Історія становлення туристичного краєзнавства

Історія становлення туристичного краєзнавства

Історія становлення туристичного краєзнавства

План

Вступ
1. Туристичне краєзнавство України основні поняття та теоретико-методологічні засади
2. З історії галицького туристичного краєзнавства (друга половина XVIII ст. – 1945 р.)
3. Розвиток краєзнавства в Українській РСР у 1920-1940-х та повоєнних роках XX ст.
Висновок
Список використаної літератури

Вступ

Могутнім і невичерпним джерелом духовності, моральності і культури сучасної людини є її любов до рідного краю, його безцінних багатств, глибока шана до віковічних традицій свого народу. Акт про державний суверенітет України, проголошений Верховною Радою 24.08.1991 p., активізував духовне відродження українського народу, загострив проблеми збереження культури. У цій справі важливе місце належить національному краєзнавству. Про зростання ролі науково-громадського руху в розбудові незалежної України красномовно свідчить факт відродження в березні 1990 р. Всеукраїнської спілки краєзнавців. На сучасному етапі національне краєзнавство переживає епоху ренесансу. Краєзнавчий рух в Україні багатий на цікаві традиції, плідні пошуки і відкриття. Але мало любити свій край — його ще треба добре знати. Знання рідного краю не просто збагачує і звеличує людину, воно служить своєрідним містком, що єднає покоління минулі з поколіннями прийдешніми. Пошана до традицій давньої культури та славного минулого творить основи теперішності, є запорукою майбутнього.
Українське краєзнавство має глибоке коріння і давні традиції. Вагомий і безцінний внесок у його розвиток зробили відомі вчені минулого — Орест Левицький, Михайло Максимович, Опанас Маркевич, Вадим Пассек, Олександр Лазаревський, Микола Закревський, Петро Єфименко, Микола Аркас, Михайло Грушевський, Дмитро Яворницький, Павло Чубинський, Максим Берлинський, Микола Біляшівський, Федір Вовк, Євтим Сіцінський…».

1. Туристичне краєзнавство України
основні поняття та теоретико-методологічні засади

