Філософські засади європейської моделі розвитку України

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Творча робота
назва диципліни “Соціально-філософський аналіз суспільного розвитку”
на тему «Філософські засади європейської моделі розвитку України»

Філософські засади європейської моделі розвитку України

Кінець XX ст. продемонстрував зміцнення позицій європейських країн, а отже, і кінцеве утвердження європейської ідеї, яка протягом багатьох віків визначала загальноцивілізаційні стандарти розвитку світу. Сьогодні більшість країн світу в економічному, соціальному та політичному відношеннях усе частіше виявляють своє прагнення перетворились на єдиного суб’єкта розвитку світу в новому тися­чолітті. Це з впевненістю дозволяє стверджувати, що світопорядок ще довго буде визначатись в Європі». Але, щоб за нових умов державам очолити список актив­них суб’єктів реалізації європейської ідеї, від них вимагаються узгоджені та кон­солідовані дії щодо ключових питань, розв’язання яких буде визначати геополітичне позиціювання Європи в новому столітті та кожної окремої держави зокре­ма. До таких питань, зокрема, належать важливість успішного завершення інтег­раційного проекту та становлення в Європі наднаціонального співтовариства, що, у свою чергу, ставить такі питання яку форму прийме це співтовариство, федера­тивну чи конфедеративну? чи сформується у ньому інститут єдиного громадян­ства? якою мірою і яким чином у ньому будуть дотримуватись сучасні норми де­мократії? Основне питання, яке виникає у цьому зв’язку, належить до характеру взаємодії Європи із «зовнішнім» світом чи може і чи повинен приклад європейців відтворюватись в інших регіонах планети? Чи буде в змозі Європейський Союз лідирувати в економічному, політичному та воєнному відношенні, не викликаючи до себе негативного ставлення, зберігаючи свою соціальну та культурну приваб­ливість.
Метою даної творчої роботи є проаналізувати філософсько-ме­тодологічні засади формування європейської моделі розвит­ку України.
Досягнення цієї мети обумовлює розв’язання низки завдань, зокрема
• з ясувати сутність та генезу європейської ідеї;
• розкрити специфіку європейської моделі розвитку;
• визначити відмінності між європейською моделлю розвитку світу та сучасною глобалізаційною стратегією;
• окреслити основні проблеми та шляхи європеїзації України на сучасному етапі суспільного розвитку.
Джерело формування ідеї європейської інтеграції походить з доби середньовіччя, коли Європа являла собою «культурне ціле, об’єднане Римською церквою, з єдиною мовою (латинь), реально розвинутою регіональною торгівлею, з єдиними зовнішньою політикою та стратегічними воєнними цілями. Ще в XIV ст. домініканський монах П’єр Дюбуа вперше висунув ідею створення єдиної Ради євро­пейської конфедерації як найкращої форми існування християнського світу. В результаті цього наприкінці XIV ст. була створена перша європейська армія, в 1693 р. Вільям Пенні у відомому трактаті «Про сучасний та майбутній світ в Європі» вка­зав на доцільність формування єдиного європейського парламенту, а в XIX ст. П.Прудон висунув ідею загальноєвропейської федерації. Слід відзначити, що саме європейська історія зробила інтеграційні процеси практично неминучими, адже саме тоді вперше постало питання, які фактори та умови дали поштовх цим про­цесам і яким чином, і завдяки чому їх можна зробити більш прогнозованими[1].
Основним принципом формування та впровадження європейської ідеї у XIX ст. стала ідеологія західноєвропейського лібералізму та консерватизму. В межах да­ної ідеології європейська ідея була покликана забезпечувати політичну рівність громадян перед законом, сприяти встановленню демократичних норм та ціннос­тей участі громадян у політичному житті. Предметом такої ідеї став пошук моделі європейської демократії, яка б мала «сприяти більшому розквіту суспільства, забезпечувати дотримання законів, прийнятих за спільної згоди громадян та благополуччя їх переважної більшості»[2]. Важлива роль при цьому в організації системи державного управління належала навчанню людей демократії, відродженню демократичних цінностей та ідеалів, основним механізмом реалізації яких стало створення прозорих процедур залучення громадян до управління державою.
Зовсім протилежної позиції з цього приводу дотримується американський політолог Р.Даль, на думку якого така модель європейської демократії може мати небажані наслідки, а саме «демократія не дає народу ефективного уряду, а також при демократичному правлінні в суспільстві посилюється індивідуалізм, з’явля­ються індиферентність людей до політичного життя, а в результаті й політична апатія»[3]. Це безпосередньо свідчить про те, що європейська ідея певною мірою сприяє реалізації ідеї індивідуалізму, адже залучення громадян до політич­ної діяльності, а також до активної їх участі в управлінні державою відіграє важ­ливу роль у вихованні відчуття громадянськості (громадянської позиції), яке по­лягає у вмінні жити разом, долати індивідуалізм, поступатись свободою, коорди­нувати свої дії з суспільними інтересами.
