Краеведение и этнография

Регіональні особливості народної творчості України

ПЛАН
1. Вступ
2. Історико-етнографічне районування України
3. Регіональні відмінності у житлі
4. Вишивка, її історія та регіональні відмінності
5. Регіональні риси традиційного вбрання українців
6. Висновки
7. Використана література

1. Вступ
Народна творчість – це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна з форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Як і інші форми суспільної діяльності і свідомості, зокрема філософія, мораль, релігія, політична, правова ідеологія, народна творчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень соціальної свідомості, у тому числі творчої діяльності народу.
Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу – поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об’єднує основне – пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.
Народна творчість виникла у нелегкому тривалому процесі колективної трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення. Праця відіграла значну роль у походженні мистецтва.
Продуктом праці була й мова, народжена необхідністю спілкування людей в колективних виробничих діях.
В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків… Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно працювати інструментами, а з їхньою допомогою відображати бачена на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність.
Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво нерозривно пов’язано з життям народу було тільки народним. Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінилися його зв’язки з життям народу. Художня професійна діяльність почала зосереджуватись в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу.

2. Історико-етнографічне районування України.
У зв’язку з процесом історичного формування народу і його етнічної території, залежно від природних умов, характеру і способу господарських занять населення, в різних регіонах розселення народу формуються певні особливості побуту і традиційної культури. Спільність і однотипність таких локальних особливостей є основою для визначення історико-етнографічних районів розселення народу і його етнографічних груп.
Внутрішнє етнографічне районування і культурно-побутові особливості населення таких районів є властивими кожному народу. Так, у німців вирізняються нижньосаксонці, шваби, баварці; у французів — бретонці, нормандці, провансальці; в італійців — флорентійці, сицилійці, генуезці; у поляків — мазури, підгаляни, краков’яки, кашуби та ін. Численні етнографічні групи характерні для російського народу. їх ділять на три великі підрозділи північно-, середньо- і південноросійські.
Походження етнографічних груп народу різне. Нерідко вони — нащадки колишніх племен, що злилися в єдиний етнос, зберігши певні особливості побуту і традиційної матеріальної та духовної культури, мови тощо. Локальні особливості побуту, господарського і культурного устрою окремих частин народу складалися залежно від природно-географічних умов, культурно-побутових зв’язків з іншими народами, переселень, міграційних процесів тощо.
У процесі розвитку поступово втрачалися регіональні етнографічні особливості народу. Тому етнографічна група не є стійкою формою спільності, її члени навіть не завжди усвідомлюють себе чимось своєрідним. Такі спільноти визначаються здебільшого шляхом етнографічних досліджень на основі регіональних особливостей традиційно-побутової культури.
У зв’язку з цим поняття «етнографічна група», що означає складову частину народу, не можна ототожнювати з поняттям «етнічна група», що означає частку якогось іншого народу, яка проживає на не своїй етнічній території, себто національну меншину. Так, в Україні етнічними групами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці та ін., а етнографічними — гуцули, бойки, лемки, поліщуки тощо.
Питання історико-етнографічного районування України розроблене на сьогодні лише в дуже загальних рисах — головно через недостатнє етнографічне вивчення багатьох її регіонів і місцевостей. На основі наявних етнографічних матеріалів і даних інших українознавчих дисциплін, зокрема мовознавства (діалектології), історії, фольклористики, географії, запропоновано визначення передусім трьох просторово обширних регіонів України Центрально-Східного (точніше, Південно-Східного), Північного (Поліського) і Західного (Південно-Західного), які, в свою чергу, поділяються на певні етнографічні райони і підрайони. Це районування поки що може бути запропоноване лише як певна робоча схема, яка потребує удосконалення і уточнення.
Центрально-Східний (Південно-Східний) регіон охоплює велику територію Центральної і Південно-Східної України. У його складі вирізняються три райони Середнє Подніпров’я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, і Південна степова Україна.
До Середнього Подніпров’я належить більша частина Київської, Черкаська, південна частина Чернігівської та Полтавської, південно-східна частина Житомирської, південно-західна частина Сумської, східна частина Вінницької, північна частина Кіровоградської, північно-західна частина Дніпропетровської областей. Це один з найдавніше і найгустіше заселених районів України, осереддя найбільш інтенсивного формування давньорусько-української народності й української нації.
Традиційна культура населення цього району зберегла багато архаїчних рис, що своїми витоками сягають культури предків корінних жителів цього краю — полян — найбільш розвиненого (згідно з літописною характеристикою) східнослов’янського племені. Особливо це стосується традиційних для даного регіону основних галузей господарства — хліборобства і скотарства. До XIX — початку XX ст. тут збереглися давні традиції планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати; в одязі — багато вишита уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска, тканий пояс, свитка та ін. Цей район відзначається помітним розмаїттям місцевих варіантів традиційної культури.
Вирізняються, зокрема, Правобережжя і Лівобережжя. Деякі дослідники виділяють локальні етнографічні групи полтавців і переяславців.
Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України — теперішні Харківську область, південно-східні райони Сумщини, північно-східні — Дніпропетровщини, східні — Полтавщини, північні — Донецької, Луганської областей. До нього етнографічно дотичні суміжні західні райони Бєлгородської та Воронезької областей Росії.
Назва цього історико-етнографічного району виникла в період його інтенсивного заселення (XVII—XVIII ст.). Вихідці з Лівобережної і Правобережної України та з Росії, а також численні втікачі від утисків феодально-кріпосного ладу користувалися тут якийсь час різними пільгами («свободами»), поселялися «на слободах», засновували поселення — «слободи».
З часів монголо-татарської навали ця територія зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. вона заселялася переважно козаками і селянами з інших районів України. У XVII ст. тут виникли як військові опорні пункти міста Харків, Охтирка, Суми, Чугуїв, з місцевого населення і українських переселенців було створено козацькі слобідські полки. Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема зі суміжної Полтавщини та інших районів Середнього Подніпров’я, для народної культури Слобожанщини, а саме будівництва, одягу, фольклору, було властивим поєднання рис козацько-степової України з багатьма побутово-культурними привнесеннями з різних місць переселення. Позначився і вплив заселення Слобідської України російськими «служивими людьми», а згодом і переселення російських селян. Значно посилився приплив російського населення на Слобожанщину в період обмеження, а в 1765 р. і ліквідації царським урядом козацького самоврядування, закріпачення українських селян і козаків, а також у зв’язку з іншими антиукраїнськими проявами імперської політики царизму.
Слобожанщина з етнографічного боку є своєрідною перехідною зоною між Середнім Подніпров’ям, особливо Лівобережним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним районом України. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання кочовиків, територія теперішніх Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південних районів Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей.
З середньовіччя ця територія відома як «Дике поле» — так вона названа і на карті України Гійома Боплана (середина XVII ст.). Головною опорою процесу української колонізації «Дикого поля» з XV—XVI ст. було козацтво. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими завойовниками не припинялося просування українців у південні степи. Численні втікачі від феодально-панщинного гніту і переселенці-«уходники», які шукали волі й кращої долі, вперто обороняли свої степові займанщини і розширяли опановану територію. Запорізькі землі сягали гирла Дніпра і простягалися обабіч його пониззя, від річки Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Росії здобути доступ до Чорного моря. Але це спрацювало і проти інтересів українського народу. Здійснюючи свою імперську політику, царизм усілякими засобами намагався обмежити українське заселення Причорномор’я, особливо після скасування Гетьманщини і ліквідації Запорізької Січі.
З огляду на ці історичні обставини, природні умови і наплив поселенців склався і своєрідний етнографічний характер Півдня України. У господарській діяльності визначальними були типові риси степового хліборобства і відгінного скотарства. Певні особливості мали степове народне будівництво, різні ремесла і промисли. Істотно позначилися етнокультурні зв’язки і взаємовпливи українського населення з поселенцями інших національностей, зокрема росіян, білорусів, болгар, сербів, греків, молдован та ін. Вони виявлялись у поєднанні різнонаціональних елементів в одязі, будівництві житла тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зростання робітничого класу також великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, передусім спричинюючи витіснення її національних складових міськими елементами.
Загалом у другій половині XIX — на початку XX ст. південноукраїнський етнографічний масив відзначався реаліями традиційно-побутової культури порівняно пізнього часу. Локалізація її певних місцевих особливостей дає підставу виділити тут п’ять підрайонів південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, а також Буджак і Таврію.
Українське Полісся — етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається через увесь північний край України і разом з суміжним білоруським, брянським у Росії та люблінським у Польщі Поліссям творить одну зі своєрідних географічних та історико-етнографічних територій слов’янського світу.
Назва «Полісся» — похідна від слова ліс і означає лісисту місцевість, біля лісу. Небезпідставно звернуто увагу на близькі за звучанням слова в литовській і латинській мовах «Раїа», «Pelesao, «Pelysa», що означають характерний для Полісся болотяний ландшафт, багнистий ліс. З цієї причини побутує думка про балтсько-слов’янську спільність кореня слова «Полісся». Ця назва зустрічається вже в працях давньогрецького історика Геродота, значиться вона в Галицько-Волинському літописі під 1274 p., а також в інших середньовічних і пізніших джерелах.
Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю і займає північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. У західній частині до нього історично і згідно з лінгвістично-етнографічними даними належать південна смуга Брестської області (тепер входить до складу Білорусі) і східна частина Підляшшя (Польща). Південна етнографічна межа українського Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі на схід, північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі — Ніжин, по ріці Сейм до сучасного кордону України з Росією.
Залежно від розташування щодо Дніпра українське Полісся поділяється на Правобережне і Лівобережне, а також відповідно на Західне і Східне. Західне називають ще Прип’ятським, а Східне — Наддеснянським. Побутує і визначення окремих частин Полісся стосовно сучасного адміністративного районування Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське.
Загальновизнаною в науці характерною прикметою етнографії цього регіону є значна збереженість у побуті й культурі його населення архаїчних явищ і рис. Вони виявляють етногенетичне східнослов’янське коріння українських поліщуків, а також їх етнокультурну спільність з усім українським народом.