Поняття «краєзнавство» в різні часи мало різне значення. Видатний український педагог К. Д. Ушинський уперше дав визначення краєзнавства як педагогічного поняття, виділивши в ньому суспільно-економічний, освітньо-виховний і методичний аспекти. Видатний педагог наповнив уживаний тоді термін «батьківщинознавство» (термін запроваджено М. В. Ломоносо-вим) загальнопедагогічним змістом. У краєзнавстві К. Д. Ушинський вбачав могутній засіб вивчення країни. «Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини». Навчання географії на місцевому матеріалі, провісником якого був К. Д. Ушинський, дало поштовх до зародження батьківщинознавчого напрямку в географії, який став основою сучасного краєзнавства.
«Під батьківщинознавством, або вітчизнознавством, малося на увазі ознайомлення в школі з географією навколишньої місцевості, знайомство, засноване переважно на безпосередніх спостереженнях», — писав О. Барков. Сучасний термін «краєзнавство» з’явився на зміну існуючим термінам «вітчизнознавство», «батьківщинознавство».
Втілення краєзнавчого принципу в життя тісно пов’язували з принципами регіонального підходу та народності. Підвалини цього напряму в Україні в 70-х pp. XIX ст. буди закладені відомим педагогом і просвітником Софією Русовою, яка вважала, що прищепити дитині національні риси можна лише орієнтуючись на специфіку природи, географічного розташування, клімату, історії рідного краю на певній території. Вона писала «…що треба добре знати свій край, бо рідна земля все одно, що велика сім’я, а земляки — все одно, що родичі», «…тільки навчаючись любити і свідомо ставитись до свого люду, до свого краю …ми навчимося шанувати і других людей…» [11]. Основні етапи становлення й розвитку наукового краєзнавства в Україні нерозривно пов’язані з розвитком географії і з тими перипетіями, які переживала ця наука протягом свого еволюційного формування.
Першим в Україні ще наприкінці XIX ст. обґрунтував поняття «краєзнавство» як науку і виклав його суть, значення та місце в житті народу у статті «Галицьке краєзнавство» (1892 р.) І. Франко.
Історія становлення власного поняттєво-термінологічного апарату залишається однією з маловивчених сторінок національного краєзнавства. Окрім окремих публікацій у часописі «Туристика і краєзнавство» (додаток до «Нового часу»), звертаємо увагу на цікаві дослідження І. Крип’якевича з історії туризму в Галичині. У двох невеликих статтях «Студентські мандрівки 1880 р.» та «Іван Франко як турист» учений вперше торкнувся цього малорозробленого аспекту науки. З 1937 р. на сторінках журналу «Наша Батьківщина» цих питань торкалися у своїх працях такі відомі краєзнавці, як В. Дорошенко, М. Кордуба, І. Крип’якевич, В. Кубійович. Фрагментарно характеризує краєзнавчі поняття Ю. Целевич у своїй праці «Галицьке краєзнавство» . Найбільш системний огляд праць і матеріалів щодо розвитку різних галузей краєзнавства та його методики дав І. Франко у своїй праці «Галицьке краєзнавство». Це була перша спроба створення фахової бібліографії, що стосувалася українського краєзнавства.
Термін «краєзнавство» з кінця XIX ст. досить часто трапляється у науковій і науково-популярній літературі як у вузькому, так і в широкому розумінні його змісту.
