Життя і філософська творчість Г.С. Сковороди

Життя і філософська творчість Г.С. Сковороди

Життя і філософська творчість Г.С. Сковороди

Міністерство освіти і науки україни
Державний вищій навчальний заклад
Донецький національний технічний університет
Кафедра філософії
РЕФЕРАТ
з філософії
на тему «Життя і філософська творчість Г.С. Сковороди»
Донецьк 2009

Зміст
Вступ………………………………………………………………………….……3
1. Становлення в Україні професійної філософії………………………….……4
2. Життєвий шлях і основні концепції філософії Г.С.Сковороди………….….6
3. Літературна-філософська спадщина Г.С.Сковороди…………………………9
Висновки…………………………………………………………………………15
Перелік посилань………………………………………………………………..16

Вступ
Видатним представником класичного періоду розвитку української філософії є філософ і поет, співак і музикант, байкар і педагог Григорій Савич Сковорода.
Ім’я Сковороди посідає поважне місце в ряду тих видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу нашої країни. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянського просвітительства, різко засуджуючи хижацькі інтереси панівних класів феодально-кріпосницького ладу їх злочинність і аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм і пихатість. Водночас його вчення є виразом протесту проти ранніх буржуазних відносин, споживацьких приватних інтересів та влади матеріальних речей над людиною.
Для того, щоб відповісти на питання, що являє собою Сковорода як мислитель і письменник, ми розглянемо епоху, в яку він жив і діяв. Життя та діяльність Сковороди припадають на останні три чверті XVIII ст. і пов’язані з соціально-економічними процесами того часу. Останні 25 років свого життя Сковорода провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу. Саме в цей період і створив він основні філософські твори. Основні концепції вчення Сковороди розглядатиме в другому розділі реферату. Філософська творчість Г.С.Сковороди привертає увагу письменників, критиків, філософів різних часів та народів, тому вона актуальна для нашого розгляду в даній роботі, яку ми розглядаємо в третьому розділі.

