суспільства та державної політики має як безсумнівні позитивні, так і певні негативні наслідки. З одного боку, пришвидшилася передача інформації значного обсягу, прискорилась її обробка та впровадження. З іншого – серйозне занепокоєння викликає поширення фактів протизаконного збору і використання інформації, несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів, незаконного копіювання інформації в електронних системах, викрадення інформації з бібліотек, архівів, банків та баз даних, порушення технологій обробки інформації, запуску програм-вірусів, знищення та модифікація даних у інформаційних системах, перехоплення інформації в технічних каналах її витоку, маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю.
Інформаційний статус суспільства, набутий ним упродовж останніх десятиліть, обумовив зміну статусу інформації вона може бути як засобом забезпечення безпеки, так, у свою чергу, і загрозою та небезпекою.
Одним із головних стратегічних пріоритетів України є розвиток інформаційного суспільства та впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади. Саме цим зумовлена актуальність забезпечення інформаційної безпеки та державної політики України з метою задоволення національних інтересів людини (громадянина), суспільства та держави в інформаційній сфері.
Тривалий час розуміння інформаційної безпеки та державної політики України в наукових та нормативно-правових джерелах ототожнювалося тільки з безпекою інформації, що значно звужувало її сутність. Саме тому, з низки питань, присвячених розгляду проблеми забезпечення інформаційної безпеки України, найбільш вивченими та дослідженими її аспектами є безпека інформації (інформаційно-технічна безпека, в нашому розумінні). Хоча сучасний розвиток вищезазначеної проблематики зумовлює необхідність більш широкого її розгляду, а саме забезпечення інформаційної безпеки у сфері прав і свобод людини та громадянина, а також інформаційно-психологічної безпеки.
Державна політика України забезпечення інформаційної безпеки безпосередньо пов’язана з проголошенням Україною зовнішньополітичного курсу на інтеграцію до Європейського Союзу. Цей процес потребує гармонізації нормативно-правових засад у багатьох сферах життєдіяльності суспільства, зокрема інформаційній. Дедалі частіше спостерігається тенденція щодо посилення співробітництва Європейського Союзу з іншими країнами саме у сфері безпеки. Крім того, глобальність і транснаціональність інформаційної проблематики потребує взаємодії та узгодженості на міжнародному рівні. Саме тому для України особливо актуальним є міжнародне співробітництво у сфері інформації.
Проблема державної політики забезпечення інформаційної безпеки України у вітчизняній науковій літературі достатньо ґрунтовно не досліджувалась. Вона розглядалася лише через висвітлення окремих її аспектів вітчизняними та зарубіжними фахівцями теорії держави та права, інформаційного права, національної безпеки, соціального управління, адміністративного права, кримінального права, міжнародного права та ін. У даному контексті слід згадати наукові розробки таких вчених, як С. Алексєєв, І. Арістова, В. Артемов, І. Бачило, Д. Белл, З. Бжезінський, К. Бєляков, В. Білоус, В. Богуш, В. Брижко, В. Вернадський, В. Гавловський, В. Голубєв, В. Горобцов, В. Гурковський, М. Гуцалюк, О. Данільян, Д. Дарендорф, О. Дзьобань, О. Дубас, В. Іноземцев, Р. Калюжний, М. Кастельс, А. Колодій, В. Колос, С. Комов, В. Копилов, В. Копєйчиков, Т. Костецька, О. Кохановська, В. Крисько, С. Кудрявцева, Н. Кушакова, М. Левицька, В. Ліпкан, О. Литвиненко, О. Логінов, В. Макаренко, Є. Макаренко, А. Марущак, І. Мащенко, О.Мурашин, Н. Нижник, М. Пендюра, В. Петренко, В. Погорілко, Г. Почепцов, П. Рабінович, М. Рассолов, С. Расторгуєв, А. Селіванов, О. Скакун, Г. Ситник, О. Соснін, Е. Тоффлер, Б. Турен, В. Цимбалюк, І. Чиж, М. Швець, Ю. Шемшученко, В. Шилінгов.
Засади державної політики забезпечення інформаційної безпеки України поки що не стали цілісним об’єктом дослідження науковців. У попередніх роботах порушувались важливі, але лише окремі аспекти цього явища.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження – визначення теоретичних і правових засад забезпечення інформаційної безпеки України.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань
− здійснити системний огляд українських і зарубіжних науково-практичних джерел щодо наукової розробленості теми;
− уточнити зміст основних понять теорії національної безпеки, а саме „національна безпека”, „національні інтереси”, „національні інтереси в інформаційній сфері”, „інформаційна безпека”;
− виокремити складові інформаційної безпеки України та національні інтереси вінформаційнійсфері;
− охарактеризувати стан нормативно-правового забезпечення інформаційної безпеки України та окреслити головні проблеми у цій сфері.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері інформаційної безпеки України.
Предмет дослідження – засади державної політики забезпечення інформаційної безпеки України.
Гіпотеза дослідження полягає у припущенні, що інформаційна безпека держави як складова національної безпеки залежить від багатьох чинників з яких головним є попередження, виявлення й нейтралізацію тих обставин, факторів і дій, які можуть вчинити збиток чи зашкодити реалізації інформаційних прав, потреб.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що запропонована курсова робота є одним із досліджень, в межах якого здійснена спроба комплексної характеристики засад державної політики України.
інформаційний державний регулювання україна глобалізація
РОЗДІЛ І.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ
В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ
1.1 Основні принципи державного регулювання відносин в
інформаційній сфері
Сьогодні Україна переходить від індустріального суспільства до інформаційного.
На сучасному етапі інформаційна політика України здійснюється в умовах, коли концепція інформаційного суверенітету перебуває на стадії формування. Водночас інформаційна галузь належить до стратегічних інтересів будь-якої країни й потребує особливої уваги, тому на сьогодні дослідження теми державної політики є актуальним.
На розвиток і захист свого інформаційного середовища та створення позитивного іміджу своїх країн у світі розвинені держави виділяють чималі кошти. У нас же ця галузь значною мірою перебуває на периферії суспільного розвитку. Нині, як ніколи, потрібно не тільки досліджувати й вивчати інформаційну галузь України, а й вживати конкретних заходів щодо відновлення та розбудови інформаційного середовища та приведення національного законодавства у відповідність зі світовими нормами.
У сучасних вітчизняних дослідженнях окремі теоретичні та практичні аспекти інформаційної політики розглянуті В. Івановим, О. Литвиненком, А. Москаленком, Г. Почепцовим, С. Чукут та ін. Проте основні завдання державної інформаційної політики в Україні потребують подальшого дослідження й розроблення. Мета цієї роботи — розглянути головні напрями та способи державної інформаційної політики в нашій державі.
Державна інформаційна політика — це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації.
Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є
забезпечення доступу громадян до інформації;
створення національних систем і мереж інформації;
зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;
забезпечення ефективного використання інформації;
сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;
створення загальної системи охорони інформації;
сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України;
сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців.
Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції (ст. 6 Закону України “Про інформацію”).