У 1914 р. запорізький викладач гімназії І. Маньков запропонував поряд з терміном «батьківщинознавство» вживати термін «краєзнавство». Цей термін був підхоплений багатьма прихильниками краєзнавчої роботи в здобутті природничих знань і набув широкого використання у практичній діяльності вчителів географії, історії тощо.
Вперше серед українських учених визначив предмет географії, її зміст і методи дослідження П. А. Тутковський у теоретичній праці «Задачи и пределы географии» (1914 р.). Усупереч намаганням окремих учених розчинити географію серед інших наук, П. А. Тутковський доводив, що «географія має свій особливий зміст, свої методи дослідження і свої самостійні завдання». Серед методів досліджень географії вчений відводив чільне місце науковому краєзнавству. Одна з найголовніших його заслуг — це розробка теорії наукового монізму наук природничих і суспільних, що знайшли своє відображення у праці «Краєвиди України в зв’язку з природою і людністю».
«Зоряним» часом розвитку краєзнавства були 20-30-ті pp. XX ст. У цей час розквітнув талант видатного вченого-енцик-лопедиста, академіка С. Л. Рудницького (1677-1938 pp.), який по праву вважається фундатором української географії і наукового географічного краєзнавства.
У своїх працях учений визначав Україну як цілісну географічну одиницю, розробив план дослідження та вивчення її географії в усіх аспектах. С. Рудницький радив починати географічне вивчення свого краю з краєзнавства, а на його основі здійснювати вивчення початкового курсу географії України.
Творчо розвиваючи спадщину С. Рудницького, сучасні українські вчені Я. Жупанський і В. Круль розглядають національне краєзнавство як цілісну, нерозривну і відкриту систему, яка функціонує у світі тривимірних моделей простір (географічне краєзнавство), час (історичне краєзнавство) та соціум (соціальне краєзнавство). Останнє виступає інтеґруючою похідною активної соціальної функції людини. Воно включає літературне, мистецьке, архітектурне, етнографічне краєзнавство тощо. Об’єднуючим елементом тут є початковий елемент — територія. Отже, географічне краєзнавство виступає стрижнем національного краєзнавства [6].
Одним із принципових питань теорії, навколо якого протягом десятиріч не припиняються дискусії, є питання про зміст, об’єкт і предмет краєзнавства (у тому числі географічного). «Розглядаючи об’єкт вивчення українського краєзнавства, підкреслимо, що це — системна величина, яка пронизує раціональну територію генеральним напрямком (українська детермі-нантна) і дає бічні відгалуження в вигляді згаданих вище його складових. Інакше кажучи, об’єкт національного краєзнавства — це реальна матеріальна система, що об’єктивно існує в ірраціональних межах, які матеріалізуються через національну субстанцію думки».
«Отже, визначивши перелік об’єктів дослідження українського краєзнавства — країв, надзвичайно важливим видається окреслення їхніх меж (як предмет дослідження). Тим більше, що такі межі змінюються в часі. Це завдання визначальне, і ним має займатися окремий розділ національного краєзнавства — хорологічне краєзнавство. Таким чином, об’єктом дослідження його є предмет дослідження національного краєзнавства загалом» [6].
В узагальненому вигляді основним об’єктом географічного краєзнавства є суспільно-територіальний комплекс (СТК) певної території, який характеризується сукупністю природних ресурсів, населених місць і природо перетворювальних об’єктів [10].
Місце туристичного краєзнавства у системі національного краєзнавства схематично зображено на рис. 1.1

