Економіка України в умовах глобалізації

ЗМІСТ

Вступ
1. Загальні положення про глобалізацію
2. Україна та Росія
3. Росія в глобальному світі
4. Україна як геополітичний стрижень» за 3. Бжезінським
5. Україна, ЄС та ЄЕП
Висновок
Література

Вступ

В курсовій роботі розглядається тема «Економіка України в умовах глобалізації».
В сучасних умовах ця тема є актуальною.
Мета роботи – розглянути основні положення про глобалізацію, положення глобалізації України відносно сусіда Росії, та відносно ЄС та ЄЕП.
В роботі пропонується використати статистичні дані перерахованих країн, та країн які входять до ЄС та ЄЕП.

1. Загальні положення про глобалізацію
За останні два століття людство пройшло шлях від кінних екіпажів та парусних суден зі швидкістю пересування 10 миль за годину до епохи реактивних пасажирських літаків зі швидкістю руху 700 миль за годину. Отже, світ «зменшився» в 70 разів (700/10). Це дало право окремим авторам [1] зробити висновок, що розвиток транспорту перетворив світ на одне «велике село».
З 1950-х років відбулися фундаментальні зміни в сферах накопичення, обробки, передачі і використання інформації, що спричинило радикальний переворот у виробничих та економічних відносинах і в експансії культурних цінностей, у формах взаємозв’язку економічних процесів і культурних традицій. Підвищення значимості наукових і інформаційних продуктів створило асиметрію розвитку між США, Західною Європою, Японією та іншими країнами світу. Фундаментальні наукові дослідження проводяться тільки в цих трьох центрах, оскільки там інтелектуальна наукова власність використовується у виробничих процесах повсюдно. Тільки в цих епіцентрах вкладення 1 дол. в науково-дослідні роботи дає 4 дол. ефекту (в Росії, за опублікованими даними, 0,2-0,6 дол.). Тому в них накопичуються усі науково-технічні, виробничі і фінансові ресурси. Підвищення значимості інформаційних процесів є причиною формування трьох культурно-економічних центрів — США, Західна Європа і Японія, де створюються, моделюються і передаються усі глобальні стереотипи споживання. Так, тільки на США припадає більше 67 % світових програмних продуктів. За оцінками, 80 % інтернетівських сторінок в світі — американські. В доларах деноміновані 40 % усіх світових фінансових засобів і 64 % офіційних резервів конвертованої валюти [2].
США є лідером світового процесу переходу економіки на нову структуру потреб, в якій роль локомотива розвитку відіграє надзвичайно швидкий прогрес в інформаційній сфері. Відбулося насичення ринку персональних комп’ютерів і виникла ще більш потужна потреба в нових електронних пристроях масового споживання. В зв’язку з цим на перший план вийшли проблеми, пов’язані зі змістом інформації, зі ступенем готовності населення до стрімкого посилення доступності освітніх, наукових, культурних цінностей, з інформаційною безпекою [3].
Обсяг світового ринку наукоємної продукції нині становить 2,3 трлн. дол. Із цієї суми 39 % припадає на США, 30 % — на Японію і 16 % — на Німеччину (частка Росії — 0,3 %). Аналіз доводить, що виробництво наукоємної промисловості забезпечує лише 50 макротехнологій. Сім найбільш розвинених країн, що володіють 46 із них, утримують 80 % цього ринку. США щорічно отримують від експорту високотехнологічної продукції приблизно 700 млрд дол., Німеччина -530 млрд. дол., Японія — 400 млрд. дол. Це стало можливим в результаті того, що за останні 10-15 років країни «золотого міліарда» в основному завершили четверту технологічну революцію, пов’язану з інтелектуалізацією виробництва, і розпочали створення нового типу пост-індустріального суспільства.
Нині світ поділений не ідеологічно, а технологічно. Після закінчення «холодної» війни на зміну ідеологічним відмінностям прийшов розподіл більш глибокий, цього разу на основі технології. Менша частина планети, на якій проживає приблизно 15 % населення, забезпечує практично весь інший світ технологічними інноваціями. Друга частина, яка містить приблизно половину населення планети, здатна впроваджувати ці технології в систему виробництва і споживання. І остання частина, яку населяє приблизно третина жителів планети, є технологічно відірваною — вона як сама не створює інновацій, так і не впроваджує іноземні технології [4].
Можливість передачі інформації в будь-яку точку світу з інтервалом в 3-5 с зруйнувала тисячолітнє уявлення про географічний простір і час, яке впливає на симетрію макро- і мікроекономічних відносин світового співтовариства і асиметрію економічного розвитку розвинених країн та тих, що розвиваються. В країнах, що розвиваються, збільшення виробничої функції відбувається за рахунок збільшення затрат капіталу і праці, а в розвинених країнах ця залежність зворотна. Про те, що в розвинених країнах відносно швидко збільшується неречовий, у тому числі інформаційний сектор економіки, свідчить також той факт, що ВВП США, обчислений за вагою в тоннах, в кінці XX століття практично не змінився порівняно з початком століття. Однак за цей же період загальний (вартісний) обсяг кінцевих товарів та послуг зріс приблизно в 20 разів (3-3,2 % за рік). Потенціальна науково-технічна асиметрія розвитку двох груп країн існує на військовому рівні не тільки між країнами, але також і у всій історії людства (в середині 1980-х років руйнівна сила атомних озброєнь перевищувала в 100 тис. разів ті шість мегатонн, які були використані за 14 тис. війн в минулі 3500 років). Вторинним економічним показником асиметрії є той факт, що доходи 350 багатіїв дорівнюють доходам 45 % населення земної кулі. При такій арифметичній асиметрії величина «бюджетів бідності» (мінімальні умови для повноцінного життя в кожній країні) поступово буде знижуватися. Подібна асиметрія економічного розвитку може перейти в некеровану, або стихійну, стадію. Отже, реалії свідчать про поляризацію країн з різним ступенем розвитку і про виникнення нерівних умов господарювання, оскільки розвинені країни використовують механізми перенесення кризової стадії циклів в економічно залежні від них країни. Йдеться про те, що внаслідок антикризової політики розвинених країн в їх економіці зменшується глибина і тривалість криз, натомість у менш розвинених країнах кризи іноді стають невиправдано глибокими і тривалими. Певною мірою можна говорити про «трансфер криз» [5].
Ознаки фінансової нестабільності можна розглядати на прикладі США, де формується різновид «економіки бульбашки, що розширюється» інфляційне зростання вартості активів американських корпорацій і, отже, ажіотажна гра на підвищення; різка активізація поглинань та злиттів американських компаній. Чотири роки підряд, 1994-1997 pp., приріст вартості акцій виражався двозначною цифрою, а в 1998 р., за різними оцінками, він становив від 22 до 40 %.
«Бізнес Уік» (1998 p.) «проколювання фінансового міхура (бульбашки) — досить ризиковане заняття, яке важко здійснити безболісно». Цей процес здійснили арабські терористи. Величина збитків, завданих Нью-Йорку терактом 11 вересня 2001 p., становить від 33 до 36 млрд. дол. В Нью-Йорку більше всього постраждали авіакомпанії, ресторанний і готельний бізнес. В цих галузях лише в жовтні 2001 р. було втрачено від 42 до 51 тис. робочих місць. З них 12 тис. припадає на фінансові заклади, більша частина яких була розміщена в будівлі Всесвітнього торгового центру. Ціни на акції з вересня 2001 р. впали на 7 трлн. дол. при вартості проколювання «фінансової бульбашки» терористами в 1 млн. грн. [6].
З моменту утворення на Землі гідросфери і до сьогоднішнього часу йде повільний, але невмолимий процес зменшення кількості води на земній кулі. Про це свідчать величезні простори суші, раніше вкриті водою, які нині є безводними пустелями. Про це свідчить також постійний процес зникнення малих, обміління великих річок та пересихання великих водоймищ. Яскравий тому приклад — Аральське море, швидке висихання якого викликало серйозні проблеми в регіоні. Відомо також, що поряд з причинами загострення на Близькому Сході міждержавних суперечок, перш за все між арабськими державами і Ізраїлем, стоїть критичне скорочення водних ресурсів та проблема контролю над ними в басейнах річок Йордан, Літанні, Ніл тощо.
Дуже вірогідно, що в недалекому майбутньому з подібними ситуаціями світу доведеться мати справу частіше, оскільки дефіцит прісної води починає набувати гострого характеру і для багатьох інших регіонів світу. Він збільшується буквально на очах, чому значною мірою сприяє науково-технічний прогрес, що швидко набирає темпи, урбанізація, а також зростання населення. Все це супроводжується збільшенням споживання води як на промислові, так і на побутові потреби. Річки і водоймища забруднюються, міліють, просто зникають, осушуються болота, вирубуються ліси — охоронці вологи. Літом 2005 р. ми стали свідками безпрецедентної посухи в Бразилії внаслідок масової вирубки там лісів.
Якщо справа на Землі піде й далі так, то недалекий той час, коли на зміну нафтопроводам прийдуть магістральні водопроводи, які будуть суворо охоронятися, і барель прісної води коштуватиме набагато дорожче бареля нафти. В повну силу будуть діяти закони геополітики, і головним її об’єктом стануть уже території з водними ресурсами. Гострі міжнародні конфлікти будуть виникати не за контроль над вуглеводневою сировиною а над запасами прісної води. Ні Кіотський протокол, ні інші подібні заходи не врятують становища. Очевидно, що проблеми, викликані потеплінням клімату на Землі, і пов’язане з ним скорочення водних ресурсів, належать до категорії глобальних і цілком вписуються в процес глобалізації [7].
Стрімкі кліматичні зміни вже стали загальновизнаним фактом. Порівняно з 1960-ми роками бурі на планеті почастішали вчетверо, швидкості вітру зросли, матеріальні втрати від стихії удесятерилися. Урагани зі швидкістю вітру більше 200 км/год. стають звичайним явищем. Вчені переконані, що швидкості вітру будуть зростати, і прогнозують урагани зі швидкістю 360 км/год., проти яких не встоїть жодний хмарочос.
