Весілля в духовній культурі українського народу

Весілля в духовній культурі українського народу

Весілля в духовній культурі українського народу

Зміст

Вступ
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ
1.1 Весілля – провідна форма духовної і традиційної культури
1.2 Еволюція весільної обрядовості українського народу в системі наукових досліджень
1.3 Духовна культура як основа українського весілля
РОЗДІЛ 2. ДУХОВНІ КОМПОНЕНТИ В СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
2.1 Передвесільні обряди як фактор духовного овячення нової сімї
2.2 Весільне дійство як духовна система
2.3 Утвердження духовних засад нової сімї у після весільних обрядах і звичаях
Висновок
Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність нашого дослідження обумовлюється зростанням інтересу людства до своїх духовних джерел і традиційної спадщини. У цьому контексті світове співтовариство усе більше уваги звертає на вивчення, збереження та розвиток традиційних свят, обрядів, фольклору.
Вони мають зайняти сьогодні неостаннє місце у формуванні цивілізаційної культури. Її становлення не слід розуміти як прийняття всіма членами міжнародного співтовариства певної загальної системи цінностей, тобто уніфікації культур. Мова, насамперед, йде про ріст взаємозв’язку регіональних і національних культур. Культурні досягнення в тих або інших регіонах в умовах зростаючої глобальної цілісності одержують все більше поширення.
Ми вступаємо в принципово новий етап глобалізації гуманістичних цінностей. Сучасна культура, що поєднує людство, заснована на загальнолюдських цінностях, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному відношенні до життя і навколишнього середовища.
У цій площині важливе місце належить духовним традиціям. Провідною формою їх функціонування є весільна обрядовість. Це один із найстійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової, духовної культури, яскравий показник етнічної ідентичності. У ній простежуються пережитки архаїчних уявлень, соціальних та сімейно-шлюбних відносин, що формувалися в різні історичні епохи.
Весільна обрядовість – один із настійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової та духовної культури, яскравий показник етнічної ідентичності. Це унікальна художньо-обрядова система, яку Т. Рильський порівняв з найвидатнішими пам’ятками і історії людства.
Весільна обрядовість — це цілісний, внутрішньо-організований системний організм, що побутує в етнорегіональному аспекті, та має незмінне структурне ядро, приховане за численними динамічними елементами. Вивчення цього складного ритуального комплексу потребує переосмислення наукових напрацювань попередніх поколінь дослідників і застосування нових методик щодо структурування матеріалу.
Українське весілля – це багатожанрова народна художня творчість (пісенна, музична, театральна, ігрова, танцювальна, усна), що в повній мірі презентує національну традиційну культуру. В ній знайшли відображення різноманітні аспекти життєдіяльності людини побут, господарська діяльність, суспільний лад, боротьба за рідну землю, мораль, світогляд, естетичні та педагогічні погляди, підкреслює Є. Січкарук [36, С. 12].
Культурологи та етнографи зародження сімейних обрядів відносять до первісних часів. Його першоосновою виступала трудова діяльність первісної людини, ритуально-ігрові дійства мисливців, рибалок, та збирачів дарів природи (які мали магічний характер), освоєння людиною навколишнього світу, розвиток самої людини, її соціалізація.
Весільні обряди є продуктом розвитку культури, її синтетичною моделлю і разом з цим активізуючим фактором новацій в культурі. Вони презентують традиційну святково-обрядову культуру від покоління до покоління, зокрема у сфері сімейних та побутових відносин, дозвілля, спілкуванні, трудовій діяльності (Шубраська М) [69].
Весілля – унікальне театрально-обрядове дійство, народна драма, яка відображає потужний художній потенціал, морально-етичні та естетичні ідеалт нашого народу.
Аналіз сутності весілля свідчить про зацікавленість науковців до нього в цілому та його регіональних типів. Зокрема цей аспект викликав наш інтерес до обраної теми «Весілля в духовній культурі українців».
Джерельна база дослідження відображає значний інтерес до неї культурологів, істориків, етнографів, фольклористів.
Так сак сутність весілля як форми культури розглядали В. Борисенко, Ф. Вовк, В. Наулко, О. Правдюк, М. Шубравська, Н. Яринко, М. Сумцов.
Еволюцію українського весілля вивчали Н. Здоровега, Й. Лозинський, В. Горленко, О. Воропай, О. Курочкін.
Весілля як святково-обрядову систему глибоко проаналізували І. Березовський, Н. Гаврилюк, А. Пономарьов, О. Кравець, О. Новійчук.
Сутність духовної культури П.Алексєєва [1], А.Бичкова[3], О.Вінницький [10], Н.Дудар [20], Ю.Курносова [28].
Об’єкт дослідження Весілля як компонент духовної культури.
Предмет духовні чинники українськоо весіллля.
Мета розкрити теоретико-історичні аспекти українського весілля та його духовну основу.
Завдання дослідження
1. Вивчити джерельну базу теми.
2. Розкрити теоретичні аспекти весіллля.
3. Висвітлити еволюцію українського весілля.
4. Розкрити сутність духовної культури.
5. Охарактиризувати духовні чинники українського весілля (в контексті структури весілля).
Практичне значення дослідження матеріали роботи можна використовувати у вивченні регіональних комплексів святково-обрядової культури, українського весілля та курсу “Святково-обрядова культура”.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дипломного дослідження оприлюднено
А) під час проведення П’ятої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Українська культура в добу глобалізаційних трансформацій» (10-11 грудня 2009 р.) на базі кафедри культурології Рівненського державного гуманітарного університету у доповіді на тему «Весільні традиції як компонент регіональної культурно-мистецької практики» – Рівне РДГУ, 2009.
Б) на звітній науково-практичній конференції викладачів і студентів РДГУ, у доповіді на тему «Весільна обрядовісь у дослідженнях В. Борисенко”. – С.
Методи дослідження аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, класифікація, історичний метод,
Структура дипломної роботи складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визнечно його об’єкт, предмет, мету і завдання, практичне значення, апробацію матеріалів.
Перший розділ присвячений розкриттю сутності весілля, його еволюції та ролі духовної культури у формуванні духяк основи українського весілля. У другому розділі – розглядаються структурні елементи обрядовості та їх духовне підґрунтя.
У висновках підведено підсумки роботи. Обсяг основного тексту роботи – 70 сторінок, список використаної джерел включає 72 найменування.

Розділ 1. Теоретичний аналіз весільної обрядовості

1.1 Весілля — провідна форма духовної і традиційної культури
Весілля є важливим елементом духовного життя українського суспільства. Воно охоплює такі його форми як суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності, традиції.
Духовна культура — це досвід життєдіяльності соціальних суб’єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей.
Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, вироблених людством. Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цінності культури, що формуються в умовах нашої української дійсності, мають стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної індивідуальності, складовою гуманістичної творчості її народу.
В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які органічно взаємопов’язані між собою. Але, на думку багатьох культурологів, філософів, інтегруючою функцією духовної культури є людинотворча функція, наголошує Л. Новикова [31, С. 146].
Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури. Надзвичайно важливо також створення умов для всебічної самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного світобачення і світосприйняття. Українське весілля володіє таким потенціалом.
Весілля є провідною формою традиційної культури. Н. Сподарьова трактує її як систему багатогранної життєдільяності народу у відповідності із усталеними нормами (звичаями, традиціями), які передаються з покоління в покоління. В їх межах людина виховується, соціалізується, розвивається як творець цінностей культури та реалізується як суб’єкт соціальної практики.
У цьому процесі важливе місце займають святкові та обрядові форми, в тому числі – родинні, сімейні.
Розглядаючи культуру як специфічний спосіб людської життє-діяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу, міру ставлення людини до себе, суспільства і природи, сферу становлення, соціалізації людини, ми відзначаємо, що весілля синтезувало в собі ці характеристики і стало важливою формою культурно-духовного буття.
Розвиток культури супроводжується виникненням і становленням самостійних систем цінностей. Спочатку вони включені в контекст культури, але потім розвиток приводить до все більш глибокої спеціалізації і, нарешті, до відносної самостійності. Ця теза свідчить, що весільна обрядовість належить до ціннісних пластів духовної культури [11, С. 62]
Весільна обрядовість — форма художнього та естетичного відтворення людиною одного із найважливіших етапів життя — створення сімї, тому цікавим є також процес колективної діяльності навколо індивідуального комплексу обрядодій, пов’язаних із оформленням шлюбу, механізм передачі весільних обрядів, звичаїв, фольклору, традицій від покоління до покоління, відзначає В.Борисенко [].
Традиції – це спосіб передачі та засвоєння культурного досвіду від покоління до покоління. Це загально прийняті явища суспільного та культурного життя , визнані як необхідні для подальшого існування народу чи держави , що забезпечують відтворення в нових поколіннях способи життєдіяльності , мислення ,поведінки . Формами функціонування традицій є свята , звичаї , обряди, трудова діяльність.
Український традиційний весільний обряд розглядається як комплекс ритуалів — сакральних і соціально-юридичних договорів, які своєрідно упорядковують світ людини під час одруження на духовному і матеріальному рівнях.
У багатовікових звичаях, обрядах, традиціях народу — унікальна школа виховання поведінки, етики, праці і дозвілля, школа виховання людини-художника. У них закладений великий смисл життя людини, оновлення народу, продовження життя нації.
Важливим фактором становлення весільної обрядовості була свідомість нації, яка гартувалась у складний історичний період. Основною детермінантою. У становленні весільної обрядовості стало утвердження нових суспільних відносин. Адже цей процес за своєю суттю є насамперед культурологічним процесом. Тому традиції є предметом інтересу як популярних дослідників, так і науковців.
Упродовж другої половини XX століття дослідження весільної обрядовості велись досить активно. Про це свідчать наукові праці І.Березовського Вивчення традиційно-побутової культури народу — важливе завдання етнографічної науки» [3]; В.Борисенко «Сватання обрядові дії» [8]; О.Воропая «Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис»[16], Н.Гаврилюк «Сімейні обряди нашої доби”[17]; Н.Здоровеги «Нариси народної весільної обрядовості на Україні» [23]; О.Курочкіна «Традиційна громада і побут» [28]; “Культура і побут населення України» (за ред. В.Наулко, Л.Артюха) О.Ковальчука «Українське народознавство» [30].
Про те, що «значення народних весільних звичаїв виходить за межі національної культури і українське весілля поряд з такими перлинами світової класики як грецький епос, міфологія, індуські Веди, фінські руни, російські билини — можна віднести до надбань загальнолюдської культури», наголошував О.Правдюк [46].
Що ж таке весілля? Енциклопедія українознавства відповідає «Весілля, в українському народному побуті складна суміш обрядів різних діб, у якій розрізняють елементи родової екзогамічної епохи, впливи грецько -візантійської релігійно-містичного характеру і новіші українські. Основні весільні акти сватання (в якому важливим моментом є згода молодої на шлюб), заручини, прикрашення гільця, печення короваю, запрошення гостей, дівич-вечір, церковне вінчання, весільний поїзд, перейма, розплетення коси у молодої, роздача короваю, переїзд молодої до молодого, «пригощування молодої», «перезва», церковний «вивід», або обрядові зливки. В пізніші часи ритуал був значно спрощений», відзначає О. Курочкін [26, С. 303].
Пояснення терміну «весілля» висвітлює історія. Стародавні літописи оповідають, що у словянських племен існували два моменти весільного обряду. У полян, найкультурнішого слов’янського племені, усе відбувалося «тихо і кротко», після всіх «весільних звичаїв» молодий не ходив по дівчину, а приводив її до свого двору, а на ранок за нею приносили придане.
У древлян одруження відбувалося через «умикання біля води» , тобто на певних місцях біля річки, ставка, криниці, куди дівчата ходили по воду або де збиралися для забав; тут їх хапали, очевидно, після певного порозуміння. У сіверян умикавання відбувалось «на ігрищах між селами». В’ятичі та радимичі викрадали наречених біля води, «святкуючи одруження богині Ладо, які починалися ранньою весною й продовжувалися до середини літа — Івана Купайла. Під час ігор і веселощів чоловіки вибирали собі дружин і «уводили», з їх згоди, у свої домівки. Давній вираз «гуляти весілля» зберігся донині» (В. Борисенко) [6, С. 140].
Духовну та змістову основу українського весілля складають традиції – механізми передачі суспільного та культурного досвіду традиції шанування батьків, рідні, хліба, праці. Традиції відображають міжпоколінну інтеграцію, передачу життєвого, духовного та культурного досвіду від покоління до покоління. Крім цього, побутують й інші традиції
А) використання символів рушників, зерна, вогню, гільця, вінків, квітів, води;
Б) традиція весільних чинів свати, дружби, старости, дружки, почот, перезви, свахи, дружина складають головні дійові особи весільної обрядовості — з боку молодого та з боку молодої. Головними фігурами, зрозуміло, є наречені, а вже навколо них здійснюються обрядові дії.
В) художні традиції виражається в широкому використанні весільного фольклору пісень усної народної творчості, танців, музики. Вони складають багату спадщину художньої культури, в якій синкретизувалась пісенна, музична, хореографічна, поетична, театральна, декоративне — ужиткова народна творчість, а також ігрове мистецтво;.
Г) духовно-релігійна традиція, яка виражається в обрядовості благословіння, вінчання, використання ікон, свічок тощо.
Всі ці традиції і вміщають та підкреслюють духовне підґрунтя весілля. Вони підкреслюють, що весільна творчість виступає продуктом духовного перетворення дійсності людьми, досягнутого рівня в оволодінні силами зовнішньої і власної природи.
Традиційне українське весілля має порівняно з іншими видами духовної культури має чи не найбільше варіантів, причому відмінності в обрядових діях існують не лише в різних районах, а й у межах однієї місцевості. Природно, що розвиток різноманітних (норм, варіантів весілля обумовлений неоднаковими історичними, соціально-економічними, географічними умовами різних районів України, міжетнічними контактами і взаємозбагаченням культур сусідніх народів, чинниками конфесіонального характеру (православ’я, католицизм, унія). В реальній практиці в різних етнографічних зонах сформувалися регіональні типи весілля з рядом локальних підтипів.
Для визначення типологічних особливостей весілля вибрані ознаки, що дозволяють побачити в ньому не тільки .місцеві особливості, а її стадіальні відмінності, пов’язані з розпитком обряду. До таких ознак в першу чергу належать добродії санкціонуючого характеру, дислокація їх у місці проведення, пережиткові елементи матри- і патрилокального розселення сім’ї, про що й говориться в працях В. Борисенко [].
Регіональні відмінності також простежуються в комплексі звичаїв, народних вірувань, уявлень про забезпечення щасливого шлюбу молодят, у формі весільних атрибутів, обрядового хліба, у весільній термінології, способах вручення подарунків та ін.
На основі вивчення широкого кола джерел, описів традиційного обряду кінця XIX — початку XX ст. за сукупністю ознак виділяємо кілька типів українського традиційного весілля центральний (в який входять подільський і слобожанський під варіанти), поліський, карпатський і південний. Кожен з названих типів має ряд локальних підтипів.
Поліський тип поширений у Північно-Західному регіоні України, для якого характерне збереження поліських архаїчних пережитків та всього комплексу традицій. Окреслення типів традиційного весілля в основному збігається з етнографічними зонами України кінця XIX — початку XX ст., визначеними па підставі вивчення особливостей традиційно-побутової культури. Загальна композиція досліджуваних локальних варіантів будується за єдиною схемою сватання, дівич-вечір, посад молодих, виряджання молодої до свекрухи, обряди в домі молодого, наголошує І. Маркова.
Отже, українське весілля є етнокультурним феноменом духовної практики людини та складовою народної культури, яке зберігає системно пов`язані між собою всі три ціннісні джерела — доетнічні (архетипні), етнічні й національні, яскраво розкриваючи дух нації, гуманістичні, педагогічні та художні цінності, народну мораль, звичаєве право.
Під час весільного дійства відбувається своєрідний процес передачі етнокультурної інформації між поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу і трансформацію традицій в сучасний цивілізаційний простір.

