Засоби захисту права власностi

Івано-Франківський інститут права, економіки та будівництва

КУРСОВА РОБОТА
з цивільного права
на тему
“ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ”

Виконала
студентка 3 курсу
заочного відділення
юридичного факультету
Князевич Х.П.

Перевірив
Доцент Васькович Й.В.

Івано-Франківськ, 1999.
ПЛАН.

Вступ 4
1. Сутність захисту права власності. 5
2.Засоби захисту права власності 9
2.1. Витребування майна власником з чужого незаконного владіння 9
2.2. Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника. 21
2.3. Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння 22
2.4. Інші засоби цивільно-правового захисту права власності 24
3.Засоби захисту права інтелектуальної власності 25
Висновки 30
Додаток №1 31
Предмет договору 31
2. Права та обов’язки Замовника 31
3.Права та обов’язки ТТК 32
Відповідальність сторін. 32
Розмір і порядок розрахунків 33
Юридичні адреси сторін 34
Додаток №2 35
Список використаної літератури 37

Вступ

Практика правовідносин у сучасному суспільстві пов’язана з постійним зіткненням його членів з відносинами власності. При цьому поведінка тих чи інших осіб може створювати загрозу для власності, суб’єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.
Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв’язку з процесами формування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом” [1;7].
Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.
В даній курсовій роботі ставиться мета визначити сутність та засоби цивільно-правового захисту права власності. Зокрема розглядаються такі засоби захисту як витребування майна власником з чужого незаконного володіння, витребування грошей і цінних паперів на пред’явника, інші засоби захисту права власності від порушень.
Окрему увагу в роботі приділено такій проблемі, як захист інтелектуальної власності. Зараз ця проблема перебуває в центрі уваги багатьох правників-науковців, адже значення її зростає у зв’язку з економічними реформами.
1. Сутність захисту права власності.

Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право – одне з найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення – важливе завдання всіх органів правової держави.
Т.П.Коваленко наголошує, що “на захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо” [З;349]. Кримінальне право встановлює відповідальність за злочинні посягання на майно держави, юридичних осіб і громадян, адміністративне передбачає покарання за дрібні вчинки, що порушують чиєсь право власності, а трудове регламентує матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану ними работодавцеві. Крім того, захисту права власності певною мірою приділено увагу в земельному та сімейному законодавствах.
Особливості цивільно-правового захисту права власності, порівняно з іншими видами, пов’язані з тим, що він має на меті відновлення порушених прав, попереднього майнового стану особи, права якої порушено.
Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно-правового захисту свого права власності може бути пред’явлення власником позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо хтось заважає власникові користуватися своєю річчю, власник може пред’явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої причини не може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов може вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній стан у такий спосіб.
У чинному зараз Цивільному кодексі Української РСР захисту права власності присвячено главу 13, яка станом на сьогодні містить три статті ст. 145, 147 та 148.
Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі захисту права власності. Тому всі їх можна умовно поділити на три категорії.
Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність (привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції України, Закону про власність, який чітко визначає можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.
Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права власності. Прикладдами можуть бути норми. Що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності – необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.
Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим майном, за завдавання матеріальної шкоди власникові і т.і. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань.
Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист.
Отже, “…в цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності у вузькому розумінні , або їх захист – як сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у зв’язку зі скоєнням правопорушень проти відносин власності” [4;209].
2.Засоби захисту права власності
2.1. Витребування майна власником з чужого незаконного владіння

Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.
Позивачем по віндикаційному позову є власник майна або юридична особа, якій майно передано в повне господарське відання або оперативне управління. В останньому випадку державна або недержавна організація не є власником майна, але їй передано в управління певне майно, й тому вона має право й обов’язок вимагати повернення його від незаконного володільця. Відповідачем по віндикаційному позову буває незаконний володілець – фізична або юридична особа, яка володіє майном позивача без законних підстав.
Ст. 32 Закону “Про власність” наголошує, що власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. “Таким чином, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Але витребувати річ він може тільки від незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав” [4; 251]. Підставою для віндикації може бути договір або адміністративний акт.
Таким чином, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, то наймач не буде відповідати по віндикаційним позовом, адже він користується рііччю на правовій підставі. Цією підставою в даному разі є укладений між власником та наймачем договір майнового найму.
Якщо ж певна особа вкрала річ або купила її не у власника, а, наприклад, у громадянина, до якого ця річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним володільцем, позаяк продавець не міг передати покупцеві за договором купівлі-продажу права власності на річ, не маючи його сам.
За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Якщо у відповідача речі вже немає, то цей позов не може бути задоволений. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже продано невідому кому або знищено, не можна одержати й задоволення по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати повернення саме майна, що належить власникові» [4; 351].
Якщо в особи, яка вкрала річ, цієї речі вже немає, то до неї все одно можна пред’явити вимоги, але вони будуть спрямовані не на повернення речі, а на відшкодування заподіяної шкоди. Тоді буде мати місце не віндикаційний позов, а позов зобов’язального характеру – про відшкодування заподіяної шкоди. Можливість такого відшкодування прямо випливає зі ст. 440 Цивільного кодексу, в якій зазначено “Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі…” [2;242].
Так само річ не може бути витребувана, якщо незаконний володілець змінив її настільки, що по суті, вона перетворилася на іншу річ.
Отже, коли речі немає, не можна й вимагати її повернення від особи, що нею володіла.
Т.П.Коваленко зауважує, що “предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі. В зв’язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші” [3;352].
Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається кількістю, мірою, вагою (наприклад, цукор, борошно, картопля, тощо, тобто речі, що визначені родовими ознаками) за умови, що вони якось індивідуалізовані (наприклад, картопля у мішку, який має штамп, напис тощо).
Ст. 148 Цивільного кодексу України встановлює, що “витребуючи майно з чужого володіння (…), власник вправі також вимагати від особи, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне (недобросовісний володілець), повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння; від добросовісного ж володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна” [2; 186]. Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи мають бути повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.
Ст. 145 Цивільного кодексу розкриває зміст поняття “добросовісний набувач”. Набувач вважається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати.
Відповідно, недобросовісним набувач визнається, якщо він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто якщо він знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння. Звичайно, набувач вважається недобросовісним і в разі, якщо річ набута ним злочинним шляхом.
Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.
Як видно з наведеної вище цитати зі ст. 148, власник вправі вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він здобув або повинен був здобути за весь час володіння, а від добросовісного володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна.
Таким чином, одержане добросовісним набувачем до того, як він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить йому, він стає власником цих доходів. Недобросовісний володілець повинен повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння.
Незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Якщо ж незаконний володілець не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього – мусить повернути доходи, які він міг одержати. В якості прикладу можна навести ситуацію, коли незаконний володілець саду не знімав плодів і, відповідно, не одержував від саду доходу. В цьому разі він, у відповідності до ст. 148 Цивільного кодексу, все одно повинен відшкодувати втрачені ним доходи
Ця ж стаття передбачає, що «володілець, як добросовісний, так і недобросовісний, в свою чергу має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна» [2;186].
Таким чином, недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки також за весь цей час. За добросовісним володільцем закон визнає право вимагати від власника відшкодування тільки з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна, позаяк прибутки з майна належать власнику тільки з цього часу.
Отже, подекуди ситуація виявитися парадоксальною – недобросовісний володілець може опинитися у кращому становищі, ніж добросовісний. Таке може статися в разі, коли необхідні витрати на майно перевищують прибутки, які воно дає, або у випадку, коли майно не дає прибутків, але вимагає для свого утримання певних витрат.
Т.П.Коваленко вважає за доцільне “доповнити ст. 148 діючого ЦК УРСР (…) правилом , згідно з яким добросовісний володілець мав би право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на майно за весь час володіння, коли ці витрати перевищують доходи. Це посилило б виховне значення ст. 148 ЦК УРСР” [З; 354].
Можлива й ще одна складніша ситуація – витрати незаконного володільця виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна, Це може статися, якщо незаконний володілець зробив певні поліпшення у майні, внаслідок чого збільшилась його вартість.
