Провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх

Зміст
Вступ ……………………………………………………………………………………………………….. 3
1. Особливості провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх ……………………………………………………………………………………….. 4-5
2. Предмет доказування у справах про злочини неповнолітніх ……………. 6-9
3. Особливості провадження досудового і судового слідства у справах про злочини неповнолітніх
а) досудове слідство …………………………………………………………….. 10-13
б) судове слідство ………………………………………………………………… 14-15
4. Відновне правосуддя стосовно неповнолітніх ………………………… 16-32
Висновки …………………………………………………………………………………………… 33-35
Перелік посилань ………………………………………………………………………………. 36-37
Список використаної літератури ……………………………………………………….. 38-39

Вступ
Стаття 1 Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. та ратифікованої постановою Верховної Ради України 27 лютого 1991 р., проголошує, що дитиною є кожна людська істота до досягнення вісімнадцятирічного віку.
Стан злочинності серед неповнолітніх викликає глибоку занепокоєність та необхідність пошуку нових ефективних засобів попередження злочинності, вжиття додаткових заходів з боку державних, зокрема правоохоронних, органів та громадськості, що сприяли б поступовому скороченню злочинних проявів серед неповнолітніх. Серед загальних заходів профілактики важливе місце належить процесуальній діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, що здійснюють провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх. Важливе значення має підвищення якості досудового і судового слідства у кримінальних справах.
Рівень наукової розробки проблеми можна визначити як достатньо досліджений. Відомими є наукові праці таких авторів, як В.Т. Маляренка, Ю.М. Грошевого, В.Г. Гончаренка, Л.М. Лобойка, М.М. Михеєнка.
Об’єктом дослідження в курсовій роботі стали роботи вітчизняних криміналістів, які безпосередньо стосуються проблематики застосування інституту провадження про злочини неповнолітніх в Україні, а також відповідні норми Кримінально-процесуального кодексу України.
Предмет дослідження — суспільні відносини, що виникають в процесі застосування інституту провадження про злочини неповнолітніх в Україні.
Мета дослідження — на основі вивчення та узагальнення правозастосовної практики і досвіду, досягнень правознавчої науки розкрити суть й зміст інституту кримінального процесу — провадження про злочини неповнолітніх в Україні в сучасних умовах.
Методологічною основою курсової роботи стали такі методи, як порівняльний, описовий та системного аналізу.

1. Особливості провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх.
Провадження кримінальних справ щодо неповнолітніх, що вчинили злочини, здійснюється у межах повноважень єдиної системи процесуальної діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, спрямоване на досягнення спільних цілей кримінального процесу і ґрунтується на його загальних принципах. Проте воно має й свої особливості, які спрямовані на вирішення питань відповідальності й покарання неповнолітніх за вчинені злочини. Ці особливості пов’язані з предметом доказування у справах, колом і статусом осіб, які беруть участь у судочинстві з метою підвищення правової захищеності неповнолітніх, здійсненням окремих слідчих дій, гласністю судочинства тощо.
Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства кожна особа, яка вчинила злочин, повинна нести кримінальну відповідальність.
Однак законодавець залежно від віку поділяє осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, на кілька категорій і встановлює для них певні процесуальні гарантії з метою захисту їх конституційних прав.
Однією з таких категорій осіб є неповнолітні, які підлягають підвищеному захисту з боку державних органів та посадових осіб. Саме тому справи, в яких беруть участь неповнолітні, виділяють в окреме провадження, в якому встановлено додаткові процесуальні гарантії захисту їх особистих прав.
За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення деяких найбільш тяжких злочинів умисне вбивство, посягання на життя державного чи громадського діяча, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом , крадіжку, грабіж, розбій, умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортним засобом, хуліганство — з чотирнадцяти років [1, 22].
До неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки діяння, передбаченого ККУ, у віці, коли їм виповнилося 11 років, але до досягнення віку, з якого згідно з кримінальним законом можливе настання кримінальної відповідальності, суди застосовують заходи виховного характеру, передбачені ст. 105 ККУ.
Примусові заходи виховного характеру суди можуть застосовувати також до неповнолітніх, які у віці до 18 років вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо їх виправлення можливе без застосування покарання.
Тому закон встановлює
— вікову межу кримінальної відповідальності;
— додаткові форми заміни кримінальної відповідальності іншими заходами, надаючи особливого значення обставинам, що пом’якшують покарання;
— межі застосування позбавлення волі;
— спеціальний режим виконання покарань тощо.

2. Предмет доказування у справах про злочини неповнолітніх.
Кримінально-процесуальне законодавство містить спеціальну норму, що визначає предмет доказування по справах про злочини неповнолітніх [2, 433]. Положення цієї статті деталізують деякі загальні положення ст. 64 КПКУ, в якій визначено обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі про злочини неповнолітніх, але жодною мірою не встановлюють і не замінюють їх, як і не створюють якийсь «особливий» предмет доказування.
Згідно зі ст. 433 КПКУ при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочин неповнолітнього крім обставин, що вказані в ст. 64 КПКУ, також необхідно встановити
1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);
2) стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними;
3) характеристику особи неповнолітнього;
4) умови життя та виховання неповнолітнього;
5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;
6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.
