Інституційні чинники розвитку національної економіки

Інституційні чинники розвитку національної економіки

План
1. Поняття та сутність інститутів та інституційного середовища
2. Динаміка зміни інститутів у трансформаційній економіці
3. Аналіз ключових сегментів інституційного середовища національної економіки

1. Поняття та сутність інститутів та інституційного середовища
Проблеми, з якими зіткнулась Україна та інші постпатерналістські країни щодо розбудови національних економік, з усією очевидністю виявили визначальну роль інституційних факторів в економічній сфері та підтвердили такий умовивід. Для створення ефективної ринкової економіки винятково необхідним є їй і повідний набір інститутів. Означений комплекс інститутів є найважливішим чинником економічного розвитку, оскільки визначає можливості і обмеження суб’єктів економічної діяльності. Підтверджує такий факт наступний висновок американських економістів Б. де Лонга та Л. Самерса головні проблеми які нас очікують у майбутньому будуть більш за все пов’язані не з мікро-, а з макрорівнем, а саме, як повинен діяти уряд, щоб забезпечити ефективне використання прав власності, інституційного середовища та «правил гри», які є фундаментом ринкової економіки.
Категорія інститутів є базовою для національної економіки, оскільки згідно сучасного неоінституціонального підходу, по-перше, соціальні інститути мають ключове значення в економічних процесах і, по-друге, їх можна піддати аналізу за допомогою стандартного інструментарію неокласиків. Подібне ставлення до ролі інститутів дозволило подолати певну наукову кризу традиційного мейнстріму та відновити емпіричні та теоретичні дослідження в таких сферах як порівняння і трансформація економічних систем, організація та економіка праці, створення та аналіз організаційних структур, трансакційно-витратна логіка підприємницької діяльності.
Зміна аналітичного підходу неокласиків не обумовила серйозного конфлікту з цією теорією, а швидше надала принципову можливість нового аналізу моделей в економічній науці, що були до тих пір занадто заабстрагованими та нездатними до ефективного дослідження щоденних теоретичних і практичних проблем. Традиційний науковий аналіз визнавав функціонування інститутів державних, політичних, монетарних та інших, але їхній вплив на господарське життя вважався мінімальним або найчастіше – ігнорувався. На противагу – інституціоналісти впевнені, що інститути є важливою економічною реальністю, впливають на стимули та поведінку підприємств і домогосподарств і є легітимними об’єктами економічної діяльності.
Визначення сутності категорії інститутів дещо різняться. Так, Е. Фуруботн та Р. Ріхтер розуміють під інститутами систему норм, що детально «прописує» дії економічних агентів за допомогою таких складових як формальні і неформальні обмеження та можливості застосування санкцій у разі відхилення від них. З погляду вчених, роль інститутів є вирішальною для економічного розвитку, тому що вони є регуляторами не тільки у господарській, а й у соціальній сфері.
Д. Норт акцентував увагу на тому, що інститути зменшують невизначеність за допомогою структуризації повсякденного життя та слугують дороговказом для людської взаємодії, визначають та обмежують сукупність варіантів вибору індивіда. При цьому, Д. Норт вважає, що обмеження бувають як офіційні, так і неписані – звичаї, кодекси поведінки, що лежать в основі офіційних та доповнюють їх.
Р. Коуз підкреслює, що сутність діяльності будь-якого уряду полягає у виборі соціальних інститутів, які виконують функції економічної системи. Наприклад, коли влада запроваджує або ліквідовує урядові агенції, змінює закони про відповідальність, запроваджує ліцензійний режим, націоналізує або приватизує галузі тощо.
Б. Шаванс пропонує таке трирівневе бачення структури інститутів в залежності від їхньої ваги у життєдіяльності суспільства
Ø перший рівень мова, етика, релігія, сім’я, гроші, власність;
Ø другий рівень соціальні умови, звичаї, рутини, правові норми, внутрішні правила організації, контракти, конституції, суспільні устрої;
Ø третій рівень ієрархії, асоціації, фірми, професійні союзи, організації підприємців, церкви, університети, держави, політичні парії, уряди, адміністративні апарати, міжнародні організації та угоди.
Російський інституціоналіст М. Дерябіна пропонує визначити першочергово такі інститути
Ø приватна власність, як найважливіший інститут ринкової економіки;
Ø правові регулюючі інститути, що забезпечують чітке розмежування майнової відповідальності (кодекси, закони);
Ø інститути, що відповідають за власність інших осіб (норми бухгалтерського обліку, банківське регулювання, регулювання ринку цінних паперів та інвестиційних посередників);
Ø інститути, що структурують та роблять передбачливою поведінку партнерів у ринкових відносинах (контрактне право).
Вітчизняний інституціоналіст В. Якубенко з поміж усіх соціально-економічних інститутів вирізняє три власність, влада, управління. Дані інститути є базисними, оскільки виступають підставою для отримання «вмінених» доходів, які визнаються суспільством та визначаються у легітимному правовому полі для тримання прибутку, ренти, заробітної плати та підприємницької о доходу, а це за висновком вченого, є головним у правилах ринкової гри.
Дня становлення і розвитку трансформаційних економік необхідно створення відповідного інституційного середовища, тих правил і традицій, які дозволять ефективно використовувати соціально-економічний та технологічний потенціал країни. Первісною при цьому є роль держави, яка з одного боку встановлює формальні правила, що є основою приватних трансакцій і формує громадянське суспільство, а з іншого – діє у відповідності з конституцією, встановленими нормами і порядком. Це надає можливість сформуватися стабільному і передбачуваному інституційному середовищу, у якому мінімізуються позалегальні чинники та корупція. Такі фундаментальні інституційні параметри дозволяють підвищити ефективність становлення та функціонування трансформаційної економіки шляхом активізації соціально-економічних інститутів, стимулів розвитку бізнесу та стримання свавілля влади.
Але, коли досліджуємо неефективність економіки України, то саме наша країна надає наочний приклад, що дезорганізація економіки не може бути лише наслідком асиметричної інформації та неповних контрактів, що пов’язані з проведенням надто радикальних реформ. Навпаки, саме поступові реформи призвели до навмисної дезорганізації, яка дозволила окремим економічним суб’єктам здобувати політичну і економічну ренту.