Дана проблема також розглядається в ст. 148 Цивільного кодексу “Добросовісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщор вони можуть бути відділені без пошкодження речі” [2;186]. Наприклад, якщо сумлінний набувач поміняв колеса на придбаному ним автомобілі, який було вкрадено в законного власника, то при витребуванні в нього автомобіля набувач може поміняти колеса знову на ті старі, що були на час викрадення.
Проте, можлива й така ситуація, коли незаконний володілець здійснив у майні поліпшення, що їх неможливо відділити, наприклад, капітальний ремонт будинку. В цьому разі ст. 148 Цивільного кодексу передбачає “Якщо відділити поліпшення неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі” [2; 186]. Як бачимо, в цьому разі право на відшкодування має тільки добросовісний володілець.
Добросовісний набувач має перед недобросовісним ще одну перевагу якщо від недобросовісного майно може бути витребуване в усіх випадках, то від недобросовісного – не в усіх.
За ст. 145, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем у особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою волею.
“Якщо річ було продано особою, яка її одержала від власника за договором (наприклад, договором схову, майнового найму тощо), добросовісному набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, бо у даному випадку річ вибула як з володіння власника, так і з володіння його контрагента по договору, з їх власної волі. Отже, у цьому випадку право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного набувача” [З; 355].
У ст. 145 Цивільного кодексу зазначено також, що майно, набуте безоплатно (навіть і добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках. Наприклад, якщо власник автомобіля за договором схову передав свій автомобіль контрагентові, а той, замість того, щоб повернути його власнику, подарував цей автомобіль іншій особі, то власник може витребувати свою річ у даного добросовісного набувача, позаяк набувач набув її безоплатно.
Виходячи зі ст. 145 Цивільного кодексу, власник може витребувати своє майно у добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно викрадене або загублене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння власника або його контрагента по договору “поза їх волею”.
Таким чином, власник якогось майна не може витребувати своє майно з незаконного володіння іншою особою тільки при наявності сукупності наступних трьох умов
а) набувач має бути добросовісним набувачем – він не повинен знати, що купує майно не у власника;
б) майно має бути придбане набувачем за гроші, тобто повинно бути купленим;
в) власник повинен втратити володіння цим майном з власної волі, а саме, майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму тощо) іншій особі, яка продала його добросовісному набувачеві.
Таким чином, можна зробити висновок, що законодавець стає на захист інтересів добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з володіння власника та його контрагента з їхньої власної волі. Тут припускається, що власник виявив певну необачність, довірившись особі, яка на це не заслуговувала, про що свідчить весь розвиток подій, адже замість того, щоби повернути власникові одержану від нього за договором річ, особа продає її комусь. Отже, власник повинен нести невигідні наслідки своєї необачності. Якщо ж річ вибула з володіння власника та його контрагента поза їхньою волею, то ці міркування відпадають.
Відповідно до ст. 145 Цивільного кодексу витребування майна власником від добросовісного набувача не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Коли майно боржника буде передано судовим виконавцем для реалізації торговельній організації, в якій та чи інша особа придбає це майно, то перший власник майна не може витребувати його в цієї особи на підставі, що він загубив це майно або воно було в нього викрадено, а потім потрапило до рук боржника, відносно якої було постановлено відповідне судове рішення. В такий самий спосіб вирішується питання, якщо особа набула будинок з прилюдних торгів, які було проведено для виконання судового рішення.
Як вже зазначалося у вступі, відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власности і господарювання (ст. 13).
Зважаючи на це, викладений в ст. 145 Цивільного кодексу механізм витребуування майна власником розповсюджується на віндикацію всіх форм власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом необмеженої віндикації. До 16 грудня 1993 року, згідно зі ст. 146 Цивільного кодексу державне майно, а також майно колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій, неправомірно відчужене яким би то не було способом, могло бути витребуване відповідними організаціями від всякого набувача і недобросовісного і добросовісного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав він про незаконність свого володіння – це мало значення при вирішенні питання про віндикацію.
Так само не мав значення спосіб, яким майно вибуло з володіння відповідної організації чи воно викрадене, чи загублене, чи добровільно за договором передано іншій юридичній чи фізичній особі, від якої потрапило незаконному набувачеві.
“Так, якщо громадянин брав напрокат в державній організації якусь річ, а згодом замість того, щоб повернути, продавав її іншому громадянину, то ця річ могла бути витребувана у останнього прокатною організацією” [З;358].
Це свідчить про те, що державна та колгоспно-кооперативна форми власності користувалися перевагами в питаннях віндикації в порівнянні з особистою власністю.
Закон “Про власність” скасував ці переваги і, маючи на меті привести Цивільний кодекс у відповідність із цим Законом, Верховна Рада України прийняла 16 грудня 1993 року Закон № 3718-12, згідно з яким статті 144, 146, 149 та 150 було виключено з кодексу.
Уніфікація порядку витребування майна власником від добросовісного набувача забехпечує рівноправність різних форм власності в Україні.
З огляду на ст. 145 Цивільного кодексу при наявності певних умов майно може бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого майного, за виключенням грошей та цінних паперів.
2.2. Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника.

Порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника встановлюється статтею 147 Цивільного кодексу.
Особливістю витребування грошей та цінних паперів на пред’явника є те, що вони в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача.
Не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред’явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи викрадені в нього.
Припустимо, що громадянин А. купив у громадянина Б. деяку облігацію. Згодом з’ясувалося, що ця облігація була раніше викрадена громадянином Б. у громадянина В. Незважаючи на те, що в даному разі облігація вибула з володіння В. не з його волі, В. не може витребувати в громадянина А. облігацію (як він зробив би це з усяким іншим майном), позаяк громадянин А. є добросовісним набувачем.
Даний порядок поширюється і на ті гроші та цінні папери, що належали юридичній особі і були незаконно вічужені будь-яким способом. У вищенаведеному прикладі, якщо б облігації були викрадені не у громадянина, а у фірми і згодом добросовісно набуті громадянином А., вони не можуть бути витребувані в нього.
Таким чином, гроші та цінні папери на пред’явника в жодному разі не можуть витребувані власником від добросовісного набувача.
Від незаконного недобросовісного набувача гроші та цінні папери на пред’явника можуть бути витребувані в будь-якому разі.

2.3. Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

Порушення права власності не обов’язково пов’язано з позбавленням власника володінням річчю. Право власності, крім права володіння, містить у своєму складі право користування і право розпорядження. Ці права також можуть потребувати захисту.
Цивільно-правова практика знає випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.
Можливі випадки, коли за позовами власників будинків суди порушують справи щодо осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. В цих випадках право власника володіти будинком не порушено, але йому перешкоджають користуватися певною частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.
Якщо хтось перешкоджає власникові користуватися або розпоряджатися річчю, власник може вимагати усунення порушення. “У наведених випадках власник може звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав. Цей процес називають негаторним” [З;360].
Дії, якими порушується право власності, повинні бути протиправними, інакше немає підстав для негаторного позову. Наприклад, якщо власник за договором житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у власному будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися цим приміщенням, але він не може вимагати усунення таких перешкод у користуванні будинком, бо дії наймача в даному разі правомірні.
Витрати, пов’язані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.
Захист права власності здійснюється і у випадках, коли позов про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усуненння перешкод у розпорядженні чи користуванні майном пред’являється не безпосередньо власником, а особою, яка володіє майном у силу закону або договору з власником майна. Прикладами може бути володіння на підставі договору майнового найму, договору підряду, договору схову та ін. Якщо річ вкрадено в наймача і наймач витребує її з чужого незаконного володіння, пред’явивши позов, то тут здійснюється захист не тільки права наймача певний час володіти і користуватися річчю, а й права власник, позаяк у разі задоволення позову в наймача з’явиться можливість виконати свої обов’язки перед наймодавцем-власником – повернути останньому майно, яке було надане наймачеві у тимчасове користування.
На позови, пред’явлені законними володільцями чужого майна (наймачами, підрядниками, охоронцями тощо) поширюються викладені вище норми статей 145, 147 та 148 Цивільного кодексу.
2.4. Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

Віндикаційний та негаторний позови належать до позовів речового характеру. Вони мають у своїй основі речові правовідносини між власником та іншими особами.
Цивільно-правовий захист права власності здійснюється й іншими засобами. Власник, що втратив володіння річчю, не завжди може пред’явити віндикаційний позов. Якщо в незаконного володільця вже немає речі, то не можна і вимагати її повернення. У певних випадках, передбачених ст. 145 Цивільного кодексу, річ взагалі не може бути витребувана у добросовісного набувача.
Але і в цих випадках власник може цивільно-правовим шляхом захистити свої інтереси. Він може використати зобов’язально-правові засоби захисту права власності. Наприклад, якщо власник за договором майнового найму передав майно іншій особі, а та особа продала це майно добросовісному набувачеві, то власник на підставі ст. 145 Цивільного кодексу не може витребувати своє майно від такого набувача. Проте власник може вимагати відшкодування завданих йому невиконанням договору збитків від наймача, як сторони у договорі майнового найму. Тут вимоги власника випливають із зобов’язальних відносин, які виникли між ним і наймачем на підставі договору.
“Власник може і не перебувати у договірних відносинах з особою, яка володіє його річчю. Наприклад, хтось украв у власника річ, але на момент розгляду справи у суді у злодія цієї речі вже немає. Тут власник знов-таки може використати зобов’язально-правові засоби захисту. Він може на підставі ст. 440 ЦК УРСР вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди” [З; 362].
3.Засоби захисту права інтелектуальної власності