Державна політика в цій сфері є основою функціонування інформації – реалізації права на пошук, отримання, передачу та використання інформації, зафіксованих у Загальній декларації прав людини та у Конституції України. Водночас інформаційна галузь належить до стратегічних інтересів будь-якої країни і тому потребує особливої уваги. Від рівня керованості національним інформаційним простором залежить стан політичної, економічної, оборонної та інших складових безпеки України. Під керованістю розуміється сучасний рівень управління галуззю, що зумовлений, насамперед, гармонізацією вітчизняного законодавства щодо інформаційної сфери з міжнародно-правовими нормами, європейськими стандартами та національними традиціями.
Державна інформаційна політика є важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики країни й охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Ця галузь має стати цілісною, концептуально вивіреною та перспективною. Вона має бути незалежною від тимчасових факторів, особистих уподобань і уявлень.
1.2 Закон України “Про інформацію” — базовий правовий акт у системі
державного регулювання інформаційних відносин в Україні
Суб’єктами інформаційних відносин є громадяни України, юридичні особи, держава. Відповідно до Закону України “Про інформацію” суб’єктами інформаційних відносин також можуть бути інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства. Від імені держави виступають Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення та Державний комітет телебачення та радіомовлення України.
Об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.
Вже на початковому етапі здійснення державної політики щодо розбудови інформаційного середовища в Україні було засновано майже тисячу телерадіоструктур різних форм власності й різних масштабів сфери дії — від загальнонаціональних до мікрорайонних. Ще не так давно єдиним володарем ефіру були лише державні телерадіокомпанії, а тепер слід віддати належне деяким недержавним телерадіоструктурам, що швидко досягли вагомих успіхів у рейтинговому змаганні за телеглядача та радіослухача. Сьогодні в Україні функціонують близько 800 телерадіостанцій, у тому числі 28 державних.
У нашій державі загальні засади реалізації права особи на доступ до інформації в усіх сферах суспільного і державного життя України закріплює Закон України «Про інформацію», забезпечує ж громадянам України можливість для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення Закон України «Про звернення громадян».
Основним засобом доступу до інформації Закон України «Про інформацію» визначає інформаційний запит . Предметом інформаційного запиту Закон встановлює офіційні документи, письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з певних питань. Тобто відомості про діяльність недержавних установ та організацій прямо не визнаються предметом інформаційного запиту. Складається враження, що відкрита інформація про діяльність недержавних інституцій не може надаватися за запитом. Однак, схожі документи та інформація не внесені до переліку таких, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитами. У Законі «Про інформацію», який є базовим щодо нормативного закріплення інформаційної сфери держави, визначення ІБ немає, а в Законі «Про основи національної безпеки України», який є основним орієнтиром забезпечення безпеки нашої держави, системну сутність ІБ подано як невід’ємну складову національної безпеки України без точного визначення цього поняття. Крім того, в цьому законі замість поняття «інформаційна безпека України» використовується поняття «національна безпека України в інформаційній сфері».
1.3 Державна інформаційна політика і національні інформаційні
ресурси
В Україні немає незалежних засобів масової інформації в класичному розумінні вони існують як органи влади, партій, груп, олігархів і кланів.
Розвиток більшості недержавних ЗМІ відбувся за рахунок технічної та професійної бази телебачення, радіо та видавництв, що були створені на державні кошти. На жаль, в Україні більшість ЗМІ суспільно-політичного спрямування фінансово неспроможні. Виняток становлять ті, що отримують інвестиції українських олігархів і закордонних магнатів, у результаті чого інвестори тепер мають можливість формувати програмну політику підконтрольних їм ЗМІ, що не завжди узгоджується з інтересами нашої держави.
Так історично склалося, що, аналізуючи рівень свободи, перш за все мають на увазі політичні аспекти взаємовідносин по лінії “влада — суспільство — засоби масової інформації”. Економічні реалії функціонування ЗМІ часто залишаються в “тіні”. Однак вони не менш важливі, ніж політика владних структур. Справжня незалежність має ґрунтуватися на могутній фінансовій базі, що складається не тільки зі спонсорських внесків засновників, а й з надходжень з реклами та власних прибутків. Останні дві складові мають переважати — лише тоді можна говорити про незалежні, впливові ЗМІ, які дійсно є четвертою владою в громадянському демократичному суспільстві.
Невирішеність проблем фінансової незалежності ЗМІ породжує ряд негативних наслідків, ігнорувати які неможливо. По-перше, суспільно-політичні ЗМІ будуть монопольно залежати від своїх видавців і практично не залежати від потреб своїх читачів,слухачів і телеглядачів. Інформація буде розповсюджуватися та, що необхідна засновникам, а не та, яку потребують громадяни. Особливо це стає актуальним у період виборчих кампаній. По-друге, високі ціни на видання зумовлюють обмежений доступ громадян до друкованих засобів масової інформації. По-третє, фактична неможливість залучення суттєвих іноземних інвестицій для державних та невеликих недержавних телерадіоорганізацій зумовлює низький рівень програм, їх “сірість”, провінційність та заангажованість.
В інформаційному просторі України склалася не зовсім сприятлива ситуація. Окремі сектори (друковані ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) національного інформаційного простору не відповідають стандартам розвинених країн, зазнають подальшого скорочення й навіть руйнування. Хоч мережа Інтернет в Україні останніми роками використовується значно ширше й виявляє стійку тенденцію до зростання, однак далеко ще не досягла рівня передових держав. Її зростання є характерним здебільшого для великих міст.
До того ж відповідальні працівники державних засобів масової інформації України, у тому числі телебачення і радіомовлення, прирівняні у своїх посадах до відповідних працівників органів державної влади, що надає їм соціальні гарантії. Це накладає певні обмеження на діяльність журналіста та редактора стосовно надання об’єктивної й неупередженої інформації про діяльність державних органів, перетворює їх на державних чиновників від мас-медіа.
Проте за складних політичних і економічних умов вдалося зберегти основний технічний і творчий потенціал державних компаній — Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, Державної телекомпанії “Крим” та 25 обласних і регіональних, що підпорядковані Державному комітету телебачення і радіомовлення України.
Нині ці структури залишаються основними провідниками державницької політики з точки зору інформаційно-пропагандистської діяльності. Вони не лише інформують громадян про події, але й виконують важливу функцію, спрямовану на утвердження державницьких засад як у сфері політики, так і в економічній, соціальній, духовній галузях.
Книговидавнича справа — також одна із складових інформаційної політики держави, спрямована на задоволення інформаційних, культурних та освітніх потреб нашого суспільства. В Україні діють понад 1,5 тис. видавничих організацій, видавництв та книгорозповсюджувачів і близько 2 тис. поліграфічних підприємств.
Непокоїть ситуація в галузі друкованих ЗМІ. Серед майже з 11,5 тис. зареєстрованих друкованих видань реально виходить тільки половина. Про регіональні ЗМІ починають згадувати під час виборчих кампаній. Порівняно з нормами ЮНЕСКО в нашій країні майже на 40% менше від мінімальної для цивілізованої країни кількість джерел інформації (100 прим. газет на рік на 1000 осіб) населення. В Україні цей показник становить тільки 62% [10]. А для того, щоб досягти світових стандартів, слід створити сприятливі умови для розвитку вітчизняних друкованих ЗМІ, насамперед шляхом зменшення податкового тиску. Український сегмент мережі Інтернет отримав розвиток на початку 90-х рр. минулого століття. Тоді ж у грудні 1992 р. був зареєстрований домен.ua. За оцінками спеціалістів, український сегмент мережі Інтернет у 6-10 разів менший від російського і дуже відстає від польського, словацького, чеського. Щодо розвинутих країн Заходу, то Україна відстає від них щонайменше на 15-20 років.