Для встановлення зазначених обставин мають бути допитані як свідки батьки неповнолітнього та інші особи, які можуть дати потрібні відомості, а також витребувати необхідні документи і провести інші слідчі та судові дії.
За необхідності для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра.
1. Вік неповнолітнього повинен бути встановлений за документами про народження. Таким документом є свідоцтво про народження. Документи про вік неповнолітнього повинні бути приєднані до справи в оригіналі або в копії. При цьому слідчий повинен перевірити відповідність копії документу з оригіналом. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. За неможливості встановити точний вік неповнолітнього повинна бути призначена і проведена судово-медична експертиза для встановлення віку. Порядок призначення експертизи передбачено ст. 196 КПКУ.
При встановленні віку на підставі висновку судово-медичної експертизи слід мати на увазі, що експертиза не може точно визначити вік. Днем народження вважається останній день того року (31 грудня), який названо експертами, а при визначенні судовою експертизою віку (мінімальної і максимальної кількості років) слід виходити з пропонованого експертами мінімального віку.
Встановлення віку неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого, відповідно до вимог п. 5 ст. 76 КПКУ, є обов’язковим, якщо про вік його немає відповідних документів і їх неможливо одержати. Не призначення в цих випадках судово-медичної експертизи означає неповноту слідства і тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування як прокурором, так і судом.
2. Стан здоров’я та загальний розвиток неповнолітнього необхідно з’ясовувати за розумової відсталості неповнолітнього.
Відомості про можливу розумову відсталість обвинуваченого або підозрюваного, про стан його здоров’я можуть бути одержані слідчим від батьків або осіб, які їх замінюють, вчителів, вихователів, ровесників та інших осіб, а також шляхом витребування необхідних документів, характеристик тощо [3, 230].
Може бути проведено і судово-психіатричну експертизу, якщо ці експерти мають достатньо знань у галузі дитячої психології.
3. При розслідуванні справи про злочини неповнолітніх обов’язково необхідно долучити до справи розгорнуту характеристику зі школи, з місця роботи, а також з місця проживання. Крім того, необхідно одержати з органів міліції у справах неповнолітніх і служби у справах неповнолітніх (судових вихователів) довідки про інформацію, що може бути про цього неповнолітнього.
4. По кожній справі повинні бути з’ясовані умови життя і виховання неповнолітнього, тобто встановлені факти, що стосуються сімейно-побутових умов його зовнішнього оточення. Це допоможе слідчому з’ясувати безпосередні причини, що призвели до вчинення неповнолітнім злочину або суспільно небезпечної дії.
5. Також необхідно встановити обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього. Наприклад, невиконання батьками або особами, які їх замінюють, обов’язків з виховання неповнолітнього; побутове середовище та інтереси неповнолітнього, його поведінку вдома, в школі, на підприємстві; наявність раніше вчинених правопорушень і характер заходів, що застосовувалися до нього.
6. Наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність, є обставиною, що також повинна бути встановлена. Як свідчить слідча і судова практика, значну частину злочинів неповнолітні вчиняють разом з дорослими і нерідко виконують їх завдання. В постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства про втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 р. № 2 в п. 8 зазначено, що, суди при розгляді справ про злочини неповнолітніх, у тому числі вчинені ними спільно з дорослими, поряд з іншими обов’язково мають з’ясовувати обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітніх, та наявність дорослих підмовників й інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність [4, 8].
Із початку провадження по справам про злочини неповнолітніх слідчий повинен встановити, чи не вчинений злочин з участю дорослих, оскільки це має значення для покарання неповнолітнього, для виявлення та усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

3. Особливості провадження досудового і судового слідства у справах про злочини неповнолітніх

а) досудове слідство;
Стаття 111 КПКУ передбачає, що у всіх випадках, якщо злочин вчинено неповнолітнім, є обов’язковим досудове слідство слідчими органів внутрішніх справ [5, 111]. Але це не позбавляє органи дізнання права порушити кримінальну справу. Повноваження органів дізнання щодо злочинів неповнолітніх обмежуються тільки невідкладними слідчими діями, і якщо органом дізнання буде встановлено, що злочин вчинено неповнолітнім, він повинен передати справу слідчому.
Досудове слідство у справах про злочини неповнолітніх проводиться з деякими обмеженнями
1. Згідно зі ст. 439 КПКУ, якщо неповнолітній брав участь у вчиненні злочину разом з дорослими, в кожному випадку повинно бути з’ясовано можливість виділення справи про неповнолітнього в окреме провадження в стадії досудового слідства з додержанням вимог ст. 26 КПКУ про об’єднання і виділення справ.
2. Затримання та взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, якщо це зумовлено тяжкістю вчиненого злочину, за наявності підстав і в порядку, що встановлений статтями 106, 148, 150 і 155 КПКУ.
Іншими словами, неповнолітнього підозрюваного можна затримати лише в разі вчинення ним злочину середньої тяжкості й особливо тяжкого злочину [6, 148].
Відповідно до ст. 106 КПКУ, орган дізнання має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, а згідно зі ст. 155 КПКУ при вирішенні питання про взяття під варту цей запобіжний захід застосовується до неповнолітнього в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки.
3. При провадженні справ про злочини неповнолітніх присутність захисника (при допиті) неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого у вчиненні злочину у віці до 18 років є обов’язковою.
