Теорії походження держави

П Л А Н
ВСТУП……………………………………………………………………………………….. 3
1. Залежність державно-правових інститутів від рівня соціально-економічного розвитку…………………………………………………………………………………………….. 4
2. Теорії походження держави………………………………………………………. 6
2.1.Теологічна чи божественна теорія………………………………………… 6
2.2. Патріархальна теорія……………………………………………………….. 10
2.3. Договірна теорія………………………………………………………………. 11
2.4. Теорія насильства…………………………………………………………….. 18
2.5. Психологічна теорія…………………………………………………………. 24
2.6. Расова теорія……………………………………………………………………. 26
2.7. Органічна теорія………………………………………………………………. 27
2.8.Матеріалістична (класова) теорія………………………………………… 29
Висновок…………………………………………………………………………………… 32
Список використаної літератури…………………………………………………. 34

ВСТУП
Вивчення процесу походження держави має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але і політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу держави, її особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини й умови її виникнення і розвитку. Дозволяє чіткіше визначати усі властиві їй функції — основні напрямки діяльності, точніше установити місце і роль у житті суспільства і політичної системи.
Серед теоретиків держави і права ніколи не було раніше і в даний час немає не тільки єдності, але навіть спільності поглядів у відношенні процесу походження держави і права. При розгляді даного питання ніхто, як правило, не бере під сумнів такі, наприклад, загальновідомі історичні факти, що першими державно-правовими системами в Древній Греції, Єгипті, Римі й інших країнах були рабовласницькі держава і право. Ніхто не заперечує того факту, що на території нинішньої України, Росії, Польщі, Німеччини і ряду інших країн ніколи не було рабства. Історично першими тут виникали не рабовласницькі, а феодальні держава і право.
Не оспорюються і багато інших історичних фактів, що стосуються походження держави. Однак цього не можна сказати про усі випадки, коли мова йде про причини, умови, природу і характері особливості походження держави і права. Над єдністю чи спільністю думок тут переважає різнобій.
У світі завжди існувало й існує безліч різних теорій, що пояснюють процес виникнення і розвитку держави. Це цілком природно і зрозуміло, тому що кожна з них відбиває різні погляди і судження різних груп, шарів, націй і інших соціальних спільнот на даний процес, або — погляди і судження однієї і тієї ж соціальної спільності на різні аспекти даного процесу .

1. Залежність державно-правових інститутів від рівня соціально-економічного розвитку
Держава і право виникають у суспільстві і залежать від рівня його розвитку. Кожне історично конкретне су­спільство об’єктивно вима­гає певного ступеня соціального регулювання та державно-владної організації. Нехтування цією закономірністю призводить до негативних наслідків для суспільства, які виявляються в неорганізованості чи зарегламентованості со­ціальних відносин.
Удосконалення соціального життя викликає зміну якості регулювання, що відображається в удосконаленні державно-правових інститутів. Це, зокрема, зумовлено тим, що держа­ва і право тісно пов’язані з політикою, економікою, релі­гією, філософією та іншими елементами надбудови суспіль­ства, які впливають на рівень його розвитку.
Водночас роль факторів соціально-економічного розвит­ку для держави та права не слід абсолютизувати. Держава і право здатні до “саморозвитку” та “самовдосконалення”, а в окремі історичні періоди навіть випереджають рівень загаль­ного розвитку суспільства.[1]
3 переходом від безкласового до соціально неоднорідного суспільства виникають держава і право. Цей процес спричинила дія багатьох факторів, що відобразили особли­вості розвитку різноманітних сфер суспільних відносин того періоду. До них належать такі чинники
Економічні причини — це умови розвитку економічної системи, що спричинили необхідність державно-правової регламентації економічних відносин. Серед них три поділи праці, поява надлишкового продукту, внутрішньородова нерівність і поява приватної власності.
Політичні причини, що визначили необхідність вдоско­налення владних повноважень. Серед них неможливість існування родоплемінної організації суспільства за нових історичних умов, поява соціальних груп з різноманітними інтересами та потреба у новому засобі влади з удосконале­ним апаратом і можливістю здійснювати примус.
Соціальні причини — це умови. що спричинились ускладненням відносин між людьми. Серед них ліквідація общинного колективізму; поява соціальних суперечностей; упорядкування відносин між людьми.
Психологічні причини визначили особливості розвитку психіки та свідомості людини. Серед них усвідомлення таких понять, як права та обов’язки, а також поява відчуття провини.
Культурні причини — це умови. що визначилися рівнем духовного розвитку суспільства. Серед них необхідність управління суспільством більш цивілізованими методами. поява релігії та письма.
Таким чином, виникнення держави і права є наслідком внутрішнього розвитку суспільства, його економіки, що привів до виникнення соціальних груп і різноманітних інтересів, необ­хідності впорядкування суспільних відносин та функціонування суспільства як цілісної системи.

