Криминалистические версии

Криминалистические версии

Криминалистические версии
В зв’язку з цим дедуктивний метод отримання нового знання також відіграє важливу роль і в розслідуванні злочинів, а саме при висуванні версій. Він реалізується при використанні типових версій. “Механізм” їх застосування може бути змальований наступним чином . При побудові конкретної версії, типова версія служить більшим посиланням сулогізму, Конкретна версія – заключення цього сулогізму.
Для закріплення даного питання в учбовому процесі можна застосовувати посібник Л.Г. Відонова “Система типових версій про осіб, що вчинили вбивство”. Наприклад, одна з типових версій, що розглядається в цьому посібнику, говорить, що в ситуаціях, коли знайдені частини розчленованого трупу, злочинцями частіше за все є особи, які добре знали потерпілого. Тому, знайшовши частини розчленованого трупу і спираючись на дану типову версію, висувається конкретне припущення про те, що вбивця в указаному випадку знаходиться серед родичів або близьких знайомих жертви.
Слідчий стикається з дедукцією і в тих випадках, коли йому необхідно робить якісь висновки на основі свідчень свідків. Наведемо приклад, використаний І.М. Лузгіним якщо свідок стверджує, що він бачив, як було скоєно розбійний напад, то схоже на правду, що воно було саме так. Тут застосовано таке приблизне узагальнення як правило, те, що стверджує свідок, відповідає дійсності. Такі узагальнення не являються достовірними судженнями, вони допускають виключення. Тому і побудовані на їх основі висновки будуть представляти собою лише версії, що потребують подальшого дослідження і обгрунтування.
Метод дедукції доцільно використовувати також і при дослідженні речових доказів. Ілюстрацією може служити, зокрема , висування версії про те, що документ, що проходить по справі, був підроблений, на основі таких суджень на представленому документі мають місце розпливи штрихів і жовті плями, то цей документ, найбільш вірогідно, підвергався витравленню.
Ми розглядали індуктивний і дедуктивний методи мислення окремо з метою більш детального їх аналізу. Однак в практиці при формуванні версії, вони тісно пов’язані один з іншим.
В процесі осмислення існуючого інформаційного балансу і побудові гіпотези активно “працюють” аналіз і синтез. Об’єктивною основою аналітичного і синтетичного процесів в пізнанні взагалі є наявність багатьох різноманітних форм руху матерії. Пізнання повинно осягнути природу об’єктивного світу, відобразити різноманітність в єдиному і єдине в різноманітному. Звідси виникає необхідність розкладання і об’єднання в їх єдності. “Мислення, — пише Ф.Енгельс, — заключається стільки ж в розкладанні предметів пізнання на їх елементи, стільки в поєднанні пов’язаних один з одним елементів в деяку єдність. Без аналізу нема синтезу”.
Слідче (криміналістичне) мислення також носить аналітико-синтетичний характер. Це важливо підкреслити, оскільки в юридичний літературі склалася думка, що провідним логічним прийомом для слідчого є аналіз.
Висувана версія також повинна відповідати встановленим в науці законам. Наприклад, жодна гіпотеза в сучасній фізиці не може бути вірною, якщо вона суперечить закону збереження енергії. В будь-якій науці існують закони, які виконують в ній методологічну функцію, оскільки вони – основа її теоретичних побудов. Таку роль відіграють найбільш загальні закономірності даної науки, загальнонаукові теорії, достовірність яких уже доведена практикою. В криміналістиці такими закономірності є повторюваність процесу виникнення слідів; зв’язок між діями злочинця і злочинним результатом; зв’язок між засобом скоєння злочину і слідами застосування цього засобу; залежність вибору засобу скоєння злочину від конкретних відомих обставин суб’єктивного і об’єктивного характеру та інші.
Звичайно, до раніше доведеного знання не можна відноситись догматично, підкреслює П.В. Копнін. Бо гіпотеза може поставити під сумнів і те, що раніше вважалось досить достовірним. Але ж коли ми стикаємося з протиріччям між висунутою гіпотезою і раніш доведеними законами і теоріями, то сумнів повинен виникати наперед усе в гіпотезі. Якщо ж факти і закономірності все більш підтверджують гіпотезу, то необхідно розглянути наскільки достовірна теорії, що їй протирічить.
Дослідження версії.
Друга стадія процесу версіювання — розвинення версії пов’язується нами з розумовим дослідженням припущення, виведенням з нього положень, їх деталізація шляхом постановки питань по кожному з положень.
З логічної сторони це процес формування суджень про невстановлені ще факти і обставини (конкретизація версії).