Буревій «Катріна» влітку 2005 р. зруйнував 58 нафтових платформ і бурових установок в Мексиканській затоці. 30 нафтових платформ і установок втрачені назавжди. Американські експерти повідомляють, що загальна втрата видобутку нафти з 26 серпня становила 7,44 млн. барелів на добу (при ціні нафти 62 дол. за барель щодобові втрати становили 461,3 млн. дол.) [8]. Події останнього часу свідчать, що на Землі почалася кліматична криза. Кліматична криза — це такий стан, коли збитки від природних лих відповідають вартості валового національного продукту за певний період.
Те, що людина зробила з природою, за своїми масштабами є катастрофою. Вода забруднюється вже в повітрі, знищені мільйони гектарів родючих ґрунтів, планета занапащена отрутохімікатами і радіоактивними відходами, зникають ліси, насуваються пустелі.
Кількість загиблих у війнах XVII, XVIII, XIX та XX століть становила відповідно 3,3; 5,4; 5,7 і 90 млн. осіб. Головна особливість сучасних конфліктів — жорстокість, яка досягла небачених раніше масштабів.
Вражає динаміка жертв серед військовослужбовців і цивільних осіб. В ході Першої світової війни 95% всіх втрат припадало на військових і лише 5 % — на цивільних осіб. Під час Другої світової війни втрати цивільних становили вже75 %, а в наступних війнах — в середньому 80 %. У деяких сучасних військових конфліктах (наприклад, у Чечні) понад 90 % втрат становлять цивільні особи.
Ілюзорною є надія, що поширення демократії сприятиме зменшенню військових конфліктів. Характерною рисою нашого часу стало збільшення масштабів вимушених переміщень людей. 40 років тому, на початку «холодної війни», у світі нараховувалось 2 млн. біженців, в 1994 р. їх було 19,7 млн., а в 2000 р. — понад 50 млн.
Починаючи з нафтової кризи 1970-х, а особливо з 1990-х, світ впритул підійшов до усвідомлення скінченності енергоресурсів у світі. Головні країни світу зрозуміли, що без володіння в тій чи іншій формі основними базами енергоресурсів навіть їх подальший розвиток, не те що домінування у світі, буде просто неможливим.
Війни за енергоносії є війнами не тільки за родовища нафти та газу, але й за шляхи та засоби транспортування цих енергоносіїв. Головними енергетичними базами в нашому регіоні на найближче майбутнє, окрім країн Близького Сходу, є Росія та країни Середньої Азії. Особливо перспективним є шельф Каспійського моря. А тому такими цікавими для світового співтовариства є Азербайджан, Іран, Туркменістан, Казахстан. Як правило, ці країни є не гравцями на геополітичній шахівниці, а об’єктами маніпуляції головних країн.
Глобальний нафтовий ринок із 1951 р. зазнав принаймні 18 нафтових криз, 10 із яких виникли на Близькому Сході; з усіх нафтових криз три-п’ять були спричинені війнами, п’ять — зовнішньополітичною напруженістю, три-п’ять — економічною напруженістю й ембарго і п’ять — аваріями. Чотири кризи були щонайбільшими й завдали світовій економіці збитків на трильйони доларів, що було пов’язано як зі зниженням у багатьох країнах ВВП через підвищення видатків на придбання нафти, так і з частковим згортанням виробництва, зростанням безробіття.
Нафтові кризи призводили до кардинального зменшення постачання нафти на світовий ринок, передусім до США. Багаторічний досвід нафтових криз засвідчив, що для обох сторін — і споживачів, і постачальників — економічно вигідніший поганий мир (або тиха конфронтація), ніж нафтові війни з ціновими стрибками, зниженням постачання нафти й оголошенням ембарго. Також стало зрозуміло, що головною рушійною силою зростання цін на нафту є не її дефіцит, а порушення (дійсне чи очікуване) роботи глобального ринку нафти.
У вересні 1960 р. в Іраку було створено Організацію країн-експортерів нафти з метою координування нафтової політики виробників нафти. Країнами-засновниками ОПЕК стали Ірак, Іран, Кувейт, Саудівська Аравія та Венесуела. Згодом до них приєдналися Катар, Індонезія, Лівія, Арабські Емірати, Алжир і Нігерія. На ОПЕК припадає до 77 % світових розвіданих запасів нафти й майже 40 % її світового видобутку.
Після створення ОПЕК і до 1973 р. ціна нафти коливалася навколо 10 дол. за барель (у цінах 2001 p., або близько 3 дол. у цінах 1973 p.), що в принципі покривало витрати, забезпечувало достатній рівень прибутків і влаштовувало споживачів. У міру нарощування потужності й упевненості ОПЕК почала активно регулювати світовий ринок нафти.
Найтяжчу нафтову кризу (і нафтове ембарго) в 1973 р. викликало зменшення видобутку нафти на 685 тис. т на добу арабськими країна-ми-членами ОПЕК. Збільшення видобутку країнами-нечленами ОПЕК на 137 тис. т нафти не врятувало світову економіку від підвищення нафтових цін на 400 % протягом 6 місяців, хоча сумарні втрати становили тільки 7 % світового нафтовидобутку (або близько 550 тис. т на добу).
З 1 січня 1987 р. ОПЕК офіційно запровадила поняття «кошик ОПЕК», яке є середнім арифметичним показником сталих цін для шести сортів нафти картелю й одного — Мексики. В умовах 1999 р. з метою ефективного контролю над світовими нафтовими цінами ОПЕК визначила ціновий коридор для свого «кошика» — 22-28 дол. за барель [9].
Керівництво західних країн, і передусім США, не задовольняє цінова політика ОПЕК на нафтовому ринку, яка часто різко негативно впливає на стан світової економіки. Значущість нафтового чинника для світової економіки можна оцінити на таких прикладах збільшення середньорічної ціни 1 бар. нафти на 10 дол. призводить до зниження ВВП США на 0,5 % або до підвищення ВВП Росії на 10 %.
Найбільш виразною ознакою майбутньої епохи є стрімке наростання процесів світової глобалізації. Глобалізація — це якісно нове явище на нинішньому етапі розвитку людства. Воно пов’язане, з одного боку, з колосальним накопиченням капіталу окремими компаніями та країнами, яке супроводжується переростанням цього капіталу в транснаціональний і його домінуванням над економіками багатьох країн та їх політичними можливостями. З іншого боку, створення світовою матеріальною культурою деяких нових технологій, продуктів споживання та послуг стає глобально викликаним. До них можна віднести інтернет-технології та послуги, космічні технології, мобільний зв’язок тощо.
Глобалізація — об’єктивне явище, незалежне від волі окремої людини. Процеси глобалізації наростають і розповсюджуються все з більшою швидкістю. В світовому масштабі глобалізація означає більше, ніж потоки грошей, технологій, товарів та послуг. Це — зростаюча взаємозалежність населення Землі, це процес, який об’єднує не тільки економіку, але й культуру, інформаційну сферу, технології та управління. В такому розумінні глобалізація призводить до нового цікавого явища, яке можна визначити як віртуальне звуження світової цивілізації. Тобто люди, які знаходяться в різних кутках планети, за рахунок комп’ютерних сіток, способів зв’язку, швидкісного транспорту не відчувають територіального розмежування, а споживаючи одні й ті ж продукти і товари, користуючись одними й тими ж технологіями та послугами, набувають схожі звички і елементи культури.
Розрізняють інтернаціоналізацію і глобалізацію. Інтернаціоналізація — розширення контактів між країнами. В діловій сфері — потоки товарів і капіталу із однієї країни в іншу. Глобалізація передбачає такий погляд на світ, немовби він взагалі без країн і кордонів. Товари, капітал і люди повинні вільно рухатися. Для сучасних компаній кордони між країнами не мають колишнього значення, а людей все менше і менше хвилює їх громадянство. Глобалізація як тенденція виникла із сучасних потреб світу. Інтернаціоналізація переважала над глобалізацією до 1980-х років.
Глобалізацію визначають, як взаємозалежність транспортування, збуту, комунікацій та економічних мереж різних країн. Дійсно, глобальні ринки передбачають корпорації нового типу. Деякі спеціалісти вважають, що глобальна компанія замінила багатонаціональну як найбільш ефективний конкурент в міжнародному масштабі. Багатонаціональна компанія веде справи в різних країнах, пристосовуючи продукти і методи до місцевих умов з урахуванням специфіки ринків.
На відміну від неї глобальна компанія уникає відносно високих витрат багатонаціональної компанії, пропонуючи єдині стандартизовані товари для однорідного світового ринку. Еволюція бізнесу від переважної орієнтації на вітчизняний ринок до глобально орієнтованої діяльності потребує нового мислення та управлінських навичок.
В науці та освіті відбувається глобалізація дослідної та навчальної діяльності за рахунок формування нових дослідних сіток та систем дистанційного навчання, що діють у світі незалежно від географічних або політичних кордонів. Країна або регіон, які «поглинаються» глобалізацією, повинні мати відповідні структуру і сучасні методи комунікації. Користувачі сітки повинні мати відповідну освіту.
В умовах розгортання інформаційної революції, поглиблення інтернаціоналізації процес всепланетарного співробітництва в економіці значно прискорився. Нині світове господарство перетворилося на надто складний вразливий організм, у якому дуже важко підтримувати баланс сил та інтересів.
Глобалізація набуває різного значення залежно від того, чи йдеться про окрему компанію, галузь, країну, чи світове виробництво в цілому, а саме
— для окремої компанії глобалізація визначається тим, наскільки компанія розширила географію надходження доходів, розподілила активи в різних країнах і наскільки вона залучена до експорту капіталу;
— для галузі головним показником є співвідношення обсягів зустрічної торгівлі з обсягами світового виробництва;
— для країни — ступенем взаємозв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому (співвідношення зовнішньоторгового обороту і ВВП, прямих іноземних інвестицій в країну і з країни);
— глобалізація на світовому рівні — економічним взаємозв’язком між країнами, який зростає і відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу, ноу-хау.
Геоекономічна влада диктує світові свої правила, вона підпорядкувала собі геополітику і геостратегію. В рамках постіндустріалізму сформувалася технологічна, торгова і фінансова єдність світу.
Через регіоналізацію в глобалізацію втягуються поступово всі національні економіки.