2. Теорії походження держави.
Важливе значення як у теоретичному, так і в практико-політичному відношенні має вивчення походження держави.
Варто помітити, що це питання турбувало уяву не одного покоління людей. Були створені десятки всіляких теорій і доктрин, висловлені сотні, якщо не тисячі всіляких припущень. Разом з тим суперечки про природу держави продовжуються і донині. Розкрити всі теорії не представляється можливим у силу їхнього різноманіття, тому зупинимося лише на деякі з них, найбільш відомих і розповсюджених. До числа останніх справедливо буде віднести
— теологічну (божественну),
— патріархальну,
— договірну,
— насильства,
— психологічну,
— расову,
— органічну,
— матеріалістичну (класову) теорії.
Розглянемо коротко кожну з вище перерахованих теорій.
2.1.Теологічна чи божественна теорія
Висходить своїми джерелами до древнього світу. Відомо, що ще в древньому Єгипті і Вавилоні виникли ідеї божественного походження держави. У силу особливих поглядів і поглядів частини суспільства духовенству вдавалося значно впливати на формування суспільно політичної думки й у наступні періоди розвитку людського суспільства. Найбільш міцні позиції теологічна теорія завоювала в період становлення і розвитку феодалізму.
На рубежі XII — XIII ст. у західній Європі розвивається теорія «двох мечів». Вона виходить з того, що засновники церкви мали два мечі. Один вони поклали в ніжни і залишили при собі. Тому що не пристало церкві самої використовувати меч. А другий вони вручили государям для того, щоб ті могли вершити земні справи. Государ, на думку богословів, наділяється церквою правом веліти людьми і є слугою церкви. Основний зміст даної теорії в тім, щоб утвердити пріоритет духовної організації (церкви) над світською (державою) і довести, що немає держави і влади «не від бога».
Приблизно в той же період з’являється і розвивається вчення широко відомого й в освіченому світі вченого-богослова Хоми Аквінського (1225 — 1274). Він стверджував, що процес виникнення і розвитку держави і права аналогічний процесу створення богом світу.
Релігійні вчення про походження держави мають поширення і понині. Поряд з ними продовжують існувати ідеї, висловлені ще в Древньому Римі проте, на виникнення і розвиток держави і права вирішальне вплив зробили людські слабості і пристрасті. Серед них жадоба грошей і влади, жадібність, честолюбство, зарозумілість, жорстокість і інші негативні людські риси і пристрасті. «Що послужило головною причиною упадку римської держави?» — запитує римський історик першого століття до н.е. Гай Саллюстій Крісп у відомій його роботі «Змова Кастиліни». І відразу відповідає «упадки нравів, корисливість, пристрасть до розпусти, обжерливості й іншим надмірностям». [2]
Після того пише Саллюстій, коли «працею і справедливістю» зросла Римська держава, коли силою зброї були приборкані великі царі й упокорилися дикі племена, коли зник з обличчя землі Карфаген — суперник Римської держави і «усі моря, усі землі відкрилися перед нами, доля початку лютувати й усе перевернула з гори до низу».[3] Римляни, що з легкістю і достоїнством переносили позбавлення, небезпеки і труднощі, не витримали іспиту бездією і багатством.
На початку, помічає Саллюстій, розвивалася жадоба грошей, за нею — влади, і «обидві сталі як би загальним коренем усіх нещасть». Так сталося тому, що користолюбство загубило вірність, чесність і інші добрі якості. Замість них «воно породило зарозумілість і жорстокість, навчило нехтувати богів і бути продажним». Честолюбство багатьох зробило брехунами. Змусило «у серці таїти одне», а вголос говорити інше. Дружбу і ворожнечу оцінювати «не по суті речей, а в згоді з вигодою, про пристойну зовнішність піклуватися більше, ніж про внутрішнє достоїнство».
Усе сказане про падіння нравів населення остаточно підірвало моральні основи Римської держави і вона було приречена. Так може статися з будь-якою державою. Нрави — позитивні і негативні, добрі і злі — безсумнівно грають і відігравали значну роль у процесі становлення і розвитку держави. Важливу, але не вирішальну. Вони є скоріше наслідком, але не першопричиною, хоча і можуть виступати на перший план.
Як показує історичний досвід головні причини виникнення держави лежать зовсім не в сфері моралі і релігії. Вони кореняться в області економіки й у соціальному житті людей.
Наукові дослідження і висновки свідчать про те, що державна організація приходить на зміну родоплемінній організації. Право — на зміну звичаям. І відбувається це не в силу самої по собі зміни суспільних устоїв, релігійних вірувань і поглядів. А в силу корінних змін в економічній сфері й у самім первісному суспільстві. Саме вони привели до розкладання первіснообщинного ладу і до втрати здатності первісними звичаями регулювати суспільні відносини в нових умовах.
Відомі у всесвітній історії найбільші поділи праці, пов’язані з відділенням скотарства від землеробства, ремесла від землеробства і з появою торгівлі й обміну привели до швидкого росту продуктивних сил, до здатності людини робити більше засобів до існування, чим це було потрібно для підтримання життя. Стає економічно вигідним використовувати чужу працю. Військовополонених, яких раніш убивали чи приймали на рівних у свій рід, стали перетворювати в рабів, змушували працювати на себе. Вироблений чи залишковий (понад необхідний для прогодування) продукт привласнювали.
У суспільстві спочатку намітилося, а потім у міру поділу праці швидко підсилилося майнове розшарування. З’явилися багаті і бідні. З метою одержання залишкового продукту стала широко використовуватися не тільки праця військовополонених, але і праця своїх родичів. Майнова нерівність спричинила за собою соціальну нерівність. Суспільство поступово, у плині багатьох тисячоріч розшаровувалося на різні, зі своїми власними інтересами і своїм власної, далеко не однаковим статусом, стійкі групи, класи, соціальні прошарки.
У всій Галлії, писав з цього приводу Гай Юлій Цезар, існують взагалі тільки два класи людей, які користаються певним значенням і пошаною, тому що простий народ тримають на положенні рабів сам по собі він ні на, що не зважується і не допускається ні на які збори. Більшість, страждаючи від боргів, великих податків і образ з боку сильних, добровільно віддається в рабство знатним, котрі мали над ними усі права панів над рабами.
Розшарування суспільства веде до того, що з загальної маси членів роду виділяється знать — відособлена група вождів, воєначальників, жреців. Використовуючи своє суспільне становище, ці люди привласнювали собі велику частину військового видобутку, кращі ділянки землі, здобували величезна кількість худоби, ремісничих виробів, знарядь праці. Свою владу, що стала згодом спадкоємної, вони використовували не стільки для захисту суспільних інтересів, скільки для особистих, для утримання в покорі рабів і незаможних одноплемінників. З’явилися й інші ознаки розкладання первіснообщинного ладу і відповідної йому родоплемінної організації, що поступово стала витіснятися державною організацією.
У нових суспільно-економічних умовах колишня система організації влади — родоплемінна організація, розрахована на управління суспільством, що не знало майнового поділу і соціальної нерівності, виявилася неспроможною перед зростаючими змінами в сфері економіки і соціального життя, що підсилюються протиріччями в суспільному розвитку, перед нерівністю, що поглиблюється.
«Родовий лад, — писав Ф.Энгельс у роботі «Походження родини, приватної власності і держави», — віджило своє століття. Він був витіснений поділом праці і його наслідком — розколом суспільства на класи. Він був замінений державою».[4] Державні органи й організації частково з’явилися в результаті перетворення органів і організацій, що склалися в рамках первіснообщинного ладу. Частково — шляхом повного витіснення останніх.