1.2 Еволюція весільної обрядовості українського народу в системі наукових досліджень
Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал – феноменом народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів.
Весільна обрядовість в Україні має багатовікову історію. Вперше про них дізнаємося у “Повісті минулих літ” Нестора. В своїй етнографічній праці він описав життя, побут та обряди східнословянських племен (які населяли територію нинішньої України). Говорячи про звичаї полян, древлян, радимичів та інших слов’янських племен, літописець зауважує, що поляни «брачньїй обьічай имяху не хожаше зять по не-вісту, но приводяху вечерь, а завьтра приношаху по ней что вдадуче». Про древлян він говорить, що «брака у нихь не бьіваше, но умьїкиваху у водьі дівиця» .
У літописах дуже мало або й зовсім не знаходимо матеріалів про весільну звичаєвість простого народу. Але, фіксуючи різні політичні події, життя і справи князів, літописці в окремих місцях згадують про весільну звичаєвість, якої дотримувалися князі. І та староруська весільна звичаєвість дуже часто нагадує весільну народну обрядовість XIX — початку XX ст. У літописах говориться про звичай брати собі жінок з попереднім передвесільним договором. Літописи згадують про відзначення одруження великим урочистим прийомом численних гостей, де пили багато різних напоїв і співали пісень. Весільне застілля древніх слов’ян подає також «Слово о полку Ігоревім».
Літописи подають спеціальну весільну термінологію, яка збереглася до наших днів в українській, російській, білоруській мовах у назвах весільних чинів та окремих обрядів. Крім літописів, про весільну звичаєвість XI—XV ст. знаходимо матеріали в староруському письменстві, церковній літературі— проповідях, поученіях, житіях святих, у творах письменників-богословів. Зустрічаються згадки і про весільну обрядовість, яку народ відзначав «с плясанием и гудением и плесканием».
Розвиток весільних обрядів тривав і в період Київської Русі. На нього в значній мірі вплинуло християнство, яке запровадило обряд вінчання, удосконалась структура весілля. Вже існував інтервал у часі між договором про весілля і самим весіллям, а це збігається з весільною звичаєвістю пізніших часів — традиціями сватання, старостів і власне весіллям
Вивчення історичних пам’яток дає підстави висловити припущення, що на Русі існували громадянські закони, гарантовані усталеними звичаєвими традиціями, народмим правом, весільна обрядовість за окремими своїми обрядами і традиціями була близькою до весільних обрядів, що збереглися і виконувались у XIX і навіть XX ст.
У XIV—XV ст. в своєрідних суспільно-економічних і політичних умовах на південно-західних древньоруських землях відбувається формування української народності. Про пам’ятки, які подають згадки про весільну обрядовість XV—XVI ст., збереглося дуже мало відомостей в українській історіографії. Варта уваги в цьому контексті книга Яна Ласіцького «De Russorum…..», яка вийшла друком у Вільно в 1582 р. латинською мовою. В ній поряд з цікавими етнографічними фактами про матеріальну і духовну культуру, заняття селян знаходимо опис українського весілля, ймовірно з Волині.
Автор детально описує обряд висватування дівчини старостами, які кілька разів відвідують її дім, подає обрядовий звичай викрадення дівчат, підкреслює, що молодим не можна жити разом, доки не відбудеться загальна урочистість — весілля. Про церковний шлюб автор розповідає, що він відбувався десь близько одинадцятої години ночі, до храму молодих вели в супроводі сопілкаріви [35, С. 123] що і показує у своїй праці Й. Лозинський.
Відомості про українське весілля, подані Яном Ласіцьким, поки що є найдавніші.
Про джерела, які стосуються весільної обрядовості XVII ст., М. Сумцов говорив «…исследователь украинского свадєбного ритуала напрасно будет пересматривать обтемистьіе сочинения киевских ученьїх XVII ст., отьіскивая в Них документальньїе указания на малорусскую свадебную обрядность. Он найдет в них лишь сухие наставления о святости брака, о супружеской верности и т. п.» [51; с.185].
З цією думкою не можна повністю погодитися. У документах XV—XVII ст. мало матеріалів, що висвітлюють весільну генеалогію. Проте навіть у суворих церковних поученіях можна відшукати відомості про весільну звичаєвість народу.
Багато матеріалів про народну весільну звичаєвість XVII ст. знаходимо у «Перспективі» К. Саковича і «Ліфосі». Обидва твори мають полемічний
характер. К. Сакович у «Перспективі» всіляко нападає на прийоми богослужіння та обрядовість православної церкви, а автор «Ліфоса» спростовує закиди К. Саковича, захищає, вмотивовує вчення православія. Фактично автори обох полемічних творів, захищаючи обрядовість чи то католицької, чи то православної церкви, порушують питання народної обрядовості й звичаєвості взагалі і весільної зокрема.
З розділів про весільну обрядовість «Ліфоса» і «Перспективи» дізнаємося не тільки про недосконалість церковного шлюбного обряду, про незначний вплив православної церкви на народне весілля в кінці XVI і на початку XVII ст., а й про звичаї і традиції народного весілля.
Багатий матеріал про весільну обрядовість сватання, заручин, весільний поїзд XVI—XVIII ст. дають судові актові книги, а також книги земські, міські (гродські) і магістратські Київського, Волинського, Подільського воєводств.
Для висвітлення історії побуту і соціальних відносин на Україні у XVI—XVIII ст. чимало зробив О.Левицький (1848—1924), незмінний діловод Київської комісії для перегляду давніх актів.
У радянський час заслуги вченого були високо оцінені, і йому присуджено звання академіка. Вся наукова діяльність О. І. Левицького спрямовувалась на висвітлення народного життя XVI-XVIII ст. Переважна більшість праць (а він їх написав 204) присвячена дослідженню народних звичаїв, зокрема весільної обрядовості. О. І. Левицький послідовно виступав як популяризатор народної безрелігійної весільної обрядовості, а церковний шлюб вважав привнесеним, чужим для обрядовості народного весілля. Свої думки він підтверджував численними архівними документами.[23;с.16]
Про давню весільну обрядовість знаходимо відомості також в українському літописанні. Досить цікаві матеріали містить Густинський літопис . Так, у розділі «О идолах» автор, Говорячи про вірування древніх слов’ян, називає божества, яким поклонялися слов’яни в давнину і яких, за його словами, «и до ньшь по нікакихг, странахь величають».
Деякі, щоправда, незначні описи весільних традицій з кінця XVI — початку XVII ст. знаходимо в українській полемічній літературі. У пристрасних публіцистичних творах І. Вишенського, в яких засуджуються гноблення і свавілля представників багатої феодальної, а також церковної верхівки, зустрічаються окремі згадки про весільні традиції «Да проклятьі будут владики, архиманд-ритьі и игумени, которьіе монастьіре позапустевали и фолварки собе з мест святьіх починили… на местох свя-тмх лежачи, гроши збирают; с тих доходов… девкам своим вено готуіот… барви справуют…».
Історію весільних обрядів українців описав у 1777 р. Г. Калиновський у праці «Описание свадебных украинских простонародних обрядов…», яка поклала початок весільній етнографії. В ній автор відзначає, що весільна обрядовість українців зародилась на основі східнослов’янської [24].
Автор звертає увагу на речі, здавалося б, другорядні, що свідчить про його неабияку спостережливість. Так, Г. Калиновський подає досить вичерпні відомості про весільні страви, описує дуже древню традицію спочатку їсти, а потім пити різні напої. Ця традиція збереглась у гірських місцевостях західних областей України до кінця XIX ст.
Цікаві і спостереження Г. Калиновського про погляди народу на весілля як на громадський акт освячення нової сім’ї.
Однак не можна погодитися з твердженням автора про те, що до весілля «песен никаких не поют». Цю думку спростовують перші збірники пісень початку XIX ст., які подають зразки дуже різноманітного і багатого пісенного репертуару передвесільного циклу (пісні, які співали на заручинах, сватанні, печоглядинах і т. ін.). Г. Калиновський, до речі, не наводить жодної весільної пісні, що значно зменшує вартість етнографічного опису. Про відзначав Й.Лозинський.
У XVIII ст., крім архівних матеріалів і згадуваної роботи Г. Калиновського, відомості про весільну обрядовість знаходимо ще в так званій анкеті-програмі для опису України Ф. Туманського. В пункті 49-му, де говориться про вивчення сімейних обрядів, зокрема весільних.
Цікаві факти про весільну обрядовість публікуються в топографічних описах різних намісництв України, опублікованих у кінці XVIII ст. за ініціативою топографічного комітету в Москві.
Найбільш цінна для етнографів є робота А. Шафонького «Черниговского наместничества топографическое описание…». Подаючи цінні матеріали про життя і побут народу, автор описує вечорниці, забави молоді та весільні традиції. А. Шафонський говорить про поетичну традицію українців супроводжувати весілля піснями та музикою. Збереглась досить цікава пам’ятка кінця XVIII ст. Маємо на увазі віновий лист, або, як його називали, «веновной реєстр» приданого нареченої (1786р.).
Систематичні записи весільної обрядовості почали з’являтися у XIX ст. Малознаним описом української весільної обрядовості початку XIX ст. є опис весілля, зроблений І. Фогорошієм (1786—1834), який опрацював етнографічні матеріали із Закарпатської України (відомий як Іван Бережанин).
Описане І. Фогорошієм весілля відноситься до кінця XVIII — початку XIX ст. Дослідник подає цікаві відомості про пережитки древніх шлюбних звичаїв, зокрема заручення в дитинстві, а також про окремі весільні дійства. Це опис оглядин, заручин, приготування весільної корогви в домі молодого, плетіння вінків у домі молодої, весільний поїзд молодого до молодої, що викликає в уяві похід військової дружини із закличними звуками мисливського рогу чи труби, з пострілами із пістолів, а обряди входу до хати молодої нагадують військову облогу. І. Фогорошій подає лише одну пісню при плетенні вінків, де відчутна вже християнізація весільної обрядовості.
Найчастіше записи весілля робили фольклористи, і весільні матеріали, переважно весільні пісні, фрагментарно вміщувались у численних фольклорних збірниках.
Серед них найбільшу цінність становлять матеріали збірника М. С. Максимовича, де поряд з піснями історичного змісту є розділ, в якому зібрано жіночі пісні. До цього розділу разом з веснянками, обжинковими піснями автор відніс обрядові весільні пісні[24;с.19] відзначив Здоровега.
У 30—40 роках XIX ст. з’являються спеціальні дослідження весільної обрядовості. Серед них заслуговує на увагу робота Й. Лозинського (1807—1889) «Кизкоіе хуезіїе», яка вийшла друком латинським шрифтом, так званим абеЦадлом, у Перемишлі 1835 р. Дослідження И. Лозинськото було фактично першою спробою синтезованого аналізу весільної обрядовості, хоч і локального регіону. Автор в основному розглядає обрядовість Підгір’я (Львівщина), околиць Перемишля і південно-західної території теперішньої Волинської області.
І. Франко в своїй роботі «Огляд праць над етнографією Галичини; ХІХ ст.» підкреслював, що велике зацікавлення польського духівництва народними віруваннями та звичаями пояснювалось прагненням боротися з ними. Крім цього основного чинника, зацікавлення етнографією місцевою інтелігенцією активізувалось, на думку І. Франка, зростанням духовних запитів та інтересу до пізнання краю, народу.
Досліджуючи весілля, Й. Лозинський прийшов до висновку, що, незважаючи на деякі локальні відміни, весільні обряди і пісні в основному «тим самим способом відправляють».[36;с.160]
У 40—60-ті роки XIX ст. етнографічна наука інтенсивно розвивалась у Росії і на Україні. Матеріали про весільну обрядовість публікувалися в «Губернских ведомостях», літературних альманахах, журналах та вісниках1. Відзначаються вони переважно емпіричним характером досліджень.
Для пояснення питання про походження весільної обрядовості, зокрема певних її дійств, дає багато цікавого робота І. Срезневського «Святилища и обрядьі язьіческого богослужения древних славян по свидетельствам современньїм и преданьям».
Велику увагу правовим весільним звичаям і обрядовості приділив А.Терещенко у чотиритомному виданні «Бьіт русского народа». В своїй книзі автор висвітлює питання історії весільної обрядовості, подає цікаві описи російського, українського, білоруського народного весілля, що є яскравим свідченням єдності духовної культури трьох братніх народів.