2. Україна та Росія
Російська владна провідна частина населення мріє про відродження «єдиної Великої Росії» і розглядає Україну як її невід’ємну інтегральну складову. Впливова російська політична еліта і пересічні росіяни у своїй переважній більшості свято переконані у такому [10]
— Україна винна у розвалі СРСР і нинішніх негараздах Росії;
— незалежна Україна є геополітичною аномалією і загрозою Росії;
— Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитися як велика держава; російський і український народи — це єдине ціле з однією вірою, однією мовою і їх возз’єднання є лише питанням часу;
— мета возз’єднання росіян і українців — створення єдиного над-народу, з яким рахуватимуться і перед яким тремтітимуть Європа і світ.
Президент Росії Володимир Путін вважає, що вступ України до Шенгенської зони буде ударом по росіянах. Про це він сказав в інтерв’ю редакторам німецьких і російських ЗМІ в Ганновері, про що повідомляє газета «Коммерсант». «Там, в Україні, живе, наскільки мені відомо, не менше 17 % російського населення», — сказав він. «Це ж поділ народу! Це нагадує поділ Німеччини на Східну і Західну!», — додав Путін [11].
«The Washington Post» впевнена, що, піднявши ціни на газ для України в чотири рази в січні 2006 p., Путін «знову перегнув палку». «Ще в 2004 р., в ході неприхованої спроби посадити промосковську маріонетку в крісло президента України, пан Путін пообіцяв в майбутньому поставляти «газ цій країні за пільговими цінами», — пише видання [12].
Процитуємо з цього приводу першого заступника щотижневика І «Дзеркало тижня» Юлію Мостову [13] «Ви ніколи не замислювалися, чому Росія на шкоду собі протягом усіх цих років продавала Україні газ за заниженими цінами? Під час бесід із експертами вдалося визначити три причини. По-перше, забезпечуючи Україну дешевим газом, Росія утримувала ринок і, заколисуючи Київ створенням досить сприятливих обставин, вдало відволікала його від думки про участь у створенні альтернативних газопроводів… Підвищення ціни газу до 100 і більше доларів за 1000 кубічних метрів означає, що, наприклад, металургійна промисловість, яка становить основу експортного потенціалу України, зазнає надзвичайно сильного удару. І це відбудеться з огляду на те, що вже сьогодні в цьому секторі економіки спостерігається серйозна криза. Адже кон’юнктура на світовому ринку змінилася у гірший для нас бік, а крім того, на ринок вийшов Китай зі своїми новозбдованими потужностями, покривши тим самим майже весь азіатський і південно-східний ринок. Вже сьогодні у вітчизняних металургійних гігантів не законтрактована друга половина року. І якщо нині продукція багатьох наших заводів усе ще якось може конкурувати, то в разі підвищення цін на газ вона цього робити, за винятком окремих видів продукції, просто не зможе. Схожа ситуація у хімічній промисловості — ще одному флагмані українського експорту, де від 50 до 70 відсотків собівартості продукції — ціна газу.
Насправді Україна, при усвідомленому й системному підході до вирішення питання, здатна зберегти й навіть зміцнити свою конкурентоспроможність у разі цінового газового стресу. Відомо, що ціни на газ в Україні вищі, ніж у Росії, але така різниця певною мірою загартувала нашу промисловість, про що свідчать квоти, якими Російська держава намагається захистити свого товаровиробника на російському ринку від українських товарів. Вражають і цифри загального споживання газу в Україні. Аналогічні виробництва в Західній Європі використовують енергії в 3-5 разів менше, ніж наші підприємства. До дешевого газу звикли всі ним обігрівають асфальт, квартири й підприємства, і громадян.
Підвищення цін змусить ощадливіше витрачати блакитне паливо. Свій внесок у справу економії можуть зробити не тільки підприємства, яким доведеться запроваджувати сучасніші енергозберігаючі технології, а й ті, хто засклить вікна в помешканнях або поставить регулятори на батареї. Це дасть змогу, з одного боку, не помирати від спеки в опалювальний квітневий сезон, а з іншого — заощадити сім’ї і країні».
Автор публікації [14] вважає, що метою Росії є не гроші за газ, не економічний тиск, не підтримка української опозиції на виборах. Її мета — повернути Україну в сферу свого впливу, навіть якщо б довелося повернути тільки дві частини — Східну та Крим. Операційні цілі — перехопити зовнішнє управління Україною, яке останнім часом перейшло переважно до США; економічною нестабільністю в Україні та демонстрацією її залежності від Росії продемонструвати США та Європі, що Україна не може самостійно, принаймні раніше за Росію, ввійти в СОТ, ЄС, НАТО.
Відступ Росії з Європи після успіху перемоги у Другій світовій війні триває вже 50 років — це й відступ з окупованої Австрії, і фіаско з Югославією, і відступ з країн Центральної Європи (НДР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Румунії) під кінець 1980-х років, це й втрата країн Балтії, України, Білорусі, Молдови та Кавказу після розпаду СРСР на початку 1990-х.
Епоха президента Єльцина у свідомості більшості росіян зафіксувалася як епоха смути. Травмована свідомість росіян неминуче мала покликати «на трон» Росії реваншиста — людину, яка компенсує «приниження», яке вони терплять, як вони гадають, останніми десятиліттями. І така людина з’явилася. Поява такого «рятівника Росії» або «собирателя земель русских» щасливо збіглася з надзвичайно корисним для неї зростанням цін на енергоносії.
Путін побачив у енергетичній політиці останній шанс Росії знову стати реальною світовою силою. Тим більше, що переважна частина російського експорту — це, власне, енергоносії, вони і є головним бюджетоутворюючим ресурсом для Росії. Тому країна не тільки мобілізувала весь свій енергетичний бізнес і перетворила його в інструмент державної політики, але виявляє спроби так чи інакше опанувати й енергоресурси своїх колишніх колоній — Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Азербайджану. Маючи монополію на транспортування їх енергоресурсів до ЄС та європейських країн колишнього СРСР (в тому числі й України), Росія має змогу ефективно на них впливати. Що успішно й робить.
Не менш активно Росія намагається завадити переорієнтації руху енергоносіїв в обхід своєї території. Побудова транспортного коридору Баку-Супса стала важким ударом по російському монополізму в цій сфері. Тому вона всіма силами буде намагатися заблокувати ще більш амбітний план транспортування енергоресурсів із Середньої Азії до свого геополітичного супротивника — Китаю. «Енергозалежна» (не в сенсі споживання, а у сенсі експорту) структура російської економіки формує й «енергозалежну» російську внутрішню та зовнішню політику.
Значне підвищення ціни на газ в січні може вплинути на результати українських виборів у березні 2006 р. Зупинка енергоємних виробництв на сході країни може ще більше мобілізувати й так доволі мобілізований електорат опонентів В. Ющенка. І разом із реформою влади й вибором нового прем’єр-міністра та голови Верховної Ради з набагато більшими повноваженнями практично здійснити реванш після Помаранчевої революції. Однак головною політичною метою режиму Путіна є блокування вступу України до НАТО та гальмування інтеграції України в ЄС [15].
Голова енергетичної компанії «ЄЕС Росії» Анатолій Чубайс вважає, що стратегія «Ліберальної імперії» щодо України повинна проявлятися в поширенні російського бізнесу на територію Криму. Про це він заявив на чат-конференції на сайті Газета.Ру, повідомила газета «День». На питання, чи можна повернути Крим Росії шляхом тиску на Україну, наприклад, «перекриваючи газ», Чубайс відповів, що перекривати його не потрібно. «А навіщо перекривати? Можливо, потрібно діяти навпаки, не «перекривати», а «давати»? Наприклад давати інвестиції, підтягати російський бізнес у той самий Крим. І тоді на класичне запитання «Чи буде Крим нашим?» — з’явиться виразна технологічна відповідь «Так», — сказав Чубайс. «Тільки не через те, що ми його захопимо або збудуємо косу на острів Тузла, подолавши опір українських прикордонників. Важко вигадати щось більш тупе і менш ефективне. А, напевно, просто тому, що туди прийде російський бізнес, який вже приходить у Крим, який має для цього всі передумови — не тільки фінансові, враховуючи наші традиційні зв’язки з Кримом. Це, власне, й означатиме те, що Крим стане набагато більш російським, ніж він колись був. У моєму розумінні це і є стратегія Росії, яку я називав страшним словосполученням «Ліберальна імперія», — вважає Чубайс [17]. Тут уже не порушується питання кордонів. Тут ідеться про інше — про права людини, економічний прагматизм і співробітництво у військовій сфері.
