Інфраструктура інститутів власності

Інфраструктура інститутів власності

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної власності суспільна; приватна; колективна; державна. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світового господарства, зокрема у межах Європейського економічного співтовариства (нині Європейського Союзу, куди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п’ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).
Виділення окремих типів економічної власності зумовлено тим, що у межах кожного з них існують окремі форми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а формами власності.
Оскільки суспільна власність існувала тільки в первіснообщинному суспільстві, а наддержавна лише формується, розглянемо приватний, колективний та державний типи власності та їх структуру.
Приватна власність (як економічна категорія) — привласнення окремим індивідуумом, максимум однією сім’єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб’єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення [4, с. 65].
Об’єктами цього типу власності в Україні є
а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;
б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найманих працівників;
в) підприємства, засновані на власності окремих іноземних громадян;
г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сім’ї, які проживають разом;
ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім’ї;
д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім’ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім’ї;
е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, садові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призначення [9, с. 46].
Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квартири у разі встановлення надмірно високої плати за здавання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об’єкти стають об’єктами приватної капіталістичної власності, інші залишаються об’єктами приватної трудової власності.
Якщо об’єктом приватної власності є приватні капіталістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин економічної власності, що розкривається передусім в якісному аспекті власності.
Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (нетрудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право приватної капіталістичної власності виникає на підставі ведення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використання майна з метою наживи тощо.
Виходячи з цього, суб’єктами права приватної власності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб’єктами трудової власності), орендарі та інші особи.
Колективна власність (як економічна категорія) — привласнення асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб’єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,
Асоційованими власниками можуть бути трудовий колектив, об’єднання капіталістів, члени кооперативу, споживчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об’єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.) [2, с. 79].
Залежно від того, наймають чи не наймають асоційовані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, споживчих товариств та ін.
Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, мають деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найманих працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.
Право колективної власності, згідно з чинним законодавством, виникає на підставі
а) добровільного об’єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об’єднань;
б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;
в) передання державних підприємств в оренду;
г) надання державних субсидій;
У сільському господарстві у колективну власність можуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, землі садівницьких товариств та ін [4, с. 84].
Суб’єктами права колективної власності, згідно з чинним законодавством, є
1) колективні підприємства (в тому числі сільськогосподарські);
2) господарські товариства;
3) кооперативи;
4) споживчі товариства та їхні спілки;
5) орендні підприємства та організації орендарів;
6) товариства покупців;
7) спільні підприємства;
8) об’єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об’єднання громадян;
9) релігійні організації та спілки цих структур.
Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, форми управління тощо [4, с. 89].
Державна власність — привласнення державою (як суб’єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об’єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.
Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних системах є різний за чисельністю апарат державних чиновників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.
Згідно з чинним законодавством розрізняють загальнодержавну і комунальну форми державної власності. Комунальну власність ще називають власністю адміністративно-територіальних одиниць. Суб’єктами права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб’єктами права комунальної власності — Верховна Рада Криму та адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Найважливішими об’єктами загальнодержавної власності є
1) єдина енергетична система;
2) системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації загальнодержавного значення;
3) частка одержавленого національного доходу;
4) державні підприємства;
5) Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні ресурси;
6) об’єкти соціально-культурної сфери;
7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;
8) оборонні об’єкти, майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об’єктами комунальної власності є
1) кошти місцевих бюджетів;
2) державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства;
3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування;
4) місцеві енергетичні системи;
5) транспорт, системи зв’язку та інформації;
6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін [4, с. 92].
Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.
У разі діяльності наведених суб’єктів права державної власності та економічних суб’єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудящих державна власність переростає в суспільний тип власності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім вищими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.
Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже види підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.
Основу економічної системи повинні становити відносини власності. Вони завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувались і розвивались всі інші суспільні відносини. Привласнення матеріальних та духовних благ у різних економічних системах складає суть економічних відносин, що виражаються поняттям власність». Проте серед вчених-економістів досі немає єдності в трактуванні відносин власності.