Традиційно в учбовій криміналістичній літературі дослідження (перевірку) версії розглядають в двох етапах 1) аналізу версії; 2) практичній її перевірці. Другий етап в свою чергу поділяють на чотири стадії висунення положень; визначення слідчих дій і черговість їх проведення для перевірки висунутих положень; проведення запланованих дій; оцінка отриманих даних і формування висновку про істинність або хибність версії.
Виходячи з цієї теоретичної концепції, в юридичній літературі приводяться наступні правила перевірки версій.
1. З версій повинні бути виведенні всі положення, що логічно випливають.
2. Положення повинні бути логічно пов’язані між собою.
3. Результати перевірки приватних версій використовуються як основа для побудови загальних версій.
4. Послідовність перевірки версій визначається практичними умовами розслідування.
5. Перевірка версії може бути здійснена як слідчим, так і оперативним шляхом.
Стадія оцінки отриманих фактичних даних, їх співставлення з висунутими положеннями і на цій основі формування висновку про істинність або хибність версії (припущення) має велике практичне значення, але теоретично досліджена не достатньо. Тому пропонуємо виділити її в якості самостійного елементу розумової діяльності слідчого — як доказування версії. Другу ж стадію – розвинення версії вважаємо доцільним обмежити логічним дослідженням висунутого припущення.
Головним в логічному дослідженні змісту версії є уявлення про те, які факти, події, обставини повинні існувати в реальній дійсності, якщо висунута версія виражає об’єктивну істину. Ці положення, що є припущеними судженнями, знаходять вираз у сформульованих слідчим питаннях, що підлягають поясненню. Вони дозволяють значно розширити знання слідчого про обставини злочину, дозволяють прогнозувати існування окремих фактів – систематизувати приховані сторони злочину. В цьому плані версія виступає логічною умовою планування розслідування.
Досвід показує, що для практичних працівників, а також і слухачів спірним моментом виявляється задача визначення стосовно кожної версії вичерпною сукупності питань, які підлягають практичні перевірці. По цій причині дане завдання вимагає серйозного і наполеглого відпрацювання на заняттях і відповідного висвітлення в учбовому посібнику.
Для того, щоб з висунутого на передуючому етапі припущення вивести положення, судження, яким виражається версія, включається у висновок у якості посилання (або в склад посилання в якості одного з елементів). В операціях по розробці положень використовуються в якості інструментарію різноманітні логічні конструкції. В логіці відомі два правильних модусу умовно-категоричного умовиводу – стверджуючий і заперечуючий. Використання стверджуючого модусу можна проілюструвати за допомогою такого роздуму “Якщо Іванов здійснив злочин (крадіжку), то він був на місці події, у нього повинні бути викрадені речі Згідно висунутої версії, існують певні підстави вважати, що в крадіжці винен Іванов. З цього виходить, що можна припустити, що Іванов був на місці події і що в нього повинні бути викрадені речі.” Якщо версія вірна, то і виведенні положення повинні відповідати дійсності. Достовірність положення визначається достовірністю версії. Подальша перевірка висунутої версії буде пов’язана з пошуками відповідей на питання “Чи знайдені на місці події сліди перебування Іванова?”, “Чи зберігаються у нього викрадені речі?” і т.д.
Заперечуючий модус використовується в процесі доказування хибності версії. Розглянемо його нижче.
В процесі логічного виведення положень із версії найбільш широко застосовується дедукція. Саме з цим методом отримання нового знання, а саме, в логічному відношенні пов’язане використання типових версій. Вони можуть підказати, де, наприклад, злочинці частіше за все ховають зброю або викрадені речі, яким шляхом намагаються знищити сліди і т.д. Однак важко погодитись з тими авторами, які вважають дедуктивний метод єдиним можливим методом виведення положень з версії. Не можна виключати інші методи, наприклад, аналогію бо саме вона являється одною з логічних основ реалізації особистого досвіду слідчого, роль якого на цьому етапі версіювання заперечувати неможливо.
Для цих цілей на практиці використовуються також типові версії і приблизні переліки питань до них, направлені на вияснення (встановлення) і уточнення ряду фактів, умов, обставин, що знаходяться в причинному зв’язку з подією, що розслідується. Так, ключем до розкриття злочинів, пов’язаних з пожежами, служить встановлення причин возгорання. Узагальнення практики розслідування справ даної категорії дозволяє назвати ряд типових версій про причини пожежі і перелік питань, які необхідно вияснити.
Одною з типових версій, яка враховується слідчим практично по кожній справі про пожежу, є версія про те, що пожежа є наслідком умисного підпалу. Її перевірка складається у встановленні ряду питань, як-то
1. Наявність мотивів, при яких підпал знаходить логічне пояснення.
2. Відповідність кількості і виду товарно-матеріальних цінностей, що фактично знаходились в даному приміщенні на момент пожежі, показанням по даному питанню матеріально-відповідальної особи.