Народні культурні традиції у різних частинах території українського Полісся відзначаються місцевою своєрідністю, що походить, мабуть, з часу розселення тут давніх племен (волинян, древлян, дреговичів та ін.), приналежності після давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого князівства Литовського, Польщі, Росії), а також зумовлені певною природною ізольованістю краю. Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, у заплавах рік, на лісових зрубах, характер ґрунтів вирізняють поліське хліборобство, його знаряддя, агротехніку. Залежно від місцевих кліматичних умов склався відповідний сільськогосподарський календар. Особливостями позначені тваринницьке господарство, організація відгінного випасання худоби, заготівля сіна на болотах та ін.
Поширеними видами занять поліщуків були мисливство і рибальство з використанням своєрідних ловецьких способів і знарядь. Багатий досвід і специфічне знаряддя накопичено у поліському бджільництві.
Ще в недалекому минулому основними для Полісся були водні шляхи сполучення і транспортні засоби (плоти, пароми, різні типи човнів). У будівництві добре збереглися архаїчні риси планування житла і садиби; широко відома неповторна поліська глинобитна піч. Чимало давніх мотивів знаходимо і сьогодні у традиційному поліському вбранні (тунікоподібні жіночі сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взуття, саморобні прикраси тощо).
На громадському побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України, позначився і зберігся вплив общинних відносин і устрою розподіл громадою земельних угідь, організація спільного використання пасовищ, лісів, лук, рибних виловів, трудова взаємодопомога (толока). У сімейному житті домінуючими були засади патріархального устрою — підпорядкування всіх членів сім’ї батькові.
Реліктовими елементами слов’янської обрядовості насичені поліські звичаї і обряди проводи зими і зустрічі весни, русальні, купальські, колядні, весільні, пов’язані з народженням чи смертю людини. Регіональна специфіка простежується у різних народних знаннях поліщуків щодо самолікування, прогнозування погоди за місцевими прикметами, у словесному і музичному фольклорі, прикладному декоративному мистецтві, зокрема в ткацтві, неповторній поліській вишивці та ін.
Західний (Південно-Західний) регіон включає декілька природно-географічних зон волинсько-подільську, прикарпатську, карпатсько-гірську і закарпатську. Цей край був здавна заселений і мав упродовж віків відносно стабільний склад корінних жителів.
Складною була історична доля регіону. З раннього середньовіччя його захоплювали і шматували чужоземні поневолювачі. Цим зумовлена і етнографічна різноманітність краю. У його складі можна виділити кілька історико-етнографічних районів і підрайонів, що відзначаються виразними локальними особливостями культурно-побутових традицій.
Волинь — це територія басейну верхів’я правих приток Прип’яті й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської та Рівненської, південно-західні — Житомирської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. До етнографічної Волині на заході дотичне лівобережне Побужжя — Східна Холмщина.
Етнографічна Волинь в основному територіально збігається з давньоруською історичною областю «Волинська земля» без її північної зони — Західного Полісся. У давнину Волинь заселяли праукраїнські племена дулібів, бужан, волинян. У X—XI ст. на цій території виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець та ін. Волинь була одним з осередків процесу творення державності Київської Русі, Володимиро-Волинського і Галицько-Волинського князівств, тереном активної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами.
Віддавна провідною галуззю господарства волинян було хліборобство, значна кількість міст стимулювала розвиток різних ремесел і промислів (ткацтво, гончарство, обробка заліза та ін.). У народному будівництві, одязі простежуються перехідні риси від поліського до подільського типу дерев’яні зрубні хати під солом’яним дахом (на Поліссі — здебільшого очеретяні й дощані покрівлі, а в суміжній з Поділлям зоні — стіни будівель з глиносолом’яних вальків), такі компоненти вбрання, як довгі й рясні опанчі, сіряки, кожухи.
Своєрідним регіональним колоритом відзначаються волинські народні звичаї і обряди, багата фольклорна традиція, мистецькі вироби з дерева, вишивка з переважаючими рослинними орнаментами червоного або тільки білого кольору. Давня назва жителів цього краю — «волиняни» — найменування однієї з локальних груп українського народу.
Поділля — історико-етнографічний район, що займає головно басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного Середнього Подністров’я. Це більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільська та суміжна з нею на півдні частина Чернівецької областей. В етнографічній літературі Поділля ділять на Східне і Західне.
Назва «Поділля» зустрічається в писемних джерелах XIV ст., ще раніше (початок XIII ст.) фіксується вживання стосовно цього краю назв «Пониззя», чи «Русь долішня». Відповідно давнє побутування похідного найменування жителів Поділля— «подоляни», «поділяни».
Поділля здавна заселяли східнослов’янські племена тиверців і уличів. Після занепаду княжо-руської державності в другій половині XIV ст. Поділля захопила Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінської унії (1569 р.) і Східне Поділля опинилося під владою шляхетської Польщі. Різні частини південно-подністровського Поділля неодноразово поневолювали турецько-османські загарбники. Після першого (1772 р.) і другого (1793 р.) поділів Польщі Західне Поділля відійшло до Австрії, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії.
Етнографічне Поділля — один з найсвоєрідніших і найколоритніших районів України. «Красо України, Подолля», — писала Леся Українка про цей край, маючи на увазі не тільки чарівність його природи, але й багатство і неповторність народної культури вписані в рівнинно-хвилястий рельєф мальовничі білохаті села, сповнені вікової мудрості й поезії своєрідні звичаї і обряди, мелодійну пісню, самобутнє народне мистецтво.
Характерними для цього краю були будівлі з використанням глиносолом’яних вальків. Своєрідності подільській хаті надавали білизна мазаних стін з пластичною обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча присьба, підведена червоною глиною, оздоблення інтер’єру хати рушниками та іншими декоративними елементами.
Традиційне вбрання подолян вирізняється багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Далеко за межами України відомі подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами, ткацькі вироби, килими з рослинним і геометричним орнаментом, кераміка та ін.
Своєрідні риси традиційно-побутової культури українців Поділля формувалися під певним впливом багатовікового спілкування з представниками інших народів, що в різний час поселялися тут, зокрема поляками, чехами, молдаванами. Сукупність виразних локальних особливостей традиційної матеріальної і духовної культури корінного населення Поділля дає підставу вважати подолян однією з локальних груп українського народу.
Покуття — давня назва одного з історико-географічних районів України. Зустрічається вже в джерелах XVI ст. як визначення адміністративно-територіальної одиниці. На карті України Гійома Боплана з 1650 р. цю територію позначено як «частину України, яку народ називає Покуттям». Найбільш вірогідне походження назви — від слова «кут». Так іменувалися землі в кутах, утворюваних крутими згинами рік (у даному разі Дністра, Прута і Черемоша з їх притоками).
Це територія південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської області. З півночі її межа проходить по Дністру, на північному заході вона доходить до річок Бистриця і Бистриця Солотвинська, на південному заході межує з етнографічною Гуцульщиною, на південному сході — з Буковиною.
У минулому покутська земля належала до Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства, зазнавала особливо частих зазіхань з боку завойовників. її жителі брали активну участь у боротьбі проти іноземних поневолювачів. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов’язане велике народне повстання під проводом Мухи. У промові на раді старшин у Чигирині 1657 р. Богдан Хмельницький зазначав, що йому пощастило визволити від шляхетського ярма Волинь, Покуття, Поділля та Полісся.
Порівняно невеликий покутський край виразно вирізняється як своєрідний локальний етнографічний район України. Його етнокультурні особливості виявляються в традиційному будівництві, якому притаманні як риси перехідності між Поділлям і гірським карпатським ареалом, так і власні самобутні прикмети; в народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів; у орнаменті й колориті вишивки; у словесному і музичному фольклорі, звичаях, обрядах, танцях та інших проявах народної культури.
За багатьма ознаками галицько-покутський етнографічний ареал продовжується на південному сході та суміжній частині Буковини. Ця спільність виражена і в народній мові — покутсько-буковинському говорі.
Опілля — назва, якою в географічній літературі позначається територія північно-західної частини Подільської височини в межах Львівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільської областей. З етнографічного боку вивчена дуже слабо, хоча її розташування між Волинню, Поділлям та Прикарпаттям становить значний науково-пізнавальний інтерес.
Археологічні пам’ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов’янський період тут проживали племена дулібів, бужан, у південній смузі — білих хорватів. Густо заселеною була ця земля у княжу добу. Стабільний контингент корінного населення зберігався тут і в наступні періоди феодально-польського і австрійського поневолення. Простий народ стійко оберігав і захищав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, звичаї і обряди. Навіть на підставі наявних матеріалів і відомостей щодо народного будівництва, мистецтва, фольклору, традиційних промислів окремих місцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаївського лівобережного Подністров’я та ін.) можна судити про Опілля як певний етнографічний район.
У південно-західній частині етнографічне Опілля переходить у наддністрянське Прикарпаття, а на заході — у перемисько-яворівське Надсяння, які за характером народної культури є своєрідними етнографічними підрайонами. Наприклад, Яворівщина й досі відзначається неповторністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв (обхід на Великдень дворів з подібним до колядування обрядовим співом — «риндзівками»).
Яскравою етнографічною своєрідністю відзначається карпатська зона західноукраїнського регіону. Вона поділяється на три історико-етнографічні райони, які відповідно до розселення на їх території етнографічних груп українців — гуцулів, бойків і лемків названі Гуцульщиною, Бойківщиною і Лемківщиною.
Гуцульщина — це край, який чи не найбільш повно з усіх етнографічних районів України відображений у літературі й мистецтві. Він обіймає східну частину Українських Карпат теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південну частину Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської області, суміжні Путильський, Сторожинецький і південну частину Вижницького районів Чернівецької та Рахівський — Закарпатської областей.
Заселення Гуцульщини і взагалі українських Карпат здавна відбувалося шляхом поступового просування в гори долинами рік. Основним колонізаційним елементом було українське населення, хоча цілком вірогідне кочування та поселення тут решток давніх тюркських і східнороманських племен.
Головну роль у господарському укладі гуцулів відігравало скотарство, особливо відгінне, з перевагою вівчарства. На цій основі розвинулася культура полонинського господарства зі своїми типами будівель, способами переробки молокопродуктів, організацією побуту тощо. Тваринницьким спрямуванням господарства великою мірою зумовлений особливий характер поселень гуцулів — здебільшого розпорошене розміщення садиб («оседків»), і не лише в долинах, а й на схилах і верхів’ях гір — ближче до випасів і запасів кормів. Овече хутро, шкіра, домоткане сукно були основним матеріалом для виготовлення одягу гуцулів, який (особливо святковий і обрядовий) відзначався багатою орнаментикою, прикрашанням вишивкою, аплікацією, тисненням на шкірі, виробами з металу і кості.