Захисник бере участь у справі з моменту пред’явлення обвинувачення, а якщо неповнолітнього затримано до пред’явлення обвинувачення — з моменту оголошення протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Порушення вимог ст. 45 КПКУ про допуск у справу захисника є істотним порушенням кримінально-процесуального закону, а тому при таких порушеннях кримінальну справу може бути повернуто на додаткове розслідування.
4. Пред’явлення неповнолітньому обвинувачення і його допит передбачено главою 12 і ст. 438 КПКУ. їх проводить слідчий, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Орган дізнання щодо неповнолітнього не має права виносити постанову про притягнення як обвинуваченого.
Неповнолітній обвинувачений викликається до слідчого, прокурора чи до суду, як правило, через його батьків або інших законних представників. Інший порядок виклику допускається лише у разі, якщо це обумовлюється обставинами справи. Якщо неповнолітній перебуває під вартою, він викликається через адміністрацію місця попереднього ув’язнення [7, 437].
Для забезпечення права неповнолітнього на захист ч. 2 ст. 438 КПКУ передбачено, що коли неповнолітній не досяг 16 років або якщо його визнано розумово відсталим, при пред’явленні йому обвинувачення та його допиті, за розсудом слідчого, прокурора, за клопотанням захисника можуть бути присутні педагог або лікар, батьки чи інші законні представники неповнолітнього, якщо один із батьків визнаний законним представником.
Слід мати на увазі, що їх присутність при пред’явленні обвинувачення не є обов’язковою. Питання про цих осіб вирішує слідчий або прокурор з урахуванням того, чи сприятиме ця участь одержанню від обвинуваченого повних і правдивих показань.
Допит осіб, що не досягли повноліття, має провадитися в судовому засіданні у повній відповідності з вимогами чинного законодавства. Кожен з учасників судового розгляду повинен враховувати психологічні особливості формування показань дітей та підлітків.
5. За наявності підстав до неповнолітнього обвинуваченого можуть застосовуватися запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПКУ.
Наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу повинна вирішуватися у кожному конкретному випадку слідчим, прокурором чи суддею. При цьому беруться до уваги й обставини, передбачені ст. 150 КПКУ наявність чи відсутність постійного місця проживання, дані про можливість неповнолітнього схилити свідків чи потерпілих до дачі неправдивих показань, підтримувати зв’язок з антигромадськими, злочинними елементами, а також вчинити новий злочин.
До неповнолітнього обвинуваченого можуть бути застосовані й інші запобіжні заходи. Наприклад, віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. При застосуванні цих заходів слідчий повинен переконатися, що батьки або особи, які їх замінюють, один із них, адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку та явку неповнолітнього до слідчого, прокурора і в суд [8, 179].
При цьому передати неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють (опікуну, піклувальнику) можливо за їх клопотанням або з ініціативи слідчого чи прокурора, обов’язково за їх згодою, якщо є достатня інформація про належну поведінку цих осіб, їх стан здоров’я, моральний стан і можливість забезпечити належну поведінку.
При порушенні цього зобов’язання до батьків, опікунів і піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в розмірі до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у порядку, передбаченому статтями 153 і 436 КПКУ.
6. Пред’явлення матеріалів справи для ознайомлення неповнолітньому обвинуваченому по закінченні досудового слідства проводиться за правилами, передбаченими статями 218-222 КПКУ, з обов’язковою участю захисника.
При оголошенні неповнолітньому обвинуваченому про закінчення слідства і пред’явленні йому матеріалів справи з дозволу слідчого може бути присутній його законний представник [9, 192].
б) судове слідство.
Порядок закриття кримінальних справ щодо неповнолітніх, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність і які досягли такого віку, але до них можливо застосування інших заходів виховного характеру, регулюється нормами КПКУ.
Наприклад, якщо неповнолітній не досяг одинадцяти років і вчинив суспільно небезпечне діяння, то відповідно до п. 5 ст. 6 КПКУ він не може нести відповідальності за вчинене. Якщо в такому випадку кримінальну справу вже порушено, вона підлягає закриттю на цій підставі, а якщо не порушено, то слідчий повинен винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки особа не досягла 11-річного віку.
Про закриття справи на підставі п. 5 ст. 6 КПКУ слідчий повідомляє прокурора. Попри те, що ч. 4 ст. 73 КПКУ передбачає, що слідчий повідомляє прокурора про закриття справи, ч. 3 ст. 214 КПКУ вимагає від слідчого надіслати прокурору копію постанови про закриття справи, що додається до наглядового провадження.
Відповідно до ст. 105 ККУ неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання [10, 105]. На основі рішення суду до неповнолітнього можуть бути застосовані такі примусові заходи виховного характеру, причому кілька одночасно
1) застереження;
2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, на строк, що не перевищує трьох років.
Суд також може визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя [11, 445].

4. Відновне правосуддя стосовно неповнолітніх.
При обговоренні проблем відновного правосуддя перш за все постає питання у зв’язку з чим і з яких причин виникла проблема обговорення і подальшого впровадження в нашу практику відновного правосуддя? Це не дозвільне питання. Йдеться не про те, щоб запровадити в наше законодавство і практику найбільш прогресивні й гуманні методи поводження з правопорушниками. Проблема тут складніша і глибша.