Серед етнографічних матеріалів особливу увагу привертають дослідження про окремі села, містечка України, де розкривається, зокрема, питання весільних звичаїв. З періодичних видань цього часу слід назвати журнал «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861 —1862 рр. На його сторінках вміщувались художні твори, у яких переважно описувалось життя і побут українського народу, друкувалось чимало матеріалів про весільну обрядовість .
Окремі дослідники спеціально займаються питанням народної духовної культури. Серед них слід назвати М. Костомарова, Я. Головацького, П. Куліша, О. Потебню. Для 40—60-х років XIX ст. характерні досить яскраво виражені дві тенденції, дві концепції в етнографії — ліберально-буржуазна і революційно-демократична. І якщо роботи вищеназваних авторів написані з ліберально-буржуазних позицій, то перші засади революційно-демократичного погляду на зображення і висвітлення побуту на Україні проступають у діяльності і творчості Т. Г. Шевченка, який не тільки підніс до світового рівня красу поетичного слова і мови українського народу, а й своїми творами довів своєрідність його культури взагалі — матеріальної і духовної. Він вперше звернувся до всесторонньо зображення побуту народу, передаючи його чи то мовою пензля (альбом «Живописная Украйна»), чи то мовою образного слова в поетичних і прозових творах. І у минулому, і в сучасному житті Т. Г. Шевченко бачив соціальну нерівність і несправедливість. Із явищ духовної культури він зупинявся на тих, в яких найбільш яскраво виступали соціальні елементи.
Надзвичайно цінні відомості, великий фактаж про весільну обрядовість містять публікації Російського географічного товариства. У 1869 р. за ініціативою передових учених цього товариства була організована етнографічна експедиція на Україну під керівництвом П. П. Чубинського, результатом якої стало видання її праць у семи томах.
Четвертий том присвячений виключно сімейній обрядовості 3. Записи її робилися більше як у двадцяти місцевостях. П. П. Чубинський подав весільну обрядовість у зведеному варіанті, що було фактично літературною обробкою зібраних матеріалів, і, крім цього, помістив записи весільної обрядовості від інформаторів з Волинської, Подільської, Київської, Харківської губерній. Особливу вартість мають записи, подані з окремих територій, а не зведений варіант сорока двох весіль, що відзначається, може, більше сценарним, аніж науковим характером [22;с.16] це бездогано описав у своїй праці Здоровега.
У 80-х роках XIX ст. побут українського народу висвітлюється на сторінках журналу «Киевская старина», який виходив у Києві з 1882 по 1906 р. У журналі з’являються публікації з різних міст і сіл із суттєвими уточненнями і подробицями весільної обрядовості, що давали великий матеріал для аналогій та узагальнень.
У цей період виходять у світ праці М. Сумцова, Б. Грінченка Охримовича та ін., в аналізується розвиток й історія української обрядовості. Дослідження визначного фольклориста, літературознавця М.Сумцова з питань весільної звичаєвості відзначаються високим рівнем наукових узагальнень, досить сміливими висновками щодо історії дохристиянської релігії і вірувань древніх слов’ян. Але, пишучи свої праці під впливом реакційних шкіл модних у 90-х роках XIX ст., М. Сумцов допустився помилок у поясненні і висвітленні весільної української обрядовості. В результаті надмірного захоплення порівняннями української обрядовості з обрядовістю інших, народів, зокрема з античною весільною обрядовістю, Сумцов не зумів повністю розкрити спеціфічних своєрідних рис українського народного весілля[51;с.187].
У 70—80-ті роки починає свою етнографічну діяльність видатний представник резолюційно-демократичного напряму І. Я. Франко. Його роботи з питань етнографії засвідчують, що вчений розумів її завдання набагато ширше і глибше, ніж його попередники і сучасники. Зацікавлення народним побутом як селян, так і робітників проявилось у І. Я. Франка дуже рано, а збирацьку роботу він здійснював упродовж всього життя, об’єднуючи навколо себе дослідників побуту і поетичної творчості народу.
Надзвичайно високо оцінював І. Франко весільну обрядовість та’ весільні пісні, вважаючи їх цінним соціологічним, етнологічним і «язиковим» матеріалом.
Про зацікавлення І.Франка весільною обрядовістю свідчать також спогади сучасників. Так, М.Добжанський, один з близьких сусідів родини Франків, згадував, що І. Франко, «живучи в Нагуєвичах, часто ходив на весілля і записував пісні» .
В історичному аспекті розглядав весільну обрядовість В. Охримович. Він перший в українській етнографічній науці звернувся до висвітлення питання еволюції сім’ї, починаючи з матріархату, і зупинився на сучасних для нього формах сім’ї, базуючи свої дослідження на описах обрядовості українського весілля.
Серед численних часописів кінця XIX — початку XX ст. вирізняються «Етнографічний збірник» (1896— 1929) і «Матеріали до українсько-руської етнології» (1899—1929). На сторінках цих видань досить часто висвітлюються питання української весільної обрядовості. Так, XIX—XX том «Матеріалів до українсько-руської етнології» був майже повністю присвячений цій обрядовості.[23;с.26]
Українське весілля багато разів описувалося, інтерпретувалося українськими та російськими фольклористами, істориками, етнографами, а то й просто любителями . Великою мірою воно стало предметом досліджень польських етнографів і фольклористів.
Можна твердити, що в основному вже на початку XX ст. фактологічна сторона української весільної обрядовості була достатньо висвітлена в етнографічній літературі. Проте автори записів весілля в минулому часто ставали на хибні позиції різних напрямів, течій і шкіл буржуазної етнографії XIX—початку XX ст. і весільні дійства нерідко пояснювали надприродними силами або тенденційно намагалися трактувати окремі весільні обряди і звичаї з позицій християнської церкви.
Про весільну обрядовість в Україні в радянський час знаходимо матеріали в періодичній пресі, на сторінках журналів «Життя й революція», «Червоний шлях», «Молодий більшовик» та ін. Питання традиційної весільної обрядовості і становлення нової висвітлювалось також на сторінках наукових збірників і журналів, зокрема таких, як «Вісник Одеської комісії краєзнавства», «Етнографічний вісник», «Записки етнографічного товариства», журнал «Побут» тощо.
Матеріали про весільну обрядовість пізнішого часу друкувались на сторінках журналів «Народна творчість та етнографія», «Советская зтнография», в «Наукових записках Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР» та інших виданнях.
Весільна звичаєвість і обрядовість висвітлюється також в окремих роботах дослідників побутових традицій, звичаїв та обрядів українського народу. З-поміж багатьох праць окреме місце займає монографія О. Кравець «Сімейний побут і звичаї українського народу», в якій відображено сімейну і весільну звичаєвість на Україні в XIX—XX ст., а також розглядається становлення радянської весільної обрядовості. Виклад матеріалу, щоправда, дещо стислий, та автор і не ставила перед собою завдання дати вичерпний аналіз весільної обрядовості. Проте слід підкреслити, що це перша праця, в якій досить широко висвітлено окремі питання весільної обрядовості українського народу, зроблено конкретні висновки щодо певних аспектів весільних обрядів [34;с.160].
Обрядовість традиційного весілля великою мірою стала предметом вивчення багатьох дослідників. Однак висвітлення весільної обрядовості в радянський час обмежувалось територіальними рамками або описувались тільки певні обряди весільного циклу. Ми ж намагались реконструювати в цілому цикл весільної обрядовості та звичаєвості, акцентуючи насамперед увагу на питаннях, які були недостатньо досліджені попередніми авторами.
Спливали роки, мінялись суспільні формації, а весільна обрядовість і звичаєвість по всій території України в основному обрядовому циклі не змінювалась. До такого висновку приходили в своїх узагальненнях прогресивні дослідники культури українського народу в минулому.
Головним фактором, що спричинився до появи весільної обрядовості, була її суто соціальна функція. Бо, як говорив А.Луначарський, якщо людина народиться, або вмре, або одружиться і при цьому не буде виконано певних обрядів, то ніхто з громади не знатиме про це, ці події так і залишаються не зареєстрованими. Це буде незаконне народження, шлюб або похорони…
Обрядами відзначали важливі події в житті людей, зокрема шлюбні
обряди освячували нове подружжя, підкреслювали, що саме ту жінку треба вважати дружиною, а не іншу, саме цього члена племені, а не іншого. Тобто обряди були неписаними юридичними законами, звичаєвим правом, дотримуватись якого повинні були всі члени роду.
З покоління в покоління, з роду в рід передавався обряд, бо, щоб залишився він у пам’яті громади, його намагалися виконувати за існуючими традиціями — «так треба», «так годиться», «так робили батьки, діди». І так було з роду в рід, з віку до віку. Тут слід нагадати, щостатичними залишаються окремі схеми обрядових актів, переважно сама схема весільного циклу, в цілому ж весільна обрядовість — це суспільний продукт, синтез родинних і суспільних відносин на протязі тисячоліть.
Весільна обрядовість, яка супроводжує народження сім’ї, як і сама сім’я, є історичною категорією які проносять духовність у майбутннє. У зв’язку з економічним прогресом суспільства зазнають змін сім’я і форми шлюбу, тому весільна обрядовість, фіксуючи ці зміни, змінюється та збагачується. Цей процес проаналізовано у дослідженнях культурологів, соціологів, етнографів, фольклористів.
Весільна обрядовість відображає звичаї первіснообщинного ладу на стадії матріархату з чітко виявленими ознаками материнського права. Це проявляється в тому, що переважна більшість пісень звернена до матері і прославляє її. Від матері і від брата, згідно з обрядовістю, залежить доля молодої. Усіма справами на весіллі керує мати, вона випроводжає дітей запрошувати на весілля, вона завжди на порозі зустрічає їх, приймає всі почесті від нареченого та його роду.
Роль батька в весільній обрядовості досить незначна. У записах весіль
XIX ст. подекуди зустрічаються обряди, де батько вже разом з матір’ю бере участь в обряді посаду, благословенні, але це вже ввійшло в побут за аналогією до дій матері.
Весільна обрядовість зберегла пережитки родового ладу. Весілля — це суспільний акт, і до нього причетна вся родина, особливо при обряді «приносин», печенні короваю, плетенні вінків, посаді, «перепої» тощо.
В українській весільній обрядовості знайшла своє відображення епоха раннього феодалізму, все весілля відбувається у княжій обстановці, головні дійові особи — наречені — виступають уролі князя і княгині з численною свитою бояр, дружини молодого. Під час весілля оспівуються багаті палаци, дороге вбрання, срібні та золоті кубки для напоїв, молодецькі лови.
Певний відбиток у весільній обрядовості знайшла героїчна епоха українського народу в добу визвольної боротьби проти іноземних загарбників — козаччина. Запорожці, козаки, хорунжі є дійовими особами весільної драми на Поліссі, Лемківщині, Гуцульщині.
Історичні процеси еволюції сім’ї і форм шлюбу позначились на весільній обрядовості і як пам’ять про пережитки обрядових форм шлюбу збереглись у весільній обрядовості різних народів, зокрема в народному українському весіллі. Український традиційний весільний обряд виник на основі давньоруського, хоча має деякі, в тому числі значні, локальні відмінності (напр., весільна обрядність у гуцулів на Закарпатті).
Українські весілля повсюдно зберігали певні елементи архаїки (в тому числі і дохристиянської), являючи собою театралізовані дійства, супроводжувані безліччю обрядів, ритуалів, народних пісень тощо. При всій різноманітності весільних обрядів в Україні в них чітко виділяються такі складові частини сватання, заручини, прикрашання гільця і випікання короваю, власне, весілля.
Таким чином, історично сформовані звичаї та обряди українського народу є цінною культурною спадщиною, важливим джерелом для вивчення життя і побуту різних етнічних груп українців.
Весільна обрядовість і звичаєвість українців дають широке уявлення про різноманітні аспекти їх життєдіяльності, моральні, етичні, естетичні погляди, світогляд, ментальність, різноманітні аспекти побуту, господарювання та художню творчість.
Весільний обряд і на сучасному етані розвитку українського суспільства викопує важливі соціально-виховні функції гуманістичну, пізнавальну, виховну, естетичну, інформаційну, організаційну, трансляційну тощо.