1. Становлення в Україні професійної філософії
Становлення в Україні професійної філософії, як самостійної складової частини культури українського народу, відноситься к XVII віку і невідривно пов’язано з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 року – академії), названого так в честь Петра Могили – видатного просвітника і мецената. Філософська традиція Києво-Могилянської академії була приставлена такими мислителями як С.Яворський, Ф.Прокопович, І.Гизель, І.Кононович-Горбатський, Г.Щербатський. саме з цього періоду філософія стає учбовою дисципліною. Аналізуючи їх філософські погляди, необхідно в першу чергу зупинитися на розумінні ними предмету філософії. Якщо мислителі києво-російского періоду трактували філософію як пізнання істини, здійснюване через життя в істині, то в Києво-Могилянській академії обґрунтовується погляд на філософію як на спосіб інтелектуального пізнання людини і природи. На філософські позиції «академіків» відчутний вплив надали такі західноєвропейські течії, як гуманізм, реформація і рання просвіта, своєрідний синтез яких, здійснений на основі досягнень вітчизняної духовності, зумовив формування культури українського бароко.
Центральним об’єктом дослідження «барокової філософії» стала сучасна людина, «героїчна особа», яка, проте, утілювала в собі ідеал, цілком досяжний в реальному, земному житті. Перед новою філософією встає насущна задача дати адекватне трактування місця людини у Всесвіті, виявити його зв’язок з природою і визначити те особливе, що відрізняє людину від всього оточуючого в мінливому і нескінченному світі. У київських академіків превалював запозичений з античності підхід до людини як «мікрокосмосу», існуючому як модель Всесвіту, тобто макрокосмоса. Людина – невід’ємна частина природи, підлегла законам останньої. Проте, людині властивен субстанціональний елемент, який визначає виняткову роль людини в навколишньому світі. Це – мислення. В курсах психології і логіки велику увагу надавалося характеристиці пізнавальних здібностей людини відчуттям, розуму, сприйняттю, пам’яті, уявленню, розумовій діяльності. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належало проблемі зв’язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова система, що використовується для спілкування. Значення слова-знака встановлюється через його відношення до предмету, який воно означає. В учбовому процесі Києво-Могилянської академії знайшли відображення питання, пов’язані з розумінням свободи й необхідності, свободи волі людини. На відміну від західноєвропейської філософії, котра ототожнює розум та волю, тим самим розуміючи свободу як пізнану необхідність, київські академіки визнавали взаємозалежність й взаємозв’язок розуму та волі, чітко їх розділяючи. За їх думкою, воля не залежна від розуму, вона втілює рішення розуму, який, сприймаючи об’єкт або факт, аналізує його, робить висновки і пропонує волі програму дій. Разом з тим і воля може впливати на розум, а в стані сильного афекту вона може і паралізувати його, здійснивши свій вибір без участі розуму. Опосередкованою ланкою, яка сполучає розум і волю є розсудливість, за допомогою якої досягається гармонія між розумом і волею. Якщо вчинок здійснюється завдяки розуму, який пригнічує волю, або навпаки, шляхом вольового вибору, що суперечить розуму, тоді він може бути вчинений фізично, але не морально. Внутрішня гармонія людини залежить не тільки від гармонії між розумом і волею, але і від реалізації вибраної життєвої мети. Тим самим, актуалізувалася надзвичайно гостра для епохи українського бароко проблема значення життя, визначення її мети. Цю проблему києво-могилянські філософи вирішували в двох аспектах, розрізняючи «фізичну і «моральну» мету людини. В уявленні києво-могилянських академіків «моральна мета» пов’язана із земним життям і реалізується через досягнення блага у реальному бутті. Благо є загальною мрією всіх людей, але у кожної конкретної людини моральна мета своя. Загальним благом вважалося все, що веде людину до чесноти. На шляху досягнення чеснот людина вимушена постійно долати такі стани, які примушують його вдаватися до крайнощів. Істинна чеснота – в золотій середині, але її дотримання породжує внутрішній конфлікт. Проте такий стан є необхідним елементом життєдіяльності, бо вносить в неї боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати.
Завершення епохи бароко в Україні було відзначено появою видатного філософа і поета, співака і музиканта, байкаря і педагога Григорія Саввовіча Сковороди (1722-1794) [1].
2. Життєвий шлях і основні концепції вчення Г.С. Сковороди
Ім’я українського філософа і поета-байкаря Григорія Сковороди (1722 — 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна. Перед тим як безпосередньо розглядати філософські вчення Сковороди, хотілося б розкрити шлях цього мудреця до філософії, адже багато з поглядів Сковороди, сформовані саме протягом тривалого життєвого і філософського досвіду.
Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі старця» — бродячого філософа-наставника.
Григорій Сковорода народився на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем — спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс «християнської ґречності», концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем. Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється — з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам’ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.
Всі хто вивчав життєвий шлях філософа Сковороди, пишуть про нього як про трудівника, енциклопедиста-подвижника, аскета. Філософські погляди Г.С.Сковороди сформувалися під впливом античній, святобатьківської середньовічної, західної новоєвропейської традиції філософствування.
Основою онтологічного навчання Сковороди є концепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, — ця гармонійна взаємодія макрокосмосу, в якому живе все народжене; мікрокосмосу – людини і символічного миру (миру книги або Біблії).
Великий світ (макрокосм) – це весь світ речей, Всесвіт, Сковорода, часто називає його по-латині «Універсумом». В макрокосмі перебуває все народжене, Сковорода має на увазі, що сам макрокосм є вічним і безмежним. Вслід за античними мислителями він вважає, що субстрат речовинного світу утворюють чотири елементи вогонь, повітря, вода і земля; вслід за Коперніком визнає множинність світів, вічних в часі і безмежних в просторі.