Отже, певні можливості трансферу кризових факторів, про які йшла мова вище, має і Росія, яка намагається використовувати ресурси СНД для подолання структурної кризи. Арсенал механізмів тут такий дискримінація у взаємній торгівлі; скуповування власності і монополізація певних галузей країни-реципієнта; поглинання незахищених інтелектуальних продуктів; зменшення закупівель високотехнологічних товарів і послуг у країн СНД. Дискримінація у взаємній торгівлі полягає у витісненні з ринків Росії товарів, що виробляються в країнах СНД, через тарифне і нетарифне регулювання, розрив кооперативних зв’язків щодо поставок комплектуючих з посиланням на перехід до європейських стандартів.
Російські інвестори беруть активну участь у приватизації українських об’єктів. Російський капітал присутній у нафтовій індустрії, кольоровій та чорній металургії. Він реалізує тактику як вертикальної, так і горизонтальної інтеграції в економіку України. По-перше, в процесі приватизації українських підприємств росіяни приєднують до своїх технологічних ланцюжків ті переробні або сировинні ланки, що мають міцні технологічні зв’язки з російськими підприємствами ще з часів СРСР (нафтопереробні заводи, Миколаївський глиноземний завод тощо). По-друге, після придбання того чи іншого підприємства російські компанії витісняють зі сфери його комерційного обслуговування українські компанії, залучаючи до співпраці дочірні структури з РФ. У результаті створюються «зони російського бізнесу», які домінують над українським бізнесом і диктують свої правила на території України.
Найбільший ступінь концентрації прямих іноземних інвестицій (ПИ) з Російської Федерації спостерігається у сферах охорони здоров’я та соціальної допомоги (частка РФ у цих сферах на 1 січня 2004 р. становила 60,5 % нагромаджених у даному секторі економіки ПП), а також у сфері виробництва коксу і продуктів нафтопереробки (55,6 %). Зазначена концентрація ПП свідчить про намір російських інвесторів контролювати ці види діяльності.
Не врегульоване питання щодо «інтелектуальної спадщини». Після розпаду СРСР в Росії залишилося близько 500 тисяч авторських свідоцтв з грифом «Для службового використання» і стільки ж із грифом «Секретно», що можуть бути перетворені на патенти. Майже чверть з них належала українським винахідникам. В Україні не було переліку цих винаходів. Така ситуація створює для українських підприємств труднощі при виході на зовнішні ринки. Зменшуються обсяги закупівлі Росією високотехнологічних товарів та послуг. За розрахунками А. Сухорукова [18], у 2003 р. порівняно з 2002 р. коефіцієнт покриття імпорту високотехнологічних товарів українським експортом скоротився з 1,37 до 1,23, послуг — з 4,24 до 2,8.
Нинішня геополітична ситуація дедалі більше набуває ознак, за яких Україна для Росії виявляється більш значущою, ніж навпаки. Це стосується не лише політичної, а й економічної залежності. Час працює на Україну та її незалежність. Нині в Росії, як, до речі, і в Казахстані, по суті, відтворюється знайома ситуація брежнєвської економіки, повністю залежної від нафтодоларів. Це визнають і російські аналітики. Як відзначає «Независимая газета», «стан бюджету, розвиток цілих секторів економіки, зовнішні зв’язки — все це продовжує залишатися у заручниках у ціни на нафту». Саме через це «в уряду Росії, по суті, не існує важливішої проблеми, ніж проблема ціни на нафту та її динаміки». «Раніше залежність від експорту сировини називали «нафтовою грою». Але тепер нафтову залежність варто порівняти вже не зі шприцом, заштрикнутим у вену, а з пістолетом, приставленим до скроні» (Независимая газета. — 2003. — 14 лютого). Ті, хто знаються на економіці, розуміють, що йдеться про серйозні речі, про відмінності між російською та українською економіками, які можна кваліфікувати як відмінності сутнісного характеру. Концентрація значних запасів природних енергетичних ресурсів — це не лише переваги, а й водночас вузьке місце російської економіки. Моноспрямована економіка найбільш конкурентовразлива. Японія, яка практично не має корисних копалин, розвивалася у повоєнні роки найшвидшими темпами. Нині в Росії понад 20 % бюджетних надходжень дає нафта. Але не можна забувати іншого економіка — це зіставлення доходів та видатків. Собівартість видобутої кувейтської нафти — 4 дол. за барель, Саудівської Аравії — 2,5 дол., Іраку — 1 дол., а російської — 14 дол. Якщо додати до цього високу транспорто-витратність російської економіки, то коректність зазначеної тези навряд чи викликатиме заперечення.
У формуванні економічного потенціалу десять попередніх років реформ підтвердили спроможність України до самоствердження та розвитку. Визначальним тут є зменшення залежності нашого експорту від російського ринку. У 1994 р. російський ринок поглинав майже 50 % українського експорту товарів. У 1996 р. цей показник знизився до 35,95 %, у 2000 р. — до 22,8 % і у 2002 р. — до 17,1 %. Натомість частка нашого експорту до країн ЄС зросла за відповідний період з 10,3 до 18,9%, а з урахуванням країн ЄС та країн-кандидатів на вступ до ЄС — 40,8 %. Наведені цифри ніяким чином не піддають сумніву значущість наших економічних відносин із Російською Федерацією. Йдеться про інше потрібно чітко уявляти коридор можливостей у наших економічних відносинах із Росією. Україна і Росія, як дві сусідні суверенні держави, держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди були і залишатимуться залежними одна від одної [17].
Сто років тому Росія по праву вважалася великою державою Заходу. У 1913 р. вона посідала п’яте місце у світі за виробництвом промислової продукції. На неї припадало 8,2 % світового випуску продукції обробної промисловості, 50 % видобутку нафти. Росії належало перше місце у світі з виробництва й експорту зерна. її національний дохід становив 21 % від рівня США, 83 % — від рівня Німеччини, 97 % — від рівня Великобританії та 172 % — від рівня Франції. Темпи зростання промислової продукції в кінці XIX і на початку XX ст. перевищували 5 % у середньорічному вимірі й вважалися одними з найвищих на Європейському континенті. Ситуація докорінно змінилася у кінці минулого століття. За даними відомого російського економіста В. Кудрова, нині частка ВВП Росії від світового рівня становить усього 1,6 %, а від США — 7,5 %, країн Західної Європи — 8,0 %, у т.ч. Німеччини — 32,5 %, Франції — 44,5 %, Великобританії — 47,5 %. Ще більш вражаюче відставання у розвитку науково-технічного прогресу за рівнем постіндустріальних технологій Росія відстала від розвинених країн світу приблизно на 25-30 років. Рівень комп’ютеризації в країні становить менше 1 % від Американського [19].
Головними причинами того, що Росія втратила XX ст. для економічного розвитку, вважає А. Ілларіонов, радник президента РФ, стало панування в країні протягом семи десятиліть економічної системи централізованого планування, а також здійснення владою впродовж останнього десятиліття, коли відбувся перехід до ринкової економіки, послідовно популістської політики. Все це завдало непоправної шкоди державі. «Вона перетворила, — констатує російський вчений, -економічного гіганта, яким була Росія на початку століття і могла ним і залишитися до його кінця, на економічного карлика» [20].
У 1991 р. розпочався процес розлучення України і Росії. Цей процес рік у рік поглиблюється. У наших країнах сформувалися різні економічні структури, власні геополітичні та зовнішньоекономічні інтереси і пріоритети.
Україна пройшла надзвичайно складний шлях до підписання у 1998 р. та взаємної ратифікації широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України з Російською Федерацією.
«Независимая газета» відзначила цю подію розлогою публікацією під виразним заголовком «Российско-украинский договор обман века». «Погодившись де-юре із втратою значної частини своїх державо-утворювальних земель і народу на користь іншої держави, Росія тим самим закріплює свою неповноцінність як держава». У такому ж стилі висловлюється й добре відомий в Україні політолог А. Ципко. «Нинішні кордони Російської Федерації, — безапеляційно заявляє російський вчений, — не можуть бути визнані недоторканними насамперед тому, що вони стримують становлення російської нації»». І далі «Помилки і прорахунки Біловезької угоди мають бути визнані, а їх виправлення має стати частиною нової державної політики Росії. Росія має повне право залишити за собою території в межах історичної Росії» [19].