Як свідчить практика, на стан будь-якої інформаційної сфери також впливає і рівень політичної боротьби в країні. При цьому інформаційне суспільство можна розглядати як продовження революції індустріального та постіндустріального суспільства, де спостерігається швидке зростання секторів створення та споживання інформації, що перетворюється на один із найважливіших ресурсів, поряд з енергією та корисними копалинами. За ступенем споживання цього стратегічного ресурсу нині у світі оцінюється ступінь розвинутості країни, її економічний та політичний потенціал.
Основні завдання державної інформаційної політики з огляду на законодавчо-нормативні акти
створення розвиненого інформаційного середовища;
модернізація інформаційної інфраструктури;
розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій;
ефективне формування і використання національних інформаційних ресурсів та забезпечення вільного доступу до них;
розвиток незалежних ЗМІ і забезпечення громадян суспільно вагомою інформацією;
сприяння міжнародному співтовариству в інформаційній сфері та утвердження інформаційного суверенітету України;
запобігання загрозі заподіяння в процесі інформаційної діяльності шкоди життєво важливим інтересам особи, суспільства, держави.
Однак, на нашу думку, важливим чинником є цілеспрямоване пропагування діяльності держави, її курсу й формування цінностей і патріотизму у громадян, зокрема через засоби масової інформації. Як приклад наведемо успішну кампанію Сполучених Штатів Америки щодо створення позитивного ставлення американців до своєї держави.
Її результат — впевненість громадян у своїй країні, у тому, що в будь-якому куточку світу вона про них потурбується й захистить, повага до державних атрибутів, що уособлюють країну (прапор, статуя Незалежності і т. ін.) і патріотизм. Ці результати досягалися не один рік, проте, сьогодні вони є незаперечними.
Перше. Свобода слова є одним з основних принципів демократії. Провідну роль тут відіграють друковані ЗМІ, телерадіокомпанії та останнім часом Інтернет. Становлення незалежних засобів масової інформації стримується наявними можливостями ринку, високими податками, вартістю паперу і послуг, недостатнім рівнем менеджменту та забезпеченням професійними кадрами, адміністративним втручанням.
Друге. Також у цей період необхідна підтримка державних ЗМІ. Йдеться про матеріально-технічне та фінансове забезпечення розвитку й фінансування державних теле-радіокомпаній і видавництв. Це дасть змогу конкурувати з комерційними ЗМІ, які за технічним забезпеченням наближені до світових.
Третє. Світове телерадіомовлення перебуває на етапі радикальних змін у технології виробництва та поширення програм, прямуючи до об’єднання телерадіоінформаційних технологій в єдину глобальну інформаційну систему. Водночас існуюча мережа мовлення в Україні, створена у 60-70 рр. ХХ ст., фізично спрацьована та морально застаріла. Порівняно з кращими світовими системами поширення та виробництва телерадіо-програм вона є надзвичайно витратною, неефективною і з кожним роком потребує все більших зусиль і коштів для підтримки її в робочому стані. Практично всі технічні засоби державних ЗМІ вже повністю відпрацювали свій ресурс.
Четверте. У передавальній техніці, що експлуатується, використовуються електровакуумні прилади, які вимагають постійної заміни і значних енерговитрат. Сучасні світові тенденції в телебаченні свідчать, що найбільш перспективними є передавачі на твердотілих підсилювачах, позбавлених наведених недоліків. У техніці студійного і позастудійного обладнання обласних і регіональних телерадіокомпаній домінуюче становище займає обладнання застарілих аналогових форматів запису, знімальна техніка 80-х рр. Та освітлення на базі високоенергоспоживаючих ламп розжарювання (гаряче освітлення).
Разом з тим сучасна техніка виробництва телевізійних програм базується на цифрових методах обробки телесигналу, безконфліктно об’єднується в автоматизовані апаратностудійні комплекси і має значно нижчі показники енергоспоживання, витрат на обслуговування та утримання.
Формуючи український інформаційний простір, ми повинні спиратися на стратегічні пріоритети, один з яких — розширення сфер функціонування української мови. Загалом інформаційна політика — це вираження політичної волі держави. Вона буде успішною й не залишиться декларацією про наміри в тому випадку, якщо ця воля буде недвозначною.
Аналіз сучасного стану доводить, що реформування галузі стосується не тільки матеріального й технічного забезпечення засобів масової інформації, зокрема державних, — мова йде не про декларування прийнятих законів, а про безпосереднє втілення їх в життя й переосмислення значення даної галузі в суспільстві.
Проголошений керівництвом країни перехід до інформаційного суспільства визначає нові перспективи для досліджень і знаходження шляхів розбудови інформаційної галузі в Україні.
З огляду на багатогранність зазначених питань я пропоную такі рекомендації
привести законодавчу базу в цій сфері у відповідність з міжнародними стандартами;
реформувати галузь;
забезпечити фінансування державних ЗМІ в повному обсязі;
провадити цілеспрямовану державницьку політику щодо пропагування курсу держави;
зменшити податковий тиск.
РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ
ПОЛІТИКИ
2.1 Державна інформаційна політика та інформаційна безпека України
Протягом останнього десятиріччя в українському суспільстві здійснюється поступовий перегляд парадигми національної безпеки – політики і вчені, у своїй більшості, відійшли від вузького трактування національної безпеки як безпеки держави, якій підпорядковані безпека особи і суспільства. В Україні, як і в інших демократичних державах, безпека особи все більше сприймається як основоположний компонент національної безпеки, що викликало необхідність наукового опрацювання проблем співвідношення безпеки особи та суспільної безпеки, безпеки особи та державної безпеки, суспільної та державної безпеки. Необхідність взаємодії владних структур при вирішенні соціально-політичних, економічних, оборонних та інформаційних проблем ставить вимоги щодо узагальнення вітчизняного та світового досвіду в цій сфері та переведення цього наукового надбання в площину практичних дій – удосконалення діючого законодавства, вжиття на державному, регіональному та місцевому рівнях організаційних та інших заходів.
Загалом, національна безпека – це стан країни, при якому відсутні реальні зовнішні та внутрішні загрози її національним цінностям, інтересам та образу життя, або дія цих загроз усунута. У такому разі забезпечуються необхідні умови для практичної реалізації життєво важливих інтересів особи, ссуспільства і держави.
Тобто, національна безпека є основою природного розвитку людського суспільства і є запорукою історичного розвитку народів і створенних народами держав.
Зазначимо, що стрімкий і глобальний розвиток інформаційної сфери, сучасних інформаційних технологій, значною мірою впливає на політичну, економічну, соціокультурну, оборонну та інші складові процесів розвитку суспільства і держави, а інформаційні ресурси в сучасних умовах стають системоутворюючим фактором їхньої життєдіяльності.
Ефективність системи державного управління національними інформаційними ресурсами та їхнім захистом значною мірою визначає, в умовах науково-технічного прогресу та переходу до постіндустріального суспільства, загальний рівень національної безпеки, а будь-які недоліки в структурі й функціонуванні системи державного управління цими процесами призводять до непоправних збитків суспільству й державі. Наприклад, відомо, що втрати економіки Німеччини від індустріального шпигунства перевищують 40 млрд. марок на рік, втрата торгових і технічних секретів США (за неофіційними даними) обійшлась американським компаніям у 1992 році в 100 млрд. долл. Вважається, якщо не буде вжито рішучих заходів щодо припинення промислового шпигунства, вказані втрати, за оцінками фахівців, до 2003 року складуть 150 млрд. дол..