Малий світ (мікрокосм) – це людина. Людина (мікрокосм) для Г.С.Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають своє значення всі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ є стрижень всієї антропологічної філософії Сковороди.
Третій світ – світ символів (Біблія, а також міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнути Бога. Через цей світ Бог зображується людині.
Всі три світи мають дві натури – видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура – це речовина, матерія, плоть; невидима натура – Бог, Дух. Важливо відзначити, що ці дві натури э і в Біблії. Сковорода відкидає правдивість зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальність Біблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і оповідей, вважаючи, що в Біблії приховано глибинне, алегоричне значення.
Як і весь світ так і людина має дві натури зовнішня, видима, тлінна – це емпіричне (тілесна) єство людини; внутрішня, істинна «натура» людини – його душа. Поки плоть панує над людиною, істина буде прихована і як така, і як істина людського існування. Формування істинної людини відбувається тоді, коли людина в процесі пізнання відкриває в собі «незриму натуру», Бога, Дух. Сковорода розуміє цей процес одухотворення як народження у людині «нового серця».
У визначенні єства людського буття – є індивідуальна неповторність філософії Г.С.Сковороди. Філософія подібна нитці Ареанди, що допомагає вибратися з життєвого лабіринту і знайти шлях до щастя. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалення людини. Філософа займало питання як люди розуміють щастя, як добиваються його, і в чому насправді полягає призначення і щастя людини. Безпосереднім суб’єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав «внутрішній світ, серцеві радості, душевну міцність». Щастя в нас самих, воно породжується вірою і любов’ю людини. Тому щастя залежить від самої людини. Всі створені для щастя, але не всі його досягають. Чому це відбувається? Люди захоплюються зовнішніми атрибутами щастя (влада, багатство), але це не щастя, а примара, прах. Категорії любов і віра мають у Сковороди і глибоке пізнавальне значення «крізь любов і віру людина пізнає себе». «Пізнай самого себе» — сократовский заклик по-новому звучить у філософа Сковороди він не просто закликає, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням умов її формування.
Визначальне значення у філософсько-етичному навчанні Сковороди займає концепція «спорідненої праці». Спираючись на закладену античною філософією ідею про залежність долі людини від його природних схильностей, Сковорода значення людського буття бачить у праці («життя і справа є одне і теж»), а істинне щастя – у вільній праці за покликанням. Всі заняття приносять користь людині і суспільству, якщо вони відповідають схильностям людини до даного виду діяльності. Сковорода говорить про «споріднену до хліборобству», «спорідненої до воїнства», «спорідненої до богослов’я» і т.п., покликання. У Сковороди думка про визначальну роль «спорідненої праці» у забезпеченні щасливого життя вперше придбала значення загального принципу в рішенні проблеми значення людського буття. Споріднення, покликання і є істинний «бог» в людині. Сковорода розрізняє процес праці і його результат. Насолода процесом споживання не є істинною людською насолодою. Істинне задоволення в насолоді самим процесом праці, а його приносить тільки «споріднена праця». Таким чином, Сковорода вперше у вітчизняній філософії ставить проблему перетворення праці у потребу людини і у вищу насолоду.
Щастя Сковорода пов’язує з відчуттями подяки, любові, дружби, які виникають у наслідок спорідненості. Усвідомивши свою залежність від природи, визначивши свою міру щастя і змирившись з нею, людина одержує найбільшу насолоду від задоволення найнеобхідніших потреб [1].
Філософські ідеї Сковороди є наслідком літературного та педагогічного досвіду філософа.
3. Літературна-філософська спадщина Г.С. Сковороди
В пошуках найзручнішої та найвідповіднішої форми вираження своїх думок Григорій Савич Сковорода звертається до віршів та листів. Тому віршові твори та листи і є одним з головних джерел для характеристики світогляду Сковороди.
У значній частині віршів-пісень філософські роздуми дістають емоційно-образну інтерпретацію. Окремі поезії засвідчують, що Сковорода став визначним українським поетом-ліриком.
Основу його літературної спадщини становлять два збірники віршований («Сад божественных пЂсней») і прозаїчний («Басни Харьковскія»). До першого циклу примикають фабули та пісні 60-х років, здебільшого пов’язані з викладанням поетики у Харківському колегіумі.
Як поет Сковорода формувався під впливом традицій книжної української поезії XVII — XVIII ст. Він засвідчує свою обізнаність та симпатію до творчості своїх найближчих попередників, таких, як Феофан Прокопович, Варлаам Лащевський та Георгій Кониський, цінує й популяризує твори анонімної книжної поезії, що користувалися помітною популярністю в широких колах письменних верств. Однак чи не найістотнішим слід визнати зв’язок його творчості з фольклором. Можна цілком певно твердити, що найвищими ідейнохудожніми достоїнствами характеризуються саме ті поезії Сковороди, в котрих відчутний цей зв’язок.
Нарешті, було б помилкою ігнорувати значення для Сковороди як поета знайомства з латинською класичною поезією та новолатинською гуманістичною літературою XVI — XVII ст. З римських поетів Сковорода віддавав шану таким славетним поетам, як Горацій, Вергілій та Овідій. Частину його поетичної спадщини і становлять майстерні як на той час переклади 21 з творів цих поетів, близьких Сковороді багатьма рисами свого поетичного світовідчуття. З новолатинських поетів Сковорода цікавився і перекладав твори француза М. Муре та фламандця Сидронія Гошія (Гозія).
Набуту майстерність поетичної творчості Сковорода використовує і в своїй філософській творчості. Віршові уривки, які виконують різну ідейно-художню функцію, посідають важливе місце в його філософських трактатах і діалогах. Він не лише широко використовує як цитати рядки з написаних ним раніше поезій, а й пише нові поетичні рядки і цілі твори, які органічно вростають у тканину філософських діалогів і трактатів. Поряд з цим він наводить чималі цитати з творів античних авторів або своїх українських попередників. Характерно, що саме в період філософської діяльності Сковорода ясніше усвідомлює свій зв’язок з поетичною традицією і віддає данину шани своїм літературним попередникам.