2. Динаміка зміни інститутів у трансформаційній економіці
В Україні за часів трансформаційного періоду повільний процес змін від адміністративно-командної системи до ринкової згенерував інституційну структуру, яка була лише частково реформована і мала серйозні ознаки нестабільності та нестійкості. Для трансформаційної економіки інститути є критичним бар’єром, адже вони або створюють стимули для бізнесу і відповідають основоположним принципам соціально-ринкової економіки або стають перепоною прозорим бізнесовим трансакціям внаслідок значного зростання витрат. Хоча принципову сутність трансакційних витрат треба розуміти у більш широкому плані це не тільки і не стільки хабарі за здійснення «непрозорих» трансакцій, наприклад, «відкат» за ПДВ або «оборудки» з готівкою позалегальних схем, а скільки – ціна, яку сплачує будь-яка економічна система за інституційну недосконалість власних ринків. З огляду на теорію загальної рівноваги, трансакційні витрати є соцільними втратами, а тому вони здатні перешкоджати позитив соціально-економічним процесам і прискорювати негативні. Наприклад, у випадку хибної монетарної політики уряду трансакційні витрати можуть стати досить потужним інфляційним фактором.
Тому першочерговим кроком для розуміння економічної поведінки є аналіз ролі та ефективності інститутів в період трансформації одного механізму координації в інший. Адже інститути знижують трансакційні витрати підприємців за допомогою стабілізаційних факторів в інституційному середовищі забезпеченості впевненості під час обміну правами власності та створення стабільної структури для здійснення трансакцій. Але подібні правила гри в Україні під час руйнації адміністративної системи були відсутні. До того ж, економічні суб’єкти не мали свої уяви як ефективно і в той же час цивілізовано використовувати ринковий механізм, потенційних партнерів та конкуренті їм доводилось у динаміці господарської діяльності ідентифікувати потенційні можливості з існуючим інституційним середовищем, що у значній мірі було непередбачливим, «непрозорим» і нестабільним. Подібна ситуація призвела до збільшення часу на пошук партнерів, ресурсів, переговори з бізнес – компаньйонами та вартості необхідного захисту контрактних зобов’язань і в кінцевому рахунку, знову ж таки – до збільшення трансакційних витрат.
Поступово, частково реформовані та наново створені ринкові інститути призвели до конструкції інституційного середовища нового типу. Але реальні процеси перехідного періоду засвідчили, що разом з демонтажем у короткі строки старих інститутів, які забезпечували виробничо-фінансову і соціальну стабільність, у той час же в Україні не були створені інститути, що могли б гарантувати сталий економічний розвиток. В першу чергу, дана проблема стосувалась базового інституту – інституту ринкової
держави. Адже, без сумніву, «правила гри» у бізнесовому середовищі є наслідком влади, тому що закони і кодекси пропонують, саме можновладці. Підтвердженням є такий висновок Д. Норта правителі придумали права власності задля задоволення власних інтересів, а трансакційні витрати виникли внаслідок панування неефективних прав власності. Таке пояснення діяльності владних структур дає потенційні можливості пояснити принципові запитання чому конкурентні впливи не призвели до знищення неефективних інститутів, чому правителі у неефективних економіках не прагнуть наслідувати успішну політику інших країн, яким чином пояснити функціонування економік різної ефективності, особливо в умовах глобалізації?
Відповідь на ці і подібні питання полягає у тому, що влада є відправною по відношенню до інституту, а інститут є наслідком влади. За таких обставин інститут, який базується на формальних нормах відносин між соціально-економічними агентами забезпечує виконання встановлених правил шляхом санкцій і обмежень та визначає права власності і відповідальність у схемі «влада – підлеглі». За подібного умовиводу інститути з одного боку уявляються як породження влади, а з іншого – його підґрунтям. Таким чином, інститути і влада є взаємозалежними та взаємообумовлюють існування один іншого, тобто інститути віддзеркалюють владу, а влада – інституційну структуру. Тому результатом формування інституційного середовища виступає не тільки величина трансакційних витрат, але й порівняльна норма віддачі ресурсу у вигляді величини доходу. Що стосується реалій економіки України, то величина доходу безпосередньо була пов’язана з економічною рентою, яку могли отримати можновладці, експлуатуючи недосконалість інституційного середовища.
Підтвердженням тому є лобіювання потенційно корупційних нормативно-правових актів, що є процесом створення об’єктів інституційного проектування з боку взаємно афілійованих рентоорієнтованих законодавців, державних службовців та зацікавлених в урядовому рішенні компаній (наприклад, створення ВЕЗ) з пільговим режимом оподаткування, підтримка окремих галузей або підприємств шляхом надання різноманітних преференцій).
Загальносвітова практика свідчить, що різноманітні інституції громадянського суспільства асоціації, об’єднання, профспілки не дозволяють прийняття рішень урядом або парламентом і їй шкоду загальному розвитку бізнесу. Навпаки, інституції влади координують та узгоджують свої рішення з лобістами від суспільства та широких кіл підприємництва. В Україні ж багато законопроектів приймаються в інтересах окремих комерційних структур, що прагнуть здобути окрему статусну ренту. При цьому вартість витрат для зацікавлених у прийнятті лобістського рішення на створення і-го бар’єру для отримання ренти дорівнюватиме