У такий спосіб держава не нав’язується суспільству ззовні. Вона виникає на його основі природним шляхом. Разом з ним вона розвивається й удосконалюється.
Крім вищевикладеної доктрини виникнення держави, що звичайно називають марксисткою, у світі завжди існувало й існує безліч інших теорій, що пояснюють процес виникнення і розвитку держави. Це цілком природно і зрозуміло.
2.2. Патріархальна теорія
Ця теорія походження держави бере свій початок ще в Древній Греції. Родоначальником її вважається Аристотель. Серед помітних прихильників даної теорії виділяється англієць Филмер (XVII в.) і російський дослідник державознавець Михайлівський ( XIX в.).
Патріархальна теорія виходить з того, що держава виходить з родини. Є результатом розростання родини.
Держава, по Аристотелю, є не тільки продуктом природного розвитку, але і вищою формою людського спілкування. Вона охоплює собою всі інші форми спілкування (родину, селища). У ній останні досягають своєї кінцевої мети — «благого життя» — і завершення. У ній же знаходить своє завершення і політична природа людини.
Державна влада, на думку прихильників патріархальної теорії, є ніщо інше, як продовження батьківської влади. Влада государя, монарха — це патріархальна влада глави родини. Патріархальна теорія служила в середні століття обґрунтуванням абсолютної («отеческой») влади монарха.
2.3. Договірна теорія
Теорія договірного походження держави і права пояснює походження держави суспільним договором — результатом розумної волі народу, на основі якого відбулося добровільне об’єднання людей для кращого забезпечення волі і взаємних інтересів. Окремі положення цієї теорії розвивалися в V — IV століттях до н.е. софістами в Древній Греції. «Люди, ті, що зібралися тут! — звертався до своїх співрозмовників один з них (Гіппій 460 — 400 р. до н.е.) — Я вважаю, що ви всі отут родичі, свояки і співгромадяни по природі, а не за законом адже подібне родинно подібному по природі. Закон же, пануючий над людьми, примушує до багато чого, що огидно природі».[5]
Основою даної теорії є положення про те, що державі передував природний стан людини. Умови життя людей і характер людських взаємин у природному стані уявлялися не однозначним чином. Гоббс бачив природний стан у царині особистої волі, що веде до «війни всіх проти всіх»; Руссо вважав, що це є мирне ідеалістичне первісне царство волі; Локк писав, що природний стан людини — у його необмеженій волі.
Прихильники природного права вважають державу результатом юридичного акту — суспільного договору, що є породженням розумної волі народу, людським заснуванням чи навіть винаходом. Тому дана теорія зв’язується з механічним уявленням про походження держави, що виступає як штучний здобуток свідомої волі людей, погодившихся з’єднатися заради кращого забезпечення волі і порядку.
Гольбах, наприклад, визначав суспільний договір як сукупність умов для організації і збереження суспільства. Дідро суть свого розуміння суспільного договору виклав у такий спосіб «Люди швидко здогадувалися, — писав він ,- що якщо вони будуть продовжувати користатися своєю волею, своєю незалежністю і нестримно віддаватися своїм пристрастям, то положення кожної окремої людини стане більш нещасливим, чим якби він жив окремо; вони усвідомили, що кожній людині потрібно поступитися частиною своєї природної незалежності і скоритися волі, що представляла б собою волю всього суспільства і була б, так сказати, загальним центром і пунктом єднання всіх їх воль і всіх їхніх сил. Таке походження держав».[6]
Класичне обґрунтування договірна теорія одержала в працях Руссо. Виходячи з історичного досвіду він прийшов до висновку, що правителі стали дивитися на державу як на свою власність, а на громадян як на рабів. Вони стали деспотами, гнобителями народу. Деспотизм, по Руссо, вищий і крайній прояв суспільних розходжень нерівності багатих і бідних як наслідку приватної власності; нерівності сильних і слабких як наслідку влади ; нерівності панів і рабів як наслідку попрання законної влади владою сваволі. Ця нерівність стає причиною нової негативної рівності перед деспотом усі рівні, тому що кожний дорівнює нулю. Але це уже не стара природна рівність первісних людей, а рівність як перекручування природи.
Руссо вважає, що в інтересах створення правомірного державного устрою і відновлення щирої рівності і волі треба укласти вільний суспільний договір. Головна задача цього договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, що захищала й охороняла б загальною сукупною силою особистість і майно кожного учасника й у якій кожен, з’єднуючись з усіма, корився б, однак, тільки самому собі і залишався б таким же вільним як він був раніш».[7]
Обґрунтовуючи договірну теорію Руссо відзначає «Кожний з нас віддає свою особистість і усю свою міць під верховне керівництво загальної волі, і ми разом приймаємо кожного члена як нероздільну частину цілого».[8]
Влада монарха є похідною не від божого провидіння, а від самих людей. Дана теза, покладена в основу договірної теорії походження держави, була найбільше яскраво і докладно розвинута Полем Гольбахом ( 1723 — 1789) у його роботі «Священная зараза или естественная история суеверия».
Виступаючи проти широко розповсюдженої в середні століття ідеї божественного походження влади королів, «являючихся представниками і подобою бога на землі», Гольбах пише, що в практичному плані ця ідея служила виправданням усемогутності, безконтрольності влади, сваволі монархів і їх найближчого оточення. «Гордість привілейованих людей, — відзначає автор, — одержала в силу божественного права влади бути несправедливими і веліти іншими людьми. Останні вірять, що повинні відмовитися на користь своїх панів від власного щастя, повинні працювати тільки на них, боротися і гинути в їхніх війнах. Вони вірять, що повинні безумовно підкорятися бажанням самих навіжених і шкідливих царів, яких небо послало їх у гніві своєму.
Ідея божественного походження влади монарха, констатує Гольбах, привела в багатьох країнах до того, що «государ став єдиним джерелом милостей». Він «розбещував суспільство і розділяв його, щоб панувати». При такому положенні речей «нація була доведена до незначності; власне нерозуміння зробило її не здатною забезпечувати свою безпеку, противитися заподіюваному їй злу і винагороджувати за послуги, що робляться їй; самі громадяни забули її й ігнорували і не визнавали. У кожній країні одна центральна особа запалювала всі пристрасті, приводила їх у дію для своєї особистої вигоди і нагороджувала тих, кого вважала найбільш корисним для своїх цілей».
Далі Гольбах зауважує, що «воля монарха зайняла місце розуму». Примха монарха стала законом. Милість його стала мірилом поваги, честі, суспільної пошани. Воля монарха «визначала право і злочин, справедливість і несправедливість. Злодійство перестало бути злочином, якщо було дозволено монархом». Гноблення ставало законним, якщо відбувалося від його імені. Податки йшли тільки на «божевільні витрати монарха на угамування апетитів його ненаситних царедворців».
Як же практично обстояла справа з волею, справедливістю і з правом у тих країнах де панувала теорія божественного походження держави і права?
Відповідаючи на це питання, Гольбах писав, що воля в цих країнах була заборонена монархом, «тому що стискувала його розбещеність. І піддані «незабаром повірили, що все дозволене государем гідно і похвально».
У такий спосіб Гольбах зробив висновок у відношенні ідеї справедливості, государі, «обожнені релігією і розбещені попами», у свою чергу, розбещували душі своїх піданих, вирощували «серед них боротьбу інтересів», знищували відносини, що існували між ними, «робили людей ворогами один з одним і убивали в них моральність».