Важливою складовою європейської ідеї у XIX ст. стає антиномія свободи та рівності у суспільстві. А.де. Токвіль з цього приводу дійшов висновку, що в людей прагнення до рівності переважає над прагненням до свободи, оскільки ідея рівності є всесильною та всезагальною, а свобода вимагає від людини чималих зусиль — самостійності, вміння робити власний вибір, відповідати за свої дії, а тому свободою потрібно правильно користуватись… в той же час у одних народів сильніше проявляється прагнення до свободи, у інших — до рівності. Отже, демократія не може існувати без високого рівня соціально-економічної та політичної рівності, а то й водночас рівність може загрожувати свободі, тому в цьому плані виникає проблема, яким чином можна поєднати свободу та рівність в межах європейської моделі розвитку? А.де.Токвіль відстоюючи права та свободу громадян як основні здобутки європейської моделі розвитку дорікав індивідуаліз­му, який протистоїть рівності умов співіснування громадян, адже подекуди примусова рівність знищує свободу.
Одним із складових елементів європейської ідеї у XIX ст. стає ідея лібералізму, філософське обгрунтування якого у цей період сформулював німецький філо­соф І.Кант, зокрема він звернув особливу увагу на ідею самоцінності та гідності особистості. На його думку, саме людина як суб’єкт моральнісної свідомості ке­рується у своїй поведінці велінням моральнісного закону «категоричним імпера­тивом», який має складати основу європейського громадянського суспільства жит­тєдіяльність якого забезпечується домовленістю між громадянами, які глибоко усвідомлюють свій моральнісний обов’язок по відношенню один до одного. Відпо­відно до цього з позицій І.Канта всі люди у європейському суспільстві народжу­ються вільними, і кожен має узгоджувати свою свободу дій зі свободою співгро­мадян, які проживають у межах певного «національного організму». Укладаючи договір, люди обмежують свою свободу на користь держави. Рух до громадянсь­кого суспільства — це рух до більш повного втілення правових норм свободи та рівності громадян. Відповідно до цього громадянське суспільства як правовий стан базується на відповідних апріорних принципах, а саме свободі кожного члена суспільства як людини; рівності її з кожним іншим як підданим; самостійності кожного члена суспільства як громадянина.
Це, у свою чергу, дає підстави вважати, що основним принципом європейської ідеї є забезпечення права народу на участь у встановленні правового порядку шляхом прийняття конституції, яка виражає його волю, адже верховенство народу обумовлює рівність, свободу та незалежність громадян у межах національної дер­жави. Європейська ідея в першу чергу сповідує принцип захищеності особистості від державного втручання у сферу її духовного розвитку, вільний внутрішній са­морозвиток особистості та нації зокрема.
Європейська ідея таким чином визначає специфіку та особливості функціонування європейської держави та критерії її взаємодії з іншими національними державами та транснаціональними утвореннями. Саме тому основною функцією європейської держави є забезпечення дотримання правових норм та свобод грома­дян, задоволення їх соціальних та культурних потреб. Відповідно до цього держа­ва зобов’язана визнавати право кожного громадянина, а водночас надмірно опіка­ти кожного з них. Основне призначення європейської держави — забезпечення дос­коналого права, максимальної відповідності устрою та режиму його основним принципам. Важливим аспектом розуміння європейської ідеї з точки зору І.Канта є також розуміння людини як члена світового співтовариства народів. Жоден на­род, на думку філософа, не повинен протиставляти себе іншому. Розвиток людства є поступове створення правового громадянського суспільства, при якому має бути такий союз народів, який однак не повинен бути державою народів. Тоб­то тут йдеться про найкращі формати використання європейської ідеї у форму­ванні нового трансцендентального світоустрою людства, який слугує реалізації загальнолюдських цінностей людини, а не загальнонаціональних цінностей гро­мадянина певної національної спільноти.
Важлива роль у контексті формування генези європейської ідеї належить вченню Гегеля, який один із перших висунув ідею історичної еволюції форм співіснування європейських держав, а саме він звернув особливу увагу на можливість належного розвитку держави лише у взаємодії з іншими державами, при цьому кожна окрема національна держава розглядалась ним виключно як само­стійне утворення[4]. Кожна з таких держав, на думку філософа, в умовах певної взаємодії та певного об’єднання може мати власні національно регламен­товані соціальні інститути, які самостійно без держави можуть розробляти окремі норми та розвивати їх у суспільстві. Ці положення гегелівської філософії суттєво вплинули на формування та розвиток ліберальної ідеї європейської інтеграції, яка від ідеї забезпечення індивідуального блага перейшла до ідеї суспільного блага.