Все це визначає проблему формування організаційно-правових засад системи управління і захисту інформаційних ресурсів, як найактуальнішу і невідкладну. створення збалансованої інформаційної інфраструктури, спроможної забезпечити формування, поширення й ефективне використання і захист інформаційних ресурсів залежить від чіткого законодавчого визначення системи поглядів на цілі, завдання і основні напрями інформаційної політики.
Необхідність вирішення вищезазначених питань обумовлено тим, що
в сучасних умовах значно розширилися можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу інформаційної діяльності, суттєво зросли потреби потенціально активної частини суспільства в інформаційній взаємодії як всередині країни, так і з зовнішнім світом;
інтенсивний розвиток глобальної інформаційної інфраструктури, необхідність інтеграції України у світове інформаційне співтовариство на рівноправних умовах посилили залежність ефективного функціонування суспільства та держави від стану розвитку інформаційної сфери, перед усім, системи державного управління національними інформаційними ресурсами;
інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура в сучасних умовах стають ареною міжнародної боротьби за світове лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей. І, що необхідно підкреслити особливо володіння інформацією, належне інформаційне забезпечення органів державного управління, є основою успішної боротьби із сучасним тероризмом;
інформаційна революція перетворилася на революцію у воєнній справі – вона надала можливості вивести з відчутної сфери, віртуалізувати багато які складові війни, як мінімум, передвоєнний період, підготуватися до нанесення удару без звичайного загрозливого періоду, а в деяких випадках і всю воєнну кампанію провести у віртуальному варіанті. Водночас, не зважаючи на віртуальність ведення війни тільки в інформаційних мережах і системах обробки інформації, можливо, не залучивши жодного солдата, здійснити заходи, наслідком яких буде повне підкорення економіки та політики супротивника.
Тобто, основне геополітичне питання, що постає перед кожною державою на початку третього тисячоріччя, звучить так здатна країна реалізувати свої порівняльні конкурентні переваги в глобальному економічному просторі чи вона буде позбавлена реальної самостійності і національного суверенітету і скотиться на периферію світового ринку?
Прорив в галузі інформаційно-комп’ютерної індустрії, що забезпечує перетин і злиття дійсної і віртуальної реальностей, найширше впровадження “Інтернету” і використання програмування в складних суспільних і економічних процесах перетворюють світ у чітко прораховувану керовану структуру, а розвиток інформаційних технологій, які впливають на психіку людей, і моделювання людської свідомості за допомогою електронних засобів масової інформації дозволяють прийти до найжорстокішого диктату над кожною окремою особистістю.
Водночас усе більш віртуальною стає сама навколишня щодо людини соціально-економічна реальність. Частина суспільного багатства, що швидко зростає, концентрується в “фінансових пірамідах”, що розкручуються на електронних торгах без якогось зв’язку з реальною економікою. Грошові потоки замикаються у віртуально-спекулятивних операціях, що висмоктують із виробничої сфери утворюваний у ній прибуток. Все це веде до виникнення якісно нової всеохоплюючої ієрархічної структури суспільних зв’язків, що буде цілком підпорядковуватися тому, хто перший розробить її базові правила.
Перед таким загрозливим викликом стоїть зараз і Україна — політично залежна, економічно розорена, світоглядно спустошена. Ігнорувати цей виклик неможливо, а підпорядкування чужій волі означає повну втрату державного суверенітету. За цих умов, спроба копіювати чужі досягнення — даремна витрата часу.
Тому, на мою думку, визначення, правове і організаційне закріплення напрямів державної політики управління національними інформаційними ресурсами повинно випливати з об’єктивних законів розвитку інформаційної сфери та державної управлінської діяльності. Тобто, в процесі формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами доцільно забезпечити цілісність такої системи, ієрархію побудови, стабільність організації та погодженість її зв’язків, врахуючи якость інформаційних ресурсів і засобів їх збереження, обробки і передачі.
Державна інформаційна політики має створювати умови для реалізації конституційного права громадян своєї держави вільно отримувати і використовувати інформацію для вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, включення його до світового інформаційного простіру на засадах забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки і формування демократично орієнтованої свідомості.
Головною метою державної інформаційної політики стосовно національних інформаційних ресурсів, є створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави. Функції державного управління інформаційними ресурсами можна сформулювати, як
розробка й прийняття політичних рішень, законодавчих і нормативно-правових актів щодо забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами та удосконалення механізмів реалізації правових норм чинного законодавства;
визначення і здійснення повноважень державних органів, органів регіонального й місцевого самоврядування щодо оперативного управління (володіння, розпорядження, користування) державними інформаційними ресурсами;
розробка і реалізація організаційних заходів і нормативно-методичного забезпечення відомчих і регіональних структур та недержавного сектора в сфері формування та використання інформаційних ресурсів за умови координації діяльності згаданих структур;
розробка і реалізація фінансово-економічних засад регулювання процесів формування та використання інформаційних ресурсів;
здійснення державної реєстрації інформаційних ресурсів, забезпечення повноти створення первинних і похідних інформаційних ресурсів на засадах використання інформації, що виникає (створюється) у процесі діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності;
введення технологічно та методологічно єдиних засад формування інформаційних ресурсів за результатами діяльності державних органів, органів регіонального та місцевого самоврядування, державних підприємств і організацій для надання їх у вільний доступ громадянам і організаціям (крім інформаційних ресурсів, що мають відомості, віднесені до державної таємниці та до іншої інформації з обмеженим доступом);
забезпечення ефективного використання інформаційних ресурсів для діяльності державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування та державних підприємств, установ і організацій;
оптимізація державної політики інформатизації щодо забезпечення науково-технічних, виробничо-технологічних і організаційно-економічних умов створення та застосування інформаційних технологій, інших елементів інформаційної інфраструктури для формування, розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів та сприяння доступу громадян до світових інформаційних ресурсів, глобальних інформаційних систем;
забезпечення функціонування ефективно діючої комплексної системи захисту інформаційних ресурсів;
забезпечення захисту громадян, суспільства і держави від хибної, спотвореної та недостовірної інформації;
забезпечення розробки та застосування правових, організаційних і економічних механізмів стосовно форм та засобів обігу інформаційних ресурсів України (ринку інформації, інформаційних технологій, засобів обробки інформації та інформаційних послуг);
регулювання інформаційного співробітництва, спрямованого на забезпечення рівноправного і взаємовигідного використання національних інформаційних ресурсів у процесі міжнародного обміну, здійснення єдиної державної політики наукової підтримки системи державного управління формуванням, розвитком і використанням національних інформаційних ресурсів;
кадрове забезпечення функціонування системи державного управління національними інформаційними ресурсами;
інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень у сфері управління інформаційними ресурсами;
контроль за встановленим порядком і правилами формування, розвитку і використання інформаційних ресурсів;
нагляд за додержанням законодавства в сфері формування, розвитку, використання інформаційних ресурсів та здійснення правосуддя у сфері суспільних інформаційних відносин.