Сучасні перетворення у відносинах власності, розгортання процесів економічних реформ в Україні викликають необхідність у вдосконаленні цивільно-правових засобів права власності. Йдеться, зокрема, про забезпечення надійного захисту прав інтелектуальної власності.
Зараз ці питання частково регулюються Законами України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та «Про охорону прав на промислові зразки». Спори, що виникають у зв’язку з застосуванням цих Законів, розглядаються судом, арбітражним або третейським судом, а в деяких випадках розв’язуються в адміністративному або в адміністративно-судовому порядку. “Так, будь-яке рішення Держпатенту України, що стосується заявки, може бути оскаржене протягом трьох місяців від дати одержання рішення чи копії затребуваних патентних матеріалів. Дана скарга має бути розглянута Апеляційною радою Держпатенту України протягом чотирьох місяців від дати надходження в межах мотивів, викладених у скарзі (ст. 22 Закону “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”)” [5;424].
Сучасні українські правники висловлюють думку, що Цивільний кодекс України потребує суттєвих змін, пов’язаних з розробленням загальних положень щодо охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності, які відповідатимуть нормам і правилам, прийнятим у цивілізованих країнах.
Так, В.Жаров вважає обов’язковим введення в Цивільному кодексі окремого розділу “Захист прав на об’єкти інтелектуальної власності”, “…в якому мають бути викладені положення стосовно
основних засад захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, де має йтися про рівний захист прав щодо усіх власників прав на такі об’єкти, дано визначення незаконного використання об’єктів інтелектуальної власності, а також зазначено, які заходи може вживати власник прав щодо їх порушника;
непорушності прав на об’єкти інтелектуальної власності;
умов примусового відчуження прав на об’єкти інтелектуальної власності;
можливості звернення до суду за наявності підстав очікувати порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності;
юридичної відповідальності за порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності, де необхідно визначити заходи, які може вимагати від порушника власник прав на вказані об’єкти” [7; 45].
Покищо ж в Україні відсутній “дієвий захист прав на об’єкти інтелектуальної власності з боку держави. Суди загальної юрисдикції, арбітражний чи третейський суди згідно з законодавством та відповідно до своєї компетенції розглядають спори про
авторство;
встановлення власника охоронного документа і (або) порушення його майнових прав;
встановлення факту використання об’єкту інтелектуальної власності;
право попереднього користування;
укладання та виконання ліцензійного договору;
винагороду або компенсацію автору об’єкта інтелектуальної власності;
визнання охоронного документу недійсним та інше, що стосується питань захисту інтелектуальної власності. Практика розгляду цієї категорії справ у судах загальної юрисдикції виявила певні труднощі, пов’язані з відсутністю відповідного рівня кваліфікації судів та досвіду у вирішенні таких питань” [8; 18].
Певний захист права власності на об’єкти інтелектуальної власності забезпечується також Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції”. В.Жаров відносить до порушень права власності на об’єкти інтелектуальної власності такі дії, передбачені цим Законом, як неправомірне використання чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг та ін.; ввдення в оборот під своїм позначенням товару іншого виробника; відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб’єкта господарської діяльності і введення його в оборот без зазначення виробника копії та ін.
В разі вчинення таких дій тим чи іншим суб’ктом господарської діяльності “…Антимонопольний комітет накладає на нього штраф у розмірі до 3 % виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. Якщо обчислення виручки суб’єкта господарської діяльності неможливо або остання відсутня, тоді штраф накладається у розмірі до 5 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян” [6; 49].
Якщо юридична особа, що порушила в такий спосіб право інтелектуальної власності, не є суб’єктом господарської діяльності, то з неї може бути стягнутий штраф у розмірі до 5 тис. неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
Якщо порушення права інтелектуальної власності було скоєно громадянином, який займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, то на нього накладається адміністративне стягнення.