Якби нації, настільки принижені у своїх правах і власних очах, заявляв Гольбах, «здатні були звернутися до розуму, вони, звичайно, побачили б, що тільки їхня воля може надавати кому-небудь вищу владу». Вони побачили б, що ті земні боги, перед якими вони падають, у сутності просто люди, яким вони ж, народи, доручили вести їх на щастя, причому ці люди стали однак, бандитами, ворогами і зловжили владою проти народу, що дав їм у руки цю владу».
Та й самі государі, міркував далі автор, якби вони здатні були «запитувати природу і свої щирі інтереси», якби вони очнулись від сп’яніння, у яке приводить їх фіміам, «воскуриваємий їм служителями марновірства», вони б зрозуміли, що «влада, заснована на згоді народів, на їх прихильності, на їх дійсних інтересах, набагато сильніша влади, що спирається на ілюзорні домагання». Вони б знайшли, що справжня слава полягає в тому, щоб зробити людей щасливими, справжня могутність — у тому, щоб поєднувати їх бажання й інтереси, справжнє покликання — у діяльності, таланті.
Аналогічних поглядів на природу влади і держави дотримувалися й інші прихильники і послідовники договірної теорії походження даних інститутів.
Заперечуючи ідеї божественного походження держави і права, Олександр Радищев (1749-1802) вважав, що держава виникає не як результат деякого божественного провидіння, а як наслідок мовчазного договору членів суспільства з метою спільного захисту слабких і пригноблених. Держава, на його думку, «є велика махина, ціль якої є блаженство громадян».
Джон Локк (1632 — 1704) виходив з того, що всяке мирне утворення держав мало у своїй основі згода народу. Говорячи у відомій роботі «Два трактати про правління» з приводу того, що «з державами відбувається те саме, що і з окремими людьми вони звичайно не мають ніякого уявлення про своє народження і дитинство», Локк разом з тим докладно розвивав ідеї щодо того, що «об’єднання в єдине політичне суспільство» може і повинне відбуватися не інакше, як за допомогою «однієї лише згоди». А це, на думку автора, і є «весь той договір, що існує чи повинний існувати між особистостями, що вступають у чи державу».
Питання про те, що собою представляє суспільний договір, яким повинен бути його зміст і призначення, так само як і багато аналогічних питань одержали найбільш яскраве і ґрунтовне висвітлення в ряді трактатів Жана-Жака Руссо (1712 — 1778) і особливо в його знаменитій праці «Про Суспільний договір».
Основна задача, що покликана вирішувати Суспільний договір, складається на думку Руссо, у тому, щоб «знайти таку форму асоціації, що захищає й огороджує всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації, і завдяки якій кожен, з’єднуючись з усіма, підкоряється, однак, тільки самому собі і залишається настільки ж вільним, як і колись».
Розглядаючи державу як продукт Суспільного договору, породження розумної волі народу, а точніше – людського заснування чи навіть винаходу, Руссо виходив з того, що кожна людина передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особистість і всі сили. У результаті «для нас усіх разом кожен член перетворюється в нероздільну частину цілого». Це колективне ціле, на думку Руссо, є не що інше, як юридична особа. Раніш воно іменувалося «цивільною громадою». Пізніше — «Республікою чи Політичним організмом». Члени цього політичного організму називають його «Державою, коли він пасивний, Суверенітетом, коли він активний, країною — при зіставленні його з йому подібними».
Держава розглядається Руссо як «умовна особистість», життя якої полягає в союзі її членів. Головною його турботою, поряд із самозбереженням, є турбота про загальне благо, про благо всього суспільства, народу.
З усього сказаного про природно-правову теорію походження держави і права випливає, що її прихильники виходять з того, що народ має природне, невідчужуване право не тільки на створення держави на основі Суспільного договору, але і на її захист.
Теорія суспільного договору зазнає критики по різних причинах. Так, Коркунов думав, що договірні початки в утворенні суспільства і держави приводять до вкрай індивідуалістичного розуміння суспільного життя. При цьому особистість «визнавалася над всім пануючою і все визначальною. Не особистість вважалася обумовленою суспільним середовищем, а навпаки, суспільний порядок був цілком обумовленою сваволею окремих особистостей».[9]
Шершеневич писав, що прихильники механічного уявлення рідко ставали на точку зору історичної дійсності, остільки суспільний договір для них тільки методологічний прийом. «Для них не важливо, чи було так в історії чи ні, їм важливо довести який вигляд повинне прийняти суспільство, якщо припустити, що в основі його лежить суспільний договір, обумовлений згодою усіх, без чого ніхто не може вважати себе зв’язаним суспільними узами».
Приблизно з таких же позицій оцінює договірну теорію Трубецький. Він затверджує, що «не суспільство є продукт вільної творчості людини, а навпаки, людина є продукт історично сформованих суспільних умов, визначеного історичного середовища, частина соціального організму, підлегла законам цілого».
А.І.Денисов, будучи прихильником матеріалістичної теорії походження держави, писав, що «договірна теорія антиісторична, тому що в основу громадського життя кладе індивіда, людину. Разом з тим ця теорія однобічна підкреслюючи, що історичний розвиток повинний визначаться природою людини, вона не враховує того, що людина впливає на природу і створює собі нові умови існування».
Прихильники інших концепцій походження суспільства і держави, як правило, відносяться до неї критично, знаходять у ній істотні вади. І це цілком природно, тому що будь-яка існувавша й існуюча теорія походження держави являє собою лише суб’єктивний погляд людської думки на процеси об’єктивного порядку. Пізнати закономірності суспільного розвитку, виникнення і функціонування держави — задача, як підтверджує історія, надзвичайно складна. Її вирішення можливе на основі одночасної інтеграції і диференціації наукових зусиль різних шкіл і напрямків, що займаються питаннями походження держави і права.
Незважаючи на те, що науковість договірної теорії оцінювалася досить неоднозначно і суперечливо, аж до повного заперечення її історичної самостійності, проте деякі аспекти даної концепції знайшли своє реальне втілення в практиці державного будівництва. Прикладом цього можуть служити Сполучені Штати Америки, що у своїй конституції юридично закріпили договір між народами, що входять у їх склад, і визначили мету цього договору утвердження правосуддя, охорону внутрішнього спокою, організацію спільної оборони, сприяння загальному добробуту.
2.4. Теорія насильства
Ця теорія належить до числа щодо нових теорій походження держави. Ідейні джерела цієї теорії зародилися ще в епоху рабовласництва. Її представники вважали, що держава виникає в результаті насильства і завоювання. Більш розгорнуте наукове обґрунтування теорія насильства одержує в XIX-XX століттях. Її зміст полягає в тому, що виникнення приватної власності, класів і держави є результатом внутрішнього і зовнішнього насильства, тобто шляхом прямої політичної дії. Держава продовжує бути органом гноблення тільки в тих країнах, де ще не стерлися юридичні розходження між переможцями і переможеними.