де — економічна оцінка вигод від створення та функціонування рентних угод для афільованої компанії;
– поточні витрати на функціонування, супроводження та підтримання і-го бар’єру для отримання ренти;
— первісні, настановні витрати з розробки та запровадження і-го бар’єру для отримання ренти;
— ставка дисконту.
Очевидно, зацікавленими особами, що зможуть розпоряджатися отриманою рентою, буде визнаний ефективним такий законопроект, який забезпечить позитивне значення NVP’ >0 та здобуття довгострокової статусної ренти. У свою чергу, величина – NVP’ буде відображати оцінку втрат суспільства від запровадження інституційного проекту.
Як свідчить досвід парламентаризму в Україні, до першочергових інтересів законотворців, державних службовців та афілійованих комерційних структур відносять лобіювання таких законопроектів
Ø про стимулювання окремих галузей промисловості;
Ø про особливості приватизації стратегічно важливих для економіки України підприємств (наприклад, «Укррудпром», «Криворіжсталь», «Укртелеком»);
Ø про надання різноманітних пільг окремим територіям, підприємствам, комерційним структурам;
Ø що стосуються земельних відносин;
Ø про надання кредитів;
Ø про механізм поліпшення інвестиційного клімату в окремих регіонах;
Ø про механізм вкладання та вивозу з країни приватного капі талу.
За неофіційними даними, лобіювання необхідного компанії законопроекту у середньому коштує від 1 до 15 млн. дол., що стосується приватизаційних рішень законодавців, то вони коштують набагато дорожче. Тому не виникає здивування, що рівень корупції в Україні у 2007 році, за даними агенції Transparency International був одним з найвищих у світі (табл. 1).
Таблиця 4.1. Індекс корупції окремих держав