Висновки

Цивільно-правові засоби захисту права власності мають на меті відновлення порушеного права, тобто попереднього майнового стану особи, права якої порушено.
До цивільно-правових засобів захисту права власності належать
витребування майна власником з чужого незаконного володіння;
витребування грошей і цінних паперів на пред’явника ;
захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння ;
інші засоби цивільно-правового захисту права власності.
Цивільний кодекс розрізняє добросовісного і недобросовісного споживача, передбачає різні види витребування майна з чужого незаконного володіння.
За сучасних умов в Україні великого значення набуває захист права інтелектуальної власності. Дана проблема ще не є достатньо врегульованою в цивільному законодавстві України.
Додаток №1

Договір № 5
підряду з тимчасовим трудовим колективом

м. Івано-Франківськ «20» жовтня 1999 р.

ЗАТ «Ніка», надалі «Замовник», в особі Петренка А.А., що діє на підставі Статуту, з однієї сторони, і тимчасовий трудовий колектив, надалі ТТК, в особі Дмитренка Б.Б., що діє на підставі рішення загальних зборів ТТК, з іншої строни, надалі Сторони, уклали даний договір про наступне

Предмет договору

ТТК бере на себе зобов’язання виконати роботи з ремонту приміщення офісу ЗАТ “Ніка” відповідно із завданням Замовника.
ТТК виконує роботи і здає Замовникові результати робіт згідно з технічним завданням.
Термін виконання робіт

початок «1» листопада 1999 р.,
кінець «30» листопада 1999 р.
ТТК має право дотермінового виконання робіт.

Результати робіт подаються Замовникові у вигляді відремонтованого приміщення офісу.
Роботи вважаються виконаними, у встановлений в даному договорі термін, після підписання акта прийомо-здавання представником Замовника і Дмитренком Б.Б.

2. Права та обов’язки Замовника

Для виконання робіт Замовник забезпечує ТТК необхідними приміщеннями, коштами, матеріалами, обладнанням.
Замовник встановлює форму звітності про виконану роботу.
Замовник зобов’язаний прийняти кінцевий результат робіт в термін 5 днів з часу повідомлення ТТК про готовність.
У випадку виявлення відхилень від умов договору або недоліків у роботі, які погіршують результати, Замовник вимагає їх усунення.
Замовник зобов’язаний оплатити виконані роботи згідно протоколу погодження договірної ціни.

3.Права та обов’язки ТТК

Члени ТТК виконують роботи у вільний від основної роботи або навчання час.
Керівник ТТК, якого вибирають на загальних зборах ТТК, організує всі види робіт і несе персональну відповідальність за їх результати, своєчасне і якісне виконання робіт.
ТТК має право змінити свій склад рішенням загальних зборів, яке приймається більшістю голосів і затверджується представником Замовника.
ТТК несе матеріальну відповідальність за незабезпечення зберігання переданого йому Замовником майна.
ТТК подає Замовникові звіт про виконані роботи в термін, встановлений в даному договорі.
ТТК зобов’язаний своєчасно і якісно виконати і пред’явити Замовникові кінцевий результат робіт.
ТТК подає звіти про використання матеріально-технічних ресурсів і повертає їх залишки.

Відповідальність сторін.

У випадку невиконання зобов’язань кожна із Сторін має право достроково розірвати договір з повідомленням другої Сторони за 5 днів.
У випадку виконання робіт із суттєвими порушеннями термінів, передбачених даним договором, Замовник має право достроково розірвати договір з виставленням вимог про відшкодування збитків.
У випадку відхилення ТТК від умов даного договору або виявлення інших недоліків, які погіршують роботи, Замовник має право зобов’язати ТТК усунути їх у 10­-денний термін за власний кошт. ТТК відшкодовує Замовнику витрати, заподіяні йому при виявленні допущених ТТК порушень і недоліків у роботі. При виявленні порушень, недоліків, які погіршують результати роботи, винагорода ТТК зменшується на суму до 200 грн.
При порушенні терміна, встановленого договором, ТТК сплачує штраф у розмірі 50 грн. за кожний день прострочення.
За несвоєчасне подання або неподання Замовникові встановлених форм звітності ТТК сплачує штраф у розмірі ТТК сплачує штраф у розмірі 10 грн. за кожний день прострочення, але не більше 50 грн.
При виявленні суттєвих недоліків на певному етапі робіт, які призводять до невиконання умов даного договору, Замовник має право розірвати договір без оплати проведених робіт з виставленням претензій щодо відшкодування понесених збитків. При виявленні суттєвих відхилень від договору чи інших недоліків Замовник має право розірвати договір із виставленням претензій про відшкодування збитків.
У випадку несвоєчасного початку виконання робіт з вини Замовника ТТК має право розірвати договір із виставленням претензій про відшкодування збитків.
Сплата штрафів не звільняє Сторони від виконання зобов’язань.