організаційно-правова система державного управління інформаційними ресурсами в контексті викладеного, на думку автора, має функціонально три основних рівні
Перший – стратегічний рівень – є рівнем прийняття політичних рішень, законодавчого та нормативно-правового забезпечення державної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами України.
Другий – є рівнем організаційного та нормативно-методичного забезпечення виконання законодавчих і нормативно-правових актів, координації і контролю за формуванням, поширенням та захистом інформаційних ресурсів.
Третій – виконавчий рівень, на якому забезпечується безпосередньо виконання законодавчих і нормативно-правових актів та здійснюється відомчий та територіальний нагляд за встановленим порядком і правилами формування, поширення та використання інформаційних ресурсів.
На стратегічному рівні визначаються національні інтереси та їх пріоритети в інформаційній сфері; формуються правові засади для побудови, розвитку системи національних інформаційних ресурсів та управління цією системою; на підставі головної стратегічної цілі державної інформаційної політики щодо інформаційних ресурсів визначаються функції та їх раціональне розподілення між організаційними структурами, що створюються для досягнення стратегічних цілей; формуються основні правові й організаційні засади кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів стратегічного забезпечення системи управління національними інформаційними ресурсами; здійснюється стратегічне прогнозування розвитку інформаційної сфери та прийняття політичних і політико-правових рішень щодо удосконалення системи управління цією сферою.
Аналіз стану формування і використання інформаційних ресурсів України, що становлять на стратегічний ресурс сучасності, свідчить про наявність низки невирішених важливих проблем, пов`язаних з дефіцитом послідовності та системності впровадження заходів, спрямованих на удосконалення управління інформаційними ресурсами на стратегічному рівні. Зокрема, реальністю є те, що правотворчий процес здійснюється підчас шляхом вирішення окремих проблем в окремих законах та підзаконних актах фрагментарно, без узгодження з чинним законодавством, без враховання специфіки національної ментальності, правової культури і правосвідомості населення. Тобто, стратегічно важливою залишається проблема координації правотворчого процесу щодо формування правових засад побудови, забезпечення функціонування і розвитку системи управління інформаційними ресурсами України, а також розвитку інформаційної інфраструктури країни.
Президентом України вживаються активні заходи щодо вдосконалення системи управління інформаційною сферою. Важливе політико-правове значення мають діючі Укази Президента України “Про деякі заходи щодо захисту держави в інформаційній сфері” (22.04.98 р.); “Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою” (16.09.98 р.); “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” (14.07.2000 р.); “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet та забезпечення широкого доступу до цієї мережі” (31.07.2000 р.); “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні” (09.12.2000 р.); “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001 року “Про заходи щодо захисту національних інтересів у галузі зв’язку та телекомунікацій” (23.08.2001р.) та ін.
На другому рівні державного управління центральними органами виконавчої влади здійснюється організаційне, нормативно-методичне забезпечення виконання законодавчих актів, політичних і політико-правових рішень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, координація і контроль за формуванням, використанням та захистом інформаційних ресурсів. Однак певні важливі функції державного управління на цьому рівні залишаються не визначеними, а саме
здійснення загальнодержавних заходів організаційного, нормативно-методичного забезпечення, координації та контролю; планування конкретних заходів і оперативне управління системою та її структурними елементами;
організація державної реєстрації інформаційних ресурсів, що містять державну таємницю та іншу інформацію з обмеженим доступом;
організація державної реєстрації інформаційних ресурсів, отриманих у процесі міжнародного співробітництва (окремо, відкритих інформаційних ресурсів і, окремо, інформаційних ресурсів з обмеженим доступом, але у єдиному технологічному контурі);
ведення обліку державних інформаційних ресурсів як майна або немайнових активів, впровадження порядку їх закріплення в оперативне управління і господарче відання;
фінансування заходів щодо формування державних інформаційних ресурсів, визначення порядку надання платних послуг на основі різних видів використання державних інформаційних ресурсів та формування інформаційного ринку;
державна реєстрація та координація діяльності у сфері розробки і впровадження інформаційних технологій;
розробка і впровадження організаційних заходів, нормативно-методичного забезпечення, координація і контроль у сфері охорони інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці;
заходи організаційного, нормативно-методичного забезпечення, координація і контроль за реалізацією державної інформаційної політики у сфері захисту особи, суспільства і держави від хибної, недостовірної, недоброякісної інформації, тобто забезпечення інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття.
Аналіз другого і третього рівнів державного управління і захисту інформаційних ресурсів свідчить, що на державному рівні не визначено низку управлінських функцій, які відповідно і не виконуються. Зокрема, починаючи з рівня виконавчої влади, не утворена управлінська вертикаль щодо формування і використання інформаційних ресурсів, відсутні деякі організаційно-правові елементи системи управління і захисту інформаційних ресурсів. Так, на виконавчому рівні, на якому забезпечується безпосереднє виконання законодавчих і нормативно-правових актів, порядку та правил формування, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів, здійснюється відомчий та територіальний контроль не визначені функції
для органів державної влади, міністерств, інші центральних органів виконавчої влади, органів регіонального та місцевого самоврядування — функції організації і забезпечення функціонування служб, систем, баз і банків даних для задоволення потреб громадян, юридичних осіб, держави;
для Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій – функції формування регіональних і місцевих реєстрів інформаційних ресурсів та забезпечення їхньої державної реєстрації;
для підприємств, установ і організацій всіх форм власності – функції подання інформаційних ресурсів, які створені в процесі їх професійної діяльності, відповідно до встановленого порядку і правил до державної реєстрації.
Важливою проблемою залишається ресурсне забезпечення державної інформаційної політики щодо формування, використання і захисту інформаційних ресурсів України. Головною причиною виникнення такої проблеми є те, що чітко не визначені пріоритети інформаційної політики на вищому рівні державного управління. Державний бюджет України передбачає фінансування розвитку інформаційної сфери лише за окремими статтями витрат (державне телебачення та радіомовлення, інформатизація, частково — забезпечення інформаційної безпеки). Сфера формування інформаційних ресурсів та забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства і держави на безприбутковій основі, доходи від комерційного використання державних інформаційних ресурсів, а також у повному обсязі сфери забезпечення інформаційної безпеки залишаються поза увагою розробників проекту Державного бюджету України і законодавця.
Аналогічно Державному бюджету України, формуються і статті витрат на розвиток інформаційної сфери у регіональних і місцевих бюджетах.
Програма діяльності Уряду “Реформи заради добробуту”, затверджена Верховною Радою України, також не приділяє пріоритетної уваги удосконаленню системи державного управління і захисту інформаційних ресурсів України. У цьому важливому державному документі положення щодо захисту інформаційної сфери зведено до вдосконалення системи фінансування державного телебачення, а основні напрями діяльності Уряду щодо розвитку національного сегмента Internet – до розробки Концепції пріоритетного розвитку Internet в Україні.
Загроза національній безпеці України в інформаційній сфері, яка визначена в Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України, залишається і досі, що пов’язано з невиваженістю державної політики в цій сфері. Схвалений Верховною Радою України у січні 1997 р., цей важливий документ не забезпечив поєднання підходів як до формування законодавчої бази, створення правових засад для побудови, функціонування і розвитку системи, так і організаційного забезпечення, чіткого визначення функцій та раціонального їх розподілення між елементами системи та реалізації всього комплексу стратегічних завдань зміцнення національної безпеки України в інформаційній сфері. Державне управління інформаційною сферою, основу якої складають інформаційні ресурси України, залишається найбільш неврегульованою сферою державної управлінської діяльності.