Місце в рейтингу
Країна
Підсумковий бал
Місце в рейтингу
Країна
Підсумковий бал

1
Данія
9,4
70
Румунія
3,7

2
Фінляндія
9,4
79
Грузія
3,4

3
Нова Зеландія
94
100
Вірменія
3,0

20
США
7,2
122
Україна
2,7

28
Естонія
65
145
Росія
2,3

40
Угорщина
5,3
150
Азербайджан
2,1

41
Чехія
5,2
151
Білорусія
2,1

51
Латвія
4,8
155
Казахстан
2,1

52
Литва
4,8
160
Таджикістан
2,1

61
Польща
4,2
166
Туркменістан
2,0

64
Болгарія
4Д
180
Сомалія
1,4

Подібні факти підтверджують висновок Я. Корнаї, що навіть найкращі інститути можна використовувати для досягнення не найкращих цілей. Адже, щоб не казали, про неупередженість інституту по відношенню до суб’єктів господарської діяльності всі ці розмови будуть ілюзорними, якщо його керівники виявляться підлесливими бізнесовій структурі або владі. Тому твердження, що конкретний інститут завжди персоніфікується з високопрофесійним, об’єктивним, чесним та моральним керівництвом у вітчизняних умовах необхідно піддавати серйозним сумнівам і, коли керівники є не тільки некомпетентними і обмеженими, а й і корумпованими, то ніякої користі з подібного інституту не буде.
Таким чином потрібно визнати, що до теперішнього часу надмірні трансакційні витрати в Україні пояснюються не стільки відсутністю у економічних агентів досвіду з функціонування в ринкових умовах, скільки значними регулятивними бар’єрами та принциповою позицією бюрократії, що зацікавлена лише у збереженні власної ренти, а не у «прозорому» і стабільному інституційному середовищі. Отже, оцінка ефективності інститутів, приховуючи їх взаємозалежність та взаємообумовленість від влади, повинна включати разом з критерієм мінімізації трансакційних витрат, ще й критерій, що пов’язаний з ефективністю діяльності влади щодо розбудови економіки.
Загальновідомо, що після початку трансформаційних процесів її Україні, внаслідок «розмитих» норм державно-інституційного контролю виникла ситуація, коли інститути, які відповідають за будівництво економічного каркасу ринкової економіки – бірж, фондових, інвестиційних, страхових компаній, комерційних банків, кредитних спілок – не стільки орієнтувалися на норми загально визнаних капіталістичних цінностей, скільки на псевдоринкопі «сурогатні» правила бізнесової поведінки в процесі контрактації. Саме свідомі і несвідомі прорахунки можновладців у сфері створення та захисту інститутів цивілізованого ринку призвели по провалу основних завдань перехідної економіки та глибокої кризи, коли спостерігали колапс інститутів і нездатність уряду забезпечити оптимальну трансформацію інституційної системи.
Варто визнати, що в цілому вітчизняні реформи не передбачал цілеспрямованих заходів з формування загальноприйнятих | цивілізованій капіталістичній економіці інститутів. А саме створення відповідної правової інфраструктури шляхом запровадження необхідних законів, кодексів, забезпечення правопорядку у бізнесовій сфері, чіткого визначення правоможностей і надійого захисту прав власності, правового забезпечення та юридичного супроводження процесу контрактації, економічного обґрунтування ефективності функціонування фірм (організацій) та кінцевому рахунку, створення і запровадження системи відповідних правил поведінки суб’єктів економічної діяльності. Взагалі, схематично окреслити взаємозв’язок з інститутами у динамі ці їх розвитку можна таким чином (рис. 4.1)