Перші реальні кроки у XX ст. на шляху до утвердження політики європейської інтеграції, а отже і впровадження європейської ідеї цивілізаційної о розвитку, роз­починаються у 20-х роках і пов’язуються переважно із посиленням ролі США після Першої світової війни. Саме тоді було висловлено думку, що лише об’єднання надасть Європі шанс лишитися серед великих гравців на світовій арені. У 1929 р. французький міністр закордонних справ Арістид Бріан виступив у Лізі Націй з промовою, де закликав до невідкладного початку здійснення панєвропейського проекту. Однак з наростанням воєнної загрози найбільш могутні імпульси щодо інтеграції стали походити від Великобританії — країни, яка була найменшою мірою прихильницею ідеї єдності Європи[5].
У XX ст. формується «європейська ідея держави всезагального добробуту», яка послабила ідею соціальної нерівності та привела до забезпечення добробуту громадян шляхом реалізації соціальної справедливості, досягнути якої, на думку теоретиків, можна лише в межах відповідного міждержавного союзу. Такий міждер­жавний союз має відповідати інтересам держав, які входять до нього, долати егоїзм сильних в політичному та економічному плані держав, захищати слабких, впро­ваджувати ефективно-паритетні принципи суспільного розвитку. Основним прин­ципом утворення такого міждержавного союзу мають виступати рівність та сво­бода громадян. Загальною формальною ознакою реалізації такого принципу, який слугує основою об’єднання, є рівність людей перед законом, що є основним атри­бутом правової держави.
Таким чином, європейська ідея кінця XX ст. спрямовується на забезпечення блага народу шляхом здійснення 1) фізичної безпеки громадян (індивідуальна свобода) та 2) соціальної безпеки (матеріальні умови свободи, долання соціальних відмінностей). Це вказує на принципову відмінність європейської держави від євра­зійської, яка принципово не втручається у питання розподілу суспільного блага, забезпечення матеріального та культурного добробуту громадян. У XX ст. фор­мується нова модель європейської держави, яка приводить до утвердження у су­часній практиці таких понять, як «соціальна держава», «правова держава» та «дер­жава благоустрою».
Що ж стосується утвердження ідеї європейської соціальної держави, то впер­ше вона утверджується після Другої світової війни. Ця модель держави чітко узгоджувалась із системою ліберальних цінностей, характеризуючи тим самим пе­рехід від патерналістської моделі держави до держави «соціальних інвестицій» у людський та соціальний ресурс. У результаті цього вона склала основу конституційного принципу розвитку багатьох європейських країн. Теоретиками того часу європейська соціальна держава закономірно розглядалась як «особливий, соціаль­но орієнтований тип держави з розвиненою багатоукладною економікою, високим рівнем соціальної захищеності всіх громадян, утвердженням принципу соціаль­ної справедливості»[6].
Однією із форм функціонування європейської соціальної держави на кінець XX ст. стало утвердження держави добробуту, яка б гарантувала соціально справедливий розподіл національного доходу та захист прав громадян. Основою інсти-туціональності держави добробуту слугує система централізованих соціальних домовленостей та узгодженостей між різними суб’єктами суспільного життя. Важ­лива роль при цьому належить сфері послуг, науки та освіти, які і є первинним простором для відповідних домовленостей між громадянами в процесі реалізації своєї суспільної практики, адже тут основним покликанням держави є обслугову­вати громадянина шляхом надання йому ефективних послуг. Відповідно до цього однією із основних функцій держави добробуту є забезпечення функціонування сервісного суспільства, що включає реалізацію трьох основних видів інтелекту­альних послуг інновації, комунікації та освіти. Тому цілком логічно зазначити, що основним аспектом моделі європейської держави є модернізація соціальних інститутів, яка пов’язується у першу чергу з виробленням нових форм інвестуван­ня в людський капітал — освіту, навчання та перенавчання кадрів. Європейська ідея таким чином увиразнює розвиток власної ініціативи та свободи індивіда (розви­ток індивідуальності людини) у результаті цього їй вдається забезпечити узгод­ження індивідуалізованих цінностей особистості та його персональної відпові­дальності. Виходячи з того, що головним політичним інструментом побудови євро­пейської соціальної держави є створення демократичних інститутів реалізації лібе­ральних політичних установок, доцільно створити нову мережу соціальної безпе­ки, яка б забезпечувала належні умови для розвитку особистої відповідальності громадянина.