У філософських діалогах з’являється чимало пісень та епіграм, написаних саме у зв’язку з тим або іншим твором. Зокрема поетичні вкраплення в прозаїчному тексті відіграють важливу роль у таких діалогах Сковороди, як «Брань архистратига Михайла с Сатаною», «Пря БЂсу со Варсавою», в притчах «Благодарный Еродій» та «Убогій Жайворонок». Крім віршованих фрагментів, які виражають думки автора, в цих діалогах значне місце відведено фрагментам, які характеризують погляди, ворожі філософському вченню Сковороди. Ці віршовані висловлювання вкладено в уста співрозмовників, що є опонентами поглядів, обстоюваних автором. Такими є «сиренські», «кощунні» пісні, зокрема «Пісня лицемЂров». За допомогою цих пісень Сковорода викриває тих, хто ставить богові «свічищі», править моління, двічі на тиждень постить, відвідує святі місця, добре знає псалтир тощо, а за це просить у бога багатства. Створюючи ці пісні, Сковорода використовує традиції сатиричної та пародійної літератури XVIII ст. Істотним моментом філософської творчості мислителя є також звертання до народних пісень.
Згадане вище поєднання віршів та прози становить давню традицію українського письменства. Вірші не тільки впліталися в канву прозового тексту, а й відігравали роль своєрідних передмов та утворювали кінцівки творів. Вірним цій традиції лишився і Сковорода. В цьому полягає одна з характерних ознак його світосприймання та мислення, органічно пов’язаних з особливістю його духовного розвитку як письменника-філософа.
На розвиток його поетичного таланту вирішальний відбиток наклала його філософська вдача, його розуміння предмета філософії та обов’язків філософа як навчателя життя. Як відомо, всі пісні у збірці «Сад божественных пЂсней» супроводжуються епіграфами з біблії, а іноді й примітками-коментарями, які дають додаткову інтерпретацію змісту. Очевидно, самі пісні по відношенню до епіграфів мали відігравати функцію ілюстрацій — прикладів, у яких філософські думки втілюються у віршованій формі.
Важливим етапом на шляху філософської творчості мислителя є «Басни Харьковскія». Збірник складається з 30 байок перші 15 з них написані в 60-х роках, решта — в 1774 р.
У байках Сковорода, з одного боку, продовжує традиційну тематику байок А. Радивиловського, байок з риторик і поетик, а з другого — виступає як новатор, що розширює ідейнотематичні горизонти байки, виводить байку на шлях самостійного розвитку. Сковорода підносить у байках дружбу, любов, розум та інші позитивні людські риси; він показує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою, багатством, походженням, титулами, чинами, посадами, тобто не зовнішніми, а внутрішніми якостями. Ці якості — розум, знання, працьовитість, чесність, справедливість, і проявляються вони в ділах кожної людини.
Інтерес викликають байки, в яких Сковорода викриває негативні явища своєї сучасності. Насамперед байкар викриває згубність честолюбства та «сластолюбія», нестримне прагнення до багатства і маєтків, показує безглуздість і ненадійність багатства, нагадує, що «самі бЂдн-бйшія рабы рождаються из предков, жителстововавших в лужЂ великих доходов» і що «многое множество богачей всякий день преобразуется в нищіи». Особливо цікава з цього погляду байка «Жабы». Байкар показує, що прагнення до багатства пов’язане з небезпеками і клопотами, які, не приносячи справжнього щастя, призводять до втрати людиною внутрішньої свободи.
Серед його байок є кілька виразно сатиричних, спрямованих проти ненаситного й зажерливого панства, його гонитви за славою і чинами. Найвиразніше ця критика звучить у байці «Оленица и Кабан». Тут Сковорода, продовжуючи думку про те, що гідність людини визначається не зовнішніми, а внутрішніми якостями, формулює своє ставлення до стремлінь тогочасного панства. Він твердить, що не родом, не титулами, не чинами і не маєтностями визначається гідність людей, а їх ділами. У байці висміюються кабани, що прагнуть записатися в барани, мріють про титули. «Кабан» — це персонаж другої половини XVIII ст., коли в період покріпачення бідного козацтва частина заможних козаків прагнула закріпити своє становище серед панської верхівки титулами і чинами.
Розглядати ідейний зміст байок Сковороди — означає власне вже розглядати його філософські погляди, оскільки байки органічно вписуються в філософську спадщину мислителя. Однак, враховуючи їхню особливість, можна виділити і «чистий зміст», абстрагуватися від художньої форми, тим більше, що значна частина ідей виражається не стільки в межах фабул, скільки в їхній моралі. В цьому жанрі «тенденційність» автора, його точка зору дістає подвійне відбиття і може бути сформульована більш-менш однозначно. Тим більше, що тут байкар багато говорить від свого власного імені, без опосередкування мовою байкових персонажів. Сюжети байок, їхні образи виступають як одиничне, яке потребує перенесення в площину загального. Співвідношення їх розкриває алегорія, яка виступає як основний принцип мислення. Ідейний зміст виноситься за межі байкового вимислу, сюжету, стає до певної міри незалежним від цього сюжету [3].
Отже хотілось би закінчити третій розділ реферату думкою Сковороди, що справжня цінність художніх творів, полягає в тому ж, що й цінність життєвих явищ. «Опера, книга, пЂсня и жизнь не от долготы, но от благолЂпія и доброты цЂну свою получает». До пісні, як і до життя, він застосовує спільний критерій оцінки, яким вважає критерій добра «Не красна долготою, но красна добротою, как пЂснь, так и жизнь». Мистецтво є не стільки насолода зовнішністю, скільки насолода споглядання істини і добра, тому важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові «Искуство во всЂх священных инструментов тайнах не стоит полушки без любви». Таким чином, розуміння мистецтва у нього закономірно випливає з теорії «сродності». Ніщо не потребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво неспорідненість вбиває «художество». Ті «безмінервные служители муз», про яких з презирством згадує філософ, тому й нещасливі, що зневажили власну природу і притаманні їм природні нахили.