Рис. 4.1. Взаємозв’язок інститутів влади та суб’єктів економічної діяльності
Отже, у відповідності з особливостями становлення та функціонування вітчизняних інститутів визначаємо такі головні сегменти інституційного аналізу
1. Ринкова конкуренція.
2. Інститут приватної власності.
3. Підприємництво.
Відсутність відповідного інституційного середовища пояснює проблемність такої сфери контрактних угод, як забезпечення ефективних і «прозорих» правил конкурентної гри. Основною функцією інституційного середовища, що ґрунтується на принципах класичного лібералізму, є досягнення взаємного співіснування значної кількості економічних агентів під час вирішення контрактних завдань. Якщо ринкова конкуренція «прозора» і це забезпечується відповідними механізмами координації дій агентів, то ринок є передбачуваним і ефективним. Звичайно, безглуздо очікувати від ринку нагороди всім без винятку учасникам за таким принципом агрегований прибуток розподілити порівну між усіма, незалежно від ризику й ініціативи. Замість цього класичний конкурентний капіталізм пропонує збагачення одного з учасників ринкової гри внаслідок його спроможності задовольнити потреби споживачів або навіть везіння на противагу іншому, який програв змагання. Такий стан речей є природним стимулом для економічного розвитку, рушієм економічної системи її основним фактором підвищення добробуту населення. Але у будь-якій країні нарівні з добросовісною конкуренцією існує недобросовісна, яка є економічно привабливою для тих, хто функціонує у неправовому і «непрозорому» середовищі, отримує переваги та незаконні прибутки шляхом підступних дій, що заборонені законодавством.
Згідно з Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» до таких дій відносимо неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, товарів іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу іншого виробника; дискредитацію господарського суб’єкта; створення перешкод у процесі конкуренції та досягнення неправомірні їх переваг; схиляння господарського суб’єкта до бойкоту, розірвання угоди з конкурентом або розголошення комерційної таємниці; підкуп співробітника постачальника або покупця. Означений перелік, як свідчать вітчизняні реалії підприємництва, не є повним. Для прикладу згадаємо факти досягнення неконкурентних переваг компаніями, які використовують «непрозорі» зв’язки з органами влади.
Разом із тим необхідно зазначити, що за роки незалежності сформувалися майже всі ринкові інститути для функціонування економіки ринкового типу. Але основні механізми, що забезпечують дотримання формальних законних норм у контрактах і угодах, потребують удосконалення. Які поетапні кроки потрібно зробити у сфері права, щоб сприяти значущості міркувань про справедливість і законність в процесі контрактації і специфікації прав власності? Які важелі впливу необхідно застосовувати для виправлення ненормальної ситуації існування неформальних відносин підприємців з представниками влади? Без сумніву відповіді на ці питання сприятимуть подальшій розбудові вітчизняного цивілізованого інституційного середовища.
3. Аналіз ключових сегментів інституційного середовища національної економіки
Основною проблемою економіки Україні є відсутність інституційного соціально-економічного порядку, який залежить від загальної моральної свідомості учасників ринку та формальних правил поведінки. Зазначених правил необхідно дотримуватись кожному учаснику ринкової гри і вони є частиною ментальності і культурною складовою нації. В противному разі, маємо тотальне порушення контрактних угод і значні трансакційні витрати в процесі контрактації. Підкреслимо, що загальноприйнятий у країні процес контрактації є фундаментальним чинником інституційного середовища, для якого владними структурами визначаються необхідні формальні правила (правова інфраструктура), що дозволяють окреслити умови контрактів, процедури їхнього виконання, створюють можливості для розв’язання суперечок, встановлюють потенційні можливості відшкодування у разі порушення контрактів та розв’язання конфліктів у випадках непередбачуваних ситуацій ех роst.
Наступним ключовим моментом аналізу функціонування інститутів в Україні є інститут приватної власності. За Дж. Хіксом, основною потребою, яка є характерною для торгівельної економіки є потреба у захисті власності і її потрібно розуміти не стільки як захист власності від насильства, скільки необхідністю чіткого визначення прав власності. Хоча можна гіпотетично спробувати скласти контракт, в якому начебто передбачити усі прогнозовані проблеми, що можуть виникнути під час супроводження процесу контрактації. Але у реальному житті зробити це майже неможливо, особливо, коли маємо справу з систематичними і активними трансакціями. Тому виникає необхідність у функціонуванні контрактних правових або квазіринкових інститутів.