Найбільш характерні риси теорії насильства викладені в роботах Е.Дюрінга, Л.Гумплевича, К.Каутського й інших. Дюрінг вважав, що основою суспільного розвитку є форми політичних відносин, а економічні явища — це наслідок політичних актів. Первісний фактор виникнення держави варто шукати в безпосередній політичній силі. Суспільство, на думку Дюрінга, складається щонайменше з двох чоловік. Дві людські волі як такі цілком рівні одна одній, і жодна з них не може пред’явити іншій ніяких позитивних вимог. При такому положенні справи, коли суспільство складається з двох рівних осіб, нерівність і рабство неможливі. Для пояснення походження держави Дюрінг образно залучає третю людину, тому що без неї не можна приймати рішення більшістю голосів, а без подібних рішень, тобто без панування більшості над меншістю, не може виникнути держава. На його думку, власність, класи і держава виникають як результат насильства однієї частини суспільства над іншою.
Австрійський соціолог і державознавець Гумплович є представником теорії зовнішнього насильства. Відповідно до цієї теорії держава утвориться внаслідок завоювання сильного племені більш слабкого. У підсумку завоювання виникає рабство одне плем’я, що перемогло в боротьбі, стає пануючим; інше, що потерпіло поразку, втрачає волю і виявляється в положенні рабів. Рабство у свою чергу веде до появи приватної власності і класів. З приватною ж власністю зв’язаний і нею обумовлений перехід від кочового побуту до землеробського, осілого побуту. Державна влада, по Гумпловичу, виникає з фізичної сили панування племені, засноване спочатку тільки на фізичній перевазі над іншим плем’ям, поступово перетворюється в державу класу, що спирається на економічну могутність останнього.
Каутський також бачить джерело держави в зовнішнім насильстві, у війнах. Плем’я-переможець, за його твердженням, підкоряє собі переможене плем’я, привласнює землю цього племені, а потім примушує його систематично працювати на себе, платити данину чи податі. У результаті такого завоювання виникає розподіл на класи, а примусовий апарат, створюваний переможцями для управління переможеними, перетворюється в державу. Лише там, пише Каутський, де має місце зовнішнє насильство, «виникає розподіл на класи, не внаслідок розподілу громади на різні підрозділи, але внаслідок з’єднання в одну двох громад, з яких одна робиться пануючим і експлуатуючим, друга — пригнобленим і експлуатованим класом».[10]
Посилаючись на приклад утворення ряду країн Європи й Азії, що виникали, на думку вченого, не інакше, як шляхом насильства, Л.Гумплович робив остаточний висновок, відповідно до якого «внаслідок підпорядкування одного класу людей іншому утвориться держава», а з потреби переможців володіти «живими знаряддями» виникали економічна основа античної родини, відносини володарювання, що існували між паном і його слугою.
На думку автора, «не з окремих людей, як атомів, не із сімейств, як осередків, створюється держава. Не окремі особистості і не сімейство є його основними частинами». Тільки з різних «людських груп, з різних племен виникає держава і з них лише складається». Переможці утворять правлячий клас, а переможені і поневолені — «клас робітників та службовців».
У внутрішній і зовнішній ворожнечі племен і полягає вся справа, а не в чомусь іншому. Саме в племенах, у їхній взаємній боротьбі, стверджує Л.Гумплович, а разом з ним і його сподвижники, ми можемо визнати «головні основні частини, дійсні наріжні камені держави, — у племенах, що «помалу перетворюються в класи і стани. З цих племен створюється держава. Вони і тільки вони передують державі».
Таким чином, ні суспільний договір, ні божественне провидіння, ні «вищі» ідеї, ні «визначені потреби» чи «раціоналістичні і моральні мотиви», як це випливає з інших вчень про походження держави і права, а лише груба сила, боротьба, покорення одних племен іншими — одним словом, пряме насильство — «от батьки і повивальниця держави» — є основною причиною, відповідно до теорії насильства, виникнення даних джерел.
При цьому насильство розглядається не як деяке обмежене, локальне, а як глобальне, до того ж «природне явище, що породжує не тільки єдність конфронтуючих один одному «елементів» держави — переможців і переможених, правлячих і керованих, але і маєте далеко йдучі соціально-економічного наслідки.
Які наслідки маються на увазі? Насамперед ті, котрі асоціюються з появою рабства. Останнє виникає, на думку Л.Гумпловича, не в силу насамперед внутрішніх причин, а потім уже зовнішніх, як це має місце в історії, а, навпаки, винятково в силу впливу на суспільство (плем’я, народ, націю) ззовні, з боку інших співтовариств, племен, народів, у результаті воєн, поневолення і поневолювання одних племен чи народів іншими. В усіх подібних випадках, підкреслюють прихильники теорії насильства, з’являється військова перевага того чи іншого народу (племені) над іншим — «над жителями завойованої країни». При цьому війни, що ведуться, з одного боку, роблять «руйнівну дію», а з іншого боку — у них виявляється і «деяка позитивна, певним чином творча сила — творення держави».
Поки не було інституту рабства, пише з цього приводу Л.Гумплович, поки не вистачало цієї першої умови, доти розвиток держави був неможливий. Про державне життя, про його господарські основи плем’я тоді лише могло думати, коли воно здобувало необхідні для цього «живі знаряддя», тобто коли воно «скоряло собі інше плем’я, поневолювало і цю поневолену масу розділяло між окремими своїми членами, коли воно в такий спосіб створило першу державну організацію…».
Прихильники теорії насильства думають, що доти, поки плем’я складається лише зі «схожих між собою єдиноплемінників», з «особистостей, що народилися і виховалися в тому самому соціальному суспільстві», між ними немає ворожнечі, воєн, а отже, і рабства. Коли ж одне плем’я скоряє інше, то відразу як неминучий супутник всіх завоювань з’являються раби, виникає і розвивається інститут рабства.
Таким чином, відповідно до теорії насильства, війни, насильство одних племен над іншими розглядається і як основні причини рабства. Що ж стосується природничоісторичного процесу зародження і розвитку даного інституту, то він чи взагалі ігнорується, чи ж відсувається на другий план.
Залишається відкритим також питання про причини і природу поневолювання. Загарбницькі війни, що тягнуть за собою поневолення одних племен іншими, чи, навпаки розшарування суспільства, породжували інститут рабства чи загарбницькі війни? Адже не слід забувати про те, що сам характер загарбницьких воєн, поневолення одних племен і народів іншими практично стали можливими лише тоді, коли процес розвитку знарядь праці і виробництва в суспільстві досяг такого рівня, коли економічно стало можливим і вигідної поневолювати переможені племена і народи, експлуатувати їх, перетворюючи в рабів.
Іншим далеко йдучим соціальним наслідком, що асоціюється, на думку прихильників теорії насильства, безпосередньо з завоюванням і поневоленням, є виникнення приватної власності. Насильство породжує рабство веде до появи приватної власності. З останньою ж зв’язаний, відповідно до теорії насильства, перехід племен від кочового способу життя і побуту до осілого землеробського. Зароджуючася при цьому державна влада спирається винятково не фізичну силу. Це — держава племені. Її основа — фізична перевага одного племені над іншим.
У міру розвитку суспільства держава племені переростає в державу класу. Основою останнього є економічне панування влада імущих. Л.Гумплович відзначає, що одночасно з процесом перетворення племен у класи і стани, а також еволюції держави протікає процес розвитку свідомості. «Племінна свідомість у сучасній державі почасти зникла, почасти ж, одночасно з перетворенням племен у стани і класи, замінилася становою і класовою свідомістю».
Відповідно до теорії насильства поряд з даними процесами розвитку суспільства і держави протікає також процес подальшої еволюції приватної власності. Вона розглядається Л.Гумпловичем і його послідовниками не інакше, як деяке знаряддя чи засіб у руках державної влади.
