Різноманіття тваринного світу України

Різноманіття тваринного світу України

Різноманіття тваринного світу України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
ЛУБЕНСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА № 2 І-ІІІ СТУПЕНІВ
РЕФЕРАТ
ТЕМА
Різноманіття тваринного світу України

Виконала учениця 8-В класу
Супрун Світлана
Лубни 2010

Ведмідь, вовк, лисиця, заєць — із цими представниками дикої природи України ми знайомимося ще в дитинстві через зразки народної творчості . У старшому віці дізнаємося, що колись на території нашої країни можна було зустріти зубрів, могутніх биків-турів, і починаємо розуміти, що світ дикої природи нестабільний. Він змінюється. Згодом, коли наші знання про навколишнє середовище розширюються, приходить розуміння того, що тваринний світ нашої батьківщини дуже різноманітний і має свої характерні риси в кожному із природних комплексів території України. Одних тварин можна частіше зустріти в зоні мішаних лісів, інших — у степовій. Лісостеп обирають для мешкання як лісові, так і тварини степу. В гірських масивах Карпат і Криму панують «свої» види фауни. І вже зовсім відрізняється світ дикої природи на морських просторах Чорного моря та Азовського.
Тим часом є у тваринному світі України представники, ареал поширення яких досить значний.
Скажімо, і в мішаних лісах, і в лісостеповій зоні, і в горах Карпат можна зустріти свиню дику.
Свиня дика — найбільш поширений вид, який взагалі населяє всю Європу, Азію і навіть тропічні райони Земної кулі. Значне поширення її в Україні невипадкове. Адже ця тварина добре почувається у дубових, букових і мішаних лісах, у плавнях і на альпійських луках. У пошуках корму свині дикі мігрують і можуть на рівнинах проходити за добу до 4-5 кілометрів влітку і 3-5 кілометрів взимку. У горах ці тварини мігрують у вертикальному напрямку, піднімаючись аж до високогірних луків.
Де б не «вибрала» собі місце мешкання дика свиня, там обов’язково будуть «купальні» — наповнені водою і болотом ями чи улоговини. Тобто, як каже українське прислів’я, свиня завжди болото знайде.
Для природи тих зон, де мешкає ця тварина, особливо для лісів, помірна наявність дикої свині має досить важливе значення. Адже сім’ї кабанів у пошуках різного коріння для корму розривають значні площі землі в лісах, на узліссях. Т цим самим практично «висаджує» в землю насіння дерев, яке знаходиться на поверхні. Крім того, дикі свині харчуються певними видами шкідливих комах, які завдають шкоди лісовим масивам. Зокрема, вони так активно поїдають личинки хрущів, що можуть знизити їх чисельність на 30-40 %.
Практично на всій території України можна зустріти лисицю. Найбільше поширена звичайна або руда лисиця. Хоча характерним видом для степової зони є лисиця-корсак — дещо менша від звичайної лисиці і з більш тьмяним забарвленням хутра. Хоч вона вважається типовим хижаком, але насправді харчується досить різноманітним кормом. Найчастіше основу раціону цієї тварини складають миші-полівки. Зайці набагато рідше стають її жертвами, хоч прийнято вважати навпаки. Хоча лисиці ловлять і їх, а в періоди, коли трапляються епідемії «заячих» хвороб, якраз лисиці з’їдають трупи зайців, очищаючи ліс.
На птахів лисиці полюють рідко, але ніколи не пропускають можливості спіймати пташеня або й дорослого птаха, що виявився на землі. Знищують вони і кладки яєць.
Плодами, фруктами та ягодами лисиці також харчуються. Частіше вони входять до раціону тих тварин, що живуть у південних районах.
В українському фольклорі та в усній народній творчості інших народів, які мали можливість спостерігати за твариною в умовах дикої природа, лисиця слугує символом хитрощів. їй дійсно притаманна дивовижна здатність заплутувати сліди. Навіть своє житло лисиця влаштовує так, щоб мати якомога більше шляхів для виходу на поверхню. У більшості випадків нори, які лисиця вириває сама або відбирає в інших тварин, наприклад борсуків, добре сховані у заростях дерев.
У спокійному стані, коли її не переслідують, лисиця не виявляє будь-якого неспокою і людей не боїться, а лисиця-корсак взагалі може підпускати людей досить близько. Якщо ж звір тікає від погоні, то діє дуже хитро заплутує сліди, бігти може або швидким галопом, або практично прилягаючи до землі, далеко витягнувши хвіст. Коли немає можливості сховатися, може прикинутися мертвою, але за першої ж можливості втікає.