Одним з найдискусійніших в наш час економічним визначенням власності є таке власність — це відношення між людьми з приводу речей. Певною мірою це визначення відбиває саме економічний, а не правовий, соціальний чи якийсь інший аспект власності. Адже найбагатший капіталіст стане злиденним, якщо опиниться сам на сам зі своїми заводами, палацами, кораблями і нікому буде ані працювати на них, ані купувати вироблене. Багатство капіталістичного суспільства — товар. Його має хтось виробити, хтось купити та спожити і таким чином принести власнику капіталу прибуток.
Поняття «власність» достатньо складна категорія. Найчастіше його ототожнюють з привласненням. Відносини привласнення в багатьох концепціях власності вважаються базовими. Привласнення вказує, кому належать блага (об’єкти власності), як вони розподіляються і з якою метою використовуються. Об’єктами власності є речі, які присвоюються, тобто всі елементи суспільного багатства, результати та фактори виробництва. Суб’єктами власності можуть бути окремі особи (громадяни), колективи, організації, фірми, асоціації, держава [3, с. 85].
Важливим критерієм належності відносин власності до предмету економічної теорії є безпосередній зв’язок відносин власності з виробничими відносинами, відносинами між людьми по виробництву, розподілу і використанню засобів виробництва. Саме засоби виробництва є головним найбільш стійким об’єктом власності.
Таким чином, відносини власності — це певна система відносин з приводу володіння, розпорядження, користування, привласнення і споживання людьми як засобів виробництва, так і результатів праці.
Володіння — головна передумова власності. Але саме по собі володіння ще не означає власності в її повному економічному змісті. Володіти можна і пасивно. Володіння тільки фіксує об’єкт власності, визначає його конкретно.
Володіння цінне тим, що дає можливість розпоряджатися майном. Щоб відчути різницю між правом володіння і правом розпорядження, достатньо згадати деякі форми заповітів з художньої літератури «Залишаю такому-то…те-то і те-то, але до стількох-то років або виконання ним таких-то умов… він не може ним розпоряджатися». Тут чітко і зрозуміло розставлені акценти між двома правами — володіння і розпорядження.
Користування — це відносини до об’єкту використання, спрямовані на отримання з нього корисного ефекту, при цьому реалізується ідея корисності, яка є абсолютним стимулом еволюції як виробництва конкретних цінностей, так і соціально-економічного розвитку суспільства [1, с. 102].
Коли власник віддає об’єкт власності в оренду, він, відповідно, в межах договору оренди, передає право розпорядження і використання орендарю. Привласнення вони здійснюють спільно орендодавець привласнює орендну плату, орендар — прибуток від господарської діяльності мінус орендна плата.
Отже, економічний зміст відносин власності полягає в реальних діях суб’єктів по володінню, розпорядженню і використанню об’єктів власності. Власність складає серцевину системи економічних відносин суспільства. Стабільність розвитку економічної системи залежить від наявності у ній таких форм власності, які б у найбільшій мірі сприяли розвитку продуктивних сил. Тому зміна форм власності відкриває нові горизонти розвитку економічної системи.
Людству відомі дві основні форми власності — приватна і суспільна.
Відмінною рисою приватної власності є те, що власник безпосередньо здійснює і реалізує право володіння, розпорядження, використання і привласнення. Підкреслюємо — безпосередньо. Особисто. На свій страх і ризик. Діє він на ринку, де господарює жорстока конкуренція. Проте успіх на ринку може бути повним. І це заслуга власника. Він присвоює здобутки свого успіху. Але на ринку панує стихія і анархія. Отже, він може і програти. Але і програш — його провина. Якщо він не отримав вигоду, то вона дісталась іншому. Тому приватний власник вчиться, шукає, взнає, придумує, купує, фінансує наукові дослідження. Однозначно розвиває продуктивні сили, а відповідно, суспільство в цілому. В цьому глибоке, прогресивне значення приватної власності.
Суспільна власність передбачає спільне володіння, розпорядження і виключає індивідуальне. Всі члени суспільства володіють спільно, індивідуально ж — ніхто. Суспільна власність на засоби виробництва зрівнює всіх членів суспільства як співвласників. Вони всі власники. Ніхто не має права на перевагу у володінні. Разом з тим в межах суспільної власності, оскільки суспільство не може розпоряджатися об’єктами власності безпосередньо, виникає адміністративна монополія, і при суспільному володінні розпорядження і привласнення здійснюється бюрократією (bureucratie — буквально влада столу).
Форми власності не є незмінними. Вони виникають, розвиваються, модифікуються і зникають із зміною умов і середовища, в яких вони існують. В основі еволюції форм власності лежить механізм постійного оновлення економічного устрою суспільства [7, с. 42].
Історично першою формою власності була колективна, общинна власність на землю. Вона виражала спільне привласнення результатів праці всіма членами общини як єдино можливий засіб її виживання. Вся багатогранність первісних відносин земельної власності зводиться до трьох основних форм
* азіатська (східна). В цих умовах вся земля розподілялась між общинами, а індивіди та їх сім’ї користувались земельними ділянками як особи, що належали до даного первісного колективу. Общини, в свою чергу, знаходились під владою деспотичної держави і не були самостійними власниками. Вони віддавали державі частину продукту в формі данини;
* антична (греко-римська). Тут одна частина землі знаходилась в розпорядженні общини (держави), а інша — у вигляді дрібних ділянок, парцел — оброблялась окремими сім’ями і була їх приватною власністю;
* німецька. При ній спостерігався більш високий ступінь відособленості землі від общини. Спільна власність на пасовища, ліси служила тільки простим доповненням приватної власності [8, с. 54].
Антична і німецька власність були близькі одна до одної тим, що приватна земельна власність в обох випадках базувалась на праці самого власника.
У процесі розвитку продуктивних сил і суспільного поділу праці проходив розпад общини і виділення приватних власників. Розвивався обмін, росла майнова нерівність населення. З’явилася приватна власність, яка була заснована на експлуатації праці рабів і кріпаків.
З розвитком ринкової економіки панівного характеру набула приватна одноосібна власність, яка поступово модифікувалась в акціонерну (корпоративну) власність. Сучасна ринкова економіка ґрунтується на таких основних формах власності дрібнотоварна, приватна індивідуальна, акціонерна, власність трудових колективів підприємств, державна, інтегрована корпоративна і інтегрована міждержавна. Така розмаїтість форм власності свідчить, що сучасна ринкова економіка — це змішана економіка.

Література
1. 174391 макро- і мікроекономіка. За ред. 3. Ватаманюка, С. Панчишина. — К. Альтернативи, 2008
2. Калина А.В., Осокіна В.В. Економічна теорія і практика господарювання Навч. посібник. – К. МАУП, 2008
3. Ларіонова Л. За ефективного власника // Фінанси України. — 2005. — №2. -С. 154.
4. Маккензи С. Экономика принципы, проблемы и политика. — М. Республика. 2005. Т. 1
5. Основи економічної теорії/ С.В. Мочерний, С.А. Єрохін, Л.О. Каніщенко та ін. За ред. С.В. Мочерного. – К. ВЦ “Академія”, 2006
6. Основи економічної теорії політекоеномічний аспект//Під ред. Г.Климка, К ВШ-2007
7. Тичина С. Приватизація і виникнення класу власників в Україні // Економічні реформи сьогодні. Спец. вип. — 2008
8. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства/ Б.Д. Лановик, З.М.Матисякевич, Р.М. Матейко та ін. – К. Генеза, 2004
9. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. – М. «Дело ЛТД», 2005

«