Зазначимо, що повноваження вищих державних органів, визначені Конституцією України, зокрема, Верховної Ради України (ст. 85), Президента України (ст.106), Ради національної безпеки й оборони України (ст. 107), Кабінету Міністрів України (ст. 116) дозволяють забезпечити виважену державну інформаційну політику щодо управління інформаційними ресурсами України.
Разом з тим прийняті за останні роки закони, укази Президента України та нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України не забезпечують в правовому і організаційному плані формування і розвиток цілісної системи державного управління та захисту інформаційних ресурсів. Лише фрагментарно і ситуаційно передбачають вирішувати згадані проблеми і проекти актів законодавства, що розробляються або перебувають на розгляді у Верховній Раді України, в тому числі, проект Інформаційного кодексу України та проект Закону України “Про національні інформаційні ресурси”.
Практика минулих років свідчить про нагальну потребу суттєвого вдосконалення взаємодії, скоординованості і узгодженості дій і рішень Парламенту – Президента – Уряду з питань виконання конституційних повноважень щодо формування і реалізації державної інформаційної політики; внесення докорінних змін до підходів щодо проведення адміністративної реформи, спрямованих на забезпечення формування цілісної і стабільної структури органів виконавчої влади, виходячи із функцій і повноважень державних органів, закріплених у Конституції України, Законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, інших правових актах та удосконалення правових засад функціонування системи управління і захисту інформаційних ресурсів України.
2.2 Роль державної політики інформатизації в умовах глобалізації
У сучасному світі однією з необхідних умов формування інформаційного суспільства у тій чи іншій країні є успішне виробництво та розповсюдження конкурентоспроможного національного інформаційного продукту.
При цьому ступінь готовності держави та суспільства до паритетної участі в міжнародному інформаційному обміні у міжнародній практиці визначається за такими критеріями
· кількість та якість інформаційного продукту, що виробляється у державі та власне державою;
· потужність, розгалуженість та наявний ресурс подальшого розвитку телекомунікаційних мереж;
· здатність держави ефективно регулювати виробництво та розповсюдження інформації (діяльність інформаційних агенцій, ЗМІ, культурних індустрій, структур закордонного мовлення тощо);
· ступінь доступності для громадян усіх відкритих інформаційних джерел (концепція універсального доступу);
· рівень практичної захищеності інтелектуальної власності й авторських прав.
Згідно з Законом України “Про телебачення і радіомовлення національним аудіовізуальним продуктом вважаються “програми, фільми, аудіовізуальні твори, вироблені фізичними або юридичними особами України” (стаття 1). Тобто, регулювання вітчизняним законодавством цього питання не передбачає жодного обмеження за мовною ознакою, хоча українське законодавство і надає безумовний пріоритет національному медіа-продукту перед іноземним.
У Франції, яка стала хрестоматійним прикладом жорсткої політики захисту своєї національної самобутності, 60 % телерадіоефіру має заповнюватися власною аудіовізуальною продукцією, причому 40 % з неї має бути франкомовною та трансльованою у прайм-тайм. Українське законодавство у цій сфері є суворішим за переважну більшість європейських і наближається до французького. Так, у Законі України “Про телебачення і радіомовлення” встановлено, що “у загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 відсотків має становити національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців” (частина 1 статті 9). Більше того, згідно з Законом України “Про кінематографію”, “встановлюється квота демонстрування національних фільмів, яка становить не менше 30 відсотків національного екранного часу” (стаття 22).
Але, на відміну від Франції, у нас згадані закони у більшості випадків не виконуються, а норми – не працюють. Основною причиною такого становища є дефіцит сучасного українського рейтингового, принаймні на внутрішньому ринку, аудіовізуального продукту.
Показово, що підписаний 14 липня 2007 р. провідними вітчизняними ТРО відомий “Меморандум між телекомпаніями та Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення про співпрацю, спрямовану на розбудову національного інформаційного простору” практично не зачіпає питання обов’язкової квоти національного продукту в телерадіоефірі. Він регулює лише питому вагу української мови (не менше 50 % загального часу добового мовлення), що досягається за рахунок дублювання та титрування програм. Такий підхід є загалом виправданим та конструктивним в умовах значної русифікованості нашого інформаційного простору. У цьому зв’язку слід зазначити, що особливістю кон’юнктури сучасного глобального медіа-ринку є те, що для більшості його учасників (крім небагатьох світових та регіональних гігантів) дешевше купувати медіа-продукт, ніж виробляти власний. У майже суцільно комерціалізованій українській системі аудіовізуальних ЗМІ це природним чином призводить до “деукраїнізації” вітчизняного телерадіоефіру.
З іншого боку, вітчизняна кіноіндустрія, і особливо телевізійне кіновиробництво, останніми роками досить впевнено зростає, причому експерти дають цілком оптимістичні прогнози щодо подальшого розвитку галузі у найближчі 5-10 років. Зокрема, за підрахунками експертів медіа-консалтіногової компанії “Media Resources Management” станом на кінець 2007 р. в Україні функціонували знімальні павільйони загальною площею понад 16 000 м2 і ще як мінімум 7 000 м2 перебували у процесі будівництва. Україну дедалі частіше оцінюють як перспективного гравця кінобізнесу в масштабах не лише пострадянського простору, а й усієї Східної Європи.
Разом із тим телевізійна кіноіндустрія як інструмент формування та зміцнення сучасної української ідентичності є вкрай неефективною, оскільки за участі російського капіталу виробляє в основному суто комерційний продукт, розрахований на російського та російськомовного споживача. Він (продукт) не є національним з погляду художнього змісту, а отже – об’єктивно виступає чинником консервації й зміцнення російського мовно-культурного ареалу. Показово, що створені в Україні серіали та телефільми наш глядач зазвичай ідентифікує як російські.
Попри певні тенденції до локалізації, тобто до збільшення в сітках мовлення питомої ваги національного аудіовізуального продукту, загальнонаціональні мовники досі роблять головну ставку саме на такі українські, а також російські фільми та серіали, розміщуючи натомість продукцію, присвячену національній історії, культурі тощо здебільшого у денному чи нічному ефірі.
Однією з неодмінних умов формування національного інформаційного простору є комплексна та ефективна протекціоністська політика держави, головним завданням якої є стимулювання створення відповідних індустрій і забезпечення їх стійкого розвитку. Передусім це 1) розвинена та впливова у суспільстві система загальнонаціонального Суспільного мовлення із такими виробничо-технологічними складовими, як загальнонаціональне та супутникове телерадіомовлення, онлайнове мовлення в Інтернет, виробництво фільмів, телесеріалів, програм; 2) конкурентоспроможна система національного кіновиробництва та кінопрокату; 3) національна система глобального збирання та поширення інформації, орієнтована на активне розповсюдження відомостей про Україну та створення її позитивного іміджу у світі.