Рис. 1.1. Місце туристичного краєзнавства
у системі національного краєзнавства
Поняття «краєзнавство» у 20-х pp. XX ст. розглядалось як метод синтетичного вивчення будь-якої виразної і виділеної за адміністративними ознаками невеликої території. Видатний географ і краєзнавець, професор В. Кубійович у праці «Енциклопедія українознавства» під терміном «краєзнавство» розуміє «…сукупність інформацій про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства тощо; в УРСР під «краєзнавством» розуміють вивчення якоїсь невеликої території з вищеподаних поглядів, звично місцевими силами».
Нинішньому етапу розвитку краєзнавства, на думку більшості українських учених, більш-менш повно відповідає таке визначення «Краєзнавство — це комплексне, наукове і всебічне вивчення певної території (села, міста, області, краю), це — популяризація і використання цього пізнання з метою наближення життя до науки, це — засіб навчання і виховання національно-свідомих громадян».
Тематика досліджень теорії краєзнавства досить різноманітна. Вона потребує наукового комплексного дослідження (істориків, етнографів, географів, філологів тощо) й зобов’язує до серйозного відношення з боку державної влади та громадських організацій.
Сучасні українські вчені Я. Жупанський і В. Круль розглядають національне краєзнавство як цілісну, нерозривну і відкриту систему, яка функціонує у світі тримірних системних моделей, складених з
— простору (географічне краєзнавство);
— часу (історичне краєзнавство);
— соціуму (соціальне краєзнавство).
Усі названі компоненти притаманні туристичному краєзнавству. Таким чином, туристичне краєзнавство виступає одним з стрижневих напрямів національного краєзнавства.

2. З історії галицького туристичного краєзнавства
(друга половина XVIII ст. – 1945 р.)

З огляду на те, що значна частина території України – Галичина – тривалий час була штучно відірвана від решти території України і перебувала у складі Австро-Угорської імперії, а згодом Польщі, неабиякий інтерес становить питання розвитку українського краєзнавчого руху на її теренах. Особливої актуальності й ваги такі ретроспективно-краєзнавчі студії набувають зараз – у час творчого переосмислення багатої краєзнавчої спадщини галицьких вчених попередніх століть, вивчення традицій наукових шкіл й, на їх підставі, формування сучасних теоретико-методологічних засад, пріоритетних завдань та дороговказів розвитку національного туристичного краєзнавства.
Питання історії галицького туристичного краєзнавства, еволюції його теоретичних і прикладних напрацювань та напрямків розвитку нині розробляються цілою низкою українських вчених, з яких найбільш значний доробок мають представники Львівської, Київської, Чернівецької, Житомирської, Харківської і Тернопільської наукових шкіл краєзнавства – Тронько П.Т., Шаблій О.І., Костриця М.Ю., Жупанський Я.І., Серкіз Я.І, Круль В.П., Кравчук Я.С., Кукурудза С.І., Штойко П.І., Вісьтак О.І, Лозинський Р.М., Кузик С.П., Луцький Я.В., Панкова Є.В., Федорченко В.К., Дьорова Т.А., Любіцева О.О., Бейдик О.О., Заставецький Б., Заставецька О., Мариняк Н., Мариняк Я., Андрухів І.О., Гаврилів Б.М., Лавринюк В.П та ряд інших дослідників.
Періодизація етапів розвитку краєзнавства у Галичині ґрунтується на визначенні основних громадсько-політичних подій і фактів українського просвітництва, науки та діяльності окремих визначних постатей України. На основі даних критеріїв можна виділити таких п’ять етапів розвитку краєзнавства у Галичині (табл. 1).
Таблиця 1. Періодизація галицького краєзнавства

І етап
Витоки галицького краєзнавства – просвітництво і перші хвилі національно-культурного руху в Галичині в кін.18 ст.-20-ті рр. 19 ст.