Розмір і порядок розрахунків

Після виконання даного договору Замовник оплачує вартість проведеної роботи в сумі 1000 грн. в термін 7 днів з часу підписання акту приймання шляхом сплати готівкою
Розподіл колективного заробітку проводиться ТТК самостійно.
У випадку дострокового виконання робіт встановлюється доплата до ціни в розмірі до 200 грн.

Юридичні адреси сторін
ЗАТ «Ніка»
м. Івано-Франківськ, вул. Тернопільська, 28
Тел. 2-22-33
Тел./ факс 12-34-56

ТТК
М.Івано-Франківськ, вул. Пряма, 78
Тел. 8-25-76
Дмитренко Б.Б.
Додаток №2
Задача 27.
Мистецтвознавець Лукін помер, не залишивши заповіту. Після його смерті залишились батько, дружина, сини Олег, Гліб, онука Катерина, дві доньки померлого раніше сина Ол-дра, брат Микола, стара няня, яка виховувала його синів і перебувала на його утриманні. Батько, дружина і брат проживали разом зі спадкодавцем. Спадкова маса складалась з будинку, вкладу в банку, який він заповів дружині, і вкладу в банку, який він нікому не заповів, предметів домашньої обстановки, автомобіля, рідкісних гравюр.
Хто успадкує дане майно ?

Відповідь.
За умовами задачі гр. Лукін помер, не залишивши заповіту. Отже, його спадкоємці отримують спадок за законом. “Коло спадкоємців за законом візначена статтямі 529-531 ЦК України. Згідно з цими статтями спадкоємцямі за законом є діти (…), онуки, правнуки, дружина, батьки (…), брати, сестри, дід і баба померлого, а також непрацездатні особи, яки перебувають на утріманні померлого не менше одного року до його смерті”[5,455]. Спадкоємці за законом поділяються на дві черги. В даній ситуації до спадкоємців першої черги належать сини Олег та Гліб, дружина, батько, дві доньки померлого раніше сина Олександра. Онука Катерина, брат Микола належать до спадкоємців другої черги і закликаються до спадкування, коли відсутні спадкоємці першої черги або якщо вони не приймуть спадщину. Стара няня не входить до ні в першу, ні в другу чергу спадкоємців, але вона успадковує нарівні з спадкоємцямі першої черги.
Вклад у банку, який він заповів дружині, успадковується нею, решта майна поділяється між спадкоємцями наступним чином. Домашні речі поділяються між спадкоємцями, які прожіва-ли з померлим батьком, братом Миколою, дружиною та старою нянею. Хоча брат Микола належить до спадкоємців другої черги, але він проживав з померлим.
Квартиру, вклад у банку без заповіту, машину поділяється між батьком, дружиною, двома синами і двома онуками, причому дружина отримує 50 % цієї спадщини. Решта поділяється між дружиною, батьком, 2 синами і 2 онуками. Дві онуки отримують одну частку свого померлого батька на двох. Т.ч. батько одержує одну десяту частіну, дружина – 6 десятих.
Гравюра не належить до предметів домашнього вжитку і має бути поділена між всіма спадкоємцями.
Список використаної літератури

I. Нормативно-правові акти.

Конституція України. – К. Преса України, 1997. – 80 с.
Цивільний кодекс України // Кодекси України. — № 1, 1999. – С. 3-137.

II. Навчальна й наукова література.

Загальна теорія цивільного права Підручник / О.А.Підопригора, Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. – К. Вища шк., 1992. – 454 с.
Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. – М. Юрид. Лит., 1991. – 240 с.
Цивільне право підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. – К. Вентурі, 1997. – 480 с.

III. Публікації періодичних видань.

Жаров В. Адміністративний порядок захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності в Україні // Право України. – 1999. — № 5. – С. 47-50.
Жаров В. Захист прав інтелектуальної власності в Україні удосконалення правового регулювання // Право України. – 1999. — № 3. – С. 42-46.
Святоцький О. Святоцький. Правова охорона інтелектуальної власності в Україні // Право України. – 1999. — № 4. – С. 16-18.

«