3. Росія в глобальному світі
Росія після розпаду Радянського Союзу втратила чверть території, майже половину населення і половину ВНП. Сьогоднішній дещо вищий рівень життя росіян в європейській частині РФ порівняно із країнами СНД вдається утримати лише завдяки сприятливій кон’юнктурі цін на нафту [16].
Натомість найбільша загроза, з якою зіткнулася Росія на початку XXI ст., — це демографічна проблема. Коротко суть цієї проблеми полягає в гігантському демографічному вибуху в суміжних з Росією країнах АТР, особливо в Китаї.
За прогнозами експертів ООН, у 2025 р. населення Росії могло становити 138 млн. осіб, але більш песимістичний прогноз Держкомстату РФ передбачає зменшення населення Росії до 130 млн. осіб уже у 2016 р. Однак, як стверджують демографи, насправді реальний процес депопуляції відбувається набагато швидше. Так, російський демограф Є. Андреев прогнозує зменшення чисельності громадян Росії через 50 років до 93 млн. Тут треба відзначити, що у ці розрахунки закладено майбутній міграційний приріст. Без майбутніх мігрантів через 50 років населення Росії зменшиться наполовину, тобто до 70 млн. осіб.
Для того, щоб повною мірою усвідомити, яке величезне значення надає Росія імміграції, наведемо уривок із праці «Стратегія для Росії», написаної експертами Ради зовнішньої і оборонної політики (СВОП) під керівництвом С. Караганова «Після 2005 р. в Росії прогнозується стрімке природне падіння кількості працездатного населення, яке може досягнути 1 млн. осіб на рік. Це не просто скорочення, це обвал. Робоча сила буде одним з найдефіцитніших, якщо не найдефіцитнішим ресурсом в Росії. Якщо Росія почне стабільно виходити з економічної кризи, єдиним джерелом поповнення її трудових ресурсів може стати лише імміграція. Отже, перспективна міграційна політика Росії — це перш за все іммираційна політика. Якщо ж Росія буде більш-менш стійко розвиватися, у XXI ст. вона, можливо, стане головною країною імміїрації у світі, подібно Сполученим Штатам Америки в XIX і XX ст.»
Інша, не менш серйозна проблема, з якою зіткнулася Росія на початку XXI ст., — це вкрай нерівномірний розподіл її людських ресурсів по регіонах. Стан справ виглядає так загальна площа сучасної РФ становить понад 17 млн. кв. км, а населення — 145 924,9 тис. В європейській частині Росії, загальна площа якої становить 25,2 % від загальної площі РФ (4 309,5 тис. кв. км), мешкає 114 752 тис, в азіатській частині, на яку припадає 74,8 % території РФ (12 765,9 млн. кв. км ) — 31 172,9 тис. осіб. При цьому щільність населення в європейській частині — 26,6 особи на 1 кв. км, а за Уралом — на порядок менша — 2,4 особи. Ще більша проблема — це райони Крайньої Півночі і прирівняні до них території, які займають 11 900 млн. кв. км (69,7 %) і на яких проживають 11 533,5 тис. осіб. Тут щільність населення становить менше 1 особи на кв. км.
Лишається додати, що з протилежного боку кордону, в Китаї, щільність населення перевищує 130 осіб на 1 кв. км. Зрозуміло, що такий величезний перепад демографічного потенціалу створює колосальну напругу на кордоні, яка рано чи пізно закінчиться експансією на новий життєвий простір. З чийого боку буде іти ця експансія і якого вона буде кольору — пояснювати зайве.
Ця похмура картина російської демографії буде неповною без такого важливого фактора, як внутрішня міграція в Росії. Зокрема, вперше від свого заселення почав втрачати населення Далекий Схід. Так, за останні 10 років населення Чукотського автономного округу скоротилось на 56%, Магаданська обл. втратила 40%, Камчатська обл. — 18%, Сахалінська обл. — 16 %, Республіка Саха (Якутія) — 10 %. Через скорочення армії різко зменшилося населення південних районів Далекого Сходу -на 10 %. Нині територія Росії за Уралом, як твердять фахівці, перетворилась в зону суцільного відтоку населення.
З розпадом СРСР Росія назавжди втратила своїх союзників з Варшавського договору і прибалтійські країни. Це практично відрізало Росію від торговельних і військових портів у Балтійському морі. Вихід зі складу імперії України, Білорусі та Молдови призвів до втрати Росією «проток» до Європи. І якщо втрата Польщі, Угорщини і Чехословаччини справді зменшила економічне навантаження на імперію, то відхід України, Прибалтики, Молдови і Білорусі означав створення навколо Росії сірої зони, яка за певних умов має усі шанси трансформуватись у територію НАТО і з часом — ЄС. У цьому випадку на заході Росія буде межувати з НАТО і в перспективі — з ЄС, з новим утворенням з колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході — з такими монстрами, як Китай, Японія і США.
Таким чином, після розпаду СРСР Росія, втративши чверть території, опинилася між єдиною Європою на заході і Китаєм, США і Японією на сході, втратила торговельні порти на Чорному і Балтійському морях, і перед нею постала загроза остаточно позбутись чорноморських військових баз в Криму і Грузії.
Після розпаду СРСР російські війська залишили Центральну і Східну Європу і, за незначними винятками, азіатські країни СРСР. Тенденція до згортання російської військової присутності в світі має суто економічну причину. Однак нині Москві важко утримувати не лише закордонні військові бази, але й регулярну армію в самій Росії. Як це не парадоксально звучить, сучасна територія РФ завелика для її нинішнього економічного і демографічного потенціалу.
Сьогодні Росію оточують держави, які мають не лише кращі геопозиційні можливості, але й давно обійшли її за ресурсами. Після остаточного об’єднання ЄС на західних кордонах Росії фактично утвориться єдина держава з населенням понад півмільярда осіб. На півдні і Далекому Сході з Росією межує Китай — 1 млрд. 284 млн. 304 тис. осіб, Японія -126 млн. 182 тис. осіб і США — 272 млн. 640 тис. осіб. ВВП Китаю — 991 млрд. 203 млн. дол., Японії — 4 трлн. 395 млрд. 083 млн. дол., США — 8 трлн. 350 млрд. 957 млн. дол. Враховуючи загальну кількість населення сучасної Росії (146 млн. 393 тис.) і її економічний потенціал (375 млрд. 345 млн. дол.), ми маємо усі підстави зробити припущення, що РФ, як і СРСР, неминуче потрапляє під дію цих нових економічних і військових сил. Сьогодні Росія слабка. А якщо так — то її спробують розчленувати.
Японія практично не приховує своєї зацікавленості щодо «північних територій». За певного розвитку подій, з метою обмеження впливу Китаю, змушені будуть втрутитись у процес розподілу Росії Сполучені Штати. Інша ситуація з Китаєм. Він динамічно розвиває свою економіку й для того, щоб зберегти темп, потребує технологій, ресурсів, території і нових ринків збуту. Усе це є на північ від його кордонів. Крім того, і це найважливіше, в Китаї забагато людей.
Згадаємо демографічні прогнози великого російського вченого Д.І. Менделєєва, який писав в 1902 р. [16] «Необхідність… майбутнього напору на нас з різних боків вбачається, на мій погляд, уже в тому, що у нас на кожного жителя припадає в два рази більше землі, ніж для всього іншого населення планети (більше 15 га на душу в Росії і 7,7 в іншому світі, в тому числі в Німеччині — 1,0, в Китаї з пустелями Монголії — 2,6, в Японії — 0,9 і в США — 11,5 га на душу). На нас поки ще мало напирають, тому що є Південна Америка, Австралія і, головне, Африка із своїми пустелями і рідким населенням, але приріст населення нині такий великий, що ще через які-небудь 100, щонайменше 200 років, у всьому світі в середньому буде так само тісно, як сьогодні в Німеччині, а навкруги нас — занадто тісно. Тому то нам необхідно заздалегідь, по-перше, влаштовувати свої достатки і всі внутрішні порядки, все своє приватне життя, розмножуватися швидше своїх сусідів і всього людства…, а, по-друге, нам необхідно, крім всього іншого, бути напоготові, не розпливатися в миролюбстві, бути готовими зустріти зовнішній натиск… Грізними нам потрібно бути в війні…, а при тимчасових мирних періодах… поліпшувати внутрішні порядки, щоб з кожним новим захистом з’являтися з новою бадьорістю і з новим сильним приростом військових захисників і мирних трудівників… Наша сила в єдності, підтриманні військового духу, доброчинній сімейності, яка примножує збільшення населення…»
На прикордонній з Китаєм російській території проживають 7-8 млн. росіян, а з іншого боку, кордону — 106 млн. китайців. Густота населення в найбільш заселеному Приморському краї РФ — 13,5 особи на кв. км, а в Китаї — 130. Щодо Китаю, який практично освоїв усю свою придатну до економічної діяльності територію, то мігрувати він може лише на північ, оскільки в усіх інших напрямах демографічна ситуація ще складніша.
Незважаючи на те, що китайське керівництво твердо заявило про відмову від територіальних претензій до Росії, китайська політична і ділова еліта вважає, що в минулому Росія шляхом несправедливих і нерівноправних договорів присвоїла півтора мільйона квадратних кілометрів китайської території. Сьогодні, після оголошення стратегічного партнерства між Росією і Китаєм, і підписанням в рамках «Шанхайської п’ятірки» угоди про добросусідство, співробітництво і непорушність існуючих кордонів, Китай відкрито не висуває територіальних претензій до РФ. Однак, як твердять російські аналітики, ще у 1989 р. в Китаї було прийнято закриту програму освоєння російського Далекого Сходу і залучення його в зону політичного і економічного впливу Китаю.