Не заперечуючи процес еволюції суспільства, держави і власності, варто звернути увагу на спірність вирішення питання про співвідношення власності і влади. Історичний досвід не підтверджує тези, висунутої прихильниками теорії насильства, про те, що державна влада породжує приватну власність, а не навпаки. Не підтверджується теза і про те, що власність є знаряддям державної влади. Усе обстоїть саме навпаки. Власність, у кінцевому рахунку, обумовлює як саму появу державної влади, так і її характер. Власність в основному визначає і її службову роль.
Можна по-різному відноситися до наукових досліджень К.Маркса і Ф.Энгельса, а також до їх філософських узагальнень і висновків. Але не підлягає ні якому сумніву багаторазово підтверджений самим життям їхній висновок, зроблений на прикладі Англії, про те, що власність «править аристократією». Саме вона «дає можливість купцям і фабрикантам намічати депутатів для великих, а частиною і для дрібних міст; власність дає їм можливість підсилювати свій вплив за допомогою підкупу». Чому це відбувається? Тому, що «народ ще не усвідомив суть власності, тому, що він узагалі ще, — принаймні в селі, — духовно мертвий і тому миритися з тиранією власності». Частково дані висновки справедливі і для сучасної України.
Говорячи про теорію насильства взагалі і про вчення Л.Гумпловича, зокрема, варто помітити, що її прихильники по різному характеризують історично перші і сучасні державу і право. Якщо ранні державу і праву Л.Гумплович вважав інструментами насильства, панування одних над іншими, поневолювання і гноблення, то більш пізні і сучасні йому капіталістичні він, багато в чому суперечачи самому собі, не вважав такими.
Розвиток, по Гумпловичу, йде по напрямку усе більш зростаючої «рівноправності нижчих шарів з вищими, підвладних з пануючими». Усе більше зм’якшуються форми і методи володарювання. Поступово утвориться «сучасна культурна держава». Утворюються такі її риси й особливості, як режим парламентаризму і законності, рівноправність громадян, доступ їх до управління справами суспільства і держави й ін. Вихідними причинами й умовами становлення такої ліберальної держави вважається, однак, насильство.
Теорія насильства, так само як раніше розглянута природно правова теорія, відбивають погляди лише деяких шарів суспільства і їхніх представників на природу держави і на її походження.
Відкидати цілком теорію насильства не можна не тільки з формальних розумінь, але і на підставі історичного досвіду, що підтверджує, що завоювання одних народів іншими було реальним чинником існування державності історично тривалий час (наприклад Золота Орда). Елемент насильства, як внутрішнього, так і зовнішність, об’єктивно були присутні і супроводжували процес розвитку будь-якої держави (римська, древньогерманська держави, Київська Русь). У більш пізній час безпосереднє насильство зіграло вирішальну роль в утворенні американської держави боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем у підсумку привела до утворення США. Ясно, що ці реальні факти історичної дійсності лише частково підтверджують істинність теорії насильства, але не дозволяють ігнорувати її наукові положення.
Абсолютизуючи роль насильства в історії, дана теорія не враховує того, що дуже багато держав і правових систем раніше і зараз створюються і розвиваються аж ніяк не в результаті завоювання ззовні чи іншим насильницьким шляхом.
2.5. Психологічна теорія
Вона виникла в середині XIX століття. Широке поширення одержала наприкінці XIX першій половині XX століття. Її найбільш великий представник російський державознавець і правознавець Л.Петражицький (1867 — 1931 р.).
Її прихильники визначають суспільство і державу як суму психічних взаємодій людей і їхніх різних об’єднань. Суть даної теорії складається у ствердженні психологічної потреби людини жити в рамках організованого співтовариства, а також у почутті необхідності колективної взаємодії. Говорячи про природні потреби суспільства у визначеній організації, представники психологічної теорії вважають, що суспільство і держава є наслідок психологічних закономірностей розвитку людини.
У дійсності ж пояснити причини виникнення і функціонування держави тільки з психологічної точки зору навряд чи можливо. Зрозуміло, що всі суспільні явища вирішуються на основі психічних актів людей і поза них немає нічого суспільного. У цьому змісті психологічна теорія пояснює багато питань громадського життя, що вислизають від уваги економічної, договірної, органічний теорій. Однак спроба звести все громадське життя до психологічної взаємодії людей, пояснити життя суспільства і держави загальними законами психології — таке ж перебільшення, як і всі інші уявлення про суспільство і державу.
Держава — явище надзвичайне багатогранне. Причини його виникнення визначаються багатьма об’єктивними факторами біологічними, психологічними, економічними, соціальними, релігійними, національними й іншими. Їх загальне наукове осмислення навряд чи можливе в рамках якоїсь однієї універсальної теорії, хоча в історії людської думки такі спроби робилися, і досить успішно (Платон, Аристотель, Монтеск’є, Руссо, Кант, Гегель, Маркові, Плеханов, Бердяєв).
Суть психологічної теорії полягає в тому, що вона намагається пояснити виникнення державно-правових явищ і влади особливими психологічними переживаннями і потребами людей.
Які це переживання і потреби? Це потреба володарювання в одних і потреба підпорядкування в інших. Це усвідомлення необхідності потреба слухняності, покори визначеним особами в суспільстві. Потреба підкорюватися їх вказівкам.
Психологічна теорія держави і права розглядала народ як пасивну інертну масу, що шукає підпорядкування.
Незважаючи на відому теоретичну складність і «замкнутість» на психологічній стороні правових явищ суспільного життя, багато принципових положень теорії Петражицького, у тому числі і створений ним понятійний апарат, сприйняті і широко використовуються сучасною теорією держави і права.
2.6. Расова теорія
Вона бере свій початок ще в епоху рабовласництва, коли з метою виправдання існуючого ладу розвивалися ідеї природного розподілу населення в силу природжених якостей на двох порід людей — рабовласників і рабів.
Найбільший розвиток і поширення расова теорія держави і права одержала наприкінці XIX — першій половині XX в. Вона лягла в основу фашистської політики й ідеології.
Зміст расової теорії складали тези про фізичну і психологічну нерівноцінність людських рас, положення про вирішальний вплив расових розходжень на історії, культурі, державному і суспільному ладу, про розподіл людей на вищу і нижчу раси, з який перші є творцями цивілізації і покликані панувати в суспільстві і державі, другі не здатні ні тільки до створення, але навіть і до засвоєння сформованої цивілізації. Їх доля — сліпа і беззаперечна покора. За допомогою держави і права вищі раси повинні панувати над нижчими.
Один із засновників расової теорії француз Ж.Гобино (1816-1882 р.) називав арійців «вищою расою», покликаною панувати над іншими расами. У фашистській Німеччині була розпочата спроба переписати всесвітню історію заново як історію боротьби арійської раси з іншими расами. Носителькою духу вищої арійської раси називалася Німеччина. До нижчих рас відносилися семіти, слов’яни й інші.
На расовій основі створювалася особлива система цінностей «душа раси», «чистота крові», «вождя нації» і т.п. Вищою метою арійця є збереження чистоти крові. «Люди гинуть не через програні війни, — писав Гітлер у «МАЙН КАМПФ», — а через втрату здатності до опору… Усе, що не є повноцінною расою на землі — плевели».