На жаль, доводиться констатувати, що в теорії і практиці досі застосовуються традиційні для радянської теорії права юридичні поняття і категорії. Хоча ми розуміємо, що сьогодні в нових умовах існування нашої держави й суспільства всі ці поняття і категорії потребують переосмислення [12, 32].
Адже одним з основних критеріїв оцінки ефективності організації і функціонування держави, окремих його владних структур, у тому числі і правосуддя, є не кількість ухвалених юридичних рішень, законів, а, перш за все, ступінь задоволення суспільних потреб та інтересів, інтересів окремих людей.
Найбільш істотні ознаки держави радянські вчені-теоретики вбачали у владі, загальнодержавному інтересі та примусі. Всі ці ознаки і сьогодні вважаються істотними й першочерговими. Водночас чинна Конституція України, яка ґрунтується на вченні про природне право (статті 3, 21), і суспільний договір (преамбула) змушує нас зовсім інакше осмислювати феномен держави. Йдеться про заміну тези про ціннісний абсолютизм держави на тезу про необхідність обмеження держави, і лише тоді ми матимемо не просто державу, а правову державу європейського зразка.
Подібні стереотипи минулих теорій і уявлень можна подолати тільки на шляху затвердження нової, європейсько орієнтованої доктрини різно джерельного права. Характерними ознаками цього права є такі по-перше, його норми права виникають з реальної практики людських взаємовідносин. Творцями договору є самі учасники цих взаємовідносин, а не зовнішнє для них джерело – воля державного законодавця. Учасники договору самі встановлюють (усно чи письмово) обов’язкові для себе норми поведінки. У випадку, якщо виникає конфлікт між ними, суд керується нормами цього договірного права; по-друге, норми різно джерельного права за своїм походженням є більш демократичними порівняно із законодавчим правом, оскільки їх створюють самі учасники життєвих відносин.
Ця теорія дозволяє інакше, ніж це має місце сьогодні, підійти до вирішення актуальних проблем українського державознавства і правознавства, народного суверенітету, безпосередньої демократії, розподілу влади, верховенства права, правової держави, громадянського суспільства, у тому числі й реформування правосуддя. Каральне правосуддя вичерпало себе, оскільки воно вже не лякає і не відновлює порушеної правопорушенням соціальної справедливості. На зміну каральному правосуддю могла б прийти кримінальна юстиція іншого типу – відновного правосуддя, яка вельми успішно застосовується в розвинених країнах (США, Великобританії, Голландії, Японії).
В цих країнах існують різні програми примирення жертв і кривдників, яких не поспішають перетворювати на злочинців і замикати у в’язниці, навіть якщо вони скоїли такі тяжкі злочини як, наприклад, пограбування, крадіжки зі зломом, спричинення каліцтв і навіть ненавмисні вбивства. Ці програми дозволяють організувати зустрічі сторін конфлікту, встановити між ними психологічний контакт, добитися від правопорушника усвідомлення своєї відповідальності за скоєне, а також реально відшкодувати потерпілому або його родичам заподіяну шкоду. Якщо кривдник дійсно розкаявся, тобто відшкодував збиток, вибачився перед потерпілим, продемонстрував готовність влитися в суспільство як його корисний член (влаштувався на роботу або добровільно служив свого часу в госпіталі, пройшов курс лікування від алкоголізму або наркоманії), його кримінальне переслідування припиняється прокурором або суддею. До речі, програми примирення жертв і кривдників на Заході успішно розвиваються ще й тому, що їх підтримує церква.
Реформування судової системи України припускає одночасно і реформування кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх, особливо стосовно тих, кому призначено покарання у вигляді позбавлення волі, що передбачає комплекс процедур для розгляду справ зі звинувачення дітей і підлітків у скоєнні злочину. На наш погляд, цей процес реформування має рухатися такими трьома основними напрямами законодавче оформлення прав дітей (неповнолітніх і молодих людей), впровадження у практику відновного правосуддя і прояв політичної волі в цьому напрямі всіх рівнів влади [13, 34].
У зв’язку з економічною нестабільністю, зниженням рівня життя проблема поліпшення соціального становища дітей, що складають чверть населення України, набуває особливої соціальної значущості і залежить не тільки від сім’ї, шкільного або трудового колективу, а й від діяльності багатьох соціальних інститутів, які беруть участь у процесі соціалізації, виховання та навчання дітей і підлітків. У зв’язку з цим потребує активізації розробка економічних, соціальних та правових заходів, спрямованих на створення умов для успішного протікання процесу соціальної адаптації особливо неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі.
В Україні здійснюються заходи, спрямовані на скорочення злочинності неповнолітніх дедалі більш широко втілюються в життя положення Конвенції ООН про права дитини та підсумкових документів Всесвітньої зустрічі на вищому рівні на користь дітей і підлітків 1990 р., до яких приєдналася наша держава; активізуються процеси поліпшення положення неповнолітніх за останні п’ять років – після підписання Президентом України ряду указів («Про Національну програму «Діти України»», «Про затвердження Комплексних заходів по профілактиці бездоглядності і правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві»), а також у ході реалізації інших заходів у сфері охорони дитинства. Виконання в 1996-2000 рр. основних заходів Національної програми «Діти України» сприяло вирішенню питань захисту материнства й дитинства; розвитку нормативно-правової бази забезпечення прав і законних інтересів дітей і підлітків; виявленню і запобіганню таким негативним соціальним феноменам, як дитяча безпритульність і жебрацтво; розширенню діяльності державних структур, що займаються проблемами неповнолітніх, таких, що надають соціальну і психологічну допомогу дітям і підліткам.