Проте, аналізуючи зміст європейської ідеї та європейської моделі розвитку, слід вказати на певну її неоднозначність у ставленні з боку як офіційних європейських інституцій, так і з боку теоретиків. На особливу увагу в цьому плані заслуговує думка, висловлена швецьким міністром Л.Пагротскі, відпо­відно до якої архаїчними вважались погляди на ефективність європейської моделі розвитку, адже сьогодні на початку XXI ст. вона потребує своєї модернізації, гнуч­кості та конкурентності порівняно з іншими моделями прийнятими у світі.
У межах західного суспільства наведений вище підхід не поділяється, адже сьогодні майже аксіоматичним є визнання європейських стандартів необхідною умовою світового розвитку, оскільки вони приводять до певної логічності конгломеративну модель перерозроділу світової системи, забезпечуючи тим самим лібе­ральну синергетичність у розвитку кожної окремої держави, яка іманентно є суб’єк­том реалізації європейської ідеї.
Надзвичайно цікавим у межах даного аналізу є підхід, представлений французьким вченим Л.Жоспеном, який доцільність реалізації європейської моделі світо­вого розвитку вбачає у поєднанні, а не в протиставленні «соціальних витрат» та «соціальних інвестицій». На думку дослідника, в умовах євроінтеграції як певної інституційної моделі об’єднання світу важлива роль належить політиці паритет­ного перерозполіду соціальних інвестицій між державами[7].
Ця теза також була актуальною на саміті глав держав Європейського Союзу у березні 2000 р., коли вперше було прийнято рішення, яке орієнтувало союз на вирішення стратегічної мети — побудови «Соціальної Європи», тобто нової європейської моделі соціально-економічного та політико-адміністративного розвитку, що включало вироблення принципів єдиної соціальної політики Євросоюзу. Ця мета була підтримана урядами Великобританії, Швеції, Голландії та Німеччини і чітко оформлена у відповідному документів, який увиразнював проблему рефор­мування та модернізації європейської моделі соціальної держави. Даний документ розкривав зміст основних засобів розвитку особистої ініціативи та ділової актив­ності громадян (покращання освіти, охорони здоров’я, перманентне підвищення кваліфікації і т.д.) посилення ролі громадянського суспільства та його контролю за соціально-політичними та державноуправлінськими процесами.
Такий аспект розуміння проблеми є найбільш актуальним, особливо вихо­дячи з того, що в умовах глобалізації вирішувати завдання всезагального добробу­ту національним державам окремо не під силу. Це безпосередньо вказує на необхідність об’єднувати зусилля між державами, виводячи свою політику на наднаціональний рівень. У книзі О.Лафонтена «Серце б’ється зліва» з цього приводу підкреслюється, що зараз якраз мова має йти про те, щоб англосаксонському ка­піталізму протиставити європейську соціальну державу. Це, у свою чергу, вказує на доцільність концептуально визначити зміст європейської моделі, її специфіку, критерії та принципи функціонування. Цілком методологічно зваже­ним у цьому плані є розуміння змісту європейська модель, представлене Е.Епплером, як певного соціально-демократичного проекту, який базується на широкому консенсусі та прихильності лібералізму. На його думку, європейська модель суспільного розвитку має бути політично-нейтральною, а саме замість того, щоб витісняти політику ринком, доцільно надати політиці та ринку законне місце», адже саме політика має задовольняти потреби, які ринок задовольнити не може, оскільки першочерговим завданням для європейського громадянського суспільства є забезпечувати право громадян на вплив та волю приймати політичні рішення.
Важливою проблемою в контексті даного аналізу є з’ясування сутності європейської інноваційної моделі соціальної держави, яка на сьогодні активно викори­стовується у процесі формування нової регіональної стратегії, яка чітко враховує різний рівень розвитку окремого регіону та можливості використання ним євро­пейської моделі розвитку. При цьому слід відзначити, що європейська інтеграція як одна із інституційних форм створення нового світоустрою здійснюється за ра­хунок посилення регіональної співпраці між країнами за умови наявності у них спільних інтересів. Це, у свою чергу, свідчить про те, що Європа прагне до «відкри­тої форми регіоналізму» у налагодженні відносин між національними державами, підтвердженням цього є й той факт, що глобалізація в її сучасних проявах приво­дить не лише до інтернаціоналізації, що стосується економічного сектора, а також транскордонного характеру об’єднання. Перебування в таких структурах для на­ціональних держав здебільшого коштує дешевше.
Сьогодні актуальною також є ідея створення модернізованої європейської моделі соціальної держави, яка втілена в проекті «Європа регіонів». У цьому плані мова йде про створення такої єдиної континентальної організації, яка б у своїй діяльності спиралася на інтеграційні соціально-економічні процеси в країнах Євро­пейського Союзу. Тут передусім йдеться про позаблокове співробітництво (коалі­ція) співпідпорядкованих держав на основі взаємоповаги національних і міждер­жавних відмінностей, вироблення взаємоприйнятних правил гри у процесі реалі­зації європейської моделі політики. Тобто це у новому ракурсі ставить проблему формування механізмів регіональної інтеграції в межах Європейського Союзу, який має забезпечити належний перерозподіл резервів розвитку.
Особливого значення щодо цього набуває принцип «субсидіарності» відпо­відно до якого в межах європейської моделі розвитку індивіди та окремі групи громадськості порівно володіють свободою та максимальним впливом на прийняття рішень, а на основі цього здійснюється і перерозподіл ресурсів. Проте на сьогодні все частіше політика Європейського Союзу відходить від стратегії перероз­поділу ресурсів, а спрямовується на принципі «концентрації», за якого ресурси кон­центруються навколо вирішення конкретної проблеми в межах окремого регіону.
Основна ідея європейської інтеграції відповідно до наведених вище поло­жень полягає у дотриманні принципу соціальної, політичної, економічної та куль­турної рівності (рівність можливостей для всіх громадян) як фактора ефектив­ності розвитку національних держав. Розуміючи в такому ракурсі сутність євроінтеграції, постає питання чи насправді вона приводить до утворення однополярного чи багатополярного світоустрою. При цьому важливим є й той факт, що в Європі сьогодні поступово формується поліцентрична модель, яка характеризує «єдність багатоманітностей», що є принципово відмінним від моноцентристської глобалі­зації. Зміст останньої докладно описав американський дослідник С.Хангтінгтон, на думку якого сучасний світ перебуває на межі зіткнення цивілізацій, що, у свою чергу, є свідченням лінії розлому між західним та східним різноманіттями христи­янства. Всупереч цьому європейська модель розвитку, стратегію якої у своїй діяльності наслідує Європейський Союз, не має конфронтаційний характер до відношенню до православного світу. І це безпосередньо є принциповою відмінністю західноєвропейської моделі розвитку від глобалістичної, яка орієн­тується на моноцентристську побудову світоустрою і супроводжується не лише зовнішньоекономічною експансією, але й відповідним політичним тиском.
У межах даного аналізу слід також відзначити, що Європа не лише є понят­тям географічним, а й культурно-історичним та ідеологічним. Це обов’язково слід розуміти сьогодні в Україні, адже вона є однією із небагатьох країн світу, яка не лише з культурно-історичної точки зору, а й географічної є центром Європи. Українська культура, література, мистецтво являють собою значні досягнення євро­пейської культурної традиції, навіть більше того, наша культура є необхідною скла­довою розвитку європейської культури. Відповідно до цього питання, яке полягає у з’ясуванні чи належить Україна до Європи і чи, насправді, вона є її культурно-історичним центром, тобто те, наскільки вона відчуває свою належність до євро­пейських стандартів цивілізаційного розвитку? На думку Б.А. Успенської, форму­вання відчуття належності громадянами до європейської спільноти може відбува­тись двома шляхами, а саме за допомогою природної культурної експансії (прин­цип метонімії) та штучним процесом культурної орієнтації (принцип метафори)[8]. Саме тому тут постає проблема вироблення чітких критеріїв, за якими визначається статус належності країни до центру чи до периферії. Цікавими в цьому є міркування російського дослідника, відповідно до яких проблема центру та пе­риферії (відношення між державами у просторі) ідентифікується як метонімія, а відношення у часі як метафора. Основним принципом їх поєднання є релігійний фактор. Відповідно до цього Україна може вважатись Європою не як метонімія, а як метафора, адже тут мова йде не про експансію Європи як історичного та куль­турного (цивілізаційного) центру на прилеглі території, а як свідому орієнтацію на Європу, тобто про процес, який має об’єктивно-штучний характер.
Досліджуючи проблему європеїзації України, з повним правом можна заперечити окремим політикам, вченим, які наполягають на тому, що Україна є пери ферією Європи, а не її центром, і тому на неї опосередковано поширюється європейська культурна модель. Аби подолати жорсткі стандарти стереотипів громадської думки, слід розробити ефективні шляхи еволюційної європеїзації України (виключа­ючи при цьому революційні методики), адже Україна має всі шанси сьогодні стати «Новою Європою», точніше її органічною складовою — «Великою Європою».
Проте самоорієнтація України на Європу сьогодні має односторонній характер, що скоріше свідчить про те, що вона опосередковано визнає себе за орга­нічного суб’єкта європейської спільноти. На нашу думку, про реальність даного процесу можна говорити тоді, коли держава повною мірою засвоїть не лише євро­пейські культурні цінності, а й стандарти суспільної життєдіяльності. Саме тоді Україна стане європейською, в противному разі можна стикнутися з культурним протистоянням між державами, яке особливо увиразнюється в умовах глобалізації, коли об’єктивно неможливо обминути відповідні процеси.
На сучасному розвитку Української держави важливо чітко визначити ос­новні критерії, які ментально відрізняють нашу державу від іншої і відповідно до цього намагатись їх узгоджувати. Не можна допускати штучності у побудові пев­ного цивілізаційного стандарту, адже така штучність буде афірмативно символізу­вати прихід такого етапу у розвитку України, який суперечитиме її історичній логіці. Відповідно до цього особливо важливо в межах даного аналізу визначити основні ментальні ознаки, які відрізняють Україну від Європи. Якщо для першої важли­вим є прихильність до традицій, то для Європи характерним є системний модернізм і підтягування окремих держав до певних модернізаційних стандартів. Суттєвою відмінністю між державами в межах європейської спільноти, на нашу думку, також є герменевтична проблематика. Так, на думку Б.А. Успенського, «велика різниця є між німцем, який говорить по-німецьки (на своїй мові), та іноземцем, який говорить по-німецьки як на чужій мові. Іноземець, який говорить на чужій мові, не вільний, він поневолі має орієнтуватись на носія мови, який завжди правий, який мас при­родні навички мови і природним шляхом знає як це вимовити»[9].
При цьому слід також відзначити, що в результаті використання в Україні окремих стандартів європейської моделі розвитку створилась ситуація одночасного утвердження двох культур традиційної, яка оголошується архаїчною, та нової, яка визнається прогресивно-модернізованою. Важлива проблема полягає лише в тому як ці два типи культур узгодити між собою, тим самим створити нову мо­дель культури. Варто пам’ятати, що створення нової культури закономірно перед­бачає певне заперечення попередньої, що фактично сьогодні можна простежити.
Одним із первинних шляхів реалізації європейської моделі розвитку Украї­ни є застосування її в межах життєдіяльності окремого регіону держави. Тобто це свідчить про те, що європеїзація держави може розпочатися з окремого її регіону, а потім поширюватись на державу в цілому. Приклад Західної України, яка завжди тяжіла до ідеї європейської моделі розвитку, пізніше може поширюватись на Центр, Південь та Схід. Разом з цим у методологічному плані слід чітко розмежовувати поняття європеїзації держави та намагання наслідувати окремі європейські принци­пи, адже в противному разі може створитись ситуація, коли зі створенням нової європейської України створиться «анти-Україна», яка символізуватиме абсолютно неприйнятні для держави в ментальному відношення імперативи розвитку. В ре­зультаті цього можуть сформуватись дві моделі цивілізаційного розвитку, які будуть абсолютно суперечливими між собою, а цього, безумовно, допускати не можна.
Слід відзначити також, що особливо важливу роль у процесах європеїзації та європейської інтеграції України відіграють різні групи громадськості, політич­на еліта, окремі прошарки інтелігенції, які виступають сполучною ланкою між народом та цивілізаційним світом (оскільки саме на них покладається функція доведення до суспільства доцільності європейської моделі розвитку, саме вони є ключовими комунікаторами реалізації європейської моделі розвитку). Важливи­ми застереженнями, про які слід обов’язково пам’ятати, є також прагнення до європеїзації культури, яка закономірно приводить до уподібнення національної куль­тури до культури Європи. Саме тому не можна допускати, щоб процес європеї­зації мав характер бюрократичної модернізації, оскільки це негативно позначить­ся на збереженні власної національної культури.
Таким чином, на основі здійсненого аналізу філософських засад європейсь­кої моделі розвитку вдалося отримати відповідні виснов­ки, які, у свою чергу, увиразнили потребу створення образу європейської України, який би чітко підкреслював її відмінність та тотожність у стратегії створення власного національного стандарту розвитку, що відповідним чином визначить належ­не майбутнє для нашої держави. Відповідно до цього розкрито сутність та проаналізовано ґенезу європейської ідеї, визначено специфіку європейської мо­делі цивілізаційного розвитку, вказано на принципову відмінність між європейсь­кою моделлю розвитку світу та сучасною глобалізаційною стратегію, на основі цього окреслено основні проблеми та шляхи європеїзації України на сучасному етапі її розвитку.

Список використаних джерел
1. Самсонова Т.Н. Трактовка равенства в идеологии западноевропейского либера-лизма и консерватизме (нервая половина XIX в.) // Вестник Московского университета. — 2004. — № 3. (Сер. 18. Социология и политология)
2. Даль Р. Введение в экономическую демократию). — М., 1991.
3. Гегель Г.В. Философия права. — М., 1990.
4. Мысливченко А.Г. Перспективи европейской модели социального государства // Вопросы философии. — 2004. — № 6.
5. Пенни Уїльям «О современном и будушем мире в Европе». — М., 2004.
6. Жоспен Л. На пути к более справедливому миру // Социал-демократия перед лицом глобальних проблем. — М., 2002.
7. Успенський БА. Европа как метафора и как метонимия (применительно к истории России) // Вопросы философии. — 2004. — № 6
8. История политических и правовых учений / Под ред. В.С. Нерсесянца. — М., 1997.

[1] История политических и правовьіх учений / Под ред. В.С.Нерсесянца. — М., 1997. -С. 399

[2] Самсонова Т.Н. Трактовка равенства в идеологии западноевропейского либерализма и консерватизме (нервая половина XIX в.) // Вести. Моск. ун-та. — 2004. — № 3. -СІ7-32. — (Сер. 18. Социология и политология).

[3] Даль Р. Введение в зкономическую демократок). — М., 1991. — с. 28

[4] Гегель Г.В. Философия права. — М., 1990. – с. 228

[5] История политических и правовых учений / Под ред. В.С. Нерсесянца. — М., 1997.

[6] Мысливченко А.Г. Перспективы европейской модели социального государства // Вопр. философии. — 2004. — № 6 — С. 28.

[7] Жоспен Л. На пути к более справедливому миру // Социал-демократия перед лицом глобальных проблем. — М., 2002. — с. 116.

[8] Успенський Б. А. Европа как метафора и как метонимия (применительно к исто-рии России) // Вопр. философии. — 2004. — № 6. — С. 17

[9] Успенський Б. А. Европа как метафора и как метонимия (применительно к исто-рии России) // Вопр. философии. — 2004. — № 6. — С. 17

«