1.3 Духовна культура як основа українського весілля
Феномен духовного є провідним у філософії культури, оскільки розкриває якісні параметри, своєрідність та універсальність буття людини та систему її життєдіяльності. У наукових дослідженнях, присвячених аналізу духовної сфери та її складових (у структурному та змістовому плані), духовне фігурує у предикативній формі, тобто, увага акцентується на духовному виробництві, духовному спілкуванні, духовних потребах, духовних явищах і процесах. Основою українського весілля виступає духовна культура, яка висвітлюється в аналізі різноманітних компонентів і форм існування духовного [1. С. 214] як зазначив Алекссеев.
Існує багато визначень «духовної культури» у науковій літературі. Перш ніж показати роль духовної культури в весільній обрядовості слід висвітлити сутність цього поняття.
Духовне — це не «регіон» людської діяльності, а одне із важливих та універсальних її визначень. Дух, духовність, духовний світ постають не просто у вигляді явищ особистого чи суспільного життя, а перш за все як зміст різноманітних реалій чи подій людського буття. Духовне в своєму первісному філософсько-світоглядному значенні покликане виразити деяку сутність чи дійсність, не рівнозначну навколишньому та об’єктивно сприйнятому світові. Тому про духовне можна говорити у розумінні понять „душа», „божество» (християнське розуміння духа) або у вигляді платонівського „царства ідей».
Шлях до безпосереднього контакту з духовним пролягає або через внутрішнє відчуття людини (через душу), або через філософсько-світоглядні обґрунтування, що створюють грунт для теоретичного осягнення духовного. Спроби визначити духовне по аналогії з іншими явищами навколишнього світу натикалась на певні труднощі. І це закономірно, тому що духовне — це не один елемент дійсності, а суттєва складова людського способу буття людини у світі.
Важливим смисловим відтінком поняття «духовне», яке воно набувало у вітчизняній культурній традиції, стало розуміння його як свого роду ідеал духовного розвитку людини. Тобто, в нього було внесено етичні норми, покликані виразити моральну культуру особистості. Провідним засобом функціонування та фомування духовного є діяльність людини. В ній вона отримує здатність відноситись універсально до світу, тому що діяльність є процес, який може відбуватись за міркою будь-якого природного процесу.
Відповідно, діяльність людини може бути пояснена як універсальна, загальна форма всіх природних процесів, тому саме відношення діяльності до інших об’єктивних процесів є онтологічною основою та аналогом ідеального .У системі сімейної обрядовості весілля є найбільш складною і давньою обрядовою дією , знаменує утворення сімї. Чимало його компонентів сягають глибокої давнини, але завдяки своєму гуманістичному змісту вони зберігалися впродовж віків, передавались як безцінний скарб духовної культури.
Коли мова йде про загальні форми людської діяльності як еквівалента та репрезентанта ідеального, то не виникає сумніву в приналежності ідеального лише людині та способу її буття. Так відбувається доти, поки не доводиться, що діяльності є характерною виключно для людини. Але сам по собі спосіб людського буття передбачає існування людини у світі в тому числі — природному. При чому останній — це не просто природне середовище, сукупність природних предметів та процесів, у які занурена людина. Природа виступає світом, формуючим види діяльності людини (працю), а також у вигляді об’єктивних природних умов та кордонів цієї діяльності. Саме їх недосяжність задає конфігурацію діяльності, формує її види,
Особливість буття людини якраз полягає в тому, що в ній зосереджені способи подолання кордонів, щоб відкрити нові можливості бути у світі Тому історія людства може бути представлена як ланцюг відкриття таких можливостей, і відповідно — шлях до вищих рівнів буття.
В діяльному бутті людина має справу зі світом не опосередковано, а переважно діє із розмаїттям предметних форм світу. В процесі діяльності людина освоює світ як предметну реальність і тому важливим визначенням дійсності для неї є предметність як результат її пізнавальної та перетворюючої діяльності Діяльність стала провідним універсальним засобом створення культурних цінностей матеріальних і духовних.
Цей поділ, як вважають дослідники, умовний. Тому що цінності матеріальної культури містять в собі елементи духовного (житло, одяг, речі домашнього вжитку) це обереги, засоби художнього оформлення, Систему духовної культури складають наука, освіта, звичаї, обряди, свята, традиції, вірування, народна художня творчість.
У весіллі система духовні еементи відображаюються в у трьох циклах передвесільному, весільному та післявесільний. У свою чергу кожен складається з низки обрядів які мають духовне підгрунття. Передвесільна обрядовість включає сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю, та дівоч-вечір. Власне весілля складається із запросин, обдарування, посаду молодих , розплітання коси, розподілу короваю, перезви та рядження. Післявесільний цикл присвячується вшануванню батьків молодими, прилучення невістки до родини чоловіка. Це обряд хлібин, свашин та гостин.
Культура є реальною формою життєдіяльності людини, яка утримує її в існуванні, притаманному суті людини. У культурній реальності людину неможливо відділити від світу. Через посередництво культурних форм людина володіє ним. В культурі поєднані два пласти існування людини особисті форми життя, що безпосередньо включені у життєдіяльність та набуті попереднім поколіннями. Культурна форма життєдіяльності забезпечує людині суверенність особистісного буття, В.Межуєв з цього приводу підкреслює, що людину ніхто не створював, вона сама себе зробила такою, якою є, сама себе визначила як суб’єкта культурного процесу.
В процесі культурного вибору людини особливе місце займає духовний розвиток, відповідно проблема духа — це проблема самостійності людини в реальному існуванні, проблема пошуку себе у формах життєвого процесу. Дух є те, що зв’язує окремого індивіда, суб’єкта психічної діяльності, особистість людини з усім людським родом в усьому розгортанні його культурного та історичного буття.
Духовність придає смисл життю окремої людини. В ній вона шукає відповіді на питання навіщо живе, що є добро і зло, яке її призначення на землі. Якщо головним у розумінні індивідуального Духа (а саме він є принципом буття людини) зробити особливий вид знань, особливий спосіб існування. Який може дати лише він, то тоді основним визначенням духовності у нас виступає особиста незалежність від усього органічного (тілесного) і неорганічного (звичайного), свобода від тиску всього, що відноситься до «життя», в тому числі і від душевних структур (пристрасть, захоплення). Це і є справжня внутрішня духовна свобода, тобто, свобода саме Духа, а не душі і тіла.
Духовний розвиток — це перетворення можливих граней буття в реальні перетворюючі начала життєдіяльності, Пошук себе через культуру характеризує рух людини до зайнятості свого місця у світі. А.Ільїн підкреслював, що ні тіло, ні душа людини не вільні, вони пов’язані законами часу і природи. І лише духові людини доступна свобода. Він має дар — вивести себе внутрішньо з будь-якого життєвого змісту, протиставити його собі.
Духовне буття, таким чином, починається та існує там, де починається звільнення людини від будь-якого поглинання, від окупації власної самостійності. Свобода тому і є модальне, а не предметно-змістове визначення духовного буття людини, вона є силою, енергією пориву у прагненні до кращого і вищого. Дух є любов до якості і воля до досконалості в усіх галузях життя. Тому духовне буття визначається та описується лише у його значенні для нас.
Як спосіб, як образ буття в цілому, духовність відкриває людині доступ до любові, совісті та почуття обов’язку, до права, до мистецтв і художньої краси, до науки, молитви, релігії. Лише вона дає можливість людині зрозуміти що є справжнє та найцінніше в житті, дати те, чим варто жити.
Духовність суб’єкта, індивідуальний дух являє собою відповідне прийняття і слідування вищим зразкам сукупної людської культури, переживання моральних норм співжиття як внутрішнього категоричного імперативу, засвоєння вищих цінностей родового буття як власних. Можна сказати, що людина духовна в тій мірі, в якій об’єктивний та абсолютний дух стали його суб’єктивним (індивідуальним) духом. І саме тому у найвищій мірі духовність виказує себе і стає способом життя людини, коли вона вступає в особисті відносини з вищими силами буття висвітлив Вінницький.
Індивідуальний дух людини постає у різноманітних обліках, що розкривають не лише різноманітні сторони, але і рівні людської реальності. Можна говорити про такі обліки суб’єктивного духу, як особистісне, індивідуальне та універсальне. Вони виступають і ступенями становлення духовного світу людини, і мірою засвоєння та прийняття нею духовного досвіду людства, мірилом духовності в цілому. Іншими словами, становлення людини суб’єктом власної життєдіяльності є основою становлення індивідуального духу,
Духовність в людині не яка-небудь відокремлена сфера, над психологічне життя, вона являє собою суть основного життя, Тому в людині все є особистісне, неповторне та абсолютно одиничне. Таємниця людини як особистості полягає в здатності рефлектувати саму себе, підніматися над собою.
В цьому контексті слід підняти проблему етнічної та національної культури, у якій синтезувались різноманітні аспекти життєдіяльності етносу специфіка трудової діяльності, географічне середовище, особливості психології населення, побуту, традиції, релігійні вірування, фольклор. Ми розглядаємо весільну обрядовість тому що вона сповнена духовністю. Гегель, розглядаючи націю, називав її «духом народу». Відповідно, культурна спадщина нації виражається «у народному дусі», «національному характері» з цього можна визначити що весільні традиції є національним надбанням.
Аналіз культурної реальності як основи духовного розвитку людини передбачає розгляд форм, в яких і через них існування людини набуває характеру самовизначення, а дійсність — властивості світопорядку. У формах культурної реальності оточуюча людину дійсність наділяється універсальним значенням, ці форми отримують статус загальнолюдських, ототожнюючись із способом буття людини взагалі. Це своєрідний культурний ефір, в межах конкретної культурної реальності у якій здійснюється життєдіяльність людини.
Важливим компонентом духовності виступає здоровий глузд. Це перш за все конкретна організація життєдіяльності людини, в основі якої лежить образ „нормальної людини». Все, що здійснюється в рамках здорового глузду — вірне та передбачене, тобто є галуззю гарантованого буття. Здоровий глузд — це така духовна форма, в якій актуалізується історичний досвід людства.
Формою культури, у якій існують онтологічні межі духовного буття людини виступає сакральність Його (сакральне — священне) як правило, пов’язують з релігійною свідомістю та віруваннями. Дійсно, воно найбільш очевидно проявляється у релігійних обрядах. Однак буде помилкою ототожнювати сакральне в цілому із сферою релігійного. Те, що для людини є святим, не завжди має своїм джерелом релігію. Сакральне у культурному значенні — це форма залучення людини до максимально можливого у бутті, до того, що певним чином вичерпує смисл людського існування.
Співвідношення духовності та свідомості людини є важливим питанням філософії культури. На цю проблему існують різні точки зору. Перш за все свідомість ототожнюється з феноменом духовного, що виражається в аналізі духовних явищ і процесів в якості утворень психіки. Так А. Лосєв визначає дух в якості „сукупності всіх функцій свідомості, що виникли як відображення дійсності».
В науковій літературі поширена тенденція пояснення духовного у вигляді свідомості та її проявів зазначає Курносов [28, С. 75].
Таким чином, у сферу свідомості попадає вся площина зовнішнього та внутрішнього досвіду людини, у зв’язку з чим свідомість виявляється всеохоплюючою характеристикою життєдіяльності людини та універсальним визначенням її духу. При цьому різноманітні форми духовного освоєння світу ототожнюються з тим виглядом, який вони наберуть, будучи усвідомленими, і тим самим стаючи фактом свідомості. Утворюється своєрідний зачарований круг.
Свідомість — це своєрідна іпостась духу, не просто частина духовного світу, а його всеохоплююче вираження та спосіб розуміння духовного в усьому об’ємі і цілісності. Аналогічно тому, як свідомість вводить у свою сферу явища навколишнього світу, вона здатна транспонувати будь-який зміст чи рух внутрішнього. Така аргументація служить доказом для розгляду свідомості в якості „представника» феномена духовного в цілому дослідив Курносов ].
Розкриття змісту людської духовності передбачає виділення духовних феноменів, які відіграють самостійну роль у духовному розвитку людини та формуванні способу її життєдіяльності. Найбільш поширеними є такі духовні здібності людини як воля та чуттєвість. Маються на увазі внутрішні почуття (духовні) гнів., любов, натхнення, що складають галузь людських почуттів, як домінуючу у характеристиці „сутнісних сил людини».
Об’єктивізацією впливу волі та виконання нею регулятивної функції необхідності виступає рішення. Якщо практика — реальна діяльність, безпосередньо здійснювана людиною в просторі об’єктивної дійсності, то присутність в ній вольового начала виражається в підпорядкованості дії певному зразку, репрезентацією якого виступає рішення.
Матеріальне виробництво створює речові, матеріальні умови існування людини, а духовне — „ідеальні» продукти думки, знання, переконання, свята, обряди, традиції, художні твори, мораль, етика, право тощо.Це визначення дає нам змогу зрозуміти що весілля виступає святом яке скадається повністю з обрядів та звичаїв які наділяють нас знаннями, переконаннями і іншими елементами що і показує його високий рівень духовності.
Поняття „духовне виробництво» охоплює такі форми та рівні суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності тощо. В. Межуєв вважає, що духовне виробництво є виробництвом свідомості, тому воно дозволяє вивести існування свідомості в певні суспільні форми із конкретного типу духовної діяльності. Категорія духовного виробництва виражає активний, продуктивний характер духовної діяльності в її соціальних формах, вказує на включеність духовного як особливого типу суспільної діяльності в процес життєдіяльності суспільства.
Весільна обрядовість охоплює всі форми та рівні «духовного виробництва».
Таким чином, сутністю духовного виробництва виступає інтеграція індивідуального існування у суспільні форми буття. „Формуючи людську суб’єктивність, — підкреслює А. Горак — соціальні форми духовної діяльності організовують саму діяльність людини». Духовне виробництво залучає конкретну людину до співжиття з іншими індивідами у мікро- та макропросторі Духовне виробництво не створює особливих, самостійно життєвих форм, останні — лише способи організації процесу освоєння індивідом суспільних відносин у певному культурно-історичному процесі.
Отже, ми можемо в даному контексті визначити взаємозв’язок культури і духовності, оскільки розвиток культури досить тісно пов’язаний з проблемою існування людини. В онтологічному розумінні культура вказує на те, що наскільки людина є творцем власного життя, настільки її доля визначається власними зусиллями та діями. Відповідно, ступінь культурності, тобто здатності людини реалізуватись в якості самовизначального «я», є продуктом історичним.
У культурі поєднуються два пласти існування людини фізичний (довгота життя) і набутий (соціальний). Тому культура є реальна форма життєдіяльності людини у фізичному та соціальному часі. Через неї людина пов’язана зі світом і дійсністю, а дух (духовне) набуває здатності утримувати людину у певній культурній площині. Отже, культура замикається на особистому бутті людини і визначає його. Саме тут вона знаходить свій смисл та духовні виміри.
Отже, проанаілзувавши сутність та значення духовної культури, духовного розвитку, духовного буття та свідомості, ми можемо впевнено сказати, що традиційне українське весілля являє собою цілісну духовну систему, яка складається з великої кількості духовних компонентів, що наповнюють усі весільні обряди, звичаї, традиції.