Щодо збільшення глобальної інформаційної присутності України, то тут спостерігається сталий, хоча й повільний, прогрес. На сьогодні офіційну присутність України у світовому інформаційному просторі забезпечує ДТРК “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення” (УТР). Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері здійснюється на підставі низки договорів. Загалом Держкомтелерадіо координує і контролює реалізацію міжурядових та міжвідомчих угод в інформаційній сфері з понад 30 країнами світу в Європі, СНД, Африці, Азійсько-Тихоокеанському регіоні та на Близькому Сході. Спільно з Державним підприємством “Укркосмос” УТР мовить на 84 країни світу, а з 2005 р. здійснює повноцінне Інтернет-мовлення в реальному часі. З 1 липня 2007 р. обсяг мовлення Державної телерадіокомпанії “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення” доведений до 24 годин на добу з титруванням програм англійською мовою (24 години на Євразію, 24 години на Північну Америку, 24 години Інтернет-мовлення). Із квітня 2005 р. державна телерадіокомпанія “Культура” також розпочала супутникове мовлення у відкритому режимі на понад 80 країн світу.
Із розвитком національної системи глобального мовлення тісно пов’язане питання налагодження ефективного “управління новинами” (менеджмент новин, спін-докторство) про Україну з боку держави. Загальноприйнятою практикою у світі є утворення служб та механізмів, що спеціально опікуються поширенням відкритих повідомлень про країну. Зазвичай це розглядається як розумний баланс між демократичними принципами права на інформацію й свободи слова і здійснюваним в інтересах суспільства та громадян контролем за нею. Одним із перших прикладів створення таких органів у країнах світу став Комітет стратегічних комунікацій (Strategic Communication Unit) у Великобританії.
На вирішення питань, пов’язаних з розширенням інформаційної присутності України за кордоном, формуванням та підтриманням адекватної репрезентації держави як усередині країни, так і поза її межами, була спрямована “Державна програма забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003-2006 роки”. Проте ефект від її втілення виявився недостатнім, що підтверджується експертними оцінками. Так, на міжнародному заході “Комунікації управління змінами та імідж України”, що відбувся в листопаді 2007 р. під егідою Міжнародної асоціації зі зв’язків з громадськістю (IPRA) та за сприянням Української PR Ліги, особливо наголошувалося, що про Україну в світі досі знають недостатньо й далеко не завжди інформація про Україну є достовірною.
Причина полягає у тому, що більшість повідомлень про Україну надходить до міжнародної спільноти, як і раніше, з Москви, де зосереджена найбільша на пострадянському просторі кількість представництв провідних світових медіа. Крім того, свою вагому роль безумовно відіграє активна та порівняно добре відпрацьована інформаційна політика РФ, спрямована також на створення вигідного Росії міжнародного іміджу України.
Після 2000 р. закріпилися й продовжують зберігатися високі темпи розвитку систем та засобів телекомунікацій і зв’язку. Найбільш динамічним сектором ринку комунікацій залишаються мережі мобільного зв’язку, якими охоплена нині практично вся територія України. Станом на 01.10.2007 р. кількість абонентів рухомого (мобільного) зв’язку становила майже 52 млн, або 111,6 % від загальної кількості населення України (підрахунок за діючими sim-картками).
Одним із пріоритетних напрямів розвитку телекомунікаційних мереж залишається будівництво сучасних волоконно-оптичних ліній зв’язку з упровадженням технологій CWDM та DWDM, розвиток мережі широкосмугового доступу. За офіційними даними Державного департаменту з питань зв’язку та інформатизації (Держзв’язку), протягом 2007 р. збудовано та введено в експлуатацію 3,4 тис. км волоконно-оптичних ліній зв’язку, що на 25,9% перевищує обсяги приросту минулого року.
Стратегічно важливим завданням державної інформаційної політики є впровадження цифрового телерадіомовлення. Перехід на цифрові технології мовлення є нині однією з глобальних тенденцій. Відповідно до рішення Регіональної угоди “Женева-06”, до якої приєдналася й Україна, усі країни Європи до 2015 р. припиняють аналогове телевізійне мовлення і замінюють його на цифрове формату DVB-T.
Упровадження цифрового телерадіомовлення в Україні є необхідним, оскільки це а) забезпечить технологічне підґрунтя для подальшої інтеграції України в європейський та світовий телерадіопростір; б) оптимізує використання радіочастотного ресурсу, виділеного Міжнародним союзом електрозв’язку для потреб України (сьогодні він використаний вже приблизно на 90 %); в) збільшить інвестиційну привабливість галузі; г) забезпечить рівномірне покриття телемовленням усієї території держави, включаючи прикордонні регіони; д) виведе Україну на рівень західноєвропейських показників щодо кількості програм телевізійного, звукового та мультимедійного мовлення, поліпшить якість сигналу, уможливить створення в Україні телебачення високої чіткості (технологія High Definition Television – HDTV). 27 листопада 2007 р. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення затвердила “Державну програму впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні”, згідно з якою до липня 2015 р. має відбутися повний перехід на цей стандарт.
На думку фахівців Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, основними гальмівними чинниками впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні є а) дефіцит частотного ресурсу; б) інертність споживачів; в) низька фінансова спроможність громадян; г) значна вартість відповідних проектів; д) інертність провідних ТРО. Виходячи з цього, Нацрада планує дотримуватися стратегії забезпечення незахищених верств населення перетворювачами цифрового сигналу державним коштом за рахунок орієнтації на дешевші технології (зокрема, переведення в цифровий стандарт наявних аналогових передавачів).
Інтернет
За попередніми даними Держзв’язку, станом на 01.10.2007 р. кількість активних користувачів мережі Інтернет становила в Україні 12 % населення. З різною періодичністю послугами Інтернет користується нині близько 9 млн жителів України, що приблизно вдвічі більше, ніж у 2006 р. Кількість доменів «.ua» склала 241,7 тис., веб-сайтів — понад 36 тис.
Продовжують активно впроваджуватись послуги високошвидкісного доступу до Інтернет (хDSL) та широкосмугового доступу через систему кабельного телебачення. Здійснювалось розгортання зон безпроводового доступу до Інтернет за технологіями Wi-Fi, WiMAX. Станом на 01.01.07 р. тільки по ВАТ “Укртелеком” кількість об’єктів безпроводового доступу за технологією Wi-Fi, порівняно з їх кількістю на початок 2006 р., зросла у 9 разів.
Разом з тим, як і раніше, нерівним залишається розподіл користувачів мережі Інтернет за регіонами, при цьому позицію абсолютного лідера продовжує утримувати Київ – 61,8 % користувачів від їх загальної чисельності. Далі, у порядку зменшення долі користувачівйдуть Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Львів, Крим та Запоріжжя – їхня сумарна доля складає 27,6 %. При цьому, на усі інші регіони припадає лише 11 %. До того ж, дуже невеликою залишається кількість українських шкіл та інших освітніх закладів, «підключених» до Інтернет.
Це означає, що поширення веб-мереж та розвиток вітчизняних інформаційних ресурсів Інтернет відбувається в Україні хоча й динамічно, але стихійно, поза межами державного регулювання. У цьому контексті окрему увагу треба приділити подальшому територіально рівномірному збільшенню користувачів Інтернет країни, а також подоланню неграмотності населення в цій сфері. За оцінками експертів, через 5-10 років невміння користуватися комп’ютером та Інтернет-сервісами якісно впливатиме на освітні, виробничі та комунікативні можливості всього працездатного населення і молодого покоління.