ІІ етап
Розвиток народознавчого краєзнавства — від “Руської трійці” до виникнення т-ва “Просвіта” (поч. 1830-і рр. — 1868р.)

ІІІ етап
Становлення галицького краєзнавства у 2-й пол. 19 ст. — на поч.20ст. — діяльність товариства “Просвіта”, І.Франка та ін. (1868-1914рр.)

IVетап
Розвиток галицького краєзнавства у міжвоєнний період — 1918-39рр.

V етап
Краєзнавство Галичини в роки Другої світової війни (1939-1945рр.).

Пропоновану періодизацію галицького краєзнавства як самобутнього етнокультурного феномену доведено нами до 1945 року, оскільки по завершенні Другої світової війни Галичина була остаточно інтегрована до складу УРСР і з цього часу розпочинається якісно новий радянський етап у розвитку наукового, шкільного й громадського українського краєзнавства.
Зупинимося на характеристиці названих етапів розвитку краєзнавства на галицьких теренах детальніше.
Перший етап – просвітництво і перші хвилі національно-культурного руху (кінець XVIII ст. – 1820-ті роки).
У 1787 р. при Львівському університеті був заснований Руський інститут, де готували священиків, які знали українську мову і володіли руською грамотою. У 1790 р. Львівська Ставропігія видала Буквар з Додатком “Політики світської”, складений українською мовою. Цей Буквар став справжньою маленькою енциклопедією з україніки, оскільки він давав найзагальніші відомості про рідний край і його народ.
У 1810-1820-і рр. Галичиною прокотилася нова хвиля національно-культурного руху. Епіцентром цього руху став Перемишль. У 1815 р. тут виникло перше українське просвітницьке Товариство для підготовки книжок для народу, яке проіснувало до 1817 р. Засновником Товариства був священик Іван Могильницький. Він написав першу “Граматику языка славено-руського” (1823-1824 рр.) і науковий трактат “Відомість о Руськом язиці”. У Перемишлі сформувався як вчений-етнограф Йосиф Лозинський – автор першої в Галичині надрукованої українською мовою етнографічної праці “Русское весілє” (1835 р.) та Граматики живої української мови (1846 р.), а також ряду розвідок з історії Галичини.
Значний вплив на активізацію народознавчих досліджень у Галичині мало перебування одного з засновників слов’янської етнографії, археології і фольклористики Зоряна Ходаковського (Адама Чарноцького). Під його керівництвом розпочалося вивчення народних традицій, збирання пам’яток народної творчості, речових пам’яток, решток старовини, яке заклало підвалини майбутньої української і польської фольклористики. Слід згадати і Гната Червінського (1770-1830 рр.) – талановитого польського етнографа, який з симпатією ставився до українського народу й тривалий час вивчав звичаї українського населення Галичини. Книга Г.Червінського “Образи Русі Червоної” (1811 р.) була першою європейською науковою краєзнавчо-етнографічною працею про українців.
Другий етап – розвиток народознавчого краєзнавства від ”Руської трійці” до виникнення Товариства “Просвіта” (1830-і – 1868 рр.).
У 1830-х рр. в Галичині намітився поступ у розвитку народознавства. У Львівській духовній семінарії виник маленький гурток однодумців, який назвався “Руська трійця”. У 1833 р. він видав свою першу рукописну збірку “Син Русі”. У 1836 р. серб Г.Петрович у м.Пешті надрукував рукопис “Руської трійці” під назвою “Русалка Дністрова”. Це була перша книжка у Галичині, написана живою українською мовою і українським алфавітом.
Одним з фундаторів туристичного краєзнавства в Україні вважаємо Омеляна Партицького (1840-1895 рр.). О.Партицький регулярно здійснював науково-краєзнавчі подорожі у Карпати. Зібраний ним археологічний і краєзнавчо-етнографічний матеріал став основою для праць “Образи Руси Галицької”, ”Подорожньо-етнографічні записки” (1887 р.). Про найатракційніші пам’ятки та найважливіші події Галичини О.Партицький залишив окремі краєзнавчі розвідки-нариси “Жерло Парашка”, “Крехівський монастир”, “Камінь Св.Петра” та ін. І саме О.Партицький першим серед українських краєзнавців розробив туристичний маршрут для краєзнавчої подорожі атракційними околицями Львова.
Видатною постаттю українського туристичного краєзнавства є Іван Нечуй-Левицький (1938-1919 рр.) – талановитий письменник, етнолог-фольклорист, філолог і краєзнавець. І.Нечуй-Левицький здійснив цілий ряд краєзнавчо-експедиційних мандрівок теренами рідного краю, зокрема об’їхав більшу частину Східної Польщі (Галичину, Лемківщину, Холмщину, Підляшшя, Волинь, Поділля) та Молдови (Північна Буковина).
Класичним туристично-краєзнавчим твором І.Нечуй-Левицького можна назвати його подорожній нарис “Мандрівка на українське Підлясся”, надрукований на шпальтах львівського часопису “Правда”.
Третій етап – становлення галицького краєзнавства у 2-й пол. XIX ст. – на поч. XX ст. (діяльність товариства “Просвіта”, Івана Франка та ін.) – 1868-1914 рр.