РОЗДІЛ 2. ДУХОВНІ КОМПОНЕНТИ В СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

2.1 Передвесільні обряди як фактор створення сімї
Проблема духовності завжди привертала до себе увагу дослідників. Зараз в світі відбуваються великі соціальні зміни, зумовлені глобалізаційними процесами, але вплив глобалізації на духовність вивчений недостатньо і потребує подальшої розробки. Адже духовність – це внутрішній світ людини, осередок її інтелектуальних і емоційно-вольових сил у єдності свідомості, самосвідомості, світогляду і волі.
В структурі духовності доцільно розрізнювати дух і душу. Поняття дух прийнято пов’язувати з діяльністю свідомості. Дух завжди діяльний, активний, повний творчої енергії. Саме завдяки діяльності духу людина сприймає і оцінює світ насамперед в ідеях різного світоглядного характеру філософсько-гуманістичних, морально-етичних, екологічних, релігійних та інших. Проте дух є цілісність в структурі особистості, яка робить її тим, що вона є.
Пошуками змісту духовності людство займалося протягом всієї своєї історії. При цьому від епохи до епохи під впливом конкретно-історичних умов, об’єктивних і суб’єктивних факторів змінювались і зміст духовності, і погляди мислителів на духовність[50;с.217] як зазначив Симичов.
Українські весільні обряди, які ми маємо й тепер , розвинулися ще до Християнства. Обряди ці надзвичайно широкі й змістовні, і мають виразний дохристиянський ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь „законною» жінкою. Ще й сьогодні головною назвою парування молодих є слово „братися», побратися, побрання. Цього слова вживає в „Кобзарі» Шевченко як бралися… .
Серед весільних пісень є багато дуже давній, що натякають або свідчать про давні звичаї. В народніх святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих грають важливу ролю воно провідне в веснянках, у Купайлі, воно ж відбивається й на таких святах-обрядах, як хапання калати, прив`язування колодок за кару хлопцям, що своєчасно не поженилися, і т. ін.
В українського народу міцно тримається звичай, що молодшої доньки не видають заміж, поки не вийде старша, і звичай цей свято бережеться й тепер. Цей звичай заснований на Біблії (Книга Буття 29. 26) Лаван каже Якову „У нашій місцевості не робиться так, щоб віддавати молодшу перед старшою».
На шлюби в Україні є певні пори року, але найчастіше восени, — по закінченні польових праць.
Весільний ритуал у всіх народів пересякнений його релігійними віруваннями; мінялися релігії, але обряд шлюбу позоставався стародавній, приймаючи потроху й нове від Нової Віри. В українських весільних обрядах взагалі багато такого, що знаходимо і в інших народів, словянських і інших європейських.
Молоду призначає Бог, і своєї пари ніяк не оминеш. В українців є старе повір`я, що на тому світі, на Небі, сидить старий дід, Бог , і в`яже до пари шматки кори, — це шлюбні пари, і як він зв`яже, так і буде (Вовк Студії 218). [14;с.219]В цьому виявляються прояви духовності народу.
Весілля в традиційному суспільстві з давніх-давен було однією із найважливіших подій у житті як окремої людини, так і цілої громади, без дозволу і участі якої не могло й відбуватись. Воно складалося з певних обрядових актів, загальна схема яких формувалася в окремих культурах протягом століть. У діях, пов’язаних з поєднянням жінки та чоловіка, знайшли своє відображення світогляд громади, її моральні норми, поетичні уявлення про світ, а кожен ритуальний акт мав своє символічне значення. Їх метою було освячення шлюбу перед Богом, родиною, та цілою сільською громадою, а також магічне забезпечення новоствореної сім’ї.
Українська народна культура складалася на основі землеробського способу господарства, тому й українське традиційне весілля відповідає
землеробській матеріальній культурі. Своїм корінням воно сягає, однак, ще первісних часів, про що свідчать відголоски у весільних обрядах і піснях початкової стадії родового устрою – матріархату (велика роль матері і брата, який продає молоду) та давніх форм шлюбів – умикання або купівлі молодої.[4;с.114]
Весілля українців – його загальна композиція, звичаєвість, пісенна поезія, символіка, на думку дослідників, вписується у загальноукраїнський контекст, причому найбільше спільних рис весільна обрядовість має з своєрідним церковним весіллям. Однак шлюбні звичаї мають і свою локальну неповторну специфіку. Вони перш за все дуже багаті і різноманітні, нерідко весілля двох сіл, віддалених від себе лишень на кілька кілометрів, істотно відрізняються. Це все пояснюється неповторними духовними компонентами у передвесільному циклі весільної обрядовості[10;с.54] що і висвітлює Вінницький.
Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три цикли передвесільний, власне весільний і післявесільний. У різних етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До передвесільного циклу належать обряди, пов’язані з досягненням згоді; молодих і їх родин на шлюб запити, сватання, оглядини й заручини. У кожному з цих етапів присутні компоненти духовності а саме запити — це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщині — «допити», на Івано-Франківщині — «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX — на початку XX ст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.
Власне весіллю передували такі дійства, як вивідини й сватання. Щоб не “дістати гарбуза” (”потягти ковша”, “облизати макогона”), хтось із найближчої рідні хлопця нібито випадково заходив до батьків дівчини й намагався дізнатися про шанси їхнього претендента на її руку і серце. У ХХ столітті сватання найчастіше відбувалося вже за домовленістю молодих людей.
Сватати дівчину молодий ішов зі сватами батьком і близькими родичами — шанованими одруженими чоловіками. Взявши хліб і палиці, вони приходили до хати дівчини. За старшого старосту, як правило, вибирали гострого на язик і дотепного чоловіка, який умів артистично виголосити традиційну промову про мисливців, які побачили на снігу слід куниці-красної дівиці (центральні регіони України), або приходили торгувати теличку (Гуцульщина), або напитували собі “прачки та швачки” (Полтавщина). Дівчина, яку обов’язково запрошували до хати, мала при цьому сором’язливо стояти і колупати піч. На знак згоди вона розрізала принесений хліб зі словами “Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть, як свою дитину” (Харківщина) і подавала старостам рушника на хлібі. Приймаючи дар, старости кланялися і промовляли “Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушники придбала” (Полтавщина)[12;с.20] це зазначила в своїй праці Шубравська.
Після цього домовлялися про оглядини й заручини. На оглядинах батьки дівчини знайомилися ближче з майбутньою ріднею, її статками. За народними уявленнями, це дійство набирало юридичної сили і подекуди називалося “малим весіллям”. Сватання — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.
В різих випадках це відбувалось по різному, але зміст залишався одним і тим самим. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили ні слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітай і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною.
На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала хусткою. У випадку відмови ста ростам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.[ 32;с.134]
Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Заручини були найважливішим елементом передвесільного циклу. Ця заключна обрядова дія у різних регіонах України називалася по-різному полюбини, змовини (Волинь), слово (Хмельниччина), словини (Львівщина), мале весілля (Полтавщина), рушники, хустки (центральні райони), сватанки, сватання (Закарпаття, південно-східні райони).
У період від сватання до оглядин була можливість обдумати рішення про одруження, і тому на заручинах закріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб.
Назва «заручини» походить від обрядового з’єднання рук молодих на хлібі, зерні, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. Наприклад, на Полтавщині, Черкащині саме на заручинах молода перев’язувала старостів рушниками. На Київщині у весільній пісні йдеться про те, що парубок також отримував рушник, а на додачу ще й хустку

Два рушнички — старостам,
Третій — молодому;
Іще йому подарую
Хусточку шовкову.
Подивлюсь на молодого,
Йому усміхнуся,
Та з Василем молоденьким
Навік заручуся.
Заручини за своєю структурою і функціями нагадували весілля. Молодий і молода з дружками запрошували гостей, сватів і родичів до хати молодої, де відбувалися церемонії поєднання двох родів. Власне, довкола цієї ідеї і вибудовувалася вся передвесільна обрядовість[35;с.30] зазначив Лозинський. Вона включала три основні ритуальні дії посад, благословення та обдарування.
Під час церемонії посаду молоді висловлювали взаємну згоду на шлюб, який освячувався двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах, де збереглися більш архаїчні обряди, цей ритуал здійснювала мати дівчини вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родів.
Потім починалося урочисте благословення молодих їхніми батьками. Останні, за звичаєм, сідали на лаву, застелену кожухом (символ благополуччя родини), а староста підводив до них молодих за хустку один кінець він тримав сам, а два інших — молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, приймаючи благословення. По закінченні родичі обмінювалися подарунками, а головне — обдаровували наречених; як правило, не обходилися рушниками та хустками, а дарували хто худобу, хто клапоть землі.
Традиція ставати молодим на рушник дійшла до наших днів. Цей обряд існує і під час офіційної реєстрації шлюбу у палацах одруження.
На ознаку того, що дівчина і хлопець заручені, вони обмінювалися перснями і, крім того, отримували певні атрибути наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку або квітку (на Буковині — траву). Дівчина після заручин до весілля ходила прибрана в квіти, стрічки.
Звідси, мабуть, і прислів’я
«Гарна дівка, як засватана».
У багатьох місцевостях України аж до XX ст. з часу заручин жених користувався правом ночувати в хаті нареченої. Мати в першу ніч після заручин сама стелила ліжко молодим.[6;с.34]
Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання (замішування) короваю.
Для Західної України більш притаманними були барвінкові обряди, для Східної — коровайні. На Поділлі поєдналися обидва обряди молода із дружками у п’ятницю йшла до лісу за барвінком, і того ж дня родичі та сусіди сходилися на випікання короваю.
Ці два весільні обряди мають єдине і дуже давнє коріння, пов’язане з поклонінням культові рослин та предків.
В українців вічнозелений барвінок завжди вважався символом вічності кохання та шлюбу і, природно, одним із головних елементів весільної обрядовості. Збирати барвінок ішли у супроводі музик із хлібом, вівсом та горілкою.
У Галичині прийнято було йти по барвінок усією молодіжною громадою, на Бойківщині молода йшла з дружками та малим хлопцем, на Закарпатті — лише дружки молодої та молодого, а на Наддніпрянщині -невелика група молоді, котра мала виготовити вінок як прикрасу до короваю. Виготовлені з барвінку вінки іноді мазали медом, додавали кілька зубців часнику (як оберегуючий знак), вплітали китиці вівса, клали вінки на хліб і несли їх до батьків на благословення. В західних районах більш поширеними були вінки, котрі плели у так звані барвінкові дні.
Барвінковий вінок виплітали тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. Обруч для нього робили з пагінця солодкої яблуні. Готовий вінок прикрашали колосками вівса і виносили в комору.
На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому, бо, якщо вінок пропаде, — не буде щастя у подружньому житті. Вінками не тільки прикрашали молодих та дружок, а й вдягали на руки всім, кого запрошували на весілля.[6;с.36]
У східних та центральних районах України більш поширеним передвесільним обрядом був дівич-вечір (дівичник, вечорина, дружбини, пироги та ін.), також пов’язаний із барвінковими обрядами.
Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям, і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Особливою ліричністю визначалися такі вечори у дівочій громаді. Саме там «завивали» весільне гільце (вільце) — вишневу чи соснову гілку, прикрашену стрічками та жмутками колосків, -символ незайманості, краси та молодості. При цьому дотримувалися традиції, щоб деревце мало непарну кількість гіллячок.
Гільце шукали і вирубували хлопці-бояри, рідше (на Покутті) гільце мусив вирубати для молодої сам молодий. Церемонія виття гільця була дуже урочистою. Найчастіше першими його прикрашали молода або молодий. Опісля вили гільце дружки, дівчата, свахи. Бажаючи вірної любові молодому подружжю, дружки оспівували в пісні «зіллячка» весільного гільця, яким приписувалась магічна сила у здійсненні цих побажань