Проте аналіз стану злочинності неповнолітніх свідчить про ряд проблем, які під впливом непростих соціально-економічних процесів мають тенденцію до загострення. Це стосується перш за все соціального захисту неповнолітніх, які звільняються з місць позбавлення волі і мають потребу в підтримці суспільства й держави у трудовому, освітньому та побутовому влаштуванні. Невирішеність на сьогодні комплексу проблемних питань, що стосуються механізму соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі, викликає особливе занепокоєння, оскільки сприяє скоєнню ними повторних злочинів [14, 45].
Неповнолітні правопорушники, які опинилися в місцях утримання не усвідомлено, – це найбільш схильна до впливу категорія, яка вимагає реабілітації. Слід констатувати, що вони ще зберегли себе як особистостей і ще не втрачені для суспільства. Для неповнолітніх вихід на свободу є гострою кризовою ситуацією, оскільки колишні друзі їх уникають, а на роботу й навчання влаштуватися дуже важко. Адже, по суті, в колонії у молодих людей відсутні можливості для прояву активності й самореалізації. Головне в місцях позбавлення волі – це не порушувати вимоги режиму. Але молодій людині, за її природою, необхідно самоствердитися і розкрити себе. Це дуже серйозна проблема, оскільки основні параметри зрілої особи, які зазвичай закладаються в молодому віці, в цих місцях (тюремному співтоваристві) гальмуються, тому часто саме через це молоді люди прагнуть самостверджуватись у злочинному світі.
Особливо гостро сьогодні постає завдання скорочення рецидивної злочинності серед неповнолітніх. Незважаючи на те, що в загальній структурі злочинності злочинність неповнолітніх є незначною (у виховних колоніях України утримуються 3300 підлітків (зокрема близько 100 неповнолітніх жіночої статі), і приблизно 1000 неповнолітніх у слідчих ізоляторах (для порівняння населення України становить 50,7 млн. чоловік, ці показники є надзвичайно важливими, оскільки злочин, скоєний у підлітковому віці, часто є початком подальшої злочинної діяльності людини. За даними кримінологів, що вивчають цю проблему, кожен четвертий рецидивіст свій перший злочин скоїв у віці до 18-ти років.
Проте всі проблеми щодо попередження правопорушень неповнолітніх у концентрованому вигляді начебто з’єднуються в самому механізмі кримінального правосуддя. Якщо розглядати реформу системи кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх на тлі широких перетворень у нашому суспільстві, потрібно виявити ряд чинників, що впливають на процес і напрям цієї реформи.
У курсовій роботі автор має на меті сконцентрувати увагу на тому, яку роль у реформуванні кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх відіграє такий чинник (напрям), як законодавче оформлення прав дітей (неповнолітніх і молоді).
У чинній Конституції України немає спеціальної статті, яка була б присвячена питанням відповідальності неповнолітніх і гарантій законодавчого захисту їх прав і свобод. Конституція України містить ст. 52, в якій наголошується, що «діти рівні в своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною і його експлуатація переслідуються згідно із законом» [15, 47].
Зміст і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує «добродійну діяльність стосовно дітей».
Безумовно, ці конституційні розпорядження мають дуже важливе значення для закріплення прав та інтересів дітей і підлітків, проте їх недостатньо для того, щоб у разі притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності в обов’язковому порядку максимально враховувалися їхні вікові і психологічні особливості. Нагальною необхідністю є законодавче оформлення прав дитини в рамках вітчизняних і міжнародних стандартів у сфері прав людини.
Вважаємо за доцільне, з урахуванням чинних міжнародних стандартів, внести до Конституції України спеціальну ст. 52-1 такого змісту
«Держава забезпечує, щоб
— жодна дитина не була піддана тортурам або іншим жорстоким, нелюдяним або таким, що принижують гідність, видам поводження або покарання. Не призначається позбавлення волі на певний термін, що не передбачає можливості звільнення, за злочини, здійснені особами молодше за 18 років;
— жодна дитина не була позбавлена свободи незаконним чином. Арешт, затримання або позбавлення волі дитини здійснюються згідно із законом і застосовуються лише як крайній захід і в перебіг якомога коротшого відповідного періоду часу;
кожна позбавлена свободи дитина користувалася гуманним поводженням і пошаною невід’ємної гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена свободи дитина має бути відокремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в якнайкращих інтересах дитини цього робити не слід, і мати право підтримувати зв’язок зі своєю сім’єю шляхом листування і побачень, за винятком особливих обставин;
кожна позбавлена свободи дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оспорювати законність позбавлення її волі перед судом або іншим компетентним, незалежним і неупередженим органом та право на невідкладне ухвалення ними рішення відносно будь-якої такої процесуальної дії».
У ст. 3 Конвенції про права дитини підкреслюється, що «в усіх діях стосовно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини».