Взагалі до прав власності, які є одними з ринкових інститутів, що знижують невизначеність у взаємозалежностях і взаємовідносинах відносять
Ø право на володіння ресурсом, яке виключає доступ до нього інших і дає можливість здійснювати виключний контроль;
Ø право використання, тобто особисте користування ресурсом;
Ø право розпорядження – можливість особисто прийняти рішення яким чином використовувати ресурс;
Ø право на прибуток від застосування ресурсу;
Ø право на залишкову вартість, що дозволяє споживати, змінювати або знищувати ресурс;
Ø право на передачу усіх повноважень щодо використання ресурсу.
Цей перелік можна продовжити і чим більшим він буде, тим вищою буде цінність ресурсу (активу). Але, якщо вищезазначені права точно не встановлені, незадовільно захищені, головною проблемою конфліктів будуть ті активи, специфікації яких раніше не існувало. Такий умовивід, що випливає з теореми Р. Коуза, можна повністю віднести до економік, які трансформуються. Тому першочерговим завданням для країн Східної Європи, на яку вказував Д. Норт, є передача державної власності у приватні руки, щоб забезпечити стимули для економічного розвитку. При цьому слід зважити на наступне для того, щоб передача (специфікація) прав власності була ефективною, потрібно визначити самі права та визнати необхідність значних витрат. Будь-яка специфікація не є безкоштовною. Трансакційні витрати на передачу прав власності частково складаються з ринкових витрат (нпприклад, юридичного збору), частково – з витрат на збирання інформації про ресурс, а також, з витрат, які підпадають під категорію неофіційних обмежень – рівень злочинності у регіоні, місцеві звичаї, етичні норми.
Враховуючи те, що в Україні все більше здійснюється угод, пов’язаних з присвоєнням-відчуженням прав власності (наприклад, на ринку нерухомості), необхідно визначити причини, які заважають розвиватися механізму специфікації і захисту прав власності та встановити його перспективи в умовах трансформації економіки.
Перш за все, потрібно визнати, що шлях до ефективного розв’язання даних проблем лежить у площині ефективного законодавства, яке, у свою чергу, вимагає відповідних трансакційних витрат на утримання судів, арбітражу, інституту судових виконавців і, головне, створення відповідних законів та кодексів.
Дійсно, необхідною умовою функціонування ринку у частині специфікації прав власності є єдність, системність і цілісність правового регулювання. У такому випадку можливе функціонування системи єдиного правового регулювання, що охоплює увесь діапазон встановлення правоможностей. При цьому за всієї різноманітності інститутів у різних країнах, означені системи в цілому є подібними, а останнім часом, зважуючи на створення і розширення ЄС, наближуються до відповідного стандарту. Даний стандарт відповідає таким вимогам соціально-ринкова спрямованість економіки, загальноприйняті у цивілізованому світі моральні цінності та визнані суспільством формальні і неформальні норми господарської поведінки. Також окремою умовою ефективності специфікації прав власності є єдність і взаємна узгодженість законів та підзаконних актів усіх рівнів.
Існують такі основні правові традиції, як романо-германське право (для країн континентальної Європи) та загальне право (для Великобританії, США, Канади та Австралії). Головними їх відмінностями є ті, що у першому випадку норми приймаються на основі інтерпретації законів, що вже діють конституцій, кодексів, законів тощо. Звідси, завданням судді є пошук та застосування тієї правової норми, яка найкраще окреслює спірну ситуацію. У другому випадку головну роль відіграють традиції та попередні рішення судів за схожими питаннями і, отже, судді надається більша свобода дій, коли він може орієнтуватися не тільки на існуючі норми, але й на етичні критерії справедливості.
Але в будь-якому випадку основна вимога, що висувається до правової інфраструктури, яка регулює відносини власності, є відсутність «прогалин». Закони та підзаконні акти повинні забезпечувати можливість рішення будь-якого питання – специфікації прав власності у відповідності до встановлених норм. При цьому закон повинен бути конкретним, мати норми, виконання яких забезпечується відповідними правовими засобами, визначати інституції, що їх виконують і мають право видавати відповідні акти. У противному варіанті існує загроза опортуністичної поведінки та можливість вирішення питань специфікації прав власності не у відповідності, а іноді – у протиріччі із загальноприйнятими нормами. На жаль, нині в Україні спостерігається саме такий процес, зокрема, у сфері реєстрації прав власності на ринку нерухомості, фондовому ринку та у приватизаційному процесі.