4. Україна як «геополітичний стрижень» за 3. Бжезінським
З кінця XV ст. до середини XVII ст. наймогутнішою європейською державою була Іспанія. Вона була також великою імперською заморською державою, плекаючи глобальні амбіції. До 1815 р. провідною європейською державою була Франція. До Першої світової війни Велика Британія здійснювала глобальне морське панування в міру того, як Лондон перетворювався на головний фінансовий і торговельний центр світу, а британський військово-морський флот «панував на морях»… Велика Британія опиралася на витончену дипломатію рівноваги сил. На 1914 р. лише декілька тисяч британських військовослужбовців здійснювали контроль над приблизно 11 млн. кв. миль та майже 400 млн. небританського населення.
Але ні одна з попередніх імперій (римська, китайсько-монгольська, британська) не мала справжньої глобальної влади. На відміну від цього, сьогоднішні масштаби і ступінь проникнення американської глобальної могутності є унікальними. Америка стоїть на вершині у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади
1) у військовому плані вона спроможна досягти будь-якої точки земної кулі і не має в цьому суперників;
2) у плані економічному вона залишається головним локомотивом глобального розвитку, навіть якщо в деяких аспектах їй кидають виклик Японія та Німеччина (жодна з яких не має інших атрибутів глобальної могутності);
3) у плані технологічному вона зберігає провідну роль у найновіших сферах;
4) у плані культурному, незважаючи на деяку грубуватість, вона має незрівнянну привабливість для всього світу, а надто для молоді.
Саме поєднання цих чотирьох факторів і робить Америку єдиною всеосяжною глобальною державою.
Очолювана Америкою коаліція зберегла свою єдність, тоді як китайсько-радянський блок розколовся менше як за два десятки років. Здебільшого це пояснюється більшою гнучкістю демократичної коаліції, на відміну від ієрархічної та догматичної, але й крихкої природи комуністичного табору. Учасники першої поділяли спільні цінності, проте, без формальних доктринальних рамок. У другому блоці наголос робився на ортодоксальному догматизмі, де лише один центр був наділений правом тлумачити ідеологію.
Головні васали Америки були значно слабшими, ніж сама Америка, тоді як Радянський Союз не міг протягом невизначеного часу ставитися до Китаю як до свого підлеглого. Сприятливий результат був також досягнутий завдяки тому, що американська сторона довела свою більшу динамічність в економічному і технологічному планах, а Радянський Союз поступово деградував і не міг ефективно конкурувати ні в економічному плані, ні у розвитку мілітарної технології. Економічний занепад, у свою чергу, прискорив ідеологічну деморалізацію.
Ідеологічні догми також висотували творчий потенціал Радянського Союзу, роблячи його систему все жорсткішою, а його економіку все витратнішою і менш конкурентоспроможною в технологічному плані… Америка насправді значно багатша, значно більше технологічно розвинена, набагато гнучкіша та більш новаторська у військовому плані, в соціальному аспекті — більш творча і приваблива. Тому … у тривалому змаганні терези в кінцевому рахунку переважили на користь Америки.
На кінцевий результат помітно вплинули культурні міркування. Коаліція, очолювана Америкою, позитивно сприйняла чимало атрибутів політичної та соціальної культури Америки.
Більшість же центральноєвропейських васалів Росії відчували до неї культурну зневагу, а ще більшою мірою це відчувалося з боку її головного східного союзника, чиї політичні амбіції дедалі зростали, — Китаю.
Для жителів Центральної Європи провідна роль Росії означала ізоляцію від свого, як вони вважали, філософського та культурного дому — Західної Європи з її християнськими традиціями. Ще гіршим було те, що їм доводилося терпіти панування народу, який вони, часто несправедливо, вважали культурно нижчим за себе.
Китай, для якого слово «Росія» означає «голодна земля», виявляв ще більш відкрите презирство. Хоча спочатку китайці чинили лише мовчазний опір претензіям Москви на універсальність радянської моделі, вже через 10 років після китайської комуністичної революції вони кинули відвертий виклик ідеологічній зверхності Москви.
І, нарешті, в самому Радянському Союзі, половина населення якого була неросійськими народами, почав зростати опір пануванню Москви. Поступове політичне пробудження неросіян означало, що українці, грузини, вірмени і азербайджанці стали розглядати радянську владу як форму чужоземного імперського панування з боку народу, щодо якого вони не вважали себе культурно нижчими. В Середній Азії національні прагнення, можливо, були й слабшими, але в цьому регіоні бунтівничі настрої народів живилися від усе більшого відчуття приналежності до ісламського світу.
Як і багато давнішніх імперій, Радянський Союз зрештою вибухнув і розпався, ставши жертвою не воєнної поразки, а дезінтеграції, що була прискорена економічною та соціальною напругою.
На відміну від колишніх імперій сучасна всеосяжна і складна глобальна система (яка базується на американському впливі) не являє собою ієрархічну піраміду. Америка радше перебуває в центрі взаємопереплетеного всесвіту, де влада реалізується через постійні переговори, діалог, розпорошування та пошуки формального консенсусу, хоча ця влада й походить, зрештою, з єдиного джерела, а саме з Вашингтону, округ Колумбія. Ось в цьому колі і повинні відбуватися силові ігри, причому за американськими внутрішніми правилами.
В сучасному світі на новій політичній карті Євразії можна визначити принаймні п’ять ключових геостратегічних гравців та п’ять геополітичних стрижнів (причому двоє з останньої групи можуть деякою мірою претендувати й на роль гравців). Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є головними і активними гравцями, тоді як Великобританія, Японія та Індонезія, будучи дуже важливими країнами, на цю роль не підходять. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль критично важливих геополітичних стрижнів, хоча як Туреччина, так і Іран до певної міри є також геостратегічно активними.
Україна — нова і дуже важлива клітинка на євразійській шахівниці — є геополітичним стрижнем, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестала бути євразійською імперією. Росія без України може і далі домагатися імперського статусу, але в разі успіху цих домагань вона стане переважно азіатською імперською державою з ризиком втягнутись у руйнівні конфлікти з пробудженням населення Середньої Азії, якщо те не змириться з втратою своєї недавньої незалежності й дістане підтримку від дружніх ісламських держав на півдні. Китай, ймовірно, теж чинитиме опір будь-якому відновленню панування Росії над Середньою Азією.
Однак, якщо Москва відновить контроль в Україні з її майже 50 мільйонним населенням та великими ресурсами, а також доступом до Чорного моря, Росія автоматично знову перетвориться на могутню імперію, що охоплюватиме Європу та Азію. Втрата Україною незалежності мала б прямі наслідки для Центральної Європи, перетворивши Польщу на геополітичний стрижень на східному рубежі об’єднаної Європи.
Майже, як і у випадку з Україною, майбутнє Азербайджану та Середньої Азії має ключове значення для визначення майбутнього Росії.