Ми гілечка вили,
Три зіллєчка клали
І руту, і м ‘яту,
Хрещатий барвінок,
Пахучі васильки,
Калинові вітки,
Щоб любилися дітки.
Виготовляли тут і квітки та вінки для молодих. Одягання вінків супроводжувалося певними ритуалами на долівці розстеляли біле полотно, на нього ставили хлібну діжу, зверху клали подушку, і на все це сідала молода, яку мав розплести молодший брат.
Після розплітання коси дівчата прикрашали голову молодої весільним вінком, якому належала особлива роль у весільному обряді.
Весільний вінок нареченої символізував її квітучу красу та молодість, був він барвистим, яскравим. У деяких місцевостях до весільних вінків вплітали пофарбоване в яскраві кольори пір’я та квітки з червоних стрічок, ці квітки пізніше почали замінювати паперовими, восковими або стеариновими.
На Слобожанщині вінок нареченої робили зі штучних квітів; на Буковині й Покутті — з кольорових стрічок, ґерданів, квітів, пір’я, намистин. Гуцулка на весілля готувала собі «барвінковий вінок» — твердий каркас, на який між зеленим листям нашивалися яскраві квіти з паперу, гарусу, тканини, воску і т. ін. хліб-коровай. Обрядове печиво випікали колективно з продуктів, які зносилися учасниками весілля.
На коровай запрошувалися декілька жінок, які звалися «коровайниці». Ідучи по селу, вони співали
Марусина мати
По сусідоньках ходить,
Сусід своїх просить
Да сусідоньки мої,
Прибудьте до мене,
Та до моєї хати,
Та до мого дитяти
Коровай бгати.
Найчастіше випікали короваї у сім’ях обох молодих і ділили їх під час дарування. Проте в окремих лемківських селах або на українсько-російському погра-ниччі коровай випікали лише в молодого, а потім йшли з ним до молодої.
Як свідчать записи про весілля XIX ст., короваї спочатку були житніми, як й інше весільне печиво. Традиція випікати короваї з пшениці з’явилася пізніше. Короваю надавалося глибоке символічне значення єднання молодих у сім’ю та їхній перехід до вищої соціальної групи, об’єднання двох родин, продовження роду, плодючість тощо. Усе, що стосувалося короваю, набувало й магічного значення. Саджаючи коровай у піч, співали
Стелися хмеленьку, на ліску,
Родися, пшениченько, на піску,
Густая, буйная — на ниві,
Частії снопочки на жниві,
Да високі стоги на гумні,
Вищий наш коровай на столі.
Найбільш поширеною формою короваю в Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шишками, пташками з тіста. Все це в народному уявленні символізувало багатство, плодовитість, подружню вірність. На значній території (західні та південно-східні області) весільний хліб випікали у вигляді деревця чи гілочок з відповідними назвами коровай, гільце, теремок, дивень, дівування, ріжки.
Різновидом короваю в Подністров’ї та на Закарпатті були круглі плетені калачі з отвором посередині під назвами крученик, калач тощо. На Гуцульщині -сирні калачі — малі і великі.
Ще однією формою печива на весілля були різноманітні вироби прямокутної, продовгуватої, плетеної форми, прикрашені барвінком, калиною, колосками жита чи пшениці. Ці вироби називаються калач, лежень, батько, покраса, пара, полюбовники[6;с.38]це підкреслювала Борисенко у своїх працях.
Характерним весільним печивом були також шишки, що ними обдаровували коровайниць, гостей, весі-льну челядь, молодь, яку не частували короваєм. Шишок звичайно випікали не менше двохсот.
До короваю співали багато обрядових пісень (особливо в центральних областях), коментуючи хід самого обряду, починаючи від вчинення і замішування тіста.
До найдавніших традицій відноситься і та, коли коровай випікається тіткою молодого чи молодої і врочисто переноситься до весільного дому.
Починалася церемонія приготування короваю благословенням матері під супровід пісень, що передавали радість роду з приводу одруження. Коровайниці співали
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті короваю бгати.
Фольклор засвідчує, що коровай є дарунком молодій від роду
Короваю, короваю,
Везем тебе коло гаю,
Коло гаю, понад Дунай,
Ти, Ганнусю, не думай.
Іде твоя родинонька,
Везе тобі коровай.
Не житній, а пшеничний
Всій родині величний.
Пшеничний, петльований,
Родом дарований.
Ще однією цікавою особливістю коровайного обряду є побутування в окремих районах Тернопільщини, Івано-Франківщини обрядового хліба під назвою доля (образ «долі» в народній творчості асоціюється з судженим). Це підтверджує думку О. Потебні, що коровай був символом заміжжя взагалі. У весільних піснях часто коровай порівнюється з місяцем, ясним сонцем
Світи, місяцю, з раю Нашому короваю,
Аби бил коровай красний Та як сонечко ясний.
Неодмінними атрибутами прикрашання весільного хліба були барвінок, овес (чи колосок пшениці, жита), калина, що було глибоко символічним і мало сприяти зміцненню шлюбу, щастю й добробуту.
Напередодні означеного дня весілля в хаті нареченої готували «придане» — посаг, і в п’ятницю ввечері перевозили його до молодого. Хоча в багатьох матеріалах можна прочитати, що придане забиралось разом з молодою весільним поїздом. Дівчата співали в хаті молодої
Готуй, матінко, постіль
Чотири воли забори
І сто золотих готових,
І коня вороного
Для пана молодого,
І теє покривало,
Що шовком вишивала.
Зімховії подушки,
Щоб спали дві душки.
А коли виводили худобу, то бояри співали
Нашому свату полегшало, що у нього в сараї поменшало?
Привівши худобу до молодого, вже співали так
Нашому свату та погіршало,
Що у нього в сараї побільшало.[48;с.34]
Невід’ємною частиною весільного обряду була скриня. На скриню клали подушки, рядна, ліжники, а в скриню — одяг, полотно та інші речі. Скрині були мальовані, розписані. Розпис мав переважно імпровізаційний характер і, як правило, не повторювався.
В Україні весільні скрині декорували здебільшого мотивами рослинного характеру, доповнюючи їх зображеннями півня, курки з курчатами, пави, зозулі або козака-бандуриста, дівчини з коромислом тощо. Прикрашали й геометричним орнаментом — ромбами, трикутниками і т. ін. Та найбільш популярними мотивами були букет, вазон, гілка, віночок, серце.
За значенням і символікою поряд із коровайним та барвінковим обрядами можна виділити такі елемент весілля, як прощальний молодіжний вечір.
На Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості — церковні оповіді.Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу[10;с.62] відзначив Вінницький.
Така стабільність розкриває народне розуміння шлюбу. Весільне дійство в цьому сенсі постає у вигляді сигнальної системи давнього суспільства, збереженої до наших днів сільською культурною традицією.
2.2 Духовність у весільному циклі