Конвенція про права дитини була ратифікована Україною 27 вересня 1991 р. й опублікована в № 40-45 газети «В’язниця і воля», в якій регулярно публікуються міжнародні документи з прав людини, причому деяких із них немає в жодній бібліотеці. Для реформування системи кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх мають важливе значення й інші міжнародні документи, такі як Керівні принципи Організації Об’їдених Націй для попередження злочинності серед неповнолітніх (Керівні принципи, прийняті в Ель-Ріяді); Мінімальні стандартні правила Організації Об’єднаних Націй щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські правила); Правила Організації Об’єднаних Націй щодо захисту неповнолітніх, позбавлених свободи.
Перед Україною стоїть нагальна проблема розробки законодавства, яке регулювало б усі питання щодо дотримання прав та інтересів неповнолітніх. Вважаємо за доцільне створити спеціальну комісію, до якої увійшли б представники Верховної Ради, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, відповідних міністерств і відомств, науковці, представники неурядових організацій, що займаються питаннями кримінального правосуддя стосовно дітей. Метою такої комісії має бути розробка проекту Закону України «Про виконання кримінального правосуддя стосовно дітей і підлітків», який би передбачав створення нової системи поводження з дітьми, звинуваченими у скоєнні кримінальних злочинів, і містив як матеріально-правові, так і процесуальні норми для врегулювання всіх дій, які здійснюються стосовно дітей з моменту скоєння злочину і до виголошення вироку, виконання вироку та особливий порядок здійснення контролю за роботою пропонованої системи.
Даний законопроект має передбачати створення процесу кримінального правосуддя стосовно дітей і підлітків, звинувачених у здійсненні правопорушень, спрямованого на захист прав дітей відповідно до Конституції України і Конвенції ООН про права дитини; визначення мінімального віку кримінальної відповідальності для цієї категорії правопорушників; чітке визначення прав і обов’язків членів служб у справах неповнолітніх та співробітників кримінальної міліції у сфері здійснення контролю за поведінкою і організацією виховної роботи з ними; перелік обставин, за яких такі діти й підлітки можуть утримуватися під вартою, та визначення умов їх звільнення з-під варти; виведення справ неповнолітніх з офіційної системи судочинства як центральний елемент нової системи кримінального правосуддя; індивідуальна оцінка вікових і психологічних особливостей особи підлітка й попереднє розслідування як обов’язкові елементи нової системи; створення спеціальних правил для суду для дітей і підлітків або створення спеціалізованих судів для неповнолітніх, як це мало місце в нашій історії; розширення заходів кримінального покарання, не пов’язаних із позбавленням волі, стосовно таких дітей і підлітків; упровадження концепції відновного правосуддя; введення нової служби пробації стосовно цієї категорії правопорушників; забезпечення законного представника за деяких обставин; створення процедур оскарження і перегляду справи, а також системи ефективного контролю за дотриманням законодавства.
У багатьох країнах відбувається відхід назад у напрямі вживання жорстких заходів стосовно неповнолітніх правопорушників. Це виявляється, зокрема, у зниженні вікового бар’єру, після якого з дітьми поводяться так само, як і з дорослими, замість заміни кримінального переслідування проти них порушуються кримінальні справи за малозначні правопорушення і призначається мінімальний термін покарання («нульова терпимість»).
При цьому слід постійно аналізувати ефективність і результативність чинних норм з попередження, запобігання та припинення не тільки злочинів, але й будь-яких інших протиправних дій і провини неповнолітніх.
Такий контроль і наукове спостереження особливо необхідно, якщо врахувати, що ми маємо досить неприємний досвід дестабілізації законодавства стосовно неповнолітніх, коли в 90-х роках минулого сторіччя на місцях поступово почали згортати свою діяльність служби у справах неповнолітніх, органи, які завжди вирішували найгостріші й найважливіші проблеми у сфері захисту прав та інтересів неповнолітніх. І лише рішуче, а головне, своєчасне втручання Президента України, виправило вельми негативне становище, що склалося, і повною мірою відновило діяльність цих служб.
В Указі Президента України «Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку» від 16 червня 1999р. № 650/99 вказується на необхідність до кінця 2000 р. вирішити питання щодо створення в обласних центрах, великих містах, при окремих колективних сільськогосподарських підприємствах центрів соціальної реабілітації для осіб, які повернулися з місць позбавлення волі, а також осіб, які не мають певного місця проживання, займаються бродяжництвом, втратили зв’язки із сім’ями. Існує потреба і в тимчасових притулках для таких неповнолітніх, які пережили приниження та утиск у сім’ї, кинуті або самостійно з якоїсь причини залишили сім’ю. Вивчення міжнародного досвіду свідчить про те, що подібні закони вже давно і досить успішно застосовуються в багатьох країнах.
Учасники Міжнародної конференції з реформи кримінальних покарань «Нові підходи до реформи системи покарань у новому сторіччі» (13-17 квітня 1999 р., Ройал Холлоуєй Коледж, Лондонський Університет Егам, Саррей, Великобританія) – міністри, парламентарі, судді, представники міжнародних, регіональних і національних неурядових організацій та інші офіційні особи, глибоко стурбовані проблемами реформування кримінально-виконавчої системи і ситуацією, що склалася у сфері захисту прав людини, обговорили роль системи кримінального правосуддя і, зокрема, в’язниць, у цивільному й демократичному суспільстві.