5. Україна, ЄС та ЄЕП
Україна потребує іноземних інвестицій, пільгового доступу до ринків збуту для своєї порівняно неконкурентоспроможної продукції. Іншими словами, Україна, покладаючись лише на свої сили, ризикує скотитися до табору країн, відсталих в економічному і науково-технічному відношенні. Вихід один — економічна інтеграція з нашими сусідами. Якщо це неможливо в західному напрямі, не варто зневажати можливостями інтеграції зі східними сусідами.
Відповідно всі фактори, що впливають на можливість України стати повноправним членом Європейського Союзу, можна умовно поділити на дві групи [21]
1. Фактори, що залежать, власне, від України, її внутрішньої і зовнішньої політики, успіхів на шляху реформ та економічного розвитку, виконання своїх міжнародних зобов’язань тощо.
2. Фактори, що не залежать від України і не мають до неї жодного відношення, тобто такі, що виникають у процесі розвитку ЄС і тією чи іншою мірою впливають на можливість реалізації євроінтеграційних прагнень України.
Щодо першої групи факторів, то тут треба сказати, що хоча Україна заявляє про свою належність до європейської цивілізації і визначає себе як європейська держава, все ж таки для багатьох західних європейців вона (незважаючи на всі офіційні заяви) на практиці залишається частиною Євразії, приєднання якої до ЄС може призвести до негативних наслідків.
Цілком зрозуміло, що економічно і технологічно відстала країна не може розраховувати на членство в ЄС. Крім того, Україна порівняно з країнами Центральної Європи має досить велику загальну чисельність населення (майже 50 млн.) і не може бути так швидко інтегрована в ЄС, як малі центральноєвропейські країни, скажімо, Естонія (1,3 млн.) чи Угорщина (10 млн.).
Серед незалежних від України факторів, що негативно впливають на її євроінтеграційні перспективи, слід назвати такі [21]
Фактор «перевантаження» ЄС.
На думку багатьох західних експертів, в міру збільшення кількості членів Євросоюзу зменшуватиметься його ефективність, ускладниться процес ухвалення рішень, а ЄС може не витримати «навантаження» навіть з 12 нових країн-членів, яких вирішено прийняти в 2004-2007 pp. і які суттєво відрізняються в економічному, соціальному і навіть культурно-цивілізаційному аспектах. Внаслідок цього ЄС може перетворитися на вкрай неефективну, некеровану організацію.
Німецький фактор.
Розширення на схід особливо активно підтримує Німеччина. Як вважають деякі західні політики, Німеччина, активно підтримуючи вступ країн центрально-східної частини континенту до ЄС, намагається частково відновити геополітичні конструкції минулого. З історичної точки зору, значна частина Польщі, Чехія, Угорщина, Хорватія, Словенія, Словаччина, частина Сербії (Воєводина), Боснія-Герцеговина протягом тривалого історичного періоду входили до складу Австро-Угорщини та Німеччини. Країни Балтії також тривалий час знаходилися під німецьким впливом. Таким чином, розширення ЄС на схід, безперечно, посилить економічні і політичні позиції насамперед Німеччини, особливо з погляду на той факт, що в Польщі, Чехії та Угорщині багато промислових підприємств вже перейшли до рук німецьких фірм. Дехто вважає, що існує реальна перспектива посилення німецької економічної (і не виключена можливість — демографічної) експансії на ті землі Польщі, які до війни належали Німеччині.
Економічний устрій Євросоюзу такий, що входження в нього України як відсталої країни мало б для ЄС серйозні руйнівні системні наслідки. Це тільки в Росію — країну макроекономічно й інституціонально (як і Україна) необладнану — можна вломитися в стані і нерозвиненості, і невпорядкованості. Інша справа — Євросоюз, що являє собою складний, мистецьки сконструйований інституціональний устрій з найтоншими уніфікованими макрорегуляторами. І тут, в ЄС, як у випадку з чутливою до середовища апаратурою, входження невлаштованої країни може призвести до помилки безлічі деталей і, тим більше, регулятивних систем, свідомо розрахованих на взаємодію країн, близьких за своїми економічними і соціальними параметрами. Перепад за рівнем розвитку між Україною і ЄС занадто великий ВВП на душу населення в Україні стосовно аналогічного показника ЄС — 15 %.
Технологічний фактор.
Перший технологічний устрій, сформований в 1770-1830 pp. базувався на інтенсивному розвитку у текстильній промисловості та використанні енергії води. Він базувався на широкому застосуванні парових двигунів і розвитком машинобудування.
Другий устрій (1830-1880 pp.) був пов’язаний із створенням мережі залізниць та морських шляхів. Економічними символами цього періоду були вугілля і транспортна інфраструктура.
Третій уклад (1880-1930 pp.) базувався на використанні в промисловому виробництві електроенергії, розвитку важкого машинобудування та електротехнічної промисловості на основі сталевого прокату, становленні хімічної промисловості. То був період нафтового буму в США, створення потужного воєнно-промислового комплексу в Європі, широкого впровадження радіозв’язку і телекомунікацій. Розвивалося виробництво автомобілів та літаків, кольорових металів, алюмінію, пластмас, товарів тривалого користування. З’являлися величезні фірми, картелі та трести. Дрібні компанії поглиналися великими, відбувалася концентрація банківського і фінансового капіталів.
Четвертий устрій (1930-1980 pp.) базувався на подальшому розвитку енергетики із використанням нафти, нафтопродуктів та газу, а також засобів зв’язку, нових синтетичних матеріалів. Це ера масового виробництва автомобілів, тракторів, літаків, різноманітних видів озброєнь, товарів тривалого користування, будівництва швидкісних автомагістралей, аеропортів. З’являються та інтенсивно поширюються комп’ютери і програмні продукти для них. Атом спочатку використовується у воєнних, а згодом і в мирних цілях. На ринку панує олігопольна конкуренція, утворюються транснаціональні корпорації.
П’ятий устрій, що почався в середині 80-х pp. XX ст., опирався на досягнення в галузі мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, освоєння нових видів енергії, космічного простору, супутникового зв’язку тощо. Він пов’язаний з переходом від розрізнених фірм або навіть транснаціональних корпорацій до єдиної мережі компаній, що з’єднані електронними засобами зв’язку, тісно взаємодіють у галузях технології, контролю якості продукції, планування інвестицій.
Сьогодні в Україні за таким показником, як випуск продукції, вищі технологічні устрої — п’ятий та шостий — становлять близько 4%, причому шостий технологічний устрій, що визначає перспективи високотехнологічного розвитку країн у майбутньому, у нашій країні майже відсутній (менше 0,1%). Близько 58% виробленої продукції припадає на найнижчий, третій технологічний устрій (технології промисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, оброблення металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості) та 38% — на четвертий. За показником фінансування науково-технічних розробок склалася така ситуація майже 70% коштів сьогодні поглинає 4-й і лише 23% — п’ятий технологічний устрої. Інноваційні витрати розподіляються таким чином 60% — четвертий технологічний устрій і 30% — третій (сумарно — 90%), а п’ятий становить лише 8,6%. Стосовно інвестицій, які, власне, і визначають майбутнє на найближчі 10-15 років, маємо такі пропорції 75% спрямовуються у 3-й технологічний устрій і лише 20% та 4,5% — у четвертий і п’ятий технологічні устрої відповідно. У технологічній частині капітальних вкладень (технічне переозброєння та модернізація) 83% припадає на третій технологічний устрій і лише 10% — на четвертий.
Наведені дані свідчать про досить складну ситуацію, що спостерігається в економіці України, оскільки сьогодні закладається майбутня структура випуску продукції, де домінуватиме третій технологічний устрій.
В країнах — світових лідерах технологічного прогресу нині закладаються основи сьомого технологічного устрою, що пов’язаний із створенням технологій «холодного» термоядерного синтезу, що має докорінно змінити енергетичний потенціал земної цивілізації. Розвиваються галузі шостого технологічного устрою (біотехнологія, зокрема клітинна біологія; аерокосмічна промисловість; нанотехнології; нові матеріали; оптоелектроніка; системи штучного інтелекту; мікроелектроніка; фотоніка; мікросистемна механіка; інформаційні супермагістралі; програмне забезпечення і засоби імітації; молекулярна електроніка; системи управління персоналом) та п’ятого (фармацевтична, автомобільна, хімічна, інструментальна промисловість) [22]. Як відомо, сутність нової економіки полягає в тому, що в ній роль головного виробничого ресурсу грають знання і інформація. Ефективність нової економіки забезпечується прогресивною науковою базою, впровадженням високих технологій тощо. США, створивши інформаційне суспільство, стали визнаним лідером в інформаційному і комунікаційному секторах світової економіки. Сьогодні компанії США майже повністю віддали переважно країнам Південно-Східної Азії виробництво побутової домашньої техніки, Латинської Америки — текстильне і швейне виробництво, європейцям — свій внутрішній ринок дорогих представницьких автомобілів та парфумів (хоча і те і інше може високоякісно вироблятися в самих Сполучених Штатах). При незначному зростанні виробництва в традиційних галузях і скороченні експорту відповідної продукції із США на світовий ринок сьогодні випереджуючими темпами розвиваються наукомісткі та понаднаукомісткі виробництва, які домінують у загальному експорті американської промислової продукції. Сьогодні на США припадає майже 42% світового ринку високотехнологічних видів сучасного озброєння, унікальних приладів різноманітного призначення, найновіших модифікованих комп’ютерних програм, більше 30% літальних апаратів, більша частина номенклатури композиційних та інших матеріалів із заданими параметрами, які використовуються в світовій промисловості [23].
Проблемою є сумісність України з Заходом і за критеріями системи цінностей, тобто цивілізаційними параметрами. Замість законослухняності в наявності правовий нігілізм. Лише 7 % літніх і 5 % молодих людей в Україні сповідають законослухняність як цінність. Крім того, індивідуалізм український в принципі протилежний західному (богоподібність, магнетизм, прагнення брати нові і нові висоти) і має хутірський, що роз’єднує, замішаний на заздрості характер. В такій ситуації Україні важко спочатку усвідомити, що шлях у Європу відкриється для України не в результаті потурань і доброї волі ЄС, а внаслідок підтягування країни до рівня розвитку і цінностей членів Євросоюзу, причому не формально, як це відбувалося дотепер, а реально, тобто за рахунок глибинних якісних і структурних змін [24].
Для вступу до ЄС Україні необхідно одночасно виконати три головні умови досягти європейського рівня в галузі демократії і громадянського суспільства, розвитку технологій і продуктивності праці, підвищення рівня життя громадян. На сьогодні Україна не наближається до європейських критеріїв розвитку, а стрімко віддаляється від них. Машинобудування скоротилося в 3 рази, легка промисловість — у 8 разів, електронна галузь — в 100 разів. В 1991 р. енергоємність виробництва становила 0,8 кг умовного палива на 1 дол. ВВП, в 2002 р. -уже 2 кг, тоді як в ЄС — всього 0,2 кг, або в 10 раз менше. Якщо цей показник не зміниться, Україну не приймуть в ЄС. Крім того, стандарт життя як показник відношення доходів 10% найбагатшої частини населення до доходів такої ж чисельності найбіднішого в ЄС становить 6 1, а в Україні — 40 1 [25].
Сучасна політична атмосфера в ЄС несприятлива для європейських амбіцій України. Щодо створення зони вільної торгівлі, це питання може зайняти головне місце в діалозі з ЄС в найближчі 1-2 роки після вступу України до СОТ. Як і у випадку з переговорами відносно вільної торгівлі з Росією, слід очікувати від ЄС аналогічної твердої позиції захисту окремих вразливих секторів власного ринку від конкурентоспроможного українського експорту і просування власних конкурентоспроможних товарів на ті сегменти ринку України, де національні гравці знаходяться на рівні «немовлят».
Особливий інтерес у зв’язку з цим може становити угода про створення Європейської економічної зони (ЄЕЗ), яка об’єднує ЄС і країни Європейської асоціації вільної торгівлі (Норвегію, Ліхтенштейн і Ісландію). Документ про ЄЕС усуває експортні й імпортні мита в торгівлі промисловими товарами, спрощує митний контроль на кордонах і передбачає адміністративну взаємодопомогу в прийнятті митних процедур. Ефект режиму вільної торгівлі підсилюється рядом додаткових протоколів до угоди з приводу гармонізації технічних стандартів та вимог, фітосанітарних і ветеринарних заходів, правил захисту споживачів, сфери енергетики, транспорту, фінансових послуг, інтелектуальної власності, свободи руху працівників тощо.
Як відомо, ЄС підписав з Російською Федерацією в 2003 р. документ про створення «чотирибічного простору» в сфері руху товарів, послуг, капіталу і людей. В довгостроковій перспективі для України модель ЄЕС повинна розглядатися не як альтернатива членству в ЄС, а як остання сходинка на цьому шляху і як можливість тверезо зважити усі переваги і недоліки [26].
Прихильники ЄЕП стверджують, що передбачені в ньому механізми можна буде використати як інструмент [27]
— відновлення перерваних розпадом СРСР кооперативних зв’язків та пожвавлення роботи тих галузей промисловості й окремих підприємств, що зупинились чи потрапили у стагнацію;
— збереження ринків Росії та інших країн СНД для українських товарів;
— зміцнення економіки України;
— забезпечення Україні доступу до дешевих російських енергоносіїв;
— підвищення рівня життя громадян України;
— сприяння вступу України до ЄС.
Не всі ці аргументи є обґрунтованими. Так, наприклад, у міру розбудови Україною власної системи зовнішньоекономічних зв’язків Росія втрачала роль головного центру економічного тяжіння. Не в останню чергу це сталось через її відмову запровадити у відносинах з Україною режим вільної торгівлі і через введення нею численних обмежень на товари українського походження.
Закритість російського ринку й перехід України в 1997 р. на світові ціни за енергоносії зумовили переорієнтацію українських підприємств на ринки в інших регіонах. Унаслідок цього окреслилась стабільна тенденція зменшення обсягів українського експорту до Росії та країн СНД і їх збільшення у торгівлі з країнами решти світу. За даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, у першій половині 2003 р. на країни СНД припадало 25,3 % українського експорту, тоді як 39,1 % українських товарів споживали країни Європи, 24,9 % — країни Азії, 5,6 % — країни Африки і 4,9 % — країни Північної та Південної Америки.
Завдяки геоекономічній диверсифікації українського експорту протягом останніх років відбувається стале збільшення обсягів зовнішньої торгівлі України при позитивному сальдо. Це дозволяє перекривати негативне сальдо, яке Україна має в торгівлі з країнами СНД через великі обсяги імпорту енергоносіїв, насамперед із Росією (обсяг їх сумарного імпорту з цих країн перевищує 45 %).
У 2002 р. при негативному сальдо у торгівлі з країнами СНД (близько 3-4 млрд. дол.) загальне позитивне сальдо зовнішньої торгівлі України товарами і послугами зросло до 3,7 млрд. дол., при рекордному обсязі зовнішнього торговельного обігу приблизно у 40 млрд. дол.
Звичайно ринок ЄС набагато більший і перспективніший, ніж ринки Росії та країн СНД (таблиця 5.1).