Практично в усіх зонах України можна зустріти куницю. У мішаних лісах, зоні лісостепу, в Карпатах водиться куниця лісова. У степовій зоні та горах Криму поширена куниця кам’яна. Ці тваринки різняться найперше розмірами тіла (лісова куниця дещо більша від кам’яної), а також забарвленням хутра. Для лісової куниці характерне забарвлення темно-бурого кольору, а для кам’яної — світлого з білою плямою на грудях. Підошви лап у лісової куниці взимку вкриваються густою шерстю, а в кам’яної вони практично голі. Сама назва кожного виду говорить про те, де можна зустріти цих звірів. Лісова — типовий мешканець лісів. Вона віддає перевагу темнохвойним і мішаним лісам. На відкриті місця виходить тільки під час полювання.
Кам’яна куниця, навпаки, полюбляє відкриті місцини. її можна зустріти і в лісі, але дуже рідко. Зони її поширення — безлісі скелясті схили гір (до 4 тис. метрів над рівнем моря), каменоломні, сади. Нерідко мешкає у населених пунктах, навіть великих місцях. Були зафіксовані випадки, коли кам’яну куницю зустрічали у Берліні.
Хоча куниці добре лазять по деревах, а лісова навіть може перестрибувати з одного дерева на інше, але більшість часу вони проводить на землі. На дерева вилазять лише час від часу, зокрема й для того, щоб сховатися. Адже свої помешкання куниці влаштовують у дуплах, гніздах білок, розломах у скелях.
Незважаючи на свої невеликі розміри, куниця — один із найсильніших хижаків. Кам’яна куниця харчується різними гризунами, птахами, комахами. Якщо живе поблизу населених пунктів, нерідко нападає на домашню птицю, навіть тоді, коли іншого корму достатньо. Лісова куниця не обмежується дрібною живністю. Вона ловить зайців, рябчиків, глухарів, білок. Іноді — їжаків. Урізноманітнюють харчування куниць фрукти та ягоди. Охоче ласує медом і личинками диких бджіл.
Якщо полювання у куниці вдале, і вона не може спожити всього корму, ховає його про запас.
Якщо дика свиня, лисиця, куниця досить поширені на території України, то є тварини, ареал яких невпинно скорочується. Хоч раніше представників цих видів було також немало, сьогодні про них зазначено «трапляються».
Один із таких представників нашої фауни — бурий ведмідь. Ще зовсім недавно бурий ведмідь зустрічався практично на всій території Європи, але чисельність його знижувалася так швидко, що тварину занесли до Червоної книги. Сьогодні в Україні бурого ведмедя можна зустріти в зоні мішаних лісів та в Українських Карпатах. Цікаво те, що цей звір має досить мінливе зафарбування хутра. Причому, навіть в одному районі поширення можна зустріти ведмедів типових темно-бурих, майже чорних, світлих аж до палевого кольору.
Найбільш типовими місцями мешкання бурого ведмедя є глухі ліси з буреломами. Але такі, де є галявини, болота, водоймища. Відкриті ділянки лісу слугують ведмедеві для пошуку кормів. Іноді він виходить на поля. Особливо велике значення для харчування цієї тварини має овес. Знайшовши таке поле, ведмідь тримається поблизу нього тривалий час, поїдаючи значну кількість зерна та витоптуючи посіви.
Влітку ведмідь відпочиває, лягаючи просто на землю серед трави, кущів чи на мохові. Аби тільки місце було достатньо захищеним. Восени частіше ховаються в густих ялинових молодняках, біля дерева чи навіть на відкритій поляні, на яку наносять купи моху, ялинового гілля, складаючи все це у вигляді пташиного гнізда. Для барлоги часто вибирають ями під захистом бурелому чи коренів дерев, що впали. Барліг ведмідь утворює у важкодоступних місцях у глухих куточках лісу, часто посеред мохового болота. У пошуках зручного місця для барлогу ведмеді проходять десятки кілометрів, заплутуючи сліди.
Хоча прийнято казати, що ведмідь впадає у сплячку, насправді зимовий сон у ведмедя досить чутливий. У випадку небезпеки він покидає барліг і шукає новий. Зимовий сон допомагає цим тваринам із найменшими втратами пережити холодну пору року.
Загалом ведмеді намагаються уникати зустрічей із людьми. Та й полюють на крупних тварин — лосів, оленів, кабанів — переважно ведмеді, що живуть на півночі Росії — у тайзі. Ведмеді, поширені в Україні, харчуються, як правило, рослинною їжею ягодами, плодами, корінцями, горіхами, комахами та їх личинками, рибою, рештками загиблих тварин. Зате цієї їжі ведмедеві потрібно дуже багато. Наприклад, у шлунку одного з ведмедів було виявлено кілька кілограмів мурах, мурашиних яєць, решток «будівельного» сміття з самого мурашника.
Останнім часом популяція ведмедів страждає через кліматичні зміни, що відбуваються у природі, та господарську діяльність людини. Потепління, малосніжні зими, вирубування лісів, а відтак зменшення корму для ведмедів, призводять до того, що тварини не набирають необхідної для зимового сну маси тіла і не залягають у барліг. Окрім того, що такі ведмеді, яких називають «шатунами», становлять небезпеку для людини при зустрічі, вони складно переживають зиму і нерідко гинуть.