Духовність – це стрижень, фундамент внутрішнього світу людини. Йому не можна навчити з допомогою настанов. Можна вказати лише шлях, але не можна заставити по ньому йти.
Духовність – творча спрямованість, наснага людини; певний тип світовідношення триєдність ставлення до абсолюту, до світу – природи, суспільства, інших людей, самого себе. Виходити з розуміння людини як духовної істоти, означає, що ми визначаємо за нею безумовне право на духовне самостановлення, самодіяльність, тобто сприймаємо її як справжнього суб’єкта власної життєдіяльності, який несе відповідальність за її здійснення.
Метою духовного самовдосконалення є досягнення гармонії між власним життям і навколишнім світом[1;с.210] за словами Алексеева.
Духовність не зводиться до інтелектуальності, ідеальності, звернення розуму до етики, чистої моралі або аскетизму. Духовність не є й чиста релігійність, чи емоційне піднесення духу, або розумова довіра і урегульованість поведінки на цих засадах. Духовною є будь-яка діяльність, яка веде людину вперед у напрямку якоїсь форми розвитку емоційного, інтуїтивного, соціального – і веде, вказує на життєвість його внутрішньої сили[4;с.220].
Духовний вакуум охопив систему освіти і виховання. Втрачено основи християнського світогляду, внаслідок чого неможливе формування підвалин об’єднуючої національної ідеї; у змісті освіти спостерігається світоглядний хаос, орієнтація на бездуховний інтелектуалізм. Все це негативно позначається на духовному і фізичному здоров’ї особистості, у дитини втрачається сенс життя, впевненість у власному майбутньому і майбутньому своєї країни.
Саме тому гостро стоїть завдання створити концепцію національного виховання. А для цього необхідно звернутися до духовно-освітянської спадщини нашого народу. Тому проблема духовного виховання підростаючого покоління сьогодні відноситься до ряду глобальних. Вона усвідомлюється багатьма країнами, народами. Однак, ця проблема вирішена недостатньо і полягає в тому, що в державі і суспільстві немає погодженості в оцінці основних цінностей на яких можна і потрібно виховувати молодь. А духовне відродження української нації неможливе без змін у всіх сферах життя в економіці, культурі й у свідомості. Тому проблему пожвавлення національної свідомості нинішнього покоління українців і формування такої свідомості в нового покоління можна назвати і морально-етичною, і психолого-педагогічною, і суспільно-політичною. Її правильне рішення може стати для України досягненням[1;с.215] на чому і наголошує в своїм підручнику Алексеев.
Становлення духовності – це вища мета кожної особистості, адже в міцному ґрунті духовності зростає і особистість людини[15;с.18] за дослідженням Воропая.
Пізнання людиною самої себе, таємниць свого життя – один з її духовних пошуків, що сягає в глибину століть. Потрібно допомогти дитині пізнаючи світ, пізнати себе як людину і сприяти тому, щоб вона була суб’єктом життєтворчості. Навчити мистецтву життя, бути конкурентноспроможним в сучасному світі, оволодіти культурою життя.
Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.
Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього
правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.
Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші)[29;с.93] що і відзначає Наулко.
Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.
Загальним правилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види — за бажанням, за волею батьків, за запрошенням. В першому випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в
сім’ї. Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.
Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення — особисте відвідування молодими родичів. У більшості регіонів України ще до 30—40-х років XX ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена квітами і стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину. Духовність відбилася і у звичаї запрошування на весілля. Запрошувати на весілля гостей ходили окремо наречений зі старшим боярином і наречена зі старшою дружкою. Зайшовши до хати, вони вручали господарям спеціально випечений фігурний хлібчик (”шишку”), кланялися і промовляли “Просили батько, просили мати і я прошу приходьте до нас на весілля!”.
Перед весіллям молоду вбирали у весільний одяг і розплітали їй косу. На Львівщині молоду садовили на діжку для випiкання, і це робив брат. На інших українських етнічних територіях надягала молодій вінка мати
Ой знати, Марусю, знати,
Що рідненькая мати
Русу косу чесала,
Віночка закладала.
Розплітання коси символізувало зміну статусу дівчини. [39;с.16]
В Україні в XIX — на початку XX ст. побутував звичай після шлюбу молода їхала до себе додому, де відбувалася гостина за участю переважно хлопців і дівчат, але без молодого. Він повертався додому, щоб зібрати весільний поїзд, який формувався вже після обряду вінчання — їхали по молоду. Виряджала сина мати, супроводжуючи це різними магічними діями напинала на нього вивернутий вовною догори кожух, обсипала його зерном та дрібними грішми.
Весільний поїзд в українців найчастіше був дуже великим, що підкреслювало урочистість події. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої — старша дружка, дружки, брати. Крім того, існував ряд весільних чинів, що виконували лише певні обрядові функції приданки, закосяни, свашки супроводжували наречену в дім молодого; свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій; посаджені (хрещені) батьки «заправляли» весіллям.
На шляху весільного поїзда родичі молодої влаштовували перейму, вимагаючи викупу за молоду.
Такі дії повторювалися ще кілька разів біля воріт нареченої (ворітна); в сінях, де молоду охороняли дружки; у весільній залі — за місце біля нареченої; останній же викуп — так званий весільний пропій — відбувався наприкінці весілля.
Перший викуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд на подвір’я. Друга перепона була біля дверей або в сінях молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі. Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка (колиматеріали історико-етнографічного дослідження. У межиріччі такого не було, його роль виконував близький родич, іноді сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл. Після викупу місця починалось дарування спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім — навпаки. В деяких місцевостях було узвичаєне лише одностороннє обдаровування родини [38;с.48-49]
У кінці XIX — на початку XX ст. обряд покривання голови часто здійснювався уже в домі молодого. Тоді це виконувала свекруха або й сам молодий. Іноді молоду покривали двічі — в своєму домі та чоловіковому. Після приходу молодої до чоловіка свекруха скидала з неї намітку, закидала її на піч і зав’язувала у свою.
Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Наприкінці весілля у домі молодої відбувався останній її викуп — «весільний пропій». Після цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка, її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір’я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.
За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лихові і «очистити» молоду. Молодих зустрічали свекор і свекруха у вивернутому кожусі, яка обсипала їх пшеницею Молоду супроводжували дві-три свашки з її родини, які стелили шлюбну постіль. На Гуцульщині, коли в домі молодого починалася гостина, молодих до комори відводив дружба. Він стелив ліжник, роззував їх, за що брав гроші, приховані заздалегідь молодими для нього, на чому і наголошує О.Кравець [47, С.51].
Сучасні весільні обряди підтримують древні традиції багатьох народів. Практично у всіх країнах на весільному торжестві окреме місце відводиться весільному пирогу, короваю, як символу достатку, успіху в шлюбі.
Традиційний сценарій українського весілля обов’язково передбачав церковний обряд вінчання. Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо або ж наречений приїздив по наречену.
Вінчання — форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII—XVIII ст. На перших етапах цього процесу вінчання погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили нарізно, а ж поки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід’ємним компонентом весілля.
І все ж таки остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними обрядами. Не даремно вінчання передувало давньому санкціонуючому народному обряду — посаду. Довгий час воно сприймалося крізь призму язичницьких традицій, свідченням того с велика їхня частка у християнському обряді В. Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю.
Наприклад, на Гуцульщині обряд вінчання зветься прощею молодий і молода тричі обходять довкола столу і просять батьків пробачити за все, чим завинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з’їдали хліб, щоб жилося не вбого.
Під час Вінчання дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою, а над лівим плечем молодої перемітку. Це також елементи народної обрядовості, які дещо «заземлили» духовний церемоніал. Водночас церковне Вінчання збагачувало традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючи цінності сімейного життя.[13;с.48]
Того вечора молодих заводили за стіл — “на посад”.
Місце біля молодої наречений викуповував, як правило, у молодшого брата своєї майбутньої дружини. Тещі він дарував чоботи, сестрам — хустки, дружкам — кольорові стрічки. Молода обдаровувала рідню молодого. Частування короваєм сприймалося як громадське схвалення шлюбу. Спочатку частку коровая підносили батькам, потім молодим, а далі — всім гостям. “Підошву” коровая віддавали “запорожцям”, тобто тим, хто не був запрошений на весілля, а спостерігав за весільними урочистостями за порогом хати або біля вікон.
Після цього свахи приступали до “покривання” молодої з неї знімали вінок і пов’язували жіночу хустку (колись одягали очіпок і намітку). Це символічне приєднання молодої до жіночого гурту знаменувало її остаточне прощання з дівуванням. Хор нагнітав емоції, співаючи жалісних пісень. Після “покривання” неодружена молодь покидала весілля, а молоду виряджали до нової родини. Це найбільш драматичний момент весілля, коли молода прощається зі своєю ріднею, матір’ю, хатою. На воза виносили посаг молодої, скриню, подушки… Весільний поїзд рушав до господи молодого, де їх зустрічала свекруха.[13;с.49]
Покривання — найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з’їдання молодими символізували створення нової сім’ї.
Далі символічні дії через розплітання коси та Покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX ст. — як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим.
Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд — відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив’язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду.
Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.
Обряд Покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.
Посаг (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже П. складався з двох частин худоби та скрині. Щодо першої, то й виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір’ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.
Отож, до весілля дівчині належало багато працювати. А втім ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де і працювали, і розважалися. Траплялося, дівчина не встигала приготувати собі Посаг. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільні дії — торочини, на які приходили подруги нареченої.
Завершували готувати Посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов’язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували Посаг гостям та односельцям — виймали із скрині гарні речі. Однак Посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину як добру майстриню, її почет зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної пісні[47;с120] про й пише Кравець.
Парубки також брали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім’ї — вони, як правило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали досить рано — з 12—13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно — своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала Посаг, або навіть перебільшувала його. Хоча з часом розмір Посага та вартість віна зазнавали змін, сам принцип підготовки молодих до матеріального забезпечення сім’ї зал й гнався одним із найважливіших.
Саме весілля в деяких випадках мало стародавній княжий характер молодий зветься князь, а молода — княгиня, їхні друзі — бояри. Коли їде поїзд з молодим — молодою, то всі мусять звертати їм з дороги, хоч би то був і пан, бо це ж їдeть князь і княгиня. Розпорядники на весіллі звалися старости й підстарости — це вже терміни литовсько-польського походження.
Також ще одиним духовним компонентом весільної обрядовості є те, що головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі переодягання молодої, виведення її до гостей, демонстрування цнотливості.
Коли молода засвідчувала свою цноту, вивішували червоний “прапор” (на Західному Поліссі і в Карпатах цього звичаю не було). Молодий і бояри та дружки — всі пришивали собі червоні стрічки. Довгу червону стрічку чи рушника прив`язували до довгої тички і з нею танцювали, коли йшли від молодої до молодого. Танцювали все село або вся громада.
Утрата дівочого вінка ще до шлюбу сильно переслідувалась.
Обряди ці надзвичайно широкі й змістовні і мають виразний ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь „законною” жінкою.[47;с.130]
До найважливіших атрибутів шлюбно-правової санкції у регіоні належать свічка, деревце, кожух. У обрядодіях та пісенних текстах, пов′язаних із виготовленням свічки, простежуються мотиви вшанування бджіл та воску, а також втілення у ній, як і в короваї, майбутнього щастя і добробуту молодих.
Важливе місце відводилося циклу обрядів після шлюбної ночі, що символізували приєднання невістки до родини чоловіка розтоплювання печі, посилання по воду, скроплення водою господарства, приготування обіду, частування свекрів.
Комора — цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей, власне Комора, демонстрацію цнотливості (перезву); друга — приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди завершальний весільний обряд мав назву пропій або придана (переважно в районах з російським населенням).
Наступного ранку дотримувалися ряду обрядів, в основі яких лежала віра людей в особливу силу молодої. В їх числі митвини — ходіння молодої по воду, вмивання та скроплення всіх оточуючих; биття каші — ритуальне приготування каші, її «продаж» гостям та обсівання нею двору й худоби.[7;с.80]
Саме цей період настання самого дня весілля пройшовши підготовку настає відтворення та втілнення самої духовності у відтворенні в обрядів за допомогою уже набутого духовного досвіду.

2.3 Духовний елемент у післявесільних обрядах і звичаях
Стан духовності і культури сучасного людства викликає відчуття тривоги, що все більш росте, за його майбутнє. Ми стали свідками, очевидцями і учасниками наростаючих темпів деградації як духовності, так і культури і розуміємо, що якщо цей процес не зупинити, то катастрофа сучасної цивілізації в загальнопланетарному масштабі стане неминучою.
На Н.А.Бердяєв думку, західна культура перейшла в цивілізацію, тобто в свою фактичну протилежність, бо культура відбулася від культу, від релігії, від храму, цивілізація ж є оболонка культури, що має суто чоловіче походження. Культура — явище перш за все духовне, цивілізація — матеріальне. Культура має душу, цивілізація — лише методи і знаряддя. Культура гордиться своїм минулим і тримається традиції, цивілізація гордиться справжнім і її мало цікавлять минулі досягнення і могили предків. Культура прагне до вічного, цивілізація живе сьогоднішнім днем тут і зараз.
Демократія утилізувала культуру, перетворює її на засіб політики і економіки. Цивілізація позбавляє культуру її основи, її стрижня — духовності, без чого культура гине.
Без розуміння вищевикладених істин нам не зрозуміти суть тих духовних і культурологічних процесів, які відбуваються в нашій вітчизні, тим більше що прозападнически настроєна частина нашого населення постійно і наполегливо продовжує закликати нас увійти до лона західної цивілізації і залучитися до її “великих” культурних досягнень. Абсолютно очевидно, що це загрожуватиме нам неможливістю відродження національної духовності і загрожує наший національній культурі, а отже і національній ідентичності. Піти на це можуть тільки люди що повністю втратили національне і патріотичне почуття, зв’язок з культурою свого народу [2;с.120] наголосив Березовський.
Першим і основним показником рівня і якості культури є не її зовнішні атрибути, а її духовна внутрішня глибина. Не запліднена духовно, культура перетворюється на сурогат, пустушку, підробку в маскульт, модерн поста і інші явища антикультури.
Розвиток духовної культури як цілісності — суперечливий процес. Становлення світової культури в XX ст. супроводжувалося могутнім рухом росту національних культур. Саме наш час показав обмеженість європоцентристського погляду на культуру, коли техногенна європейська культура стала провідною, базисною стосовно всіх інших, регіональних і національних.
Сучасна культура, що поєднує людство, заснована на загальнолюдських цінностях, захисту прав особистості, гуманізмі, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному відношенні до життя і навколишнього середовища. [2;с.230] як зазначає Березовський. Cаме це ми бачим по зміненню після весільних обрядів.
Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв’язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до батьків молодої на міни батько молодої повинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин. З Нього приводу влаштовувалась гостина.
Останній післявесільний обряд — калачини (Гуцульщина), честь, дякування (Львівщина), хлібини (Хмельниччина, Волинь) або розхідний борщ — відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі й напої, кликав весільних батьків та інших гостей, щоб запити своє ґаздівство. Цей останній акорд весілля відбувався зі співами і танцями.[39;28] за дослідами Несена.
Пережовіни (заговіни, пережовани). Невід`ємною частиною народного весілля на Підляшші були гостини молодої та молодого. Вони мали на меті закріпити створення нової сім`ї, а також зміцнення зв`язків між обома родинами.
У четвер родичі молодих та найближчі знайомі збиралися в молодого, натомість у суботу – у батьківській хаті молодої. До того часу молодиця не могла відвідати своїх батьків. Отож, від неділі це був перший ї візит до рідної хати, але вже не як член сім`ї, а як гість.
Пережовини завершували традиційне весілля українців. На жаль, народні традиції весілля у цій місцевості вже майже занепали, тож варто берегти усі відомості про них з надією на те, що прийде знов час Відродження.
Післявесільний цикл включає обряд «Калачини» (покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини), спрямований на зміцнення зв’язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду.
Колачини (покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини) — обряд післявесільного циклу, спрямований на зміцнення зв’язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. Відбувалися Колачини, як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 колачів, батьки у свою чергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками.
Серед українців Карпат був поширений обряд міни — відвідування молодими батьків дружини. Під час гостини тесть віддавав зятю те, що обіцяв (мінив) йому, коли укладали шлюбну угоду.
Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками сватини — жіноча вечірка в домі молодої, куди запрошувалися свахи; гостина — відвідування молодою своїх батьків; пропій — пригощання молодим весільних батьків та гостей, щоб запити своє господарство.
Святкова реалія зі сталим структурним ядром має варіативні форми розгортання композиції, що створює враження поступового перетікання обрядового дійства із одного ансамблю в інший. Згадані ареали локалізуються відповідно у північно-східній, північній, південній та північно-західній частинах регіонах. Їх ареальну специфіку формують способи розгортання весільного дійства, порядок виготовлення, матеріал, кількість та зовнішній вигляд головних атрибутів, окремі учасники весільної процесії та їх функції.[6;с100]
Весільна обрядовість обстеженої території зберегла систему просторового розгортання дійства шляхом поступального здійснення етапних заходів, пов′язаних із ритуально визначеними місцями житлового простору, що володіли сакральними функціями. Таким чином, ми маємо справу з обрядовими актами, які можна вважати етнографічним субстратом давно втраченої міфологічної топіки1.
Відродити традиції весільної обрядовості — це зробити важливий крок до повернення скарбниці української духовної культури, що має величезне виховне значення у розбудові нації.