Дослідження щодо кореляційного зв’язку між захистом прав власності (легітимністю) та розбудовою її як капіталу, що створоє реальне багатство, проводив також відомий перуанський вчений Е. де Сото. За його оцінками, після руйнації соціалістичної системи підприємці з постсоціалістичних республік вимушені були обрати такі ж самі моделі нелегальних прав власності, як і в країнах третього світу, наприклад, в Гаїті або в Філіппінах. Особливо це стосується права на володіння, використання та продаж землі, яке є «розмитим» та не забезпечується захистом закону. Інші ситуація призвела до того, що лише у 1989–1994 рр. позалегальна господарська діяльність у бувших радянських республіках виросла 12 до 37% від сукупного обсягу виробництва.
Шо стосується України, то на початку трансформаційних перетворень урядові аналітики справедливо вважали, що інститут приватної власності має ключове значення і звідси дійшли висновку про прискорення процесу роздержавлення і приватизації. Але приватна власність – це не стільки приватизація, скільки ефективний розвиток підприємництва і контрактного права, які дозволять реалізувати переваги ринкової економіки над адміністративно-командною. Тому разом із запровадженням приватної власності необхідно адекватно створити й інші інститути, що є похідними від неї. В першу чергу, це відноситься до інститутів підприємництва, визначення чітких формальних правил щодо створення та функціонування економічних організацій, запровадження конкурентних засад у бізнесі та захищених державою контрактних відносин.
В Україні у перехідний період не були створені відповідні умови для становлення цивілізованого підприємництва та стимулів, які б дозволили з’явитися значній кількості приватних підприємців. Уряди приймали рішення не на користь підприємництва, а концентрували зусилля на перерозподілі державної власності та відтворенні бюрократичного механізму протидії бізнесу. Трансформаційні реформи не передбачали цілеспрямованих заходів щодо формування надійних інститутів швидкого та масового розвитку підприємництва. Насамперед, це стосується створення необхідної правової інфраструктури європейського типу та наведення елементарного правопорядку у підприємницькій сфері. Приватизація сама по собі не розв’язує зазначені проблеми та не створює приватного бізнесу. Тим паче, ситуація з розвитком вітчизняного підприємництва загострювалася й тим, що за часів соціалізму у суспільстві укоренилися патерналістські цінності, соціалістичний колективізм та зрівнялівка, які стали підґрунтям для неформальних норм і правил, що суперечили ринковим інститутам.
Незважаючи на провал у будівництві інституційних засад підприємництва, зміни у структурі відносин власності призвели до зміни суспільно-інституційного ладу в Україні. Разом з тим, мета реформування відносин власності полягає не у забезпеченні різноманітності форм власності, як такої, а у створенні умов для найефективнішого використання підприємницького капіталу з точки зору суспільної користі та економічних і соціально-політичних критеріїв ефективності. Звідси, найважливішим чинником сучасних трансформаційних процесів у сфері відносин власності є її дезінтеграція на користь подальшого розвитку підприємництва. Правовим фундаментом цих заходів повинні стати не тільки норми законів про підприємництво і власність, але й господарське, контрактне право, спеціальні адміністративні акти, у тому числі й у сфері земельного законодавства, ринку праці тощо.
Тільки повнота прав власності на усі фактори виробництва забезпечить максимальну ефективність віддачі, адже високий ступінь винятковості саме приватної власності впливає на поведінкові стимули, які виявляються в ефективності рішень. За твердженням Р. Коуза, спосіб використання права на актив залежить від того, хто ним володіє та від умов контракту, що уклав власник. Якщо ці умови є результатом ринкових трансакцій, то вони сприятимуть найціннішому використанню прав.
Отже, однією з ключових причин невдалого розвитку трансформаційних процесів в Україні стало те, що у державі не було створено необхідної законодавчої бази та умов для нормального функціонування і конкурентного розвитку підприємницьких структур усіх форм власності та господарювання. Не тільки специфікація прав власності, але й інструменти її гарантії впливають на ефективність функціонування економічних агентів в господарських системах. Тому здається цілком зрозумілим, що права власності обумовлюють додаткові специфічні інструменти гарантій, які включають не тільки приватні, а здебільшого державні. Означені гарантії мають потужний вплив третій сегмент інституційного аналізу – загальну логіку організації фірм та їхню підприємницьку функцію.
Як вже зазначалося, досконалого контракту взагалі не існує, більше того у контракті сформульовані умови для майбутнього, яке неможливо повністю передбачити, тому взаємовідносини поміж фірмами повинні ґрунтуватися на чесній поведінці і довірі. Згідно поширеної в науці думки, чим більший ступінь довіри – тим нижчі трансакційні витрати і цей показник можна виміряти, наприклад, часткою передплати. За Я. Корнаї він складає в Україні майже 40%, тоді як в Угорщині, Чехії та Польщі – приблизно 10%. В цілому, з урахуванням деяких обставин частоти та інтенсивності угод віддзеркалюють ступінь довіри конкретному ринку та державі, яка, у свою чергу, повинна забезпечувати виконання приватних контрактів.