3. Наявність факту страхування майна, чи не надто висока сума страхування в порівнянні з фактичною цінністю майна, коли це страхування проведено.
4. Житлові умови господаря згорілої будівлі і наявності прохань про надання нової житлової площі, чи вирішувалось питання про руйнування будівлі.
5. Наявність ознак спеціальної підготовки умов для інтенсивного розвитку пожежі або умов, що утруднюють його гасіння, виявлення або повідомлення про пожежу (пошкодження телефонного зв’язку, відключення водопровідних мереж, тощо).
6. Факт раптовості виникнення пожежі та інтенсивність його розвитку.
7. Факт відповідних погроз потерпілим до виникнення пожежі.
8. Переміщення до пожежі зацікавленими особами матеріальних цінностей, майна і тому подібного з приміщень, що стали об’єктом пожежі.
9. Наявність двох або більше джерел виникнення пожежі, не пов’язаних між собою, і можливості їх утворення.
10. Наявність слідів приготування підпалу, засобів підпалу і засобів, які могли б бути використані для підпалу.
11. Факти попереднього технічного виконання приладів, що використовувались для підпалу, їх ефективність, можливість застосування в конкретному випадку.
Перерахована сукупність питань випливає з логічного дослідження даного припущення і може бути взята за основу практичної діяльності слідчого по перевірці версії про навмисний підпал.
Перевірка версії.
Третя стадія доказування версії може реалізовуватись двома шляхами. Перший – емпіричний пов’язаний з безпосереднім виявленням фактів, явищ (або їх відображень), він здійснюється засобами процесуального доказування. Другий – теоретичний – полягає в логічному доказуванні або спростуванні версії.
Перший шлях в цілому не характерний для розробки повної моделі криміналістичної версії. В розслідуванні злочинів таким шляхом встановлюються окремі обставини (сліди) скоєного злочину при здійсненні окремих слідчих дій, наприклад огляді місця події.
Другий шлях, на мою думку, досить перспективний і повинен розроблятися в рамках вчення про криміналістичну версію з використанням законів логіки. Так, теоретичне доказування версії принципово схоже на логічну верифікацію, а теоретичне спростування версії – на логічну фальсифікацію. Зупинимось на цьому питанні детальніше.
Логічне доказування, тобто співставлення положень, виведених з перевіряємої версії, з дійсним положенням речей приводить до одного із наступних результатів
1) доказуванню – встановленню істинності висунутого припущення;
2) спростуванню – встановленню хибності припущення;
3) зміні ступеню вірогідності припущення.
В логіці доказуванням називається операція, що заключається в обгрунтуванні істинності висунутого судження за допомогою інших суджень, істинність яких встановлена раніше. Доказування складається з тезису, аргументів (підстав) і процедури – демонстрації (форми доказування). Тезисом називається судження, істинність якого необхідно обгрунтувати. Аргументи або підстави – істинні судження, за допомогою яких обгрунтовується істинність тезису. Демонстрація або форма доказування – логічний зв’язок між тезисом і аргументами, який повинен носити необхідний і закономірний характер, тобто тезис повинен з необхідністю випливати з аргументів.
Оскільки версія завжди представлена вірогідним судженням, процедура встановлення її істинності по своїй логічній природі аналогічна відповідній операції доказування. Так, роль тезису відіграє сама версія (припущення), роль аргументів – судження про факти та інші істинні судження. Наприклад, Іванов знаходився на місці скоєння злочину (тезис); на місці події знайдені його відбитки пальців (аргумент, судження про факт, встановлене в ході провадження огляду місця події і дактилоскопічної експертизи).
По засобу доказування логічні докази поділяються на прямі та непрямі. Прямим називається доказ, при якому істинність тезису безпосередньо слідує із існуючих аргументів. Так, у викладеному вище прикладі відбитки пальців Іванова, знайдені в конкретному приміщенні, є прямими доказами того, що він був в даному приміщенні.
Іноді для підтвердження версії намагаються використовувати висновок від істинності наслідку умовного судження до істинності підстави (в рамках умовно-категоричного умовиводу). Розглянемо приклад. З місця скоєння квартирної крадіжки були вилучені відбитки пальців. В ході їх перевірки був встановлений гр. Л. – сусід потерпілого. На цій підставі слідчий звинуватив його в крадіжці. В даному випадку міркування слідчого будувалось по схемі
Н р
р
Н
Однак це невірний варіант стверджуючого модусу умовно-категоричного умовиводу, тут думка рухається від ствердження наслідку до ствердження підстави. Висновок такого умовиводу не може вважатися достовірним, оскільки наслідок міг бути визваний іншою підставою, що не передбачена перевіряємою версією.