У зоні мішаних лісів, лісостеповій та Українських Карпатах раніше досить часто можна було зустріти лосів. Це один з видів оленів, який за зовнішніми ознаками суттєво відрізняється від інших оленів. Він дуже високоногий, з міцною грудниною, відносно коротким тулубом і важкою горбоносою головою, лопатоподібними рогами.
Час від часу траплялося так, що поголів’я цих тварин різко скорочувалося. Так сталося в середині XIX — на початку XX ст.ст. Але згодом, внаслідок природоохоронних заходів, зменшення кількості головних ворогів лося — вовків, омолодження лісів, популяція лося значно виросла практично на всій території України. Дійшовши до Карпат, лосі згодом звідси потрапили на території інших країн Східної Європи. У Західній Європі лося винищили ще в XVIII ст. Там він так і не відновився.
Лосі можуть жити у найрізноманітніших лісах, у степу, в горах, тримаючись гірських долин і похилих схилів, де знаходять для себе їжу. Адже харчуються лосі досить різноманітно листям дерев, пагонами, травою, водяними рослинами тощо.
Для зимівлі йому потрібні мішані та хвойні ліси з густим підліском або таким, де багато молодняку сосни, осики, берези, горобини. Зима — важкий період у житті цієї тварини. Якщо снігу багато, лосям важко рухатися. Чим більше снігу, тим менше ходить лось. У великі морози тварини люблять лягати у сніг. Тоді над білою поверхнею видно тільки голову з рогами та великі вуха, що повертаються час від часу, як ехолокатори. Перш ніж лягти, лосі повертаються під вітер.
Лось може жити 20-25 років, але у природі гине, як правило, значно раніше. Найчастіше гинуть лосенята, на яких полюють вовки, або в затяжні весни, коли після потепління раптово повертаються холоди і сніг.
Ще в кінці минулого століття про зайця-біляка писали, що його популяція дуже поширена у більшості природних комплексів України. Сьогодні в Карпатах цього виду тварин практично немає. У зоні мішаних лісів і лісостепу він ще трапляється. Про особливість зайця-біляка міняти колір свого хутра залежно від сезону відомо, мабуть, усім. Але цей представник української фауни має й інші цікаві особливості. Так, зайці-біляки мігрують. Влітку їх популяція розсипається по всій рівнинній території, у горах тварини тримаються альпійських лук. Восени у рівнинних лісах і лісостепові зайці підбираються ближче до чагарників, у горах спускаються в нижні пояси, де в лісах менший сніговий покрив, ніж на височині. Загалом же тварини віддають перевагу лісам, де багато луків, або вирубкам, на яких ростуть молоді деревця. Найбільшу активність тварини виявляють вночі, на світанку й у передвечірні години. Вдень вони лежать у захищеному місці під кущем або корінням вивернутих буревієм дерев. Постійного сховку зайці-біляки не мають. Кожен день знаходять для лежки нові місця.
У роки, коли зима затримується, довго нема снігу, зайці-біляки, які поміняли колір хутра, дуже добре помітні в тих місцях, де лежать. Взимку вони також не мають постійного сховку. Лише в дуже сильні морози виривають у снігу нору глибиною 0,5-1,5 метра.
У порівняно недалекому минулому ареал зайця-біляка знаходився дещо південніше. Він мешкав навіть у Криму.
Незважаючи на значну плодовитість зайця-біляка, його популяція все ж скорочується. Значною мірою шкоди йому завдають природні фактори, а саме виникнення епізоотичних ситуацій, коли гине чимало зайців. Інфекційні хвороби, які вражають популяцію зайця-біляка, виникають, як правило, тоді, коли значно збільшується його чисельність. Окрім того, в роки, коли збільшується кількість зайців, стає більше і хижаків, які їх знищують лисиць, беркутів, сов. Вони прискорюють зменшення популяції під час масової загибелі зайців від хвороб і потім затримують відновлення їх кількості. Також встановлено, що при масовому розмноженні біляка в одних районах, його кількість скорочується в інших.
Ці приклади яскраво переконують, що у природі немає нічого випадкового. А негативні зміни, які відбуваються у фауні України, найчастіше викликані нерозумною діяльністю людини.

Література

1. Флора УРСР. К., 1936-1965р.
2. Окснер А.М., Флора лишайників України. К., 1956-68р.
3. Заверуха Б.В. Дикорослі рослини-джерело вітамінів. К., !966р.
4. Кондратюк Е.Н., Івченко С.И. Смык Г.К. Дикорастущие лекарственные и плодовые растения Украины. К., 1969р.
5. Щербак Н.Н., Земноводные и пресмыкающиеся. Симферопроль, 1966г.
6. Барбарис А.І., Дубовик О.М., Стрелко Д.В. Жир олійні рослини України К.,1973р.
7. Степи. Кам’янисті відслонення. Піски. К., 1973 р.
8. Геоботанічне районування УРСР. К., 1977р.
9. Фауна України К., 1956 -1885рр.
10. Татаринов К.А. Звірі західних областей України. К., 1956р.
11. Сокур І.Т. Ссавці фауни України та їх господарське значення К.,!960 р.
12. Воїнстинський М.А.Птахи К.,1984р.
13. Природа УРСР. Тваринний світ. К.,1985р.