Важливим засобом вирішення всіх найважливіших державно-правових і божественних проблем стає війна. Для її виправдання використовувалися положення, висловлені відомим німецьким філософом Ф.Ніцше (1844 — 1890р.) типу «війна для держави така ж необхідність, як раб для суспільства», «любіть світ як засіб до нових воєн».
Расова теорія спричинила за собою дивовижну практику «узаконеного» знищення цілих народів, національних меншостей, національних шарів, що непримиренно відносилися до фашизму.
Після сумно відомої промови У.Черчілля в березні 1946 року в місті Фултоне (США), що поклало початок «холодній» війні, у радянській пресі відразу пішла дуже примітна реакція, що підкреслювала багатий британський досвід використання расової теорії для виправдання колоніальних воєн. «Гітлер, — відзначалося в пресі, — почав справу розв’язання війни з того, що проголосив расову теорію, оголосивши, що тільки люди, які говорять німецькою мовою, представляють повноцінну націю. Черчілль починає справу розв’язання війни теж з расової теорії, стверджуючи, що тільки нації які говорять на англійській мові, є повноцінними націями, покликаними вершити долі усього світу. Німецька расова теорія привела Гітлера і його прибічників до того висновку, що німці, як єдино повноцінна нація, повинні панувати над іншими націями. Англійська расова теорія приводить м.Черчілля і його прибічників до того висновку, що нації, які говорять англійською мовою, як єдино повноцінні, повинні панувати над іншими націями світу».
Історично расова теорія вижила себе і була цілком дискредитована декілька десятиліть назад. Вона не використовується більше як офіційна чи навіть напівофіційна ідеологія . Але як «наукова», академічна доктрина вона має ходіння в західних країнах і в даний час.
2.7. Органічна теорія.
Уявлення про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані спочатку ще давньогрецькими мислителями. Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави зі здатністю і сторонами людської душі. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій підставі заперечував можливість існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував наступним порівнянням як руки і ноги відняті від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави.
Суть органічної теорії така суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з побудови і функцій цього організму. Усе неясне в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено через аналогії з закономірностями анатомії і фізіології.
Органічна теорія, видним представником якої є Герберт Спенсер, в остаточному виді була сформульована в XIX столітті. На думку Г.Спенсера, держава є деякий суспільний організм, що складається з окремих людей, подібно тому як живий організм складається з клітин. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава утворюється одночасно зі своїми складовими частинами — людьми — і буде існувати, поки існує людське суспільство. Державна влада — це панування цілого над своїми складовими частинами, що виражається в забезпеченні державою благополуччя свого народу. Якщо організм здоровий, то і клітини його функціонують нормально. Хвороба організму наражає на небезпеку складові його клітки, і, навпаки, хворі клітки знижують ефективність функціонування всього організму.[11]
Таке уявлення про державу з першого погляду може показатися наївним і ненауковим. Однак у ньому є істотне раціональне зерно, до якого нашій науці, можливо, прийдеться повернутися. Твердження Спенсера про те, що теорія держави стане науковою лише за умови, якщо вона сприйме методологію і поняття природничих наук, не позбавлено об’єктивного змісту
По-перше, закони соціального життя визначаються законами природними. Людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом наділеним свободою і свідомістю. Первинно вона була творінням природи, потім членом суспільства, а потім громадянином держави. Зрозуміло, що зникнення людини як біологічного виду одночасно буде означати загибель і суспільства, і держави. Отже, у суспільному житті необхідна гармонія природних і соціальних законів людського розвитку.
По-друге, органічна теорія досить чітко вводить у поняття про суспільство і державу системну ознаку. Переважна більшість її прихильників вважає, що суспільство і його державна організація — це складна система, що складається з взаємодіючих і взаємообумовлених елементів.
По-третє, органічною теорією запроваджується (Спенсер) диференціація й інтеграція суспільного життя. Одне з важливих її положень полягає в тому, що поділ праці веде до диференціації суспільства. З іншого боку, інтеграція поєднує людей у державу, за допомогою якої вони можуть задовольняти і захищати свої інтереси.
У даний час органічна теорія, хоча і не користується колишньою популярністю, але, однак, має дотепер поширення на Заході.
2.8.Матеріалістична (класова) теорія
Дана теорія виходить з того, що держава виникла перш за все в силу економічних причин суспільного поділу праці, появи надлишкового продукту і приватної власності, а потім розколу суспільства на класи з протилежними економічними інтересами. Як об’єктивний результат цих процесів виникає держава, що спеціальними засобами придушення і управління стримує протиборство цих класів, забезпечуючи переважно інтереси економічно пануючого класу.
Суть теорії полягає в тому, що держава з’явилася на зміну родоплемінній організації, а право — звичаям. У матеріалістичній теорії держава не нав’язується суспільству ззовні, а виникає на основі природного розвитку самого суспільства, пов’язаного з розкладанням родового ладу, появою приватної власності і соціальним розшаруванням суспільства за майновою ознакою (з появою багатих і бідних) інтереси різних соціальних груп стали суперечити один одному. У нових економічних умовах, що складаються, родоплемінна організація виявилася нездатною керувати суспільством. Виникла потреба у владному органі, здатному забезпечувати перевагу інтересів одних членів суспільства в противагу інтересам інших. Тому суспільство, що складається з економічно нерівних соціальних шарів, породжує особливу організацію, що підтримуючи інтереси імущих, стримує протиборство залежної частини суспільства. Такою особливою організацією стала держава.
За твердженням представників матеріалістичної теорії вона є історично плинним, тимчасовим явищем і відімре зі зникненням класових розходжень.
Матеріалістична теорія виділяє три основні форми виникнення держави афінську, римську і німецьку.
Афінська форма — класична. Держава виникає безпосередньо і переважно з класових протиріч виникаючих всередині суспільства.
Римська форма відрізняється тим, що родове суспільство перетворюється в замкнуту аристократію, ізольовану від численної і безправної плебейської маси. Перемога останніх підриває родовий лад, на руїнах якого виникає держава.
Німецька форма — держава виникає як результат завоювання великих територій для держави над який родовий лад не дає ні яких засобів впливу.
Основні положення матеріалістичної теорії представлені в роботах К.Маркса і Ф.Энгельса.
Представники інших концепцій і теорій походження держави вважають положення матеріалістичної теорії однобічними, невірними, тому що вони не враховують психологічних, біологічний, моральних, етнічний і інші факторів, що обумовили формування суспільства і виникнення держави. Так, вважає Шершеневич, величезна заслуга економічного матеріалізму полягає в доказі видатного значення економічного фактору, завдяки якому «у кінцевому рахунку» можна зв’язати «навіть високі і шляхетні почуття людини з матеріальною стороною його існування». «У всякому разі, — продовжує Шершеневич, — економічний матеріалізм представляє одну із самих великих гіпотез у вченні про суспільство, здатну найкраще пояснити масу суспільних явищ».