Здавна гуцули займалися різними промислами і ремеслами лісорубством, ткацтвом, обробленням вовни, шкіри, виробами з дерева, лози, коріння тощо. Витвори гуцульського народного мистецтва (вишивки, вироби з дерева, писанки, ткання, кераміка, художній метал) здобули славу в усьому світі.
У традиційному побуті гуцулів, звичаях, обрядах, народних знаннях, віруваннях збереглося багато старовини, простежуються витоки духовного життя різних епох, поєднання язичницьких і християнських елементів, фантастичних уявлень з практичним досвідом. Неповторною своєрідністю відзначаються гуцульський словесний і музичний фольклор, танець.
Бойківщина — суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Це територія південно-західної частини Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівського, Турківського, південної смуги Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшої частини Старосамбірського районів Львівської області, Міжгірського, Воловецького, північної смуги Великоберезнянського районів Закарпатської області. У верхів’ях Сяну і Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить Польщі, а південно-західна — Словаччині.
Бойківські села розташовані в долинах рік і мають переважно скупчений характер. Багато поселень давнього походження згадуються в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. Основна традиційна галузь господарства — хліборобство, в процесі розвитку якого освоювалися не тільки долини рік, а й гірські схили. В умовах малородючих ґрунтів і кліматичних режимів різних висотних зон склалися своя агротехніка і асортимент вирощуваних культур. У тваринництві переважала велика рогата худоба, особливо воли — основна тяглова сила верховинців.
Розвинутими були на Бойківщині ремесла і промисли ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство, бондарство. Місцеві майстри будували характерні бойківські хати, зводили справжні шедеври дерев’яного зодчества — диво-церкви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, посуд тощо.
Традиційний бойківський одяг до нашого часу зберіг давню простоту, форм і крою, самобутню колористику, способи оздоблення і орнаментики. Неповторними є традиційні обряди, звичаї, вірування, пісні, легенди, перекази, народні знання бойківського краю, вишивка, різьблення по дереву, писанкарство. Вони донесли до нас відгомін далекої давнини, цінні надбання духовної культури наших предків. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI—XVIII ст. належать до унікальних пам’яток української загальнонаціональної художньої культури.
Лемківщина — найвіддаленіший на південний захід край української етнічної території, обіймає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет ділить Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею вважають річки Уж і ліву притоку Сяну — Солинку, західною — Попрад з Дунайцем. Уся північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) — до Словаччини, і лише східна смуга закарпатської частини цього етнографічного району — до України.
Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов’янське плем’я білих хорватів, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицько-Волинського і Галицького князівств (північна частина). Багато століть цей край загарбували і шматували іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже в новітню добу, коли після Другої світової війни внаслідок злочинної змови між урядами Польщі і Радянського Союзу корінні жителі північної Лемківщини були насильно переселені з прадідної землі у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.
Основною запорукою збереження лемків як частини українського етносу була їх народна мова, традиційна культура і релігія.
Головним у господарській діяльності лемків було хліборобство, з ремесел і промислів — оброблення дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, бондарство. Для поселень лемків властива скупченість у долинах рік. Типовим помешканням вважалась довга хата, яка під одним дахом об’єднувала всі основні житлові й господарські приміщення. Народне вбрання виготовлялося здебільшого з матеріалів домашнього виробу, відзначалося простотою і виразними локальними особливостями різних компонентів.
Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного і громадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, багатому фольклору, декоративному мистецтву. Значною мірою особливості традиційно-побутової культури лемків були зумовлені близьким їх сусідством і спілкуванням з поляками і словаками.
Закарпаття і Буковина — це назви історико-географічного й адміністративно-територіального рівнів. Як відомо, значна частина Закарпаття, зокрема гірська, є продовженням території трьох етнографічних груп українських горян гуцулів, бойків і лемків. Так само на Буковині з етнографічного погляду спостерігаємо продовження в суміжних територіальних частинах подільського, покутського і гуцульського ареалів.
Для Закарпаття й Буковини характерне досить густе вкраплення між українським населенням острівців поселень етнічних груп сусідніх та інших народів угорців, румунів, словаків, чехів, молдаван, німців, циган. Ця обставина помітно позначилася на традиційно-побутовій культурі корінних мешканців. У народному будівництві, господарських заняттях, одязі, ремеслах і промислах, їжі, звичаях, фольклорі, народній мові відчувається нашарування і поєднання різних культурно-побутових взаємовпливів. Тому українське Закарпаття і Буковина не є якимись етнографічно однорідними районами, а виступають як окраїнні ареали української етнічної території, де локалізуються і взаємодіють різні етнографічні й етнічні культурно-побутові традиції. Цим і визначається їх етнографічна специфіка.
Відзначаючись певними особливостями побуту і традиційної культури, корінне населення різних етнографічних районів України завжди усвідомлювало себе складовою єдиного українського народу. Ця свідомість здавна ґрунтувалася на спільності етногенетичного походження, мови, історичної долі, культурних традицій, економічних зв’язків різних частин України.
3. Регіональні відмінності у житлі

Слов’янське та суто українське у житлі
Первинною формою давнього українського житла були землянки й напівземлянки. Вони були просто збудовані — з похилим або двосхилим дахом, однокамерні, зведені на невеликій глибині, опалювалися по-чорному», тобто дим з печі виходив просто у помешкання.
У землянці були так звані «волові вікна» — невеличкі отвори із засувною дощечкою, яка при потребі відкривалася, подаючи у кімнату світло і повітря. Найдавніші однокамерні житла на території України датуються другою половиною І тисячоліття.
З X ст. розвиваються багатокамерні типи житла, особливо у середньому Подніпров’ї. З XV ст. на Україні відомий двосторонній варіант трикамерного житла типу світлиця — сіни — світлиця.
Від землянки до української хати у тому вигляді, в якому вона відома цілому світу, минуло немало часу. З ХV ст. до початку XX ст. хата суттєвих змін не зазнавала.
У побудові традиційного українського житла можна виділити регіональні ознаки та характерні для слов’янського житла загалом. Так, основні прийоми техніки будівництва — горизонтальний характер розвитку плану житла, розміщення варистої печі й зумовлена цим наявність неопалюваних сіней — належать до спільних для всіх східнослов’янських народів і складають найдавніший пласт.
А от застосування зрубної, каркасної техніки при спорудженні житла, а також часткова, або суцільна побілка стін та виділення окремих архітектурних елементів підведенням їх кольоровою глиною однорідність вирішення інтер’єру приміщення — це все суто етнічні ознаки.
Регіональні відмінності діляться на п’ять зональних типів традиційного українського житла північний, центрально-правобережний, центрально-лівобережний, південний та західний.
Поліське житло
Саме цей тип житла найдовше зберіг слов’янську ознаку — однокамерність зі стебкою (своєрідний льох) і кліттю (комірчина або місце для худоби), які виконували функції господарських прибудов.
Стіни зводили із суцільних колод або колотих плах. Дах крили дошками (драницями) та соломою, переважали двосхилі дахи. Господарські приміщення прибудовувались одне до одного, утворюючи замкнутий двір.
Для центрально-правобережного типу характерним було каркасно-глиносолом’яне житло.
Стіни в хатах будували з хворосту, який обмащувався глиною, перемішаною з половою, пізніше розвинулась валькова техніка, форма була усталена — хата з двома світлицями та сіньми між ними.
Зустрічались у цьому регіоні каркасні та зрубні хати (Київщина, Черкащина), збудовані з соломи, очерету, лози, інколи з каменю. Дахи мали чотирисхилу форму із довгим виступом стріхи, на горищі зберігалося різне начиння.
Центрально-лівобережний тип
Для центрально-лівобережного регіону України характерні хати «в шули» та зрубні. Розповсюдженими були мазанки і глиняні хати з великою кількістю різноманітних оздоб.
Житло на півдні України
На півдні України основними будівельними матеріалами були камінь і глина, широко використовували вапняк та черепашник.
Хати нагадували напівземлянки, стіни обмащували синюватою глиною, верхні частини фасадів оздоблювали вирізані кінські голови або змії.
Західний тип найбільш різноманітний у своїх варіантах на БОЙКІВЩИНІ будівлі зводили з високими гострими дахами, з галереями, прибудовами, використовуючи переважно дерево, стіни не білили. На Лемківщині галереї та прибудови відсутні, форми більш строгі, на дверях кожної хати малювали «квіт» — дерево, кожна гілочка якого символізувала народження дитини. Гуцульське житло менше за розмірами. Господарські будівлі утворювали замкнуті двори. Надзвичайно велика кількість декоративних оздоб — головна ознака хати гуцула. На Закарпатті, особливо рівнинному, хати нагадують будівлі центральних районів України.
Спільне і різне в українських оселях
Покрівельний матеріал для різних частин України теж був різний, на заході — дерево (щепа, драниця, гонта), в зоні лісостепу — солома, очерет, якими «вшивались» хати. До спільних українських ознак належить розташування печі у житловій кімнаті. Піч завжди знаходилася в кутку біля входу і повернута була устям (вихідний отвір) до чільної стіни.
Розташування меблів у хатах теж було чітко визначене. У селянських сім’ях задовольнялись переважно спадковими предметами та речами побуту, що виготовлялись власними руками.
Найдавнішими були нерухомі меблі, передусім лави. По всій Україні їх ставили вздовж чільної та причілкової стін, з’єднуючи на покуті. Подібною до лав була конструкція «полу» — спального місця. Пізніше його стали замінювати переносними дерев’яними ліжками. Невід’ємною частиною хати була «жердка», яка нерухомо кріпилася до стін і стелі над «полом», у будень вона слугувала вішалкою для одягу, а у свята на ній вивішувалися рядна та килими. До стіни у протилежному від печі кутку кріпився мисник — не величка полиця-шафа для посуду. Постійним було і місце для дитячої колиски — над «полом». Кількість рухомих предметів була обмеженою стіл який ставився до покуті, скриня та ослони. Найбільша увага господарів зосереджувалась у хаті на покуті. Це було місце, де зберігалися предмети, яким надавалося значення вищої культурної цінності сім’ї стіл, хліб-сіль, ікони, рушники, а пізніше — документи та фотографії.