У нашому випадку міркування слідчого було хибним і в подальшому не підтвердилося. Сліди були залишені підозрюваним Л. поза зв’язком із злочином (напередодні він допомагав потерпілому пересувати меблі).
Подібну схему міркування можна використовувати для доказування тільки в тому випадку, якщо між версією і наслідком існує відношення еквівалентності (рівнозначності). Це означає міцний двосторонній зв’язок, сувору взаємообумовленість двох явищ. Тоді, виявивши будь-яке з цих явищ можна, посилаючись на нього, доказувати існування другого явища.
Таке положення може бути досягнуто лише в тому випадку, якщо умовне судження можна буде сформулювати як судження тотожності “Якщо, і тільки якщо Н, то р” або “Н р”, оскільки повинно мати місце “Якщо р, то Н” або “р Н”.
Наприклад, знаючи, що близький постріл викликає появу штанцмарки, тобто специфічних слідів, що визвані опаленням, відкладанням копоти, і т.п., ми можемо
1) виявивши такі сліди, стверджувати, що постріл був зроблений з близької відстані;
2) знаючи, що постріл був зроблений з близької відстані, стверджувати, що на мішені є штанцмарка;
3) не виявивши штанцмарку, стверджувати, що постріл був зроблений не з близької відстані;
4) знаючи, що постріл не був зроблений з близької відстані, стверджувати, що на мішені таких слідів немає.
Для того, щоб побудувати прямий доказ версії на основі еквівалентного зв’язку, із версії виводять не один який-небудь наслідок, а цілий ряд наслідків, які в свої сукупності виступають не тільки необхідною, а й достатньою підставою для того, що стверджується в версії. Можна сказати, що наслідки повинні складати собою систему, специфічну саме для цієї версії. Відповідно судження тотожності може бути записане в такому вигляді “Н (pqr…)”, а самий умовивід в такому випадку набуває форми
Н (pqr…)
(pqr…)
Н
Така схема міркування допустима, наприклад, якщо в якості p, q, r і т.д. виступає комплекс ознак почерку. При тотожності такого комплексу в двох рукописах робиться висновок про тотожність виконавця (а знаючи, що два рукописи виконані однією й тією ж людиною, можна стверджувати, що комплекс ознак почерку в обох рукописах співпадає).
Наприкінці можна сформулювати правило поки перше посилання даного умовиводу неможна буде сформулювати як твердження тотожності, висування і підтвердження наслідків буде лише поступово підвищувати ступінь вірогідності версії, наближаючи її до достовірності.
Окрім прямих методів логічного доказування версії, існують також непрямі. По-перше, це метод “від зворотного” (в логіці він називається апагогічним). Він, зокрема, полягає в основі доказування невинуватості особи за допомогою алібі. При цьому міркування будуються таким чином. Якщо відомо, що в момент скоєння злочину дана особа знаходилась в певному місці, то робиться безумовний висновок вона не знаходилась на місці скоєння злочину, а також не було в будь-якому іншому місці.
У випадках, коли існує версія і контрверсія і остання спростована, тобто доведена її хибність, є підстава визнання істинності версії. Подібний хід роздумів використовується у випадку дилеми. Якщо, наприклад в ході розслідування встановлено, що смерть насильницька (виключена смерть від старості, хвороби, тощо), то приходимо до дилеми вбивство або самогубство. Тепер встановлення неможливості самогубства служить непрямим доказом версії про те, що скоєно вбивство. Даний метод непрямого логічного доказування базується на законі виключення третього.
Важливо, щоб слідчий бачив логічну суть своїх міркувань, тоді йому буде легше їх будувати і перевіряти. Вище вже зазначалося, що одною з основних вимог до висування версії є те, що слідчий повинен висунути всі можливі версії. В цьому випадку сукупність конкуруючих версій утворює так зване розділяюче судження і відкриваються нові можливості для використання методів непрямого доказування. Процес міркування протікає по такій схемі

Н1Н2Н3
Н2Н3
Н1
Істинність версії Н1 можна вважати обгрунтованою, якщо обгрунтована хибність альтернативних версій. Тут, звичайно потрібна впевненість, що ці три версії вичерпують можливі варіанти вирішення проблеми. В якості прикладу наведемо наступне міркування. Якщо встановлено, що злочин скоєно одним з братів Семенових, а їх троє – Микола, Петро і Павло, то наявність у Петра і Павла алібі служить непрямим доказом вини Миколи. В подібних випадках, звичайно, необхідно бути твердо впевненим, що версії вичерпують всі можливі варіанти минулої події. Але на практиці непрямі докази повинні доповнюватись прямими, оскільки виключення однієї з версій реально лише підвищую вірогідність інших.