Таблиця 5.1 — Питома вага провідних регіональних об’єднань в світових економічних показниках, 2000 p., %

НАФТА
ЄС
АТЕС*
СНД

Населення
5
7
34
5

ВВП (за ПКС)
26
24
29
3

Державні витрати
21
40
21
1,5

Експорт
17
43
25
2

Споживання енергії
30
18
17
12

Інновації
19
19
36
3

* без членів НАФТА.
У 2002 р. ВВП країн-членів ЄС дорівнював 9 145 682 млн. евро, що становить приблизно 10 трлн. дол. США. ВВП Росії у 2002 р. становив 346 млрд. дол. США, не дотягуючи до рівня такої невеликої європейської держави, як Нідерланди, ВВП якої становить приблизно 370 млрд. дол. США (368 392 млн. евро).
Якщо порівняти ринок ЄЕП із ринком розширеної Європи, то ємність і ВВП європейського ринку у 25 разів більші, ніж ВВП ринку Росії та інших учасників ЄЕП. Крім того, ємність і якість ринку визначаються не площею території, не кількістю населення і навіть не наявністю сировинних ресурсів, а, насамперед, фінансовою платоспроможністю країни (держави і населення) та її технологічною розвиненістю.
Величезний ринок ЄС, як багатий і ємний, орієнтує на впровадження інноваційних випереджальних моделей економічного розвитку, стимулює виробництво конкурентоспроможної продукції, забезпечує досягнення високих стандартів якості життя.
Ринок Росії технологічно менш розвинений, порівняно невибагливий і може забезпечити полегшені умови збуту української експортної продукції в режимі вільної торгівлі. Однак світова практика конкурентної боротьби свідчить, що орієнтація на нерозвинені й невибагливі ринки є негативним кон’юнктурним чинником, який стримує виробничий прогрес, прирікає на технологічний занепад і, зрештою, призводить до втрати навіть таких ринків.
Не ігноруючи ринок Росії, необхідно обґрунтовано обрати пріоритетний шлях геоекономічного розвитку України у стратегічному вимірі. Російський ринок досить великий і має важливе значення для України. При цьому слід враховувати те, що джерела економічного зростання в Україні і Росії принципово різні, що зумовлює кардинальні структурні відмінності їх економік.
Економіка Росії, як і економіка Казахстану, має чітко окреслену сировинну спрямованість. Саме сировинні продукти, насамперед нафта й газ, домінують у експорті цих країн. їх сировинні комплекси споживають левову частку інвестицій. Зростання російської економіки на три чверті забезпечується нафтогазовим комплексом.
Через різні причини зниження цін на російські енергоносії суперечить інтересам як Росії, так і України. У разі продажу Україні енергоносіїв за внутрішніми російськими цінами значно зменшаться надходження до державного бюджету РФ. Крім того, у досить невигідному становищі опиниться російський товаровиробник, оскільки такий захід зменшить собівартість української продукції і збільшить її конкурентоспроможність .
У будь-якому випадку Україні годі сподіватись на одержання дешевих російських енергоносіїв. Хоча, як це не парадоксально, одержання Україною російських енергоносіїв за неринковими цінами суперечить її корінним життєво важливим національним інтересам. Застосування в Україні ринкових цін на енергоносії стимулює запровадження енергозберігаючих технологій та модернізованого обладнання для виробництва конкурентоспроможних товарів. Ця теза підтверджується досвідом США [28]. Це забезпечує стабільне економічне зростання і збільшення обсягів українського експорту.
Перехід на низькі неринкові ціни на російські енергоносії може забезпечити лише короткочасні переваги, а в довготерміновій перспективі зашкодить завершенню формування в Україні сучасної технологічної ринкової економіки. За таких умов Росія практично утвердиться як монопольний постачальник енергоносіїв, і енергозалежність України стане перманентною та абсолютною з усіма наслідками для безпеки держави, що з цього випливають.
На думку фахівців, формування ЄЕП призведе до згортання окремих галузей української економіки, насамперед вугільної та автомобілебудівної, що перетворить цілі регіони України у зони соціального лиха.
Оцінка наслідків для України її участі у проекті ЄЕП буде неповною і неякісною без урахування наявності кардинальної різниці та глибинного конфлікту між геополітичними цілями й інтересами України і Росії. На відміну від України, пріоритетним геополітичним орієнтиром Росії є не членство у Євросоюзі та Північноатлантичному альянсі, а відновлення на пострадянському просторі «єдиної великої Росії»», яка могла б бути самодостатньою і взаємодіяти на рівних із ЄС, НАТО, США, Японією, Китаєм. Євроатлантичний інтеграційний курс України, кінцевим результатом якого має стати повноправне членство України в ЄС та НАТО, унеможливлює реалізацію плану відновлення «єдиної великої Росії» на пострадянському просторі.
Повномасштабна реалізація проекту ЄЕП за російським сценарієм має триєдину стратегічну мету [27]
1) створити нездоланні перешкоди для здійснення Україною її євроатлантичного інтеграційного курсу — короткотермінова мета;
2) сформувати інтеграційне об’єднання, яке включатиме Україну і відіграватиме роль економічного ядра нового політичного союзу під домінуванням Росії (Російської ліберальної імперії — за термінологією А.Чубайса) — середньотермінова мета;
3) сприяти відновленню статусу Росії як великої держави — кінцева довготермінова мета.
Немає жодного сумніву в тому, що проект ЄЕП використовуватиметься антиукраїнськими силами як інструмент відродження «єдиної великої Росії» за рахунок руйнування України, оскільки впливова російська еліта й пересічні росіяни у своїй переважній більшості свято переконані, що український народ — це частина російської нації, незалежна Україна — геополітична аномалія і загроза Росії та що без України Росія — геополітично незавершена.
Російська сторона вважає мінімальним рівнем інтеграції в ЄЕП митний союз і вже зараз наполягає на створенні зони вільної торгівлі у вигляді митного союзу або запровадженні митного союзу одночасно із зоною вільної торгівлі.
Для України верхня межа співпраці у ЄЕП — це проста класична зона вільної торгівлі, режим якої не передбачає ні проведення загальної зовнішньоторговельної і митної політики щодо третіх країн, ні функціонування будь-яких наднаціональних органів. Інакше кажучи, зона вільної торгівлі, режим якої відповідає національним інтересам України, має неодмінно формуватись відповідно до принципів та правил СОТ. Лише в такому випадку зона вільної торгівлі в рамках ЄЕП сприятиме економічному розвитку України і розширюватиме її евроінтеграційні можливості [27].

Висновок
На підставі статистичних даних ми розглянули економіку України в умовах глобалізації. Нами також були розглянути економіки Росії, та ЄС і ОЄП, були розглянуті основні риси Росії в глобальному світі в порівнянні з економікою України.

Література

1. Бжезінський 3. Велика шахівниця. Америка і її провідна роль та геостратегічні імперативи // Всесвіт. — 1999. — № 2.
2. Саломон К. Культурная экспансия и економическая глобализация // МЭМО. — 2000. — № 1.
3. Кухарская Н.А. Украина и Европейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.
4. Сакс Ч.Д. Новая карта мира // Дзеркало тижня. — 2000. — 15 июля.
5. niisp.gov.ua.
6. Теракт 11 вересня збитки обраховано повніфстю // Дзеркало тижня. — 2002. — 23 листопада.
7. Позняков Э. Изменение климата на Земле? Причины и возможные последствия //МЭМО. — 2005. — № 4.
8. Дорогая «Катрина» // http www.rtr-vesti.ru.
9. Саприлін В. Нафтовий вимір військової операції проти Іраку // Дзеркало тижня. — 2003. — № 6.
10. Василенко В. Дружні поради і вимоги російських «вболівальників» за долю України // Дзеркало тижня. — 2005. — №32 (560).
11. Путін вважає, що Росія і Україна — це як Східна і Західна Німеччина // www.npaBfla.com.ua.
12. Путин «снова перегнул палку», а Газпром пользуется» методами бандитизма и шантажа» // www.pravda.com.ua.
13. Мостова Ю. Україна гамлетівський вибір // Дзеркало тижня. -2005. -№ 25.
14. Дацюк С. Десять претензій до влади та опозиції в Україні на тлі газової кризи для УП // www.pravda.com.ua.
15. Возняк Т. Чого добивається Путін? Геополітичний аспект газового контрнаступу Росії для УП // www.pravda.com.ua.
16. Менделєєв Д.И. Сочинения. М. Изд-во АН СССР, 1954. — Т. XXIV.
17. Чубайс Ліберальна імперія — це захоплення України російським бізнесом // pravda. com.ua. — 2003. — 13 листопада.
18. Сухоруков А. Антикризова політика розвинутих країн // Економіка України. — 2004. — № 8.
19. Гальчинський А. «Обережно!» — Росія // Дзеркало тижня. -2003.-№ 19.
20. www.vopreco.ru/rus/archive.files/n 1 2000.
21. Фомін С. Інтеграційні процеси та пошук зовнішньо-економічних пріоритетів України // Євроекономічний вимір інтеграції. Аналітичний щоквартальник. — 2003. — № 2.
22. Гармаш С. Операция «ширма» или, как Ахметов в Донбасе элите менует // pravda.com.ua
23. Єрохін С. Технологічні уклади, динаміка цивілізаційних структур та економічна перспектива України // http //www.soskin.info
24. Пахомов Ю. Звивистий шлях у Європу // Економічний часопис. — 2004.
25. Кухарская НА. Украина — Европейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.
26. Бобицький Л.Н. Україна — ЄС на шляху до нової угоди // Дзеркало тижня. — 2006. — 14 січня.
27. Василенко В. Що Україні робити з ЄЕП // Дзеркало тижня. —
2004.-№ 13 (488).
28. Якель Р. Рейтинг «Західної компанії «ДАКОР» зростає, і перш за все кредитний // Дзеркало тижня. — 2005. — 16 квітня.

«