Особлива роль у житлі відводилася долівці й призьбі. Долівки були земляними, їх збивали з червоної глини, а напередодні свят змащували, застеляли травами. Призьба, яка виконувала у господарстві різноманітні функції (для сушіння, була своєрідним утеплювачем, служила замість лавки на подвір’ї), теж дбайливо доглядалася, постійно підмащувалася глиною.
Обряди, пов’язані з будівництвом хати
Існувало багато обрядів, пов’язаних із будівництвом хати на тому місці, де мали її звести, залишали чотири перепічки на ніч. Якщо один із хлібців зникав, тут можна було будувати хату, якщо все залишалося без змін, це був знак, що господаря, якщо він не зважить на пересторогу, чекають злидні. Помешкання ніколи не зводилося на тому місці, де росте бузина — «чортове дерево». При закладанні підвалин на покутньому стовпці клали якісь гроші, щоб велося у господарстві.
Коли підвалини були закріплені, роботу припиняли і робили обрядовий обід на покуті майбутньої хати. За обідом домовлялися, коли зводити стіни та як організувати толоку.
Хату будували швидко, завершувалося будівництво обов’язково до заходу сонця. Потім хату прикрашали, власне не всю хату, а лише східний причілок (застільне вікно мало бути повернуте на схід). Обряд входин виконували тоді, коли внутрішній інтер’єр було оформлено. На входини гоесті несли із собою хліб і сіль — символи достатку, бажали щастя у новій домівці.
4. Вишивка, її історія та регіональні відмінності
Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам’ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, які датуються VI ст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу, а й вишивки українського народного костюма XVIII—XIX ст. Арабський мандрівник X ст. н. є. у своїх розповідях про русів зазначає, що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам’ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть, але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх мешканців території України доби неоліту, трипільської культури.
Вишиванням споконвіку займались жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.
Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався, але традиції використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів. Геометричні орнаменти, наприклад, притаманні всім видам народного мистецтва і всій слов’янській міфології. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предків про світобудову, тож їхнє значення відповідне. На основі стародавніх космологічних символів у народі створена своя система назв. Це «баранячі роги», «кучері», «гребінчики», «кривульки», «сосонка», «перерва» тощо.
В основі рослинного орнаменту лежить культ поклоніння природі, рослині. Крім поширеного символу «дерево життя», який зображається стилізовано у формі листя або гілок, у вишивках з рослинним орнаментом популярні стилізовані зображення Берегині, використання таких мотивів, як «виноград» — символ добробуту, щасливого одруження, «барвінок» — символ немеркнучого життя, «яблуко» — символ кохання тощо.
На зооморфних вишивках зображуються тотемічні й солярні тварини, а також звірі, що позначають три яруси «дерева життя». Інколи вишивальниці використовують індивідуальні мотиви, які властиві баченню візерунка певної особи. Ними можуть бути заячі та вовчі зуби, волове око, риб’яча луска тощо.
Техніка вишивання має близько ста різних варіантів і так само, як і гама кольорів, є особливістю певної місцевості. З точки зору техніки та кольору ми розглянемо вишивки різних районів України.
Полтавські вишивки виконуються хрестиком, плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, прутиковою мережкою, виколюванням, довбанкою, верхоплутом, ланцюжком тощо. Візерунки виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Вишивають переважно білими нитками, зрідка — червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровими смугами.
Техніка вишивання Харківщини та Луганщини має багато спільного з вишивками центральних областей, але їм властиві своєрідні поліхромні орнаменти, виконані хрестиком, грубою ниткою, завдяки чому створюється враження рельєфності.
Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивається орнамент червоною ниткою по білому фону.
Для північної Волині характерні ромболамані лінії у вигляді стрічок горизонтального або вертикального напрямку, вишиті червоним по білому. У південних районах області переважають рослинні мотиви, шиття хрестиком чи прутиком. Чорний колір у таких вишивках поєднується з найрізноманітнішими комбінаціями червоного.
Для Чернігівщини характерні білі вишивки із поєднанням прозорих швів із гладдю, інколи геометричний чи рослинний орнамент вишивається із невеликим вкрапленням червоного та чорного кольорів.
Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори — білий, коралово-червоний, відтінений чорним, трапляється жовтий і голубий. Виконується вишивка хрестиком, занизуванням, гладдю.
Південним районам України, де населення неоднорідне, властиве поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік різних місцевостей.
Подільські вишивки виділяються своїм колоритом та орнаментикою, складною технікою виконання. Для них характерні барвистість і різноманітність швів. Найтиповіша подільська вишивка — кольорова мережка, у різних варіантах повторюються дві основні техніки — хрестик і низь, а також декоративний шов «качалочка».
Центральний мотив візерунка подільської вишивки — ромб, розміщений між двома горизонтальними лініями. Трикутник, що утворюється між лініями і ромбом, вишивається скісними лініями у вигляді завитків («баранячі роги»). В орнаментах переважає чорний колір із вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого.
На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками окремі елементи обводяться кольоровими нитками. Такі вишивки рельєфні, із чудовим кольоровим ефектом.
На Львівщині використовуються різноманітні типи візерунків, окремі з яких характерні для всього регіону, інші притаманні лише певним місцевостям. Колористично такі вишивки надзвичайно різноманітні.
На Буковині, крім геометричних та рослинних мотивів, використовуються зооморфні, які вишиваються гладдю або дрібним хрестиком шовком, вовною, бісером, срібними чи золотими нитками, металевими лелітками.
Гуцульські вишивки відзначаються різноманітністю геометричних та рослинних візерунків, багатством композицій, кольорових поєднань, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний домінує. Жовтого може бути кілька відтінків, що надає вишивці золотавого відблиску. Типовим для Прикарпаття є густе заливання тла, коли велика кількість дрібних елементів заповнює площину орнаменту і візерунок окреслюється тонкими просвітами.
Для вишивок Закарпаття характерний мотив «кривуля» у різних техніках виконання. Переважає техніка «заволікання» і вишивання хрестиком, часто використовується вирізування і гаптування. Кольорова гама вишивок широка червоне поєднується з чорним, при цьому виділяється один із кольорів; поширені як білі, так і багатоколірні орнаменти.
Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам — старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали образи та накривали святий хліб на столі. Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування.
Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви.
Наприклад, для витирання обличчя і рук — утирач, посуду і стола — стирок, для прикрашення образів, фотокарток, портретів — покутник, для шлюбних церемоній — весільний, для похорону — поховальний, для пов’язування сватів — плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення, так, при зведенні хати рушниками застелялись підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям за якими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі», «буковинські» і т. д.

5. Регіональні риси традиційного вбрання українців
У XIX ст. на всіх теренах України зберігається традиційне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрій. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убір і т. ін.). Повсюдно використовуються одні й ті ж матеріали з натуральної сировини, виготовлені за єдиними технологіями ручного виробництва. Вироблено єдині художньо-естетичні правила оздоблення предметів ноші, в яких знайшли відображення найкращі досягнення українських майстрів візерункового ткання, вишивки, мережки. Повсюдно діють єдині морально-етичні норми побутування строю, за якими розрізняється убрання буденне, святкове, обрядове. По всій Україні горять разки намиста, мерехтять квітами, стрічками, намистинами, дзеркальцями дівочі вінки, вишневі, зелені, сині, червоні, тернові хустки, пломеніють чорнобривцями плахти й запаски, переливаються коштовними самоцвітами уставки і манишки. Народний стрій піднімав людей над буднями, єднав їх, надихав любов’ю до рідної землі.
Та попри всі спільні риси в окремих місцевостях помітні свої характерні особливості строю, що вирізняють його серед інших. Це виявляється у своєрідному колориті, зіставленні певних компонентів одягу, способах ношення його окремих деталей, прикрас. Локальні варіанти вбрання, простежені в окремих місцевостях, дали підставу виділити характерні строї Наддніпрянщини, Слобожанщини, Причорномор’я, Полісся, Волині, Опілля, Поділля, Північної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Закарпаття.
Наддніпрянщина.
Чоловічий стрій Наддніпрянщини складався з вишитої білої сорочки, заправленої в широкі штани, білої або коричневої свити, кобеняка (киреї), чемерки, каптанки, куртки-куцини, кожуха, шапки із смуха, солом’яного бриля, чобіт.
Чоловічі сорочки вишивали найчастіше білими нитками на манишці й внизу рукавів. Хоча побутувало й вишивання червоними і чорними нитками. Невисокий комір-стійку сорочки, обшивку скріплювали кольоровою стрічкою. Стан оперізували червоним поясом.
Верхній одяг — свиту до ряс обшивали на комірі-стійці, полах та манжетах кольоровою тканиною, шнуром. У негоду на свиту чи кожух одягали кирею з каптуром («кобку», «бородицю») із домотканого полотна. У деяких місцевостях кирея заміняла свиту.
Жіночий стрій складався із сорочки, плахти, запаски, корсетки, юпки, свити, кожуха, кожушанки, намітки, хустки, чобіт, прикрас. Найхарактерніші етнографічні риси у жіночому вбранні Наддніпрянщини виявляються у способах ношення й оздоблення складових частин. Сорочку найчастіше вишивали білими нитками (Переяслав-Хмельницький район, південні райони Чернігівщини, Полтавщина). Орнамент зосереджувала на рукаві, поликах, лиштві сорочки. На місці з’єднання рукавів з уставками рукав збирали в складочки-пухлики. Крім білих ниток, застосовували червоні й чорні, інколи вкраплювали сині або зелені кольори.
Тільки в Наддніпрянщині жінки носили поясне вбрання — плахту. Звідси вона поширилася на Слобожанщину і Причорномор’я, куди у XVIII ст. були виселені Катериною II цілі села. Плахти виготовляли багатоколірні, клітчасті, найчастіше в червоно-вишневій гамі (Полтавщина, Київщина), з украпленням синього і зеленого кольорів (Переяслав-Хмельницький район, південні райони Чернігівщини). Запаски також були різноманітні сині, червоні (Київщина, Чернігівщина), яскраві жовто-червоні, парчові (південні райони Чернігівщини, центральні райони Київщини, Полтавщина). Крім плахти і запаски, носили спідниці. Тільки в цьому етнографічному регіоні набули поширення баєві спідниці, прикрашені вовняними китицями («перчиками»), або спідниці з фабричної тканини, оздоблені внизу кількома рядами кольорових стрічок (центральні райони Київщини), строкаті широкі спідниці з фабричної тканини (південні райони Київщини), спідниці-андараки, червоні домоткані, оздоблені внизу великими геометризованими мотивами (Чернігівщина). Спідницю носили із вовняними, орнаментованими поперечними смугами запаскою або фартухом. Костюм доповнювала яскрава ткана або вишита крайка. Особливої емоційної виразності надавала строю корсетка. Вона виступала кольоровим акцентом або тонально поєднувалась з усіма іншими складовими частинами строю. У різних районах Наддніпрянщини корсетка мала свої особливості у крої, колориті, оздобленні, її виробляли з викотом або великим круглим коміром. Найчастіше корсетка мала вільний крій спереду і підкреслювала стан ззаду. На спинці, як правило, робили 7—9 клинів-«вусів». Корсетки із строкатої тканини (темно-сині, чорні у дрібненькі яскраві квіточки) оздоблювали аплікацією чи строчкою (південні райони Київщини), сині або зелені сатинові корсетки прикрашали аплікацією з тканини, декоративними швами.
Верхній одяг з саморобного сукна — юпка також характерний тільки для Наддніпрянщини. Баєві зелені, сині, червоні юпки оздоблювалися по всій площині червоними, синіми пасмами вовни — «перчиками». Зимою носили кожух. Стрій завершувався головним убором — очіпком, наміткою, хусткою. Характерну особливість вбрання Наддніпрянщини становить ношення одночасно парчевої запаски і парчевого очіпка, що надає цілісності костюму, або вишитої запаски і вишитого очіпка. Характерною ознакою є покривання нижньої частини сорочки запаскою. Низ сорочки з вишивкою завжди залишався відкритим і вдало поєднувався з іншими білими площинами строю.
У Наддніпрянщині жіночий стрій відзначався багатством шийних прикрас коралі, дукачі, гранати, бурштини, перстені, ковтки — це далеко не повний перелік оздоб, які побутували аж до початку XX ст.
Слобожанщина.
Стрій Слобожанщини має багато спільних рис із одягом Наддніпрянщини.
Чоловічий костюмний комплекс вирізнявся білою сорочкою, вишитою на комірі-стійці, чохлах і широкій манишці, яка защіпалась збоку; широкими в клітинку («пістряковими») штанами, стягнутими в талії до очкура; солом’яним брилем, смушевою шапкою; чорними шкіряними чоботами («пришвами»); сукняною киреєю, шерстяною чемеркою або розкішним кожухом; яскравим тканим поясом.
Жіночий костюмний комплекс на Слобожанщині включав білу сорочку, вишиту на уставках, уздовж рукавів та вузькому комірі. Низ рукавів («отлажки») збирали у зморшки (на нитку). Подолок сорочки оздоблювали мережкою, прутиком. Художню виразність цьому комплексові надавали парчові складові частини очіпок, корсетка, запаска. Характерною на Слобожанщині була парчова або сатинова корсетка до дев’яти «вусів». Її оздоблювали зубцями на погрудді, обшитими, як і поли корсетки, кольоровою тасьмою («висічкою»). Поясне вбрання — плахта — тут ткалась у клітини жовтогарячої гами з вкрапленням червоної і чорної барв. Парчовий фартух («завіса») обшивався внизу сукном. Верхній одяг — свиту оздоблювали кольоровим шнуром, аплікацією. Завершував стрій парчовий очіпок і велика квітчаста хустка. До такого вбрання взували чоботи-чорнобривці», орнаментовані на швах і задниках.
Жіночий костюмний комплекс Слобожанщини характеризується жовто-червоним колоритом з широким застосуванням парчових тканин.
Українське Причорномор’я та Приазов’я.
Вбрання в Причорномор’ї має багато спільних рис з одягом як Наддніпрянщини, так і Слобожанщини. Чоловіки носили вишиті сорочки з розрізом посередині грудей, сорочку-чумачку, лоцманську. Штани — полотняні, а також з фабричної тканини. В степовій частині регіону були поширені шкіряні штани («ірхи», «іршанки»). Вони не мали зовнішніх бокових швів і дуже нагадували штани скіфів. Взимку чоловіки вбирали свитки, гуньки з грубого сукна домашнього виробу, кирею, пальто із сукна, коротку кожушанку, кожух вільного крою («толуб») до роботи, довгий просторий кожух або довгу вільного крою бурку з каптуром у дорогу. Улюбленим верхнім вбранням були чумачки — із синього тонкого фабричного сукна з відрізною спинкою і складками на ній. Поширеними головними уборами вважались смушева шапка і солом’яний бриль, взуттям — чоботи, в Степу — постоли.
Жіночий стрій включав білу сорочку, вишиту білими нитками, з примереженими рукавами; сорочку, вишиту чорними нитками (Херсонщина, Миколаївщина); коротку сорочку («до талійки»), оздоблену вишивкою; клітчасту плахту; сукняну джергу (на щодень); широку спідницю з фабричної тканини, до якої одягали такий же або тканий фартух; корсетку з клинами. На Херсонщині також носили довгу, до п’ят, спідницю у шість пілок і плечовий одяг з тонкого сукна — «баску», себто кофту з довгими рукавами, котра прилягала до стану. В холодну пору — коротку кожушанку, приталену, із густими зборками ззаду, покриту зверху тканиною. На Одещині побутувало пальто із фабричної тканини — «пальтіссак».
Верхнім одягом служили також бурнуси і кожухи. Бурнуси шили із тонкого сукна або тканини («ластик»). Цей одяг мав вигляд широкого халата, простроченого разом з підкладкою. Між верхом і підкладкою була підбивка з вати.
Зимою носили прямоспинний кожух, оздоблений сивим смухом на комірі, полах, рукавах. Інколи кожух покривали синім сукном. Дублені кожухи були з дуже великими комірами і оздоблені вздовж піл строчкою («кривулькою»). Завершував костюмний комплекс головний убір — яскрава квітчаста велика хустка і червоні або чорні чоботи.
Народний традиційний стрій Українського Причорномор’я та Приазов’я одним з перших почав втрачати традиційний характер і наближався до міського.
Полісся.
Народний стрій населення поліського етнографічного регіону відзначався своєрідним колоритом. У ньому переважав білий колір, що становить давню загальнослов’янську традицію. Проте крім білого кольору гама барв включала, як і на решті території України, червоний та чорний і цілий ряд природних сріблястих тонів льону і вовни.
Чоловічий поліський стрій приваблює суворою красою. У ньому відсутні багатоколірність, декор виразний, але скромний. Полотняні білі сорочки вишивали на комірі, манжетах, манишці білими або червоними нитками. У північних районах Полісся декорували червоною смугою долішню частину сорочки. У північно-західних районах, на пограниччі з Білоруссю, сорочки прикрашали на плечах (поликах). Іноді поперечні тонкі (1 см) смужки компонували на грудях. Характерно, що сорочку носили поверх штанів і підперізували вузьким шкіряним поясом або вовняним шнуром.
У північних районах Полісся надавали перевагу штанам з вузьким кроєм штанин. У південних районах сорочку заправляли в штани, які за кроєм подібні до шаровар. Чоловічі свити майже не декорували. Іноді оздоблювали тканиною манжети і лацкани. Зимою носили білий або коричневий кожух.
Верхній одяг підперізували шкіряним або вовняним поясом, переважно червоним. Парубки полюбляли зелені пояси, а старші чоловіки — чорні й білі. Характерним для поліщука є ношення біля пояса шкіряної торбини — «калити» — на тютюн та кресало і шкіряної калитки — на гроші, а також ножа, прикріпленого до вузького ремінця. На ноги взували личаки, а в свято — чоботи. На голову одягали шапку з битого сукна (північні райони Центрального і Східного Полісся), сукняну шапку-рогатівку, шоломок (західні, північні райони Центрального Полісся), смушеву шапку, літом — солом’яний капелюх. Сукняний шоломок оздоблювали кольоровим шнуром і вовняними кульками.
Жіночий поліський стрій вирізнявся тим, що декорування ноші виконувалося різними техніками ткання; вишивання було менш поширене. Жіночі поліські уставкові сорочки прикрашали червоним тканим орнаментом (Західне і Центральне Полісся). Якщо вдавалися до вишивання, то вишивали білими нитками, інколи — з вкрапленням червоних і чорних кольорів (Східне Полісся). Білими нитками вишивали сорочки також у Сарненському і Володимирецькому районах (Західне Полісся). Характерною ознакою жіночого костюмного комплексу було полотняне вбрання. У західних районах Полісся поясний одяг шили з білого лляного полотна, прикрашеного впоперек червоними перебірними стрічками. Таку спідницю носили із запаскою, декорованою тканням, як спідниця. Святкову спідницю («літник») виготовляли з домотканої у поздовжні тоненькі стрічки вовняної тканини. У центральних районах Полісся таку тканину ткали в клітини переважно холодних вишнево-червоних тонів з вкрапленням зеленої, білої барв. Пошиту з такої тканини спідницю називали «андарак». До неї одягали килимову запаску, що походила на невеликий килимок, оздоблений квітами або вільно розміщеними геометризованими елементами.
Відрізняється колоритом поясний одяг Камінь-Каширського району (Західне Полісся). Спідницю і фартух тут ткали з білого і сірого полотна. Завдяки різним основі й пітканню отримували невелику клітину. У XIX ст. поясний одяг східного і південних районів Центрального Полісся включав плахту.
У Західному Поліссі безрукавий одяг був надзвичайно скромним. Короткі, до стану, безрукавки мали прямоспинний крій. Художньої виразності досягали за рахунок зіставлення контрастних кольорів сатину, ситцю на нагрудній частині безрукавки. У центральних і східних районах Полісся корсетки були зі складками- «вусами», як у Наддніпрянщині. У центральних і східних районах Полісся безрукавки виготовляли не лише з однотонної тканини, а й строкаті. Верхній одяг — свити (у північних районах — з двома «вусами» по боках, у південних — з прохідкою) оздоблювали кольоровими шнурами, а в західних районах Полісся — ще й кольоровою тканиною і вовняними кульками. Інший одяг — бурнус, гуню, сак — декорували за допомогою строчки. Колоритно виглядала дівчина або жінка у білому або червоному вишитому кожусі, червоних чобітках і великій квітчастій хустці.
Декоративним акцентом на вбранні була крайка.
Волинь.
У цьому етнографічному регіоні стрій мав багато спільних рис з убранням Полісся і Поділля.
Чоловічий одяг у районах, котрі межували з Поліссям, включав білу полотняну довгу сорочку, яку носили навипуск, чорні або сині штани, чоботи. На сорочку вбирали чорну безрукавку. Верхнім одягом служили коричневі свити, червоні кожухи, сукняні пальта з каптуром — «бурки». На голові носили смушеві високі шапки, капелюхи, кашкети.
У районах Волині, які межують з Поділлям, чоловіки вбирали білу сорочку, низ якої заправляли в широкі штани, свиту, бурку, виготовлену з доморобного сукна, солом’яний капелюх, циліндричну смушеву шапку з оксамитовим або сукняним верхом, яку називали «почаївська шапка», кашкет.
Жіночий одяг на Волині включав сорочку з домотканого полотна з вилогим коміром; коротку, до стану, безрукавку з глибоким овальним викотом на грудях (низ безрукавки викінчений клапанами язиками»); спідницю-літник, ткану у поздовжні червоні, зелені, білі, сині вузенькі стрічки; вовняну запаску-попередницю, ткану у поперечні смуги або візерункову (південні райони Житомирщини) із складним геометричним орнаментом; короткополу куртку («кусан»), яскраво розшиту кольоровими нитками та аплікацією із зеленого сукна; свиту, оздоблену аплікацією і вишивкою на манжетах і нагрудній частині, підв’язану крайкою; хустку, пов’язану під підборіддям, на потилиці або циліндричну кибалку, обв’язану квітчастою хусткою, чоботи, черевики.
Опілля.
Чоловічий стрій низовинних районів Львівщини включав білу сорочку з широкими рукавами, білий полотняний «кабат» (коротка кофта з рукавами), вишитий спереду чорними нитками хрестиком і стебнівкою, білі полотняні штани, білу «полотнянку» — верхній полотняний одяг типу свити, чорний капелюх, оздоблений червоною стрічкою і вовняним шнуром, білу сукняну довгу капоту, чоботи, в будні — постоли. Найбільш характерні складові частини вбрання, які вирізняють цей стрій з-поміж інших, — сорочка, котру оздоблювали на вилогому комірі, манишці, манжетах, і кабат (Яворівщина). В Опіллі були поширені білі свити з коміром-стійкою, прикрашені голубим, зеленим шнуром; світло-сірі опанчі з коміром-стійкою і каптуром, прикрашені червоним шнуром, білі опанчі, прикрашені чорним шнуром і чорною тканиною на комірі, манжетах, швах (Сокальщина), сині капоти. Зимою носили кожухи, криті синім сукном, підперезані високим шкіряним поясом. Поширеними головними уборами були дуже високі й низькі циліндричні смушеві шапки з синім або зеленим верхом. Носили також шапки з квадратним верхом, облямовані в нижній частині хутром. Побутували голубі в’язані у поперечні стрічки вовняні циліндричні шапки, які щільно облягали голову. На ноги вбирали чоботи або постоли.
Жіноче вбрання включало білу сорочку, спідницю-шорц, ткану у поздовжні смуги, або спідницю-мальованку, запаску, пояс, полотняну вишиту безрукавку, однотонну вишиту камізельку, короткий кабат, білу свитку. У вбранні Яворівщини особливо колоритними є головні убори ткані або вишиті бавниці і хустки, розкішно декоровані поліхромною вишивкою — орнаментом квіткового характеру.
У костюмному комплексі, котрий включає спідницю-шорц і чорний вишитий кабат, яскрава кольорова бавниця гармонує з орнаментом кабата, червоним поясом і орнаментною смугою внизу сорочки, яка виглядає з-під запаски. У костюмному комплексі «білий» переважають такі складові частини кабат із білого тонкого сукна або полотна, біла вибійчана спідниця, біла сорочка, біла запаска. Декор зосереджувався на нагрудній частині кабата, запасці, спідниці, уставках і комірі сорочки. Композиційна цілісність досягалася за рахунок домінуючого білого кольору.
Своєрідними елементами жіночого костюмного комплексу Яворівщини є сукняні білий, чорний, синій кабати, декоровані яскравою (в червоному колориті) вишивкою квітковими мотивами; сукняна синя, червона, голуба камізеля, а також білий кожух, декоровані поліхромною вишивкою квіткового орнаменту. Червоні, жовті, рожеві, сині, зелені рослинні мотиви, вишиті яскравими нитками на складових частинах вбрання, відрізняються багатством та різноманіттям композицій і становлять художню особливість жіночих строїв Яворівщини, виділяють їх з-поміж інших строїв України.
Поділля.
Чоловічий подільський стрій складає біла сорочка, білі, чорні або сині штани, «чугаїна», опанча, кожух, конічна смушева шапка, смушева висока циліндрична шапка, капелюх, чоботи. У Східному Поділлі сорочку з доморобного полотна, кроєну (вперекидку), з вилогим коміром, вишивали на комірі, пазупіці, нижній частині рукава, подолку. Часто застосовували вохристі нитки. Тунікоподібні сорочки з коміром-стійкою вишивали на комірі, пазушці, манжетах нитками червоного й чорного кольорів.
У Західному Поділлі дуже своєрідне поясне вбрання. Це, передусім, штани, декоровані поперечними складочками від коліна до низу штанини. Нагрудне вбрання — короткий, до талії, кожушок з коротким рукавом, оздоблений аплікацією зі шкіри, характерний виключно для строїв Західного Поділля. Верхній одяг — чугаїну (Східне Поділля) рудого кольору, пошиту до стану з прохідкою, вишивали поліхромною вишивкою яскравими вовняними нитками на комірі, лацканах, нагрудній частині, вертикальних кишенях, краях піл.
Крім вишивки, застосовували кольорові вовняні нитки і кульки, які повторювалися на тулії парубочого капелюха. Опанчу (Західне Поділля) синього або сірого кольору оздоблювали на лацканах, манжетах і каптурі червоною тканиною і шнуром по краях піл, кишенях, поясі. Кожухи прикрашали чорним смушком (комір, поли, низ рукавів) та вовняними кольоровими нитками. Чоловічий стрій Східного Поділля завершувала чорна смушева (стовбувата) шапка і чорні чоботи, а одяговий ансамбль Західного Поділля — висока циліндрична шапка з розрізом опушки з тильної сторони — на «завісах» (три зав’язки з червоних або синіх стрічок). Високу шапку виготовляли із синього сукна — такого ж, як на опанчі, або червоного — такого ж, як на манжетах і лацканах. По висоті шапки робили хутряний околок. Ззаду його розрізали. Червоний колір на головному уборі, манжетах, лацканах гармоніював з червоним широким поясом. Крім теплих головних уборів, на Поділлі носили різноманітні капелюхи. У Західному Поділлі вони були дуже гарно оздоблені на тулії. Особливо ретельно прикрашали святкові та весільні капелюхи. Для чоловічого строю Поділля характерна яскрава, насичена, але обмежена гама кольорів, приталений силует.
Жіночий подільський стрій включав уставкову сорочку, полотняну або ситцеву спідницю, вовняну запаску, червоний пояс. У південних районах Поділля спідницю заміняла чорна обгортка («горботка»), а в Західному Поділлі — одноплатова опинка.
Верхнім жіночим одягом була свита — короткий (зі смугастої біло-чорної, біло-синьої тканини) кафтан, або капот, а також кожух. На голові носили очіпки, хустки, намітки. Своєрідними в цьому етнографічному регіоні є сорочки, в яких виділяється покритий вишивкою від плеча до чохла рукав. Крім того, вишивали комір, манишку, вздовж якої прокладали вишивані смуги-погрудки. Низ сорочки також був вишитий.
У Східному Поділлі оздоблення сорочок характеризується багатством технік поверхневого шва — «поверхниця», «колодочки», «хрестик», «низь», «миканиця». Виділяється вишивка білими нитками на білому тлі, «низинкове» вишивання та вишивка чорними нитками килимового типу. В Західному Поділлі характер оздоблення сорочок інший. Зокрема, поширене вишивання узорів густих, щільних, без пробілів, різними поверхневими стібками. В Західному Поділлі поширений так званий «кучерявий шов», який прокладають вовняними нитками. Такі вишивки мають вигляд ворсових тканин, які наче мерехтять самоцвітами.
Поясне вбрання — сукняну спідницю-літник — оздоблювали внизу смугою чорного бавовняного оксамиту (плису), а чорну горботку — тканою червоною смугою. У Східному Поділлі побутували запаски різних барв. їх декорували поперечними візерунковими стрічками. Для Східного Поділля характерні вишиті очіпки, які мають форму берета. їх круглий верх суцільно декорований поліхромними квітами, вишитими гладдю. Ці очіпки побутували у Вінницькій області. До очіпка прикріплювали прозору намітку, через яку просвічувала вишивка.
Верхній одяг оздоблювали кольоровим шнуром, а кожухи — вишивкою. Взуття — чоботи, черевики — декорували на задниках головками цвяхів.
Північна Буковина.
Чоловічий буковинський стрій утворює сорочка без коміра тунікоподібного крою, штани («портяниці», «гачі»), хутряна безрукавка, манта, кожух, постоли, капелюх, солом’яний бриль, шапка зі смуха — кучма. Чоловій сорочку декорували вздовж пазухи, а святкову — щє й вниз рукавів і долішню частину. Нагрудний одяг — безрукавк («цурканка», «мунтян») характерна лише для буковинців. Біля хутряна безрукавка-цурканка має видовжені пропорції, оздоблена по краях піл хутром тхора та аплікацією зі сап’яну. Інший тип безрукавки має широкий накладний декор у вигляді стрічки по краях піл та пройм. Стрічка вив’язана із чорних ниток і має вигляд тканини букле. Ці безрукавки характерні і для чоловіків і для жінок. Своєрідною особливістю буковинського строю є широкі холодних відтінків ткані вовняні пояси. Біла або коричнева манта у буковинців оздоблена аплікацією зі шкіри, сукном вишивкою або тільки шнуром.
Локальну особливість становить поясне вбрання. Святкові вузькі білі полотняні штани вишивали внизу штанин найчастіше білими, іноді — вохристими нитками. Візерунок був таким же, як на сорочці. Головні убори — капелюхи — тут оздоблювали ґерданами, виплетеними із бісеру, вовняними китицями, пір’ям.
Взуття — постоли («морщениці») — прикрашали металевими капелями, намистинами, пряжками. Чоловічі чоботи не прикрашали.
Жіночий костюмний буковинський комплекс включав довгу сорочку — тунікоподібну або зі складками біля шиї — «морщянку», поясне вбрання — одноплатову горботку, двоплатову запаску, фартух, фоту, фуету, спідницю, кептар, кацавейку, свиту, сердак, кожух, чоботи, черевики, постоли, туфлі, головний убір. У буковинських строях (Кицманський, Заставнівський райони) дуже розкішно вишивали сорочки сухозліткою, кольоровими намистинами, вовняними нитками. Вишивка рослинного орнаменту покривала рукави, нагрудну частину. Ідентична вишивка повторювалась у намітках. До такої сорочки одягали горботку, ткану у поздовжні смуги з додаванням шовкової нитки, яка створювала приємний блиск і рельєф. Між смугами компонували квіткові мотиви.
Головні убори — намітки («ручники») — оздоблювали вишивкою і тканням. Від наміток інших регіонів вони відрізнялися великою кількістю рослинного орнаменту.
Своєрідним у жіночих строях Буковини є застосування у вишивці великої кількості кольорового бісеру. Бісером вишивали сорочки, які були покриті суцільним візерунком на грудях, рукавах, іноді на спині. Вага такої вишитої бісером сорочки сягала чотирьох-п’яти кілограмів. Бісером вишивали також і безрукавки розкішні букети розцвітали на полах і спинці. Дівочі головні убори («кода», «капелюшиня») також оздоблювали бісерними стрічками, монетами, дзеркальцями, штучними квітами, ковилою. Стрій доповнювали прикрасами на шиї і тканою сумкою-«дзьобенькою».
Покуття.
В одязі Покуття переважав червоно-вишневий колорит. Покутський народний стрій виділявся багатим і пишним декором, вишивкою на сорочках, великою кількістю оздоб на головних уборах, багатством шийних прикрас. Одяг цього регіону має багато аналогій із одягом Західного Поділля.
Чоловіче вбрання становила тунікоподібна сорочка з широкими рукавами, коміром-стійкою, вишита на комірі, пазусі, рукавах. Довгу сорочку носили поверх штанів, підперізували дуже високим поясом. Влітку одягали штани з доморобного полотна, а взимку і на свята — з сукна. Нагрудний одяг — безрукавки, оздоблені скромною аплікацією зі шкіри вздовж піл. Верхнім одягом служили червоні й чорні сердаки, прикрашені вовняними шнурами, китицями. Костюм завершував повстяний капелюх, який тут дуже розкішно декорували. Взимку носили шапку з лисячого хутра («клепаню») або смушеву кучму. На ноги взували чоботи або постоли. Доповнювала ансамбль тобівка, перекинута через плече.
Жіночий покутський стрій має два типи сорочок тунікоподібну і уставкову. Тільки в цьому етнографічному регіоні сорочку гофрували. Подолок запрасовували поздовжніми складочками, а рукави — поперечними. У вишивці сорочок переважає червоно-вишнева гама хоча в деяких районах Покуття (Снятинщина) використовували білі нитки. Поясне вбрання — опипку, обгортку — ткали із вовняних ниток червоно-вишневих барв і запрасовували у поздовжні складки. Спереду поверх них одягали запаску. Опинку підв’язували широким тканим поясом. У цьому етнографічному регіоні жінки підтикали краї опинки з обох боків за пояс, а поверх широкого пояса пов’язували вузьку крайку. Краї пояса і крайки закінчувалися вовняними китицями. Верхній жіночий одяг представлений на Покутті довгим сердаком. Найбільщ поширені головні убори — намітка, хустка. В цьому етнографічному регіоні намітки надзвичайно багато прикрашені вишивкою, закомпонованою на вужчих краях. До кольорових ниток часто додавали металеву нитку — сухозлітку.
Локальну особливість на Покутті становить ношення великої кількості шийних прикрас. Не менш пишно прикрашалась тут і дівоча зачіска. її доповнювали штучними косами-валиками з червоної пряжі, укладеними на голові вінкоподібно, а також візерунковими стрічками і ґерданами.
Гуцульщина.
Гуцульський стрій вирізняється серед вбрання інших регіонів України ширшим застосуванням виробів зі шкіри, кольорового сукна та металевих прикрас.
Чоловічий традиційний гуцульський стрій включає білу полотняну тунікоподібну сорочку з розрізом посередині спереду, широкими, зібраними біля зап’ястя, рукавами і коміром-стій-кою. Шви сорочки, чохли, комір, манишку прикрашали різноманітною за орнаментом і кольором вишивкою. Сорочку носили поверх штанів і підв’язували широким шкіряним поясом — «чересом». Черес, прикрашений металевими бляшками, капелями, інкрустацією, становить одну з особливостей чоловічого гуцульського вбрання. До череса привішували різні необхідні предмети люльку, притичку для люльки, кресало, складений ніж. Своєрідність гуцульського вбрання становлять також зимові суконні червоні штани («гачі», «холошні»), вишивані внизу або вздовж бокових швів. Влітку гуцули носили білі полотняні штани («поркениці») на очкурі або шкіряному поясі («букурії» )• Штани заправляли у високі плетені з вовни шкарпетки («капчурі»). У верхній частині капчурі розкішно декорували орнаментом. Своєрідним компонентом гуцульського вбрання є червоні або чорні онучі, вишиті кольоровими нитками.
Не менш розкішний у гуцулів верхній одяг — тунікоподібного крою, з клинами, вставленими з боків, червоний або коричневий сердак, який на швах декорували вишивкою, кольоровими вовняними шнурками, кульками, китичками. В сердаку розкішно оздоблювали нагрудну частину, де переважали великі вовняні кульки, китиці, іноді вишивка. Густим декором покривали гуцули безрукавки-кептарі. їх оздоблювали аплікацією зі кіри, сплетеними кісками, вишивкою, металевими ґудзиками, різноманітними бляшками, капелями.
Своєрідні головні убори гуцулів. Улітку вони носили чорні фетрові капелюхи — «крисані», прикрашені штучними квітами, вовняними китичками, намистинами, пір’ям глухаря («готура») і різнокольоровими, сплетеними із вовняних шнурів або тканими, ворсовими шнурами («черв’ячками»). Взимку носили смушеву шапку — «джумері» або із хутра лисиці — «клепаню». На ноги взували гостроносі шкіряні постоли, які також прикрашали металевими капелями, аплікацією.
Жіночий гуцульський стрій ще барвистіший. У деяких місцевостях жіночі сорочки були прикрашені багатою вишивкою. Своєрідності й колориту строєві гуцулок надавало поясне брання — запаска та обгортка, виткані з вовняних і металевих ниток, які імітують золоту або срібну нитку. Поверх сорочки надягали кептар. Його декорували, як і чоловічий.
Гуцулки дуже любили різноманітні прикраси. У вухах носили ковтки, на пальцях — перстені. Носили також браслети !з мідного ланцюжка («ретязі») або плетені із різнокольорової вовни («наруквиці», «наручні»). Шию прикрашали намистом («монистом») із срібних монет-дукачів або металевими монетами і хрестиками, нанизаними на дротик («згарди»), а також маленькими дзвіночками («шелести», «колокільця»). Поширеним було венеціанське монисто, яке виготовлялось із сплаву скла й смальти і часто інкрустувалось або розписувалось золотом. Декоративним акцентом одягу гуцулки був яскравий пояс.
Жіночі постоли, як і чоловічі, були також декоровані. Декорували навіть чоботи. їх прикрашали (рісували) поперечними складками, а також різноманітними швами і металевими накладками. Головним убором заміжньої жінки, як і по всій Україні, була намітка, оздоблена на кінцях. Своєрідну особливість становлять складені в складочки (гофровані) намітки. Гуцулки досить своєрідно пов’язували хустку аби вона закривала частину обличчя тороками, опущеними на чоло.
Виділялись художнім смаком дівочі зачіски і головні убори. Дівчата доплітали коси червоною вовняною пряжею, вовняними прикрасами-уплітками. Косу, викладену вінкоподібно, оздоблювали блискучими ґудзиками. Голову, як і жінки, пов’язували червоними взірчастими фабричними хустками. Збоку прикріплювали штучні квіти-чічки.
Бойківщина.
Порівняно з гуцульським стрій бойків виглядав скромніше. Сорочку-оплічу довгу уставкову і безуставкову носили, як і гуцули, поверх штанів. У стані сорочку підперізували широким шкіряним поясом. Біля коміра її прикрашали червоною стрічкою або металевою запонкою-шпонькою з дзеркальцем. У безуставкових сорочках розріз для голови робили не на грудях, а на спині. Спереду сорочку декорували дрібними складочками-брижами. В оздобленні сорочок переважав чорний, синій колір вовняних ниток, а в деяких селах Західної Бойківщини — темно-коричневий і зелений. Чоловіки носили полотняні вузькі довгі штани — гачі. На Західній Боиківщині штани оздоблювали на швах кольоровим шнуром — червоним або синім. Взимку одягали сукняні білі штани — холошні. На пограниччі з гуцулами дуже розкішно орнаментували хутряні безрукавки, на решті території вони мали скромніший декор. Безрукавки з темно-сірого або брунатного сукна оздоблювали петлицями на грудях.
Верхній одяг — темно-сірі або темно-коричневі (гірські райони), білі «сіраки» — оздоблювали на швах вовняними шнурами, китицями, у Турківському районі — аплікацією з тканини, шкіри, червоними і білими шнурами. У Сколівському районі сіраки прикрашали голубими, білими вовняними нитками.
Головні убори декорували скромніше від гуцульських. Цікаво, що на бойківському підгір’ї парубки прикрашали капелюхи стрічками, які ззаду пучком звисали на плечі як у дівочих вінках.
Жіночі сорочки, як і чоловічі, декорували навколо шиї та на манжетах щільно укладеними складочками-брижами. Розріз-пазуху робили з правого боку, в місці з’єднання полочки з рукавом. Своєрідним був спосіб ношення сорочок. їх носили короткими («курті»), без підточки. У бойкинь побутували полотняні спідниці-фартух, кабат, сукня («мальованка»), прикрашені внизу вишивкою і мереживом. Поверх спідниці чіпляли фартух або вовняну запаску — «катран», «катранець». Безрукавий і верхній одяг оздоблювали вовняними шнурами.
Своєрідністю відзначаються жіночі очіпки — з ажурним верхом і двома стрічками, опущеними на спину. Колись ці стрічки мали ритуальне значення.
Невід’ємну частину бойківського жіночого вбрання становили прикраси — шийні, нагрудні, для вух і пальців. Різноманітними були прикраси, виготовлені з бісеру технікою плетіння, — «криза», «силянка», «ланка»,«очко», «драбинка», «плетінка». Жінки і дівчата носили справжні коралі-мониста, У вухах — металеві ковтки, на пальцях — мідні перстені.
Лемківщина.
Своєрідними етнографічними особливостями відзначається народний стрій Лемківщини. У XIX ст. він вирізнявся багатством форм, широким застосуванням фабричних тканин з домінуючим білим і синім кольорами. Чоловічий лемківський костюмний комплекс включав (Західна Лемківщина) лляну безуставкову сорочку з розрізом на спині («опліча») без оздоб, яку заправляли у лляні штани — «ногавки», голубу безрукавку («лейбик», «друшляк») з двома рядами металевих ґудзиків, шкіряні постоли («керпці»), високі чоботи або черевики.
Найхарактернішими складовими частинами для окреслення загальних рис чоловічого вбрання були білі вовняні «гуні», оздоблені чорним сукном, білі вовняні штани, шкіряний пояс-югас, «чуга» з великим прямокутним коміром-галереєю, оздобленим поперечними білими смугами і білими тороками, фетровий капелюх («калап»), взимку — шапка («копач») з сукняним верхом і смушевими навушниками, зав’язаними зверху. Найбільшої своєрідності чоловічому лемківському строю надавав верхній одяг-«чуга», який побутував тільки у лемків.
На пограниччі з Бойківщиною жіночий стрій включав коротку безуставкову сорочку — «чехлик», спідницю з кольорової тканини — для дівчат, а з темно-синьої або чорної — для старших жінок. Спідниці рясовані в дрібні складочки-збиранки, запаски оздоблені вузькими кольоровими стрічками («фарбітками») у дівчат, кольоровою тасьмою — у жінок. Як нагрудний одяг вбирали приталену безрукавку («лейбича») з чорної, синьої, зеленої тканини, кожушки («кожушниці»), сукняну куртку, або «гуньку», хустку-«фацелик», плахтину, шкіряні ходаки, чоботи.
Локальну особливість становлять сукняні лейбики, оздоблені спереду мідними ґудзиками і червоною тасьмою. Були лейбики, вишиті кольоровими нитками технікою гладі на полах і спідниці. В оздобленні переважав рослинний орнамент. Своєрідним у жіночому лемківському строї був головний убір — фацелик. Це велика біла хустка, зав’язана на потилиці під великим, опущеним уздовж спини іншим кінцем. Два кінці накрохмаленої хустки, зібрані в складочки, стирчали з обох боків голови, наче два розкриті віяла. На плечах фацелик притримувався убором у вигляді довгого рушника, який у лемкинь називався «плахтинка». Декоративним акцентом ноші виступав великий круглий комір, виготовлений з різноколірного бісеру.
Закарпаття.
Це одна з найбільш багатонаціональних областей України, де поряд з українцями проживають понад ЗО інших національностей. У цьому краї вирізняється вбрання гуцулів, бойків, лемків, а також стрій українців, що сусідять на заході зі словаками і чехами, а на півдні — з угорцями. Власне у цьому строї спостерігаємо такі спільні компоненти, як «уйош», «петек», «вінок-парта», «перта».
Чоловічий стрій мав тунікоподібну коротку білу сорочку з широкими рукавами і розрізом на грудях, оздобленим білою вишивкою. її шили з суцільного полотнища, відміряного на довжину розкинутих рук, яке перегинали навпіл по довжині. Рукави, таким чином, були суцільноскроєні зі станом. Посередині робили розріз для голови, рукави зшивали. При такому крої сорочка була укорочена, живіт залишався відкритим. Штани-гачі з білого полотна мали дуже широкі штанини, які внизу закінчувалися тороками. Стан підперізували високим шкіряним поясом.
Традиційний зимовий одяг на Закарпатті («гуня», «петек», «космата») — прямоспинного крою з рукавами. Лицевий бік гуні ворсовий, нагадує вивернутий кожух. її носять наопаш. На початку XX ст. почали носити короткий, до стану, білий сукняний одяг у вигляді куртки з рукавами — «уйош». Поли, комір-стійку, низ рукавів, кишені («жебіки», «жебічки») уйоша обшивали чорною або темно-синьою тканиною. Побутували також гуцульський, бойківський, лемківський строї, бо гуцули, бойки і лемки здавна проживали на Закарпатті.
Для жіночого вбрання південно-західних районів Закарпаття характерні короткі сорочки з розрізом збоку або на спині. Основним декором в них виступає морщення і брижі, оздоблені різнокольоровими нитками. Сорочки з інших місцевостей мають розріз посередині грудей і оздоблені вишивкою нижче плеча і на манжетах. На довгих сорочках, так званих «довганях», на плечах вишиті великі ромби; від них через увесь рукав до чохла тягнеться одна чи кілька ромбоподібних смуг — «хвіст».
Як поясний одяг носили широкі спідниці з кольорової тканини, пошиті в складочки, і фартухи. У деяких районах Закарпаття поясним одягом був лише широкий фартух —«плат», який закривав сорочку, залишаючи тільки вузьку смугу ззаду. Низ сорочки і низ плата оздоблювали мереживом. Верхнім одягом служили дуже гарно вишиті гладдю безрукавні кожушки («бунди»), білі сукняні гуні з довгим ворсом.
Дівчата носили яскраві головні убори, прикрашені квітами, бісером, намистинами. Головний убір покривав верхню частину голови і окремими яскравими накладками — вуха. Найчастіше головний дівочий убір називали «парта», «парти-ця». Широку бісерну стрічку носили на шиї.

6. Висновки
Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу – поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об’єднує основне – пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження. У зв’язку з процесом історичного формування народу і його етнічної території, залежно від природних умов, характеру і способу господарських занять населення, в різних регіонах розселення народу формуються певні особливості побуту і традиційної культури.
Так, відомі певні регіональні відмінності житла. У побудові традиційного українського житла можна виділити регіональні ознаки та характерні для слов’янського житла загалом. Так, основні прийоми техніки будівництва — горизонтальний характер розвитку плану житла, розміщення варистої печі й зумовлена цим наявність неопалюваних сіней — належать до спільних для всіх східнослов’янських народів і складають найдавніший пласт. Регіональні відмінності діляться на п’ять зональних типів традиційного українського житла північний, центрально-правобережний, центрально-лівобережний, південний та західний.
Первинною формою давнього українського житла були землянки й напівземлянки. Від землянки до української хати у тому вигляді, в якому вона відома цілому світу, минуло немало часу. З ХV ст. до початку XX ст. хата суттєвих змін не зазнавала.
Покрівельний матеріал для різних частин України теж був різний, на заході — дерево (щепа, драниця, гонта), в зоні лісостепу — солома, очерет, якими «вшивались» хати.
До спільних українських ознак належить розташування печі у житловій кімнаті. Піч завжди знаходилася в кутку біля входу і повернута була устям (вихідний отвір) до чільної стіни. Розташування меблів у хатах теж було чітко визначене. У селянських сім’ях задовольнялись переважно спадковими предметами та речами побуту, що виготовлялись власними руками.
А от застосування зрубної, каркасної техніки при спорудженні житла, а також часткова, або суцільна побілка стін та виділення окремих архітектурних елементів підведенням їх кольоровою глиною однорідність вирішення інтер’єру приміщення — це все суто етнічні ознаки.
Для традиційного вбрання українців також характерні регіональні риси. У XIX ст. на всіх теренах України зберігається традиційне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрій. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убір і т. ін.). Повсюдно використовуються одні й ті ж матеріали з натуральної сировини, виготовлені за єдиними технологіями ручного виробництва. Вироблено єдині художньо-естетичні правила оздоблення предметів ноші, в яких знайшли відображення найкращі досягнення українських майстрів візерункового ткання, вишивки, мережки. Повсюдно діють єдині морально-етичні норми побутування строю, за якими розрізняється убрання буденне, святкове, обрядове. По всій Україні горять разки намиста, мерехтять квітами, стрічками, намистинами, дзеркальцями дівочі вінки, вишневі, зелені, сині, червоні, тернові хустки, пломеніють чорнобривцями плахти й запаски, переливаються коштовними самоцвітами уставки і манишки. Народний стрій піднімав людей над буднями, єднав їх, надихав любов’ю до рідної землі.
Та попри всі спільні риси в окремих місцевостях помітні свої характерні особливості строю, що вирізняють його серед інших. Це виявляється у своєрідному колориті, зіставленні певних компонентів одягу, способах ношення його окремих деталей, прикрас. Локальні варіанти вбрання, простежені в окремих місцевостях, дали підставу виділити характерні строї Наддніпрянщини, Слобожанщини, Причорномор’я, Полісся, Волині, Опілля, Поділля, Північної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Закарпаття.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Підручник «Етнографія України» /За ред. д-ра іст. наук, проф. С.А. Макарчука. — Львів Світ, 1994.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу Етнографічний нарис. Київ, 1991.
3. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка Альбом. Київ, 1993.
4. Історія українського мистецтва, Київ, 1998. Том 3.

BestReferat

BestReferat

Регіональні особливості народної творчості України