Висновок

Уже тисячоріччя люди живуть в умовах державно-правової дійсності. Вони є громадянами певної держави, підкоряються державній владі, погоджують свої дії з правовими розпорядженнями і вимогами. Природно, що ще в далекій давнині вони стали задумуватися над питаннями про причини і шляхи виникнення держави і права. Створювалися найрізноманітніші теорії, що по-різному відповідаючі на такі питання. Множинність цих теорій пояснюється різними історичними і соціальними умовами, в яких жили їх автори, розмаїтістю ідеологічних і філософських позицій, що вони займали.
Держава явище багатогранне. Розглянуті нами теорії по різному пояснюють причини походження держави. Спроба їх узагальнення й осмислення в рамках однієї універсальної теорії навряд чи можлива, хоча такі спроби і робилися. Кожна з цих теорій розкриває одну з можливих сторін процесу виникнення держави.
Історія цивілізації знає десятки, сотні правових теорій. Великі розуми людства в плині століть билися над розгадкою феномену права, розкриттям його сутності. Правові теорії минулого були завоюванням людської культури, прагненням наукової думки проникнути в саму серцевину людських відносин.
У найбільш загальному виді вся розмаїтість поглядів на розмаїтість права і держави може бути зведене до протистоянь двох вихідних принципових позицій. Одна з них полягає в пояснення держави і права як засобів сили, засобів подолання суспільних протиріч і забезпечення порядку насамперед шляхом насильства, шляхом примусу. З цього погляду держава і право є знаряддями і засобами в руках однієї частини суспільства для проведення своєї волі, для підпорядкування цій волі інших членів суспільства. Суть держави і права складає силу примусу, придушення. Найбільше чітко і послідовно ця позиція обґрунтована теорією насильства. Друга точка зору полягає в тому, що держава і право забезпечує порядок у суспільстві шляхом зняття протиріччя, досягнення соціальних компромісів. З цієї позиції в діяльності держави, функціонування права виражаються загальні скоординовані інтереси різних груп суспільства. Суть держави і права складає суспільну згоду, компроміс. Найбільше чітко ця позиція обґрунтована теорією суспільного договору.

Список використаної літератури. 1. Конституция України, 1996 р. 2. Актуальные проблемы истории политических и правовых учений. Москва 1990 г. 3. Алексеев С.С. Государство и право. М., 1993 г. 4. Алексеев С.С. Общая теория права. т.1. М., 1981 г. 5. Загальна теорія держави та права. За ред. Копейчикова В.В.. — К., “Юрінком”, 1997 р. 6. Копейчиков В.В., Лысенков С.Л., Пастухов В.П., Сумин В.О. Теория государства и права» ,1995 г. Киев. 7. Лазарев В.В. Общая теория права и государства — М. Юрист, 1994. — 360 С. 8. Лившиц Р.З. Теория права — М. БЕК, 1994 — 224 С. 9. Марченко М.Н. Теория государства и права. — М. Зерцало, ТЕИС, 1996, 476 С. 10. Новицкий И.Б. Римское право. М., 1993. 11. Советский Энциклопедический словарь — М. Советская энциклопедия, 1989. — 1632 С. 12. Храпанюк В.Н. Теория государства и права М., 1993.

[1] Алексеев С.С. Государство и право. М., 1993 г.

[2] Марченко М.Н. Основы государства и права — М. 1992 с. 6.

[3] Див. Там же с. 6.

[4] Маркс К. И Энгельс Ф. Соч., т. 21, с. 169.

[5] Марченко М.Н. Теория государства и права. — М. Зерцало, ТЕИС, 1996, 476 С.

[6] Дидро Д. Соч. Т. VII. М., 1939. С. 236.

[7] Див. Руссо Ж.-Ж. О причинах неравенства. СПб., 1907. С. 87.

[8] Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре., М., 1938 С. 13.

[9] Коркунов М.Н. Лекции по общей теории права. СПб., 1894 С. 184-185.

[10] Гумплович Л. Общее учение о государстве. СПб., 1910.

[11] Г. Спенсер. Основание социологии. т. I. II. СПб.. 1908.

«