В ході дискусій учасники конференції визначили елементи нової програми всесвітньої тюремної реформи, розробили програму реформ у сфері виконання покарань на наступне десятиліття. Учасники конференції визначили дев’ять стратегічних напрямів нової програми, і одним із таких напрямів виділили альтернативні методи поводження з неповнолітніми. Для реалізації цього напряму учасники конференції запропонували такі заходи
— реакція на правопорушення, що здійснюються неповнолітніми, повинна мати скоординований і комплексний характер;
— уряди мають розробити і прийняти широкий спектр програм з попередження злочинності серед неповнолітніх;
— відновне правосуддя та інші альтернативи особливо підходять для застосування стосовно неповнолітніх;
— необхідно виділяти ресурси для всебічної оцінки особи порушника на стадії його затримання з тим, щоб уникнути взяття під варту;
— коли позбавлення волі неминуче, весь режим утримання повинен мати реабілітаційний характер.
Такі стратегічні напрями розвитку тюремних систем у зарубіжних країнах у XXI ст. мають бути враховані при реформуванні кримінального правосуддя відносно неповнолітніх в Україні.
Потрібно відзначити, що свого часу було здійснено спробу створити систему органів, які б безпосередньо вирішували питання, пов’язані з попередженням правопорушень неповнолітніх. Проте, як показала практика, така система державних органів не стала ефективним засобом попередження правопорушень неповнолітніх. І, гадаємо, через одну, головну причину.
В основу діяльності всіх цих органів був покладений принцип боротьби зі злочинністю неповнолітніх, тобто держава і суспільство в особі цих органів “бореться” з негативними проявами у поведінці дітей і підлітків, замість того, щоб створювати сприятливі умови для розвитку й виховання підростаючого покоління, усуваючи все негативне, що має місце в сім’ї, школі, найближчому побутовому оточенні. Фактично держава протиставляє себе неповнолітнім правопорушникам, у зв’язку з чим ми і не спостерігаємо будь-яких особливих досягнень у сфері попередження правопорушень неповнолітніх.
Пропонуємо таку модель проекту нової системи кримінального правосуддя стосовно неповнолітніх, яка, на наш погляд, може стати основою для дискусії з питання щодо здійснення реформи правосуддя стосовно неповнолітніх в Україні
1. Попередження правопорушень.
В якомога найкоротші терміни виявити і встановити категорії дітей і підлітків, які належать до груп ризику, і приділяти їм особливу увагу.
Ввести на практиці обов’язкову початкову (середню) освіту відповідно до Конвенції ООН про права дитини.
Розробити загальнореспубліканський з розбиттям по регіонах план з попередження злочинності неповнолітніх з акцентом на соціальних заходах, спрямованих на профілактику правопорушень серед молоді.
Включити до всіх шкільних програм предмети про соціальну, правову та моральну поведінку і залучити до цього процесу співробітників правоохоронних органів, релігійні організації.
Розширити заходи, спрямовані на надання допомоги безпритульним дітям, з метою їх реінтеграції в сім’ю і суспільство.
Розширити можливості участі дітей і підлітків, що належать до груп ризику, в різного роду виховних заходах (спортивних, розважальних).
Органам внутрішніх справ зміцнювати свої взаємовідносини з населенням, добродійними і релігійними організаціями та фондами.
2. Арешт, досудове утримання під вартою, попереднє ув`язнення.
Арешт
— арешт має здійснюватись у суворій відповідності до закону;
— батьки, усиновлювачі та опікуни мають бути негайно проінформовані про арешт.
Співробітники соціальних служб мають бути негайно проінформовані про арешт дитини.
Кожен район (мікрорайон, селище) повинні мати принаймні двох соціальних працівників для спостереження за становищем дітей і підлітків, заарештованих за правопорушення, і надання їм допомоги.
За відсутності батьків, усиновлювачів, опікунів або соціальних працівників забороняється брати будь-які свідчення у дитини.
Досудове утримання під вартою.
У слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового утримання для неповнолітніх мають бути обладнані окремі камери.
Всі без винятку неповнолітні мають бути завжди ізольовані від дорослих.
У всіх слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового утримання має бути підрозділ для неповнолітніх для складання протоколів і ведення справи.
Протягом 48 годин після арешту неповнолітні мають бути приведені в суд для розгляду справи у присутності батька, усиновлювача, опікуна або соціального працівника і прокурора.
Попереднє ув`язнення.
Адміністрація місць ув`язнення має перевірити достовірність і дієвість ухвали про попереднє ув`язнення, а також достовірність поставлених на ньому підписів.
Перш ніж винести ухвалу про попереднє ув`язнення неповнолітнього, суд має переконатися, що проведено ретельне розслідування.
Процедура розгляду справи неповнолітнього має передбачати досудове розслідування. До чинного законодавства слід внести доповнення про досудове розслідування, щоб ще до суду можна було відмовитись від кримінального переслідування неповнолітнього.
По можливості діти й підлітки до суду мають знаходитися зі своїми батьками, усиновлювачами або опікунами (під опікою у батьків).
Термін утримання дітей у попередньому ув`язненні має бути обмежений певним лімітом. Неповнолітні віком від 14 до 18 років мають знаходитись у попередньому ув`язненні не більше 12 місяців, якщо вони звинувачуються в тяжкому або особливо тяжкому злочині, і не більше 3 місяців у разі звинувачення у скоєнні злочину невеликої або середньої тяжкості. Суди зобов’язані забезпечити суворе дотримання цих обмежень стосовно терміну утримання під вартою.
3. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру.
Кожна справа має бути розглянута з огляду можливої відмови від кримінального переслідування до суду, щоб у всіх можливих випадках замінити кримінальну відповідальність на інші заходи.
У такому розгляді беруть участь прокурор, співробітник служби пробації або соціальний працівник, а також батьки, усиновлювачі, опікуни або представники громадськості.
По можливості необхідно порадитися з потерпілим [16, 217].
Якщо немає достатніх доказів, справу слід припинити.
Якщо доцільно застосувати до неповнолітнього заміну кримінального переслідування іншими заходами дії, справа має бути припинена, за умови, що неповнолітній успішно завершить відповідну програму заходів, або справа відкладається до завершення такої програми, після чого її може бути припинено.
Програми заміни кримінального переслідування на інші заходи дії мають бути запропоновані службою пробації, іншими соціальними службами або представниками громадськості.
Програми мають враховувати потреби потерпілого й правопорушника, а також суспільні інтереси, дотримуватися підходу, заснованого на принципах відновного правосуддя.
Програми заміни кримінальної відповідальності можуть передбачати виконання до суду суспільно корисних робіт (можливо, й на користь потерпілого), навчання життєвим навичкам, посередництво між потерпілим і правопорушником та інші схеми, спрямовані на те, щоб підліток поніс відповідальність за здійснене ним діяння, а також на надання йому допомоги в усуненні заподіяного збитку в результаті здійсненого ним правопорушення.
Відмову від кримінального переслідування не слід розглядати як засіб відмови від відповідальності й покарання, добитися належного розуміння такої міри можна за допомогою пропаганди успішного здійснення вказаних програм.
По можливості в рамках програм слід передбачити здійснення професійної підготовки (навчання робочим професіям і навичкам), особливо тим професіям і спеціальностям, які мають попит у регіоні (області, місті, районі, селищі).
Крім того, слід залучати батьків, близьких родичів, громадськість до активного вирішення завдань, пов’язаних з виведенням неповнолітніх з офіційної системи правосуддя.
Кожна програма має передбачати як невід’ємну складову відповідні заходи контролю.
4. Суд у справах неповнолітніх.
Судові процедури мають бути менш формальними при розгляді справ неповнолітніх.
Слід передбачити підготовку спеціальних суддів для розгляду справ неповнолітніх і використовувати їх при кожній нагоді.
Неповнолітніх, обвинувачених у скоєнні злочинів середньої або невеликої тяжкості, мають представляти непрофесійні (суспільні) захисники.
Неповнолітні, обвинувачені у скоєнні тяжких і особливо тяжких злочинів, повинні мати можливість реалізувати своє право на безкоштовну юридичну допомогу.
Під час судового процесу неповнолітнього мають підтримувати соціальні працівники або адвокати.
Законодавство, що регламентує права та інтереси дітей і підлітків, має бути терміново переглянуто.
Слухання справи у суді для неповнолітніх має проводитися в закритому засіданні (порядку).
5. Альтернативні санкції.
При всякій нагоді слід застосовувати покарання, не пов’язане з позбавленням волі.
Якомога частіше слід використовувати альтернативні позбавленню волі міри покарання, особливо посередництво між потерпілим і правопорушником, а також суспільно корисні роботи.
У випадках скоєння злочинів середньої або невеликої тяжкості не слід застосовувати до неповнолітнього звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 104 ККУ) через можливе подальше направлення його до місця позбавлення волі [17, 110].
Передбачити та впровадити службу пробації.
6. Інститути.
Працівники судових і правоохоронних органів (у тому числі і персонал кримінально-виконавчих установ) мають пройти підготовку з питань поводження з неповнолітніми.
Судді всіх рівнів мають регулярно відвідувати місця позбавлення волі (і особливо виправні установи для неповнолітніх) і проводити перевірки на місцях.
Адміністрація місць позбавлення волі має ретельно досліджувати документи про утримання неповнолітніх в ув’язненні і відмовляти в прийомі у випадках відсутності на те законної ухвали.
У всіх справах неповнолітніх суди мають приділяти увагу праву на звільнення під заставу. Якщо в заставі відмовлено, то мають бути чітко вказані й мотивовані причини такої відмови.
У всіх місцевих (регіональних) виправних установах має бути забезпечено постійну присутність непрофесійних (громадських) захисників або соціальних працівників.
Слід здійснювати перегляд кожної справи неповнолітнього. Діючі виправні установи для неповнолітніх мають бути обладнані за типом дитячих виховних установ і забезпечені достатніми засобами.
Всі співробітники, які мають справу з неповнолітніми, повинні володіти належною спеціальною психологічною і педагогічною підготовкою.
Для кожного підлітка слід складати індивідуальну програму розвитку.
Необхідно також переглянути чинне законодавство усіх галузей права стосовно неповнолітніх.
Судам слід створити систему швидкого оперативного контролю стосовно всіх без винятку заарештованих неповнолітніх.
Наведені рекомендації стисло відображають ключові, принципові рекомендації для впровадження змін у кримінальному правосудді стосовно неповнолітніх, складені з урахуванням положень міжнародних правових документів і практики діяльності в цій області розвинутих держав. