Способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу

Способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу

Характерною ознакою доказування є те, що обов’язок чи право його здійснення належить тільки суб’єктам кримінального процесу. Безпосередньо, їх діяльність визначає зміст доказування, робить його живим і персоніфікованим. Доказування прийнято розуміти й у зобов’язуючому значенні – як обов’язок збирання, перевірки й оцінки доказів з метою встановлення істини та як обов’язок обґрунтувати свої висновки за допомогою доказів. Природно, що цей обов’язок лежить на державних органах, що здійснюють доказування, – слідчому, прокуророві, суду, хоча зміст його для кожного з цих органів – різний [2, с. 60]. Зазначена позиція знайшла своє відображення і у кримінально-процесуальному законі, де у ст. 22 зазначено, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого. В діяльності прокурора та суду переважними є такі елементи доказування як перевірка, дослідження та оцінка зібраних доказів у кримінальній справі. Специфічність діяльності слідчого як суб’єкта доказування полягає в тому, що йому, в першу чергу, потрібно зібрати (закріпити) докази, а вже потім, на підставі їх перевірки та оцінки – сформулювати висновки та прийняти рішення в справі. Крім того, результати його діяльності з доказування підлягають прокурорському нагляду, судовому та відомчому контролю, можуть бути оскаржені заінтересованими суб’єктами доказування.
Досудове провадження складається із двох стадій – порушення кримінальної справи і досудове розслідування.
Порушення кримінальної справи являє собою початкову стадію кримінального процесу, зміст якої становить діяльність з прийняття, реєстрації, розгляду, перевірки заяв та повідомлень про злочини, прийняття по них рішень, з’ясування наявності або відсутності підстав для порушення кримінальної справи.
Донедавна більшість процесуалістів і криміналістів не піддавали сумніву назву першої стадії кримінального процесу [4]. Однак з середини 80-х років різні автори звертали увагу на її недосконалість. Так, А. Я. Дубинський зазначав, що її доцільно іменувати стадією вирішення питання про порушення кримінальної справи [6, с. 5]. При цьому наголошується, що по матеріалах, які надійшли до органів внутрішніх справ, може бути прийняте рішення не лише про порушення кримінальної справи, але й про відмову в порушенні кримінальної справи відповідно до частини другої статті 97 КПК України за наявності обставин, передбачених у статті 6 КПК України.
Схожою є пропозиція П. П. Підюкова. Акцентуючи увагу на невдалій назві першої стадії кримінального судочинства, він вважає, що для точного виразу сутності і тих рішень, які при цьому приймаються, її доцільно іменувати стадією вирішення питання про необхідність розслідування. Підсумковим рішенням, на думку цього автора, можуть бути не лише рішення про початок розслідування кримінальної справи, але й про відмову в провадженні розслідування [15, с. 9].
В. М. Тертишник пропонує іменувати цю стадію стадією дізнання [2, с. 51].
Л. М. Лобойко та В. С. Зеленецький пропонують іменувати її дослідчим провадженням [9, с. 14].
Зокрема, В. С. Зеленецький вказує на те, що даний процес передує слідчому і тому його необхідно розглядати як самостійний процес і називати «дослідчим кримінальним процесом» [8, с. 77].
В. Т. Маляренко висловив точку зору про те, що стадію порушення кримінальної справи необхідно замінити стадією перевірки і вирішення заяв і повідомлень про злочини. Свою позицію вчений пояснює тим, що орган дізнання, дізнавач, слідчий, прокурор і суд повинні починати кримінально-процесуальну діяльність лише на основі достатніх даних про наявність у діянні особи ознак злочину, отриманих або безпосередньо виявлених ними, за відсутності обставин, які виключають провадження у кримінальній справі [1, с. 25].
Завданнями стадії порушення кримінальної справи є прийняття; реєстрація, розгляд, перевірка заяв та повідомлень про злочини, прийняття по них рішень, виявлення та попередження злочинів. Засобами вирішення цих завдань є процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів і захист прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб [2, с. 390]. Особливості пізнавальної ситуації накладають відбиток на способи вирішення цієї задачі. Специфіка їх, як уявляється, полягає у наступному
— основним способом отримання фактичних даних про вчинення злочину є прийняття уповноваженими органами держави повідомлень від громадян, підприємств, установ, організацій, та посадових осіб. З метою усунення перешкод для отримання цих даних законодавець обмежується мінімальними вимогами відносно форми повідомлень. Не можна повернути заяву або повідомлення про злочин з вказівкою на необхідність «дооформити» з мотиву недостатності відомостей, які в ньому містяться або документів, які додані.
— відзначена особливість закономірно породжує неповноту інформації, яку отримують, в зв’язку з чим виникає необхідність витребування додаткових фактичних даних. Процесуальні дії, які використовуються для цього повинні бути максимально вільні від примусу та, зокрема, від вторгнення у сферу особистісних інтересів громадян. Саме тому закон забороняє провадження слідчих дій у даній стадії (виключенням є огляд місця події, зняття інформації з каналів зв’язку та накладення арешту на кореспонденцію).
— оскільки діяльність органів, уповноважених на порушення кримінальної справи, нерідко дає їм можливість безпосереднього виявлення ознак злочину – вона також служить джерелом отримання фактичних даних про ознаки злочину [6, с. 48].
Отже, способи збирання фактичних даних на стадії порушення кримінальної справи визначені законом з урахуванням вимог публічності та недоторканності особистості. В силу принципу публічності орган, уповноважений на порушення кримінальної справи, не вправі залишити без уваги жоден сигнал про вчинення злочину, реагуючи на нього з максимальною активністю та швидкістю. Наказ МВС України № 1155 від 04.10.2003 р. «Про вдосконалення реагування на повідомлення про злочини, інші правопорушення і події та забезпечення оперативного інформування в органах і підрозділах внутрішніх справ» регламентує основні положення щодо дій працівників ОВС у зв’язку з отриманням заяви чи повідомлення про злочини.
Але, необхідно зазначити, що активність реагування не сумісна з покладанням на заявника обов’язку обґрунтувати наявність ознак злочину. Обидві ці вимоги вказують на те, що способи отримання інформації про вчинений злочин повинні бути простими, вільними від формальностей, які можуть ускладнити звернення громадян та організацій до правоохоронних органів. Способи поповнення вже отриманих фактичних даних також не повинні бути надмірно складними, які вимагають тривалих витрат часу.
Слід мати на увазі, що іноді сигнали про вчинення злочину не підтверджуються. В таких випадках застосування пізнавальних прийомів, які супроводжувались би примусом, було б невиправданим, необґрунтовано обмежуючим права громадян.
Теорія і практика в значній мірі розходяться у визначенні підстав прийняття рішення про проведення попередньої перевірки. В юридичній літературі відмічається, що підставою для її початку є відсутність в поводі до порушення кримінальної справи достатніх даних, які вказують на ознаки кримінально-караного діяння. Якщо ж вони містяться, то питання про порушення кримінальної справи повинно вирішуватися негайно і без провадження перевірочних дій. У практичній же діяльності, навпаки, здійснення попередньої перевірки інформації про злочин не вважається винятковим і перевірка здійснюється незалежно від обсягу фактичних даних, викладених у заяві та повідомленні про злочин. Відсутність в законі вказівок на підстави провадження попередньої перевірки заяв та повідомлень про злочини призводить до формування у правозастосовувача психологічної установки на обов’язковість виконання перевірочних дій, на виявлення більшого обсягу фактичних даних про подію, тому в ряді випадків перевірка здійснюється без необхідності. Але подібна практика виправдовується тим, що заяви і повідомлення, які надходять до ОВС містять недостатні відомості для прийняття будь-якого об’єктивного процесуального рішення [14, с. 13]. Тому, вважаємо, що на законодавчому рівні необхідно закріпити підстави для проведення перевірки заяв і повідомлень про злочин.
Розгляд заяв і повідомлень в ОВС здійснюється відповідно до Наказу МВС України № 400 від 14.04.2004 р. «Про затвердження і введення в дію Інструкції «Про порядок приймання, реєстрації, та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються». Крім цього діє Наказ МВС України № 1177 від 10.10.2004 р. «Про затвердження Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України».
При вивченні кримінальних справ, було встановлено, що у 92% випадків проводилась додаткова перевірка, у 63% з яких перевірка була проведена у строк до трьох діб, а у 29% кримінальних справ – у строк до десяти діб. Найчастіше причинами проведення перевірки заяв і повідомлень про злочин є необхідність встановлення суми спричинених збитків, проведення відомчих досліджень (наприклад, встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, дослідження наркотичних засобів, психотропних речовин та ін.), проведення ревізій, витребування матеріалів, характеризуючих особу, яка вчинила злочин тощо.
Отже, попередня перевірка може переслідувати наступні цілі встановлення законності приводу до порушення кримінальної справи; уточнення даних, які вказують на ознаки злочину; з’ясування наявності обставин, що виключають провадження у справі [10, с. 143].
У зв’язку з викладеним виникає питання який характер має діяльність органів розслідування в ході перевірки заяв і повідомлень про злочини? Чи являються зібрані при цьому матеріали доказами, а якщо ні, то яке значення вони мають в кримінальному процесі?
За змістом ст. 66 КПК збирання доказів – це діяльність, яка здійснюється на досудовому слідстві та в суді. На перший погляд, докази різних видів, тобто показання, висновки експертів, речові докази, протоколи та документи дійсно можуть бути отримані лише в цих стадіях і лише за допомогою засобів, передбачених ст. 66 КПК. Це дало підстави деяким науковцям стверджувати, що в стадії порушення кримінальної справи доказування відсутнє. Так, деякі автори стверджують, що до порушення кримінальної справи доказування не проводиться, а фактичні дані стають доказами лише після їх перевірки засобами, які допускаються на наступних стадіях процесу [7, с. 20]. В одній зі своїх праць Н. В. Жогін і Ф. Н. Фаткуллін пишуть «Стадія порушення кримінальної справи має строго обмежену задачу, яка не включає в себе доказування» [7, с. 173]. Але заперечуючи кримінально-процесуальне доказування в стадії порушення кримінальної справи, зазначені автори непослідовні в своїх судженнях. Говорячи про зміст постанови про порушення кримінальної справи, вони з однієї сторони стверджують, що не можна вимагати, щоб вона ґрунтувалася на розгорнутій системі судових доказів, так як у першій стадії процесу їх майже ще нема, а з іншої сторони вказують на те, що необхідно вимагати, щоб описова частина постанови включала аналіз даних, які маються, мотивувалась посиланням на найбільш важливі з них [7, с. 185]. Такої ж точки зору дотримується І. М. Гуткін, який в одній зі своїх робіт зазначає «Стадія порушення кримінальної справи не має на меті збирання доказів» [2, с. 4]. Але у цій же роботі автор зазначає, що при встановленні наявності підстав до порушення кримінальної справи, органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду приходиться стикатися з матеріалами і фактами, які можуть мати доказове значення по справі, зі слідами злочину, які можуть зникнути. Враховуючи це, можна зробити висновок, що дана стадія включає в себе і дії зі зберігання і закріплення слідів злочину [2, с. 8]. В. Д. Арсеньєв відмічає, що фактичні дані, якими обґрунтовується рішення при порушенні кримінальної справи, мають характер «зачатків» судових доказів, що діяльність в цій стадії процесу являється доказуванням з певними особливостями [1, с. 13]. Так, вказаний автор у одній зі своїх робіт пише, що доказування здійснюється на протязі всього процесу, а значить і при порушенні справи, відмінний лише зміст доказування на різних стадіях процесу, тому що окремі його елементи мають неоднакову удільну вагу, яка визначається місцем та значенням даної стадії [10, с. 13].
В. С. Зеленецький вважає, що до порушення кримінальної справи докази взагалі не використовуються. Більша частина доказової інформації залучається у кримінальний процес в результаті проведення передбачених законом слідчих і судових дій, а в дослідчому процесі такі дії, як правило, не проводяться, крім огляду місця події. Отриману при виконанні дослідчих процесуальних дій інформацію цей автор називає переддоказовою, а самі дії – дослідчими пізнавальними. До них науковець відносить пояснення, огляд предметів і документів, витребування матеріалів, фіксація явки з повинною тощо [8, с. 60-62]. Висловлена В. С. Зеленецьким точка зору підлягає уточненню. Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством України, до порушення кримінальної справи, відповідно до ч. 2 ст. 190 КПК України, можна проводити лише один вид огляду – огляд місця події. Огляд предметів і документів можна проводити лише після порушення кримінальної справи. Враховуючи те, що на стадії порушення кримінальної справи нерідко виникає необхідність у проведенні зазначених видів огляду з метою отримання відомостей про факти, які вказують на наявність чи відсутність ознак злочину, необхідних для вирішення питання про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи, вченими неодноразово висловлювалися пропозиції щодо дозволу проведення огляду предметів і документів на стадії порушення кримінальної справи [6, с. 24.Однак це питання у законодавстві до даного часу позитивно не вирішене. Отже, віднести огляд предметів і документів до засобів перевірки заяв і повідомлень про злочини, не можна.
М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко вказують, що у стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування, в якому наявні з певними, іноді значними, особливостями всі його елементи [5, с. 328].
Л. М. Карнєєва дотримується думки, що в стадії порушення кримінальної справи відбувається доказування, яке ні чим не відрізняється від доказування в інших стадіях кримінального судочинства [94, с. 957]. Ряд авторів вважає, що в процесі вирішення питання про порушення кримінальної справи або при відмові відбувається доказування в традиційному його розумінні, хоча з певними особливостями [9, с. 34-49]. Тому вважають, що всі рішення, які приймаються ґрунтуються на доказовій інформації.
Викладена точка зору підтримується й іншими процесуалістами. Н. А. Алексєєв зазначає, що доказування має місце на всіх стадіях кримінального процесу, і наявність або відсутність доказів визначає подальший рух справи та прийняття органами розслідування і судами тих чи інших рішень [6, с. 428-429]. З цим згодні також автори монографії «Теория доказательств в советском уголовном процессе». Вони вважають, що метою доказування в стадії порушення кримінальної справи є встановлення наявності або відсутності підстав для здійснення судочинства [3, с. 298-299]. Р. Д. Рахунов вказує на те, що доказування складає серцевину процесу, воно пронизує діяльність всіх його учасників і відокремлення доказування зі всієї іншої процесуальної діяльності не досягає мети [8, с. 41]. П. А. Лупинською зазначено, що будь-яке підсумкове рішення, яке завершує ту чи іншу процесуальну стадію, може бути прийнято лише при наявності сукупності фактичних даних, достатніх для відповіді на головне питання даної стадії. Фактичні дані являють собою підстави для прийняття рішення, а їх встановлення відбувається шляхом доказування [8, с. 82]. М. І. Ніколайчик зазначає, що з позицій розкриття злочинів поняттям доказування охоплюється не лише процесуальна діяльність уповноважених законом органів та осіб зі збирання, перевірці, оцінці доказів і формулювання на цій основі висновків та рішень, але й процесуальна діяльність зі збирання, перевірці та оцінці даних про ознаки злочинів, яка здійснюється в стадії порушення кримінальних справ [7, с. 328].
Ті фактичні дані, за допомогою яких встановлюються обставини, які підлягають доказуванню при вирішенні питання про порушенні справи – це і є докази, а їх збирання, дослідження і оцінка – це і є доказування в даній стадії процесу [3, с. 147].
Таким чином, основний зміст діяльності з перевірки заяв і повідомлень про злочини полягає у встановленні наявності або відсутності в події, що досліджується ознак злочину. Тобто така діяльність має пізнавальний характер. Пізнання в кримінальному процесу може здійснюватися не інакше як у формі доказування. У стадії, що розглядається, без доказування неможливо вирішити питання про наявність або відсутність підстав до порушення кримінальної справи або відмови в її порушенні [4, с. 397].
Спробуємо дати оцінку викладеним вище точкам зору науковців і зазначити власну позицію з цього приводу.
Питання прийняття й розгляду заяв і повідомлень про злочин урегульовані нормами кримінально-процесуального закону. Отже, діяльність, пов’язана з отриманням інформації про вчинений злочин виявляється процесуальною, а докази, як відомо, органи розслідування отримують лише в ході такої діяльності. Такими ж будуть і правовідносини, які реалізуються у структурі названої діяльності. Основними суб’єктами цієї діяльності виступають слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор, суддя (суд), а також громадяни, установи, підприємства і організації, які повідомили особам, уповноваженим вести процес, про скоєний або підготовлюваний злочин. У цьому плані питання, яке розглядається являється специфічним за своїм суб’єктивним складом. Виходячи зі змісту ст. 65 КПК України доказами являються будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. А наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння як раз і встановлюється в стадії порушення кримінальної справи.
Було б невірно думати, що для розв’язання слідчим питання про порушення кримінальної справи необхідно встановити всі обставини предмета доказування. Отже, важливе значення має визначення меж доказування в стадії порушення кримінальної справи, тобто до яких меж необхідно збирати докази для того, щоб прийняти своєчасне, законне і обґрунтоване рішення про порушення кримінальної справи або відмови в цьому. Межі доказування передбачають визначення його границь таким чином, щоб всі зібрані докази у сукупності з якісної сторони забезпечували встановлення кожного елементу предмета доказування. З кількісного боку вони повинні гарантувати достовірність встановлення цих обставин. Отже, під час перевірки слідчим заяви чи повідомлення про злочин, встановленню підлягають тільки ті обставини, що необхідні для розв’язання питання про порушення кримінальної справи і, які безпосередньо складають предмет доказування першої стадії. Такими обставинами, на нашу думку, є 1) законність приводу до порушення кримінальної справи (ч. 1 ст. 94 КПК України); 2) наявність чи відсутність ознак конкретного злочину, тобто наявність достатніх даних, які вказують, що вчинене діяння підпадає під ознаки певного складу злочину, передбаченого кримінальним законом (ч. 2 ст. 94 КПК України); 3) наявність чи відсутність обставин, які виключають порушення кримінальної справи (ст. 6 КПК України).
Висловлена думка про те, що при прийнятті рішення про порушення кримінальної справи не вимагається достовірного встановлення ознак злочину, а достатньо висновку, який лише припускає наявність злочину, а дані, покладені в основу рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, повинні бути встановлені достовірно, тому що відмова в порушенні справи виключає подальше провадження і така постанова носить остаточний характер [94, с. 96]. З такою точкою зору можна погодитися лише в частині необхідності встановлення достовірних даних, які являються підставою для прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. За нашою думкою, повинні бути достовірними і дані, вказуючи на ознаки злочину. Не випадково законодавець передбачив, що порушувати справи можна не просто при наявності даних, вказуючих на ознаки злочину, а при наявності достатніх даних. Така вимога закону орієнтує правоохоронні органи на достовірне встановлення обставин вчиненого злочину. Зрозуміло, як вже зазначалося, не всі обставини злочину встановлюються на момент винесення постанови про порушення справи. Але ті дані, які встановлені і являються підставою для прийняття такого рішення, повинні бути достовірними, відповідати реальній дійсності. У противному випадку рішення, які приймаються по недостатньо перевірених матеріалах, будуть вести до необґрунтованого порушення кримінальних справ [2, с. 61].
Відповідно до ч. 4 ст. 97 КПК України в ході перевірочних дій прокурор, слідчий або орган дізнання можуть відбирати пояснення від окремих громадян чи посадових осіб та витребувати необхідні документи. А згідно зі ст. 66 КПК України, в якій викладені способи збирання доказів по кримінальних справах, вказані органи та посадові особи вправі по справах, які знаходяться в їх провадженні вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред’явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані. Очевидно, що якщо такі предмети і документи отримані в стадії порушення кримінальної справи, то вони будуть являтися доказами в ході розслідування і судового розгляду. Інакше було б нерозумно, наприклад, довідку про судимість або копію вироку суду, отримані при провадженні перевірочних дій, дублювати аналогічними документами при розслідуванні кримінальної справи. Таким чином, при недостатності в заявах і повідомленнях фактичних даних, які підтверджують наявність або відсутність ознак злочину, ці дані можуть бути поповнені за ініціативою самого державного органу, уповноваженого вирішувати питання про порушення справи. А прийняття рішення про витребування додаткових матеріалів (документів) передбачає дослідження та оцінку даних, які вже маються у матеріалах перевірки, тобто доказову діяльність.
Повідомлення про будь-який злочин набувають на цій стадії форму приводів до порушення кримінальних справ (ст. 94 КПК України). На перший погляд їх розгляд не утворює доказування, оскільки доказування – це цілеспрямована пізнавальна діяльність державного органа, у той час, як у даному випадку активність притаманна заявнику. Однак при більш уважному аналізі таке судження є помилковим. Необхідно мати на увазі, що прийняття повідомлень про злочин, який вчинений або готується являється обов’язком органів, уповноважених на порушення кримінальних справ. Ні з яких мотивів заява не може бути повернена заявнику (ст. 109 КПК України). Тому способом збирання доказів слід вважати не звернення заявника з повідомленням, а прийняття повідомлення уповноваженим державним органом. Обов’язковість прийняття і вирішення в короткий строк заяв і повідомлень про вчинений злочин можна з достатньою підставою розглядати як своєрідний прояв активності по збиранню доказів.
До цього слід додати, що приймання повідомлень нерідко супроводжується перетворенням його форми, що, як зазначалось, складає специфічну рису збирання доказів. Так, усні повідомлення громадян посадовою особою заносяться до протоколу усної заяви про злочин з попереднім роз’ясненням заявнику відповідальності за неправдивий донос; з приводу явки з повинною також складається протокол, у якому детально викладається зроблена заява. Але і в тих випадках, коли прийняття повідомлень не супроводжується його перетворенням, законодавець заздалегідь визначає повідомленню певну форму з тим, щоб не допустити використання у даній стадії недостовірної інформації. Так, письмова заява громадянина повинна бути підписана, повідомлення установ, підприємств, організацій та посадових осіб також робляться лише у письмовій формі. Відомість джерела відомостей, їх достовірність та письмове закріплення – найважливіші умови допустимості доказів.
Стадія порушення кримінальної справи має особливу, притаманну лише їй структуру, яка складається із відносно самостійних, але об’єктивно взаємопов’язаних етапів, які послідовно змінюють один одний у ході провадження. До них відносяться прийом, реєстрація, дослідження, вирішення та облік заяв (повідомлень) про злочини. Кожен з названих етапів характеризується особливим видом діяльності та існуючими правовими відносинами. Їх якісна визначеність обумовлюється не лише діючою правовою регламентацією, але й існуючою правовою ситуацією, в якій названа діяльність реалізується. Відображаючи сутність дослідчого кримінального процесу, названі ситуації, на думку В. С. Зеленецького, повинні називатися дослідчими [8, с. 63].
Як вже зазначалося, головним питанням стадії порушення кримінальної справи, являється питання про наявність або відсутність ознак злочину в події, про яку стало відомо органу дізнання, слідчому, прокурору, суду. Для того, щоб відповісти на нього, відповідно до ст. 94 КПК України необхідні «достатні дані». Для їх збирання законодавець встановив певну правову процедуру, мета якої — прийняти та перевірити повідомлення про злочин, отримати достатньо надійну інформацію про ознаки злочину та зберегти її для наступного використання.
Таким чином, і на цій стадії процесу здійснюється пізнавальна діяльність, в ході якої передбаченим законом способом отримуються фактичні дані, які використовуються для обґрунтування прийнятих рішень. Вказана діяльність цілком підпадає під ознаки доказування як пізнання, яке здійснюється в особливій передбаченій кримінально-процесуальним законом формі, а її результати – отримані фактичні дані мають нормативні ознаки доказів. Тому ми вважаємо за необхідне погодитися з висловленою в літературі точкою зору про те, що при проведенні цих процесуальних дій встановлюються докази. Оцінюючи їх, орган дізнання чи слідчий приймають остаточне процесуальне рішення про порушення кримінальної справи або відмову в її порушенні [4, с. 29].
Враховуючи вищевикладене, є всі підстави для дослідження специфіки способів збирання доказів в стадії порушення кримінальної справи.
Перед кримінально-процесуальною наукою стоїть задача всебічної розробки поняття, природи, процесуального порядку провадження дослідчих процесуальних дій, уточнення їх видів і структури, визначення специфіки їх співвідношення з системою слідчих та судових дій [8, с. 62].
Способи перевірки заяв і повідомлень про злочини, передбачені ст. 97 КПК України і спрямовані на з’ясування обставин конкретної події, відомості про яку викладені в заяві чи повідомленні про злочин, після чого приймається по них одне з процесуальних рішень, передбачених частиною другою статті 97, статтями 98, 99 КПК України.
Отже, визначимо сутність перевірочних дій, які проводяться на стадії порушення кримінальної справи.
Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством України, з метою перевірки заяви чи повідомлення про злочин можуть проводитися такі дії доказ кримінальний досудовий розслідування
а) слідчі дії. Донедавна законодавцем було дозволено проводити до порушення кримінальної справи лише одну слідчу дію – огляд місця події (частина друга статті 190 КПК України). Але, відповідно до змін, внесених до чинного КПК згідно з Законом України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 року, такий виняток став не єдиним. Так, до порушення кримінальної справи допускається проводити три слідчі дії – огляд місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку;
б) дії процесуальні, які не є слідчими і визначені у частині четвертій статті 97 КПК України – відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб, витребування необхідних документів, а також занесення усних повідомлень громадян посадовою особою протоколу усної заяви про злочин з попереднім роз’ясненням заявнику відповідальності за неправдивий донос;
в) непроцесуальні дії, проведення яких врегульоване відомчими документами. До таких дій відносяться попередні дослідження, які проводяться експертами системи МВС (пункти 5.3.1–5.3.6 Настанови про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України, затвердженої наказом МВС України № 682 від 30.08.1999 р.), Міністерства юстиції України (пункти 3, 42 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08.10.1998 р.), Міністерства охорони здоров’я України (пункти 1.4, 1.25 Правил проведення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів у бюро судово-медичної експертизи, пункти 1.2, 1.12 Правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи, пункти 4.2, 4.14 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України № 6 від 17.01.1995 р. тощо);
г) оперативно-розшукові дії (частина п’ята статті 97 КПК України), окремі з яких проводяться з дозволу суду за погодженим з прокурором поданням керівника оперативного підрозділу або його заступника;
д) розшукові дії – усні опитування, наведення довідок, вивчення технічної документації, використання даних криміналістичних обліків, допомоги громадськості, різноманітні пошукові дії на місцевості або у приміщенні тощо.
Однак, не зважаючи на те, що зазначені перевірочні дії закріплені у КПК, деякі науковці, зокрема, В. Я. Чорний і О. В. Чорна, вважають, що перевірочні дії – одержання пояснень від окремих громадян або вимагання необхідних документів процесуально не регламентовані і в законодавчому порядку не передбачені. З метою усунення такого недоліку ці автори пропонують законодавчо врегулювати питання щодо обов’язковості дачі пояснень очевидцями злочинів та їх відповідальності за завідомо неправдиві пояснення, а також визнання пояснень джерелами доказів, коли вони повні, чіткі й не мають суперечностей. Адже дуже часто зміст пояснень і наступних показань як свідків одних і тих же осіб співпадає. Крім того, нерідкісні випадки, коли у поясненнях опитаних осіб зафіксовано більше відомостей про факти, ніж у протоколі їх наступного допиту. В таких випадках можна було б економити сили і час на розслідування кримінальних справ і зайвий раз не викликати осіб, які уже давали пояснення органам дізнання чи слідства, а викликати їх лише за необхідності проведення з ними інших слідчих дій, або безпосередньо до суду. Стосовно потерпілих, підозрюваних і обвинувачених потрібно, вважають В. Я. Чорний і О. В. Чорна, зберегти існуючу процесуальну форму отримання від них показань, зважаючи на їх зацікавленість у справі та відстоювання своїх інтересів. Також пропонується імперативне закріплення положення про обов’язковість видачі документів до порушення кримінальної справи, оскільки в даний час термін «вимагання» дає можливість юридичним і фізичним особам тільки показати документи, але не видавати їх при проведенні органами внутрішніх справ перевірочних дій [5, с. 90].
Спробуємо прокоментувати зазначену точку зору. Дійсно, у кримінально-процесуальному законі закріплено право осіб, уповноважених розглянути заяву чи повідомлення про злочин, відбирати пояснення від окремих громадян чи посадових осіб, але, як недолік слід зазначити, що законодавець, застосувавши термін «пояснення», не розкрив його сутності. Причому, це не було зроблено ні в цій, ні в інших статтях КПК України, зокрема, частині третій статті 106, частині другій статті 1281, пункті четвертому частини першої статті 197, частині другій статті 202 та інших статтях КПК України. При відібранні пояснення отримується інформація, яка або причино пов’язана з подією злочину, або допомагає відтворити його механізм з метою встановлення ознак злочину і вирішення питання про порушення кримінальної справи. Таке процесуальне рішення базується на сукупності зафіксованих у поясненнях відомостей про факти, які використовуються як докази на стадії порушення кримінальної справи.
Щодо витребування необхідних документів як другої передбаченої частиною четвертою статті 97 КПК України перевірочної дії, вбачається, що відбулася етимологічна помилка. В. Я. Чорний і О. В. Чорна зазначають про вимагання різноманітних довідок та інших документів на стадії порушення кримінальної справи. Дійсно, вимога щодо видачі документів ще не означає саму його видачу, оскільки дане питання вирішуватимуть окремі громадяни або посадові особи. Разом з тим, у законі застосовується словосполучення «витребування необхідних документів». На наш погляд, він є досить імперативним щодо необхідності виконання вимоги працівників органів внутрішніх справ тими громадянами і посадовими особами, яким вони адресовані для виконання, а відповідно до ст. 22 КПК України вимоги слідчого, прокурора і суду є обов’язковими для виконання. Тож відібрання пояснень від громадян чи посадових осіб і витребування необхідних документів є діями процесуальними, передбаченими частиною четвертою статті 97 КПК України, але детально не регламентованими. Що слід визнати прогалиною у законодавстві.
На думку В. І. Зажицького ознаки злочину до порушення кримінальної справи встановлюються у ході розшукової діяльності. До розшукових, на думку цього автора, слід віднести такі способи перевірки заяв і повідомлень про злочини, як витребування необхідних матеріалів і отримання пояснень [7, с. 102]. Позиція В. І. Зажицького повинна бути уточнена. На наш погляд, перевірочні дії, вказані науковцем, є процесуальними за правовою регламентацією і розшуковими за сутністю.
Найбільш переконливо щодо правового режиму перевірочних дій висловився А. Я. Дубинський. Він зазначав, що такі дії є самостійними процесуальними діями. Чинний кримінально-процесуальний закон дозволяє проводити їх в стадії порушення кримінальної справи, коли проведення слідчих дій, за загальним правилом, заборонене [6, с. 94]. На основі отриманих при їх проведенні результатів орган дізнання чи слідчий приймають важливі процесуальні рішення, передбачені частиною другою статті 97 КПК України. На те, що рішення, пов’язані з вирішенням питання про порушення кримінальної справи, є процесуальними, вказують й інші автори [4, с. 80].
Вважаємо, що такий погляд на сутність перевірочних дій є вірним.
Але, як недолік слід зазначити, що використання передбачених чинним КПК способів, не дає можливість практичним працівникам провести повну і всебічну перевірку заяв і повідомлень, а також встановити обставин, необхідні для прийняття законного рішення.
На нашу думку, перелік перевірочних дій, передбачених ст. 97 КПК України слід доповнити правом прокурора, слідчого та органу дізнання приймати від громадян, посадових осіб установ, підприємств, організацій предмети й документи, які, на їхню думку, можуть мати значення для вирішення заяв і повідомлень про злочин. Так, на практиці доволі часті випадки, коли особа, яка звернулася до правоохоронного органу з заявою або повідомленням про злочин, до заяви додає певні предмети або документи, які, як правило, допомагають уповноваженим органам вирішувати вказане питання по суті. Прийняття зазначених матеріалів допоможе практичним працівникам найбільш швидко і якісно вирішити отримані заяви, і у випадках, коли є підстави для порушення кримінальної справи, зменшити час від вчинення злочину до можливості почати розслідування у справі.
Окрім цього, необхідно передбачити право осіб, уповноважених розглядати заяви та повідомлення про злочин, витребувати не лише необхідні документи, а й предмети. Про доцільність такого доповнення говорить й сама практика. Але більш докладно про переваги застосування зазначених процесуальних дій для збирання доказів, їх сутність, порядок проведення та правила процесуального оформлення буде висвітлено у наступних розділах роботи.

Література
1. Акинча Н. А. Подозреваемый и обвиняемый на предварительном следствии / Н. А. Акинча. – Саратов Приволж. кн. изд-во, 1964. – 165 с.
2. Аксенков С. Представление доказательств в уголовном процессе/ С. Аксенков, В. Пономарев // Законность. – 1997. – № 3. – С. 54 – 55.
3. Алейніков Г. Принцип змагальності сторін та діяльність адвоката-захисника щодо збирання доказів у досудовому слідстві / Г. Алейніков // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 1. – С. 100 – 105.
4. Алейников Г. И. Теоретические и практические вопросы деятельности защитника по собиранию доказательств в стадии досудебного следствия по законодательству Украины и России дис. … кандидата юрид. наук 12.00.09 / Г. И. Алейников. – М., 2004. – 196 с.
5. Александрова З. Е. Словарь синонимов русского языка / З. Е. Александрова. – М. Рус. яз., 1975. – 600 с.
6. Алексеев Н. С. Доказывание и его предмет в советском уголовном процессе / Н. С. Алексеев // Актуальные проблемы Советского государства и права в период строительства коммунизма. – Л. Изд-во Ленингр. ун-та., 1967. – С. 428 – 429.
7. Алексеев Н. С. Очерк развития науки советского уголовного процесса / Н. С. Алексеев, Л. Д. Кокорев, В. Г. Даев. – Воронеж Изд-во Воронеж. ун-та, 1980. – 160 с.
8. Алексеев С. С. Право азбука – теорія – философия Опыт комплексного исследования / С. С. Алексеев. – М. Статут, 1999. – 470 с.
9. Алексеев С. С. Проблемы теории права. Т.2 / С. С. Алексеев. – Свердловск Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1973. – 359 с.
10. Арсеньев Б. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств / Б. Д. Арсеньев. – М. Юрид. лит., 1964. – 279 с.
11. Арсеньев В. Д. Доказывание фактических обстоятельств дела в советском уголовном процессе / В. Д. Арсеньев // Труды Иркутского университета. Серия юрид. – Иркутск, 1969. – Т. 45, вып. 8, ч. 4. – С. 7 – 27.
12. Астапенко О. В. Використання результатів оперативно-розшукової діяльності у процесі кримінально-процесуального доказування проблеми теорії і практики / О. В. Астапенко // Матеріали всеукр. наук.-практ. конф. [«Актуальні проблеми взаємодії оперативних та слідчих підрозділів у протидії організованій злочинній діяльності»], Одеса, 18 квітня 2008 р. – Одеса, 2008. С. 210 – 214.
13. Астапенко О. В. Процесуальна форма витребування предметів і документів у порядку ч. 1 ст. 66 КПК України / О. В. Астапенко // Право України. – 2008. – № 1 – С. 92 – 96.
14. Астапенко О. В. Процесуальний порядок і правова регламентація подання доказів в порядку ч. 2 ст. 66 КПК України / О. В. Астапенко // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 12. – С. 148 – 152.
15. Барщевский М. Ю. Организация и деятельность адвокатуры в России науч. – практ. пособие / М. Ю. Барщевский. – М. Юристъ, 1997. – 320 с.
16. Бахин В. П. Критерии и способы оценки криминалистических средств и методов, внедряемых в практику / В. П. Бахин // Теория и практика собирания доказательственной информации техническими средствами на предварительном следствии. – К. КВШ МВД СССР, 1980. – С. 93 – 97.
17. Бацько І. М. Процесуальні правила, що регулюють джерела доказів, слід удосконалити / І. М. Бацько // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. – К., 1997. – № 1. – С. 112 – 117.
18. Баштега Р. Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві / Р. Баштега // Право України. – 2004. – № 6. – С. 86 – 88.
19. Бедняков Д. И. Непроцессуальная информация и расследование преступлений / Д. И. Бедняков – М. Юрид. лит., 1991. – 205 с.
20. Бедняков Д. И. О принятии предметов и документов, представленных в порядке ч. 2 ст. 70 УПК РСФСР / Д. И. Бедняков // Процессуальные вопросы предварительного расследования на современном этапе. – Волгоград Волгоград. высш. следств. школа, 1988. – С. 37 – 44.