В кінці XIX ст. – на поч.ХХ ст. український національно-визвольний (і краєзнавчо-просвітній) рух було зосереджено, головним чином, у Галичині.
Відомою постаттю українського туристичного краєзнавства у кінці ХІХ ст. став священик і громадський діяч І.Гавришкевич. Він здійснив перше систематичне експедиційне-мандрівницьке обстеження території Галичини й Буковини і першим з українців наніс на карту близько 2 тисяч висот цих земель. І.Гавришкевич залишив науково-краєзнавчі описи подорожей Самбірським і Стрийським повітами, опублікував грунтовний краєзнавчо-етнографічний нарис про с.Кам’янка-Вольська біля м.Рави-Руської, який не втратив і сьогодні свого пізнавального і наукового значення.
Краєзнавчі матеріали В.Площанського, В.Чернецького, І.Гавришкевича та ін. українських краєзнавців кінця ХІХ ст. були використані при виданні фундаментального 16-томного польського Географічного словника (1880-1902 рр.).
Новий період розвитку українського галицького краєзнавства (у т.ч. краєзнавства туристичного) найтісніше пов’язаний з діяльністю Івана Франка (1856-1916 рр.). І.Франко ще учнем Дрогобицької гімназії і студентом Львівського університету здійснив низку краєзнавчо-пізнавальних мандрівок Прикарпаттям. Ці мандрівки вже в молодому віці заклали в душі І.Франка переконання про винятково велике науково-пізнавальне й патріотично-виховне значення туристично-краєзнавчих мандрівок для широких верств українства. За період 1880-1882 рр. І.Франко пішки сходив Сколівщину і Тухольщину. З 1880-х років починається його знайомство з Гуцульщиною. Багато років мислитель відпочивав у колоритному гуцульському с.Криворівні, бував у м.Косові, Кутах, Буркоті, Жаб’є, на “Писаному Камені” біля с.Ясенове.
У 1883 р. І.Франко організував “Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу”, а згодом – суто краєзнавче-туристичний “Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю”.
Отже, у розвитку галицького краєзнавства у другій пол. ХІХ ст. пріоритетним був народознавчий аспект. Кінець XIX – поч. ХХ ст. стали періодом комплектування і оформлення збірок про пам’ятки матеріальної та духовної культури краю, створення місцевих музеїв.
Для широкого загалу українських туристів на поч. ХХ ст. почали виходити численні буклети, путівники, нариси, монографії з туристично-краєзнавчої проблематики. Серед них, зокрема, найбільшою популярністю користувалися такі “Туристика” А.Гудзиновського, “Прогулянки в наші гори” І.Франка, “Галицьке краєзнавство” Ю.Целевича, “Опис рідного краю” та “Мала географія України” Б.Заклинського, “Провідник по Галичині” М.Орловича.
Четвертий етап – розвиток галицького краєзнавства у міжвоєнний період 1918 – 1939 рр.
Після закінчення Першої світової війни суттєво змінилася політична карта Європи на теренах Російської та Австро-Угорської імперій виникли нові держави з різним політичним і соціально-економічним ладом. На цих землях краєзнавство і туризм залишалися справою передової громадськості. Характерним стало створення регіональних краєзнавчих осередків, діяльність яких значно пожвавила туристично-екскурсійний рух.
Вивченням рідного краю займалися як окремі українські установи і товариства (НТШ, “Просвіта”, “Рідна школа”, “Союз українок”, “Пласт”, “Чорногора”, “Плай”, “Січ” та ін.), так і національно свідомі представники інтелігенції і селянства. Чимало краєзнавчого матеріалу міжвоєнного часу зберігається нині в архівних фондах.
Характерною особливістю розвитку українського галицького краєзнавства у міжвоєнний період є розбудова музейної мережі у краї станом на 1939 р. в Галичині діяло 47 публічних музеїв. У 1935 р. музеєзнавці краю заснували “Комітет українських обласних музеїв” (КУОМ), який об’єднав регіональні музейні товариства Галичини.
З приходом на Галичину у вересні 1939 р. радянської влади та початком Другої світової війни були знищені практично всі краєзнавчо-туристичні організації на західно-українських землях.
П’ятий етап – краєзнавство Галичини в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.).
У роки Другої світової війни краєзнавча діяльність продовжувалася в умовах німецької окупації українських земель, але в значно менших масштабах. Навесні 1940 р. у Кракові був створений Український Центральний Комітет (УЦК), який очолив В.Кубійович. При УЦК у Львові в 1942 р. був організований “Відділ молоді”, яким керували пластові керівники. Згодом засновується пластовим зразком організація “Виховна Спільнота Української Молоді” (“ВСУМ”). Відновлено організацію літніх таборів для молоді, вишкільні табори й курси, а мережа гуртків і куренів ВСУМу поширилася на всі галицькі терени. Німецька окупаційна влада не дозволила українському “Пласту” офіційно здійснювати свою діяльність, і пластуни змушені були збиратися нелегально.