ВИСНОВКИ

Дипломна робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної науки обрядознавства, проблему феномену весілля в духовній культурі українців. На основі вивчення та аналізу низки літературних джерел із зазначеної проблеми та спостережень за шкільної практикою, власного досвіду, ми прийшли до наступних висновків і узагальнень.
Українське весілля є етнокультурним феноменом духовної практики людини та складовою народної культури, яке зберігає системно пов`язані між собою всі три ціннісні джерела — доетнічні (архетипні), етнічні й національні, яскраво розкриваючи «Дух» нації.
У весільній обрядовості відбувається процес передачі етнокультурної інформації між поколіннями, що забезпечує спадкоємність самобутності етносу. У весільному обрядово-мистецькому комплексі міститься значний життєвий досвід українського народу, який передається художніми засобами.
Духовна культура – найважливіший вид культури, що включає інтелектуальну і естетичну діяльність людства, — безсумнівно, має пріоритетну значимість, тому що задоволення високих духовних запитів людства – місія набагато більш піднесена й істотна. Духовну культуру в цілому справедливо вважати домінантою структури культури. На доказ перелічимо деякі з найбільш істотних форм духовної культури релігія, мистецтво, філософія, наука.
Через структуру весілля ми розкрили духовність весільної обрядовості тепер можна сказати що весілля наділене безллічу духовних компонентів які вміщаються починаючи від обрядів, традицій, чиннів до атрибутики які несуть в собі неабияке значення для добродуту створеної сімї та майбутнього покоління.
Історично саме українське весілля увібрало в своїй структурі та звичаєвій обрядовості пережитки як матріахального так і патріахального періоду розвитку, первіснообщинного ладу.Весільна обрядовість зберегла пережитки родового ладу. Весілля — це суспільний акт, і до нього причетна вся родина, особливо при обряді «приносин»,печенні короваю, плетенні вінків, посаді, «перепої» тощо.
Весільні звичаї та обряди українського народу є цінною культурною спадщиною, важливим джерелом для вивчення життя і побуту трудящих мас. Весільна обрядовість і звичаєвість українців дають широке уявлення про моральні, етичні, естетичні погляди народу, різноманітні аспекти його життєдіяльності. Весільний обряд і на сучасному етані розвитку сучасного суспільства викопує важливі соціально-виховні функції.
Гуманістична сутність обряду одруження формує риси моральної чистоти і духовного багатства людини. Історично, звичайно, весільна обрядовість на Україні відзначається своїми локальними особливостями. Багатство і різноманітність в обрядовості пояснюються етнокультурними зв’язками і взаємовпливами окремих народів у процесі історичного розвитку.
Останнім часом відроджується традиційне весілля. Воно, як і колись, складається з трьох основних циклів передвесільного, власне весілля і післявесільного, але значно скорочених і трансформованих. Таке весілля починається зі сватання, включає запросини, торочини та дівич-вечір, гостину, розподіл короваю, обдарування. Завершується весільна обрядовість колачинами. Кожен з цих обрядів має духовне підрутття.
Весільний ритуал характеризується не лише стійкістю традиції, але і динамічними процесами, обумовленими багатьма історичними чинниками. Сучасна цивілізація, на жаль, пов′язана з соціальними та екологічними катаклізмами, ідеологічними втручаннями, репресивними заходами, які призводять до руйнування духовних цінностей народу і традиційної культури. Подальше вивчення законів побутування обрядів як частини народної культури. дозволить проникнути у світогляд і духовну спадщину минулого і відкриє нові перспективи для культуротворчого процесу.

Список використаної літератури
1. Алексєєв П.В., Панин А.А. Философия. Ученик. – М. Проспект, 1999.
2. Березовський І.П. Вивчення традиційно-побутової культури народу — важливе завдання етнографічної науки //Народна творчість та етнографія. — 1986. — №6. — С.12.
3. Березовський І.П. Українська народна творчість (20-30 рр. XX ст.). / Березовський. — К. Наукова думка, 1973. — 152 с.
4. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. – К. Довіра, 2000. – 368 с.
5. Богатырев П.Г. Вопросы теории народного искусства. – М. Искусство, 1971 – 544 с.
6. Борисенко В.К. Берегиня. Українські народні пісні. — К. Мистецтво, 1991. — С.5-8.
7. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні Історико-етнографічне дослідження. – К. Вища школа, 1988. – 188 с.
8. Борисенко В.К. Сватання про обрядові дії // Наука і суспільство. — 1991. — №3. — С.24-26.
9. Большая Советская Энциклопедия. 2–ое издание, том 18,стр 507–510.
10. Г.Горленко. Нариси з історії української етнографії. — К. Либідь, 2008.
11. Винницький О. Церква і духовне буття / Духовні скарби українського народу в житті молоді. – Тернопіль МП “Чумацький шлях”, 1994. – С.62-64
12. Весілля. — К. Наукова думка, 1970.
13. Весілля у 2 кн. / Упорядник М.Шубравська. — К. Мистецтво, 1970.
14. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології / Ф.Вовк. — К. Мистецтво, 1995. — С.219-223.
15. Вольтер. Философский словарь. – М. Мысль, 2003.
16. Воропай О. Звичаї нашого народу етнографічний нарис в 2 т. — К. Обереги, 1992.
17. Гаврилюк Н. Сімейні обряди нашої доби // Людина і світ. — 1990. — №3. — С.11-13.
18. Галаганова С.Г. Традиция и современность. — М. Знание, 1993.
19. Гатальська С.М. Філософія культури. – К. Либідь, 2005.
20. Гордійчук М. Фольклор і фольклористика. — К. «Музична Україна», 1979. — 248 с.
21. Горленко В.Ф. Нариси з історії української етнографії //Народна творчість та етнографія. — 1972. — №3. – 73с.
22. Данилюк А. Поліщуки. Хрестоматія з народознавства. – Рівне. Державне редакційне видавництво, 1993. – 120 с.
23. Духовное производство социально-философский аспект духовной деятельности. –М. Наука,1981. – 352 с.
24. Етнографія і фольклор рідного краю (Укл. Мартинюк І.В., Угляренко Л.С., Цимбалюк І.М.) – К. ІЗМН, 1996. –142 с.
25. Жигульский К. Праздник и культура. – М. Прогресс, 1985. – 186 с.
26. Зоц В.П. Обряди і формування науково-матеріалістичного світогляду / В.П.Зоц// Становлення і функції радянських свят і обрядів. — К. Наукова думка, 1983. — 159 с
27. Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні — К. Наукова думка, 1974. — 159 с.
28. Інформаційна електрона бібліотека «Вікіпедія»
29. Калиновський Г. Опис свадебных украинских простонародных обрядов // В кн. Свадьба В 2-х кн. — К. Наукова думка, 1970. — Т.1. — C. 68 — 74.
30. Кубійович В. Волинь // Енциклопедія українознавства. – К. Довіра, 1993. — Т.І. — С.303-310.
31. Курочкін О.В. До історії сватання на Україні // Народна творчість та етнографія. — 1971. — №4. — С.77-81.
32. Курочкін О.В. Традиційна громада і побут // Українознавство. — К. Наукова думка, 1994. — С.180-193.
33. Курносов Ю.О. Духовне життя та Україні в 20-30 рр. / Ю.О.Курносов //Український історичний журнал. — 1990. — №1. — С.93-110.
34. Культура і побут населення України навчальний посібник / Під ред. В.І.Наулка, Л.Ф.Артюх. В.Ф.Горленка. — К. Либідь, 1991. — 232 с.
35. Культурологія теорія та історія культури Навч.посіб. Видання 2-ге перероблене та доповнене /За ред. І. Тюрменко. – К. Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.
36. Ковальчук О.В. Українське народознавство. — К. Освіта, 1992. -176 с.
37. Комарова А.І. Культурне відродження в Україні. – Львів. Астерикс, 1993.
38. Короткий енциклопедичний словник з культури. — К. Україна, 2003.
39. Кравченко В. Етнографічні та фольклорні матеріали фонди ІМФЕ ім. М.Т.Рильського . — Ф.15-3. — №142. — С.69.
40. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу істор.-етнограф, нарис — К. Наукова думка, 1966. — 198 с.
41. Лозинський И.І. Українське весілля — К. Наукова думка, 1992. — 169 с.
42. Мазаев А.И. Праздник как социально-художественное явление. – М. Наука, 1978.
43. Новійчук В.І. Побутові традиції та художня творчість // Мистецтво та етнос. — К. ІЕФМ, 1991. — С.174-193.
44. Несен І. І. Весільний обряд традиційна структура // Полісся України матеріали історико-етнографічного дослідження. Вип. 3. У межиріччі Ужа і Тетерева. 1996. – Львів Ін-т народознавства НАН України, 2003.
45. Несен І. І. Весільний ритуал Центрального Полісся традиційна структура та реліктові форми. — К. ІЕФМ, 2005.
46. Несен І. І. Культурні символи давнини кінь у весільному ритуалі (на матеріалах Центрального Полісся) // Соціум, 2003. – № 3.
47. Несен І. І. Хліб у весільних обрядах українців (в контексті праці Хв. Вовка «Шлюбний ритуал та обряди на Україні») // Українське народознавство стан і перспективи розвитку на зламі віків. — К. Наукова думка, 2002.
48. Новикова Е.С., Кармин А.С. Культурология. – СПб. Питер, 2004.
49. Пономарьов А.П. Мова наречених про символіку заручин // Наука і суспільство. — 1988. — №10. — С.48.
50. Пономарьов А. Українська етнографія. — Київ Либідь, 1994. — 317 с.
51. Потапенко О.І. Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. — К. Український письменник, 1995.-291с.
52. Правдюк О.А. Загальнослов’янська основа українського весілля / О.А.Правдюк //Словянське літературознавство. Вип.4. — К. Наукова думка, 1968. — С.12-14.
53. Воропай. Звичаї нашого народу. – К. Обереги, 1991
54. Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу. — К. Наукова думка, 1965.
55. Ошуркевич О. Використання фольклору самодіяльними колективами Волині // Народна творчість та етнографія. — 1968. — №4. — С.84-8з.
56. Общественньй семейньй быт и духовная культура населення Полесья // Под. ред. В.Бондарчика. – Минск. Наука и техника, 1987. — 249 с.
57. Попов Б.В., Ігнатов В.О., Степико М.Т. Життя етносу соціокультурні нариси Навчальний посібник. – К. Либідь., 1997. – 240 с.
58. Пролеев С.В. Духовность и бытие человека. – К. Наукова думка, 1992. – 110с
59. Симичев Д.А. Культурология учебное пособие для вузов. – М. «Приор», 1998 – 352 с.
60. Сумцов Н.Ф. О свадебных обрядах // Киевская старина. — 1881. -Т.Х. — С.210.
61. Сумцов Н.Ф. Хлеб в обрядах и песнях // Киевская старина. -1886. — Т.Х. — С.139.
62. Суханов И.В. Обычаи, традиции и преемственность поколений. – М. Прогресс, 1976.
63. Українське народознавство. (За ред. Павлюка С.П., Гориня Г.Й., Кирчіва Р.Ф.) – Львів. Фенікс, 1994 – 608 с.
64. Хрестоматія з народознавства. Посібник для вчителів, студентів та учнів старших класів /Упорядник М. Немтро. – Рівне. Державне редакційно-видавниче підприємство, 1995.
65. Черніговець ТІ. Хліб у традиційному весіллі Волинського Полісся // Українська культура минуле, сучасне та шляхи розвитку Збірник наукових праць / В.Г.Виткалов, О.С.Кривоносов. — Рівне РДІК, 1994. — С.212-216.
66. Черніговець ТІ. Весілля в системі художніх традицій Волинського Полісся (за матеріалами, записаними в К.-Каширському та Любешівському р-х) // Українська культура минуле, сучасне, шляхи розвитку Наук, зап. РДІК. Вип.З. – Рівне. Діва, 1998. — С.326-333.
67. Черніговець ТІ. Весілля в родинно-побутовій культурі Волинського Полісся (за матеріалами с.Видерта Камінь-Каширського району) // Минуле і сучасне Волині Олександр Цинкаловський і Волинь. Матеріали IX наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції (20-23 січня 1998 року). — С.244.
68. Чубинский П.П. Обряды родины, крестины, свадьбы, похороны / Переизданное. – Спб. ОИ “Наука”. – С. 45, 213.
69. Чернышов В.С. Традиции и обряды в системе формирования идеалов личности. — М. Вища школа, 1986. — 143 с.
70. Шубравська М.М. Весільні пісні. — К. Дніпро, 1988. — С.3-8; 52-58.
71. Шулунова Л.И. Переосмысление функций этнографической культуры в современных условиях //В кн. «Работа клуба по пропаганде и освоению традиционного народного творчества. – М. МГИК, 1982.
72. Яранцева Н.А. Преемственность и взаимодействие культур в художественной жизни общества. – К. Вища школа, 1990. – С.18, 30.
73. Яринко Л.О. Звичаї українського весілля. – Тернопіль. Богдан, 2007.

«