Висновки
З шкільних років мені подобалась творчість Григорія Савича Сковороди, тому я обрала тему реферату «Життя і філософська творчість Г.С.Сковороди», але ж я і не сподівалась, що в процесі підготовки реферату мені відкриється найцікавіше пізнання.
Якою б визначною не була літературна творчість Сковороди, в історію української культури він увійшов передусім як видатний мислитель-філософ, який завершує тривалий історичний період розвитку професійної філософії на Україні. Ця філософія не розвивалася на голому місці, а була наслідком творчого-використання здобутків світової думки у вирішенні істотних проблем, пов’язаних з освоєнням нових форм суспільного буття. Сковорода вивчав праці близьких йому філософів і брав з них на озброєння ті або інші філософські та морально-етичні ідеї, перетворюючи їх на вихідні пункти розробки власного вчення. Тому немає нічого дивного в тому, що ідеї, навколо яких він зосереджує свої пошуки, окремо зустрічаються у творах філософів античності, середньовіччя, Відродження та в його попередників з Києво-Могилянської Академії.
Погляди професорів Києво-Могилянської Академії і Г.С.Сковороди вплинули на весь наступний розвиток не тільки українській але ж і російський філософії. Обернення до людини, к її внутрішньому миру, проблемі щастя, сенсу життя мали подальший розвиток в «філософії серця» П.Д.Юркевича, В.С.Соловйова, Н.А.Бердяєва, тим самим укріпив гуманістичну традицію вітчизняного філософствування с його критичним відношенням до західноєвропейського раціоналізму.

Перелік посилань
1. Філософія. Навчально-методичний посібник для студентів технічних вузів (російською мовою). Під ред. Л.О.Алексєєвої, Р.О.Додонова, Д.Є.Музи. – Донецьк ДонНТУ, 2004. – 180с.
2. Філософія людини розум, культура, духовність і практика/ Тези повідомлень регіональної студентської науково-філософської конференції. 24 травня 2005 року. – Донецьк ДонНТУ, 2005. – 108с.
3. В.Шинкарук, І.Іваньо «Григорій Сковорода». К Київська Думка, 2002.
4. Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. — Харків, 2004. – 242с.
5. Философия учебник для высших учебных заведений. – Ростов н/Д, 1998 — 576с

«