3. Розвиток краєзнавства в Українській РСР
у 1920-1940-х та повоєнних роках XX ст.

Перша світова та інші війни спричинили повний застій у розвитку краєзнавства. Жовтнева революція 1917 р. дала поштовх спробі українських більшовиків поєднати український націоналізм («українізацію») з комуністичною ідеологією. Основою краєзнавчих досліджень у цей час стає марксистсько-ленінська ідеологія. Коли НЕП заспокоїв селянство, партія більшовиків розпочала кампанію «націоналізації», спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їхньої прихильності. Український різновид цієї політики називався українізацією. Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, у тому числі в партії та уряді Української РСР. Зросла кількість українців в урядових установах. Кампанія українізації охопила всі царини життя України. Найбільший вплив вона справила на освіту.
Бурхливо в 1920-ті pp. розвивався краєзнавчий рух. Успішно впроваджувались як наукові, так і громадські форми краєзнавства. Краєзнавство стає масовим. Краєзнавчий рух в Україні у 1920-ті pp. вели Київське товариство природознавців, Історичне товариство Нестора Літописця та Українське Наукове товариство.
На кінець 1920-х pp. в Україні налічувалося 30 тис. краєзнавців, працювало 51 товариство, 658 гуртків краєзнавства. У листопаді 1922 р. при АН України (академік В. І. Вернадський — перший президент АН України) була створена Київська Комісія краєзнавства. Вона згодом утворила ще дві комісії — Одеську комісію краєзнавства для Степової України і Харківську комісію для Слобожанщини. Комісія краєзнавства при АН України видала два номери «Бюлетня комісії краєзнавства», проте так і не змогла стати організаційним і координаційним центром краєзнавства в республіці. У 1922 р. при Всеукраїнській АН засновано Комісію краєзнавства. У комісії працювали академік А. М. Лобода (голова комісії), В. І. Лучицький, М. В. Птуха, М. П. Василенко, П. А. Тутковський, 1.1. Шмальгаузен.
Краєзнавчими дослідженнями займалися науково-дослідні кафедри історико-географічного профілю. У Чернігові був створений Інститут краєзнавства — єдиний навчальний заклад у республіці такого профілю (діяв у 1924-1925 pp.).
На 01.01.1929 р. в Україні налічувалося 51 товариство та 658 гуртків у 32 округах республіки. І з цього ж року розпочалося репресивне нищення краєзнавчого руху й братовбивче цькування одними вченими-краєзнавцями (які хотіли вижити в тоталітарне лихоліття) інших прогресивних учених і цілих наукових шкіл — М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, М. Слабчека — українського краєзнавства.
Подальшому розвитку українського краєзнавства не сприяла тяжка праця народу на новобудовах важкої індустрії та голодомор 1932-1933 pp. Більш того, розпалювалася класова ворожнеча, непримиренність до релігії. У таких умовах успішно розпочата «українізація» всіх сфер життя українського народу трагічно обірвалася. З початком сталінських репресій панівна більшість українських краєзнавців була безпідставно звинувачена у буржуазному націоналізмі й страчена та засуджена. Так, 03.11.1937 р. за вироком «трійки ГПУ» був розстріляний фундатор української географії і комплексного географічного краєзнавства Степан Рудницький. Практично за період 1930-1940 pp. був знищений цвіт української інтелігенції і краєзнавства. В українському краєзнавстві наступив період занепаду.
У роки Другої світової війни краєзнавчий рух на українських теренах був фактично припинений (в УРСР він був ліквідований ще в 1930-ті pp.). Лише в Галичині краєзнавча діяльність провадилась. Вийшов ряд краєзнавчих книг, у тому числі «Історія Холмщини і Підляшшя», «Минуле і сучасне» М. Кордуби, «Сучасний Львів» О. Степанів. Чимало краєзнавчих матеріалів було опубліковано в журналі «Дорога», на шпальтах газет «Наші дні», «Рідна Земля».
По завершенню Другої світової війни (й остаточної інтеграції Галичини до складу Української РСР) Академія наук України виступила ініціатором відродження краєзнавчого руху.
У другій половині XX ст. значно пожвавилися етнографічні дослідження. Велика заслуга в цьому належить академіку М. Т. Рильському та члену-кореспонденту К. Г. Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли розгортанню етнографічних досліджень в Україні.
За останні десятиліття українськими етнографами-краєзнавцями підготовлено ряд фундаментальних монографій, наприклад «Украинцы» (1964 p.), «Бойківщина історико-етногра-фічні дослідження» (1983 р.), «Гуцульщина. Історико-етногра-фічні дослідження» (1967 р.), «Карпатский сборник» (1976 p.), «Этнография восточных славян» (1987 р.) тощо. 3 початку 1960-х pp. спостерігається помітне піднесення краєзнавчого руху, музейного будівництва. Масового характеру у 1960-1980 pp. набрало шкільне краєзнавство, туристично-краєзнавча робота школярів.
Поряд із цим, на перешкоді повноцінному та об’єктивному розвитку краєзнавства стояли формалізм, заорганізованість, класово-партійний підхід, командні методи управління культурою, наукою і освітою, підміна справжньої творчості і самодіяльності мас їх імітацією.
Координації краєзнавчих досліджень значною мірою сприяло проведення протягом 1980-х pp. чотирьох Всеукраїнських краєзнавчих конференцій у Полтаві, Вінниці, Чернігові, Миколаєві, а також Першої Всесоюзної краєзнавчої конференції з історичного краєзнавства, яка відбулася в Полтаві. На основі їх практичних рекомендацій були розроблені комплексні плани краєзнавчих досліджень, для реалізації яких потрібно було об’єднати всі краєзнавчі сили України.
Після здобуття Україною державної незалежності краєзнавча робота в країні активізувалася.

Висновок

Нинішньому етапу розвитку краєзнавства, на думку більшості українських учених, більш-менш повно відповідає таке визначення «Краєзнавство — це комплексне, наукове і всебічне вивчення певної території (села, міста, області, краю), це — популяризація і використання цього пізнання з метою наближення життя до науки, це — засіб навчання і виховання національно-свідомих громадян».
Туристично-краєзнавчий рух у Галичині від самого свого зародження сприяв піднесенню культурно-просвітницької роботи та національної самосвідомості серед широких верств населення, активному залученню молоді до процесу національно-культурного відродження краю. Упродовж ХІХ – І-ої пол. ХХ ст. краєзнавцями Галичини було напрацьовано значний обсяг літературних матеріалів про історію, природу, господарський уклад, етнологію й національну історико-культурну спадщину рідного краю, проведено систематичну роботу з картування та маркування на місцевості основних туристичних шляхів у Галичині й Східних Карпатах, розбудовано осередки карпатської туристичної інфраструктури, що в подальшому склали кістяк сучасної рекреаційно-туристичної інфраструктури регіону.
Характерна риса пострадянського періоду розвитку національного краєзнавства — повернення до його історичних витоків, відродження «забутої» краєзнавчої спадщини, реабілітація імен, знищених тоталітарним режимом та висвітлення маловідомих сторінок злочинів комунізму проти українського народу. Знаковими науковими працями цього періоду стали книги серії «Реабілітовані історією», праці «Репресоване краєзнавство» (Київ, 1992), «Репресоване відродження» (Київ, 1993), монографії Р. В. Маньківської «Музейництво в Україні» (Київ, 2000), Л. В. Баженова «Історичне краєзнавство Правобережної України у XIX — на початку XX ст. Становлення. Історіографія. Бібліографія» (Хмельницький, 1995), Я. Серкіза «Історичне краєзнавство» (Львів, 1995) та низка праць академіка П.Т.Тронька.
Список використаної літератури

1. БлажкевичА.Л. Країнознавча бібліографія Галичини становлення та розвиток (XIX — 30-ті pp. XX ст.) Автореф. дис.канд. іст. наук. — К. Київ. нац. ун-т культури і мистецтва, 2003 — 19 с
2. Випуск «Галицьке краєзнавство» // Галицька брама. — 1995. — № 5-6.
3. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. В. Ку-бійович. — Л. НТШ, 1993. — Т. 2. — С. 583-589 Т. 3. — С.1189.
4. Кандя А. Академік С. Рудницький і розвиток українського краєзнавства / Академік Степан Рудницький — основоположник географічної науки 36. наук, праць / Відп. ред. О. І. Шаблій. — Л. ЛДУ імені Івана Франка, 1994. — С 73-84.
5. Демідієнко О. Я., ІоноваО. М., Кузнецова В. І. Основи краєзнавства. — К., 2001.
6. Жупанський Я., Крулъ В. Про об’єкт і предмет вивчення національного краєзнавства // Краєзнавство. — 1994. — № 1-2. — С 3-6.
7. Костриця М. Витоки українського краєзнавства // Географія та основи економіки в школі. — 2000. — Мі. — С. 31-32; №2. — С 34-36.
8. Костриця М.Ю. Туристсько-краєзнавча робота в школі. — К. Радянська школа, 1985.
9. Крачило М. П. Краєзнавство і туризм. — К. Вища школа, 1994.
10. Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Теоретичні основи географічного краєзнавства і соціальне районування / Сучасний стан та перспективи вивчення географії рідного краю у школах Тези доповідей Міжнародного наук.-метод, семінару. — Харків, 1994. — С 3-4.
11. Соловей М. В. Шкільна географія і краєзнавство у педагогічній спадщині Софії Русової // Географія та основи економіки. — 2001. — № 1. — С 33-34.

«