Суттєвим гальмом розвитку економіки України є сучасний рівень корпоративного управління. Якщо у розвинутих країнах інституційна поведінка менеджерів акціонерних товариств спрямована на те, щоб максимальніше показати результати діяльності, які дозволяють збільшити рівень капіталізації підприємства, то у вітчизняних умовах управлінці та власники крупних пакетів акцій намагаються «сховати» фінансові потоки і занизити показники, а прибуток поділити, не враховуючи інших працівників та мінорітарних акціонерів.
За свідченням експертів, основними причинами корпоративних конфліктів є
Ø «непрозора» участь акціонерів у прийнятті рішень про відчуження власності компанії;
Ø порушення, що пов’язані з розкриттям інформації про емітентів;
Ø не відрегульоване представництво в спостережних рядах акціонерних товариств;
Ø відсутність можливостей впливати на формування порядку денного на загальних зборах;
Ø не відрегульованість процесу перереєстрації прав власності на іменні цінні папери;
Ø проблемні питання щодо отримання частини прибутку акціонерних товариств у формі дивідендів;
Ø приховування інформації про власників крупних (контрольних) пакетів акцій.
Серед найпомітніших вітчизняних компаній, де резонансно відбувалися корпоративні конфлікти вирізняють такі СП «Полтавська нафтогазова компанія», ВАТ «Запорізький алюмінієвий комбінат», ВАТ «Полтава» – «Одеса» – «Луганськ» – обленерго», ВАТ «Миколаївський глиноземний завод», НВК «Галичина», ВАТ «Укррічфлот», ВАТ «Меткомбінат «Азовсталь»», АТ «Центренерго» та «Київенерго», АТ «Смілянський пивоварний завод», ВАТ «Нижньодніпровський трубопрокатний завод», ВАТ «Оболонь», ВАТ «Запоріжжя кокс».
Незалежно від інституційних особливостей будь-якої ринкової економіки, в основу корпоративних відносин необхідно закласти такі загальноприйняті у світовій практиці норми, як
1) захист прав та законних інтересів акціонерів за умови рівноправності акціонерів та рівноправного відношення до них;
2) вираховування законних інтересів зацікавлених осіб, заохочення активного співробітництва між громадянами та зацікавленими особами щодо створення робочих місць та покращення фінансового стану підприємства;
3) розкриття інформації та прозорість вирішення усіх суттєвих питань, що стосується підприємства, які, зокрема, включають дані про фінансовий стан, результати господарської діяльності, власність та технологію управління;
4) розмежування повноважень органів управління, функцій га обов’язків між загальними зборами, спостережною радою та виконавчим органом;
5) дієвість та незалежність спостережної ради щодо забезпечення стратегічного управління підприємства, ефективності контролю за діяльністю виконавчого органа, а також відповідальності спостережної ради перед акціонерним товариством.
Наведений перелік підтверджує коузівський висновок щодо відносин між ініціативою, підприємництвом та управлінням ініціатива означає передбачення і реалізується через механізм цін шляхом укладання нових контрактів. Управління реагує на зміни цін, перекомплектовуючи фактори виробництва, які контролює. те, що підприємець поєднує ці дві функції є очевидним результатом з огляду на ринкові витрати.

Висновки
Економічний розвиток потрібно розуміти, як створення інституційних умов (формальних і неформальних) для активізації ринкового потенціалу. Це передбачає перш за все ліквідацію перепон, які заважають інтеграції легального і тіньового сектора у площині офіційної економіки, створення умов для гармонійного поєднання формальних і неформальних норм в єдиній правовій та економічній системах, що в кінцевому рахунку виключить дискримінацію підприємництва. Для цього необхідно виконати такі інституційні вимоги
— оптимізувати функціонування правових інститутів;
— здійснити передачу законодавчої та адміністративної відповідальності від центральних органів влади до регіональних та місцевого самоврядування;
— запровадити єдину державну політику у сфері підприємництва та завершити регуляторну реформу;
— змінити процедуру прийняття законодавчих актів шляхом попередньої публікації у ЗМІ та економічного аналізу у порівнянні «витрати-прибуток».
Зазначені вимоги дозволяють здійснити прогресивні зміни інституційного середовища, запровадити формальні обмеження на нормотворчість та підвищити транспарентність процедури прийняття регуляторних рішень. В будь-якому випадку інституційне середовище повинно не тільки сприяти економічному розвитку, а й бути найефективнішим засобом досягнення задекларованих державою соціально-економічних цілей.