Загалом, треба наголосити, що в більшості сегментів вітчизняних систем телекомунікацій і мас-медіа, де спостерігається активний розвиток, він забезпечується не стільки державною політикою, скільки ринковою кон’юнктурою та підприємницькими структурами. Крім щойно згаданих секторів ІТ-ринку, яскравими прикладами тут може слугувати також бурхливе зростання вітчизняних ринків комп’ютерної техніки та телевізійної реклами.
ВИСНОВКИ
Підсумовуючи, зазначимо, що в Україні сформульовано й закріплено законодавчо основні принципи, завдання та стратегічні напрями державної інформаційної політики, сформовано державні інституції відповідної компетенції, ухвалено цілу низку концепцій, програм та планів дій.
Водночас на рівні практичної реалізації інформаційна політика держави в сучасній Україні відзначається спорадичністю, різноспрямованістю, нескоординованістю діяльності різних відомств, непослідовністю та непрозорістю в реалізації намічених заходів. Як наслідок – Україна поки що не належить до числа інформаційно незалежних держав, її інформаційну сферу характеризують такі ознаки
· малоефективна система державного регулювання національного медіа-простору, відсутність консолідованого бачення напрямів його подальшого розвитку, нерозвиненість культурних індустрій, національної системи збирання та поширення інформації у глобальному масштабі;
· низький рівень присутності в глобальному медіа-просторі, висока інформаційна залежність від іноземних держав та медіа-структур;
· за наявності позитивної динаміки впровадження телекомунікаційних мереж та комп’ютеризації – ринкова стихійність цих процесів, низька керованість ними з боку держави; збереження відставання у сфері ІКТ, неврегульованість підготовки та працевлаштування в межах держави ІТ-спеціалістів.
З урахуванням сучасного стану інформаційної сфери України першочерговими завданнями інформаційної політики держави мають стати 1) створення потужної й конкурентоспроможної національної системи інформаційного виробництва, здатної забезпечити консолідацію суспільства на ґрунті спільних цінностей, завдань, ідей та сприяти всебічному розвитку особистості; 2) подальша технологічна модернізація з орієнтацією на розширення присутності у міжнародному розподілі праці у сфері ІКТ.
Вирішення цих завдань передбачає реалізацію таких заходів
1. Доопрацювання, прийняття і повноцінна реалізація завдань “Державної програми забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2007-2010 роки”, концепція якої схвалена Кабінетом Міністрів 6 червня 2007 р. Програма орієнтована на «налагодження функціонування культурно-інформаційних центрів, здійснення супутникового мовлення в інформаційному просторі іноземних держав українською та іноземними мовами, включення вітчизняних телепередач до пакетів програм, що транслюються за кордоном кабельними мережами».
2. Налагодження системного та масового виробництва національного інформаційного (передусім – аудіовізуального) продукту та просування його на ринку.
3. Подолання технологічного відставання у сфері ІКТ, а саме вчасне (до 2015 р.) упровадження цифрового мовлення, досягнення стовідсоткового частотного покриття території України діючими каналами мовлення та мережами мовлення, розвиток багатоканальних телекомунікаційних мереж, технологічна модернізація державних та комунальних ТРО, розширення апаратно-студійного комплексу ДТРК «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення».
4. Ліквідація комп’ютерної неосвіченості та інтенсифікації впровадження Інтернет-сервісів у різні сфери суспільного життя. В українських реаліях виконання цього завдання пов’язане з регулюванням і стимулюванням щонайменше трьох сфер а) систематизоване планове поширення телекомунікаційних мереж і подальша комп’ютеризація; б) розвиток українського сектору Інтернет, включаючи нормативно-правове забезпечення діяльності вітчизняних Інтернет-ЗМІ; в) випереджальне – протягом 3-5 років – подолання комп’ютерної неграмотності населення.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Шаваев А.Г. Система борьбы с экономической разведкой – М. Издательский дом [Правовое просвещение], 2000. – 236 с.
2.А. Бедрицкий. А. Федоров. Прав ли Президент Буш?[Независимое военное обозрение].12-18 октября 2001 г. №38. – С.4.
3.Конституція України. Закони України, т.10. – К., 1997.
4.Закон України [Про власність] від 07.02.91, №697-XII.- К., 1991.
5.Закон України [Про підприємства] від 27.03.91. З доповненнями від 16.12.93, №3713-XII. Закони України, т.1. — К., 1996.
6.Закон України [Про інформацію]від 02.10.92, №2657 – XII.- К., 1992.
7.Закон України [Про науково-технічну інформацію] від 25.06.93, №3322 – XII. – К., 1993.
8.Закон України [Про захист інформації в автоматизованих системах]від 05.07.94, №80/94 – ВР. – К., 1994.
9.Закон України [Про національну програму інформатизації] від 04.02.98, №74/98 – ВР. – К., 1998.
10.Закон України [Про державну таємницю] у редакції Закону від 21.09.99, №1079-XIV. – К., 1999.
11.Проект Закону України [Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку]. Внесено на розгляд Верховної Ради України 07.07.98.
12.[Проект Інформаційного кодексу України. Перша редакція Проекту на стадії узгодження із зацікавленими державними органами]. 2001.
13.Біла книга Держспецзв’язку. – http //www.dsszzi.gov.ua
14. Закон України [Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах] // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 26. – ст. 347.
15. Закон України [Про Концепцію Національної програми інформатизації] // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27–28. – Cт. 182.
16. Закон України [Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки] // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – ст. 102.
17. Закон України [Про основи національної безпеки України] // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – ст. 351.
18. Закон України [Про телекомунікації]// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 12. – Cт. 155.
19. Конституція України [Відомості Верховної Ради України]. – 1996.
20. Батюк А.Є. та ін. [Інформаційні системи в менеджменті] Навчальний посібник. — Львів НУ «Львівська політехніка», 2004.
21. Гордієнко І.В. [Інформаційні системи і технології в менеджменті].- К. КНЕУ, 2003.
22. Гужва В.М. [Інформаційні системи і технології на підприємствах].- К. КНЕУ, 2001.
23. Дубина А.Г. и др. [Excel для экономистов и менеджеров]. — СПб. Питер, 2004.
24. [Інформаційні системи і технології в економіці]. / за ред.В.С. Пономаренка. — К. ВЦ «Академія», 2002.
25. Мур Джеффри и др. [Экономическое моделирование в Microsoft Excel], 6-е изд. Пер. с англ. — М. ИД «Вильямс», 2004.
26.Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року [Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів N 8376/1999].
27. Цивільний кодекс України Науково-практичний коментар У 2 ч./ За заг. ред. Я.М. Шевченко. — К. Концерн Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — Ч. 1.
28. Демкова М.С. [Проблеми доступу до публічної інформації // сайт Центру політико-правових реформ ] www.cppr.info.
29. Петров Є.В. [Інформація як об’єкт цивільно-правових відносин Автореф.] дис… канд. юрид. наук 12.00.03 / Національний університет внутрішніх справ. — Х., 2003.
30. [Вступ до інформаційної культури та інформаційного права]/ За ред. М.Я. Швеця та Р.А. Калюжного. — Ужгород ІВА, 2003.
31. Брижко В.М. [До питання застосування у правотворчості понять «інформація» та «дані»] Правова інформатика. — К., 2005. — № 4 (8)/2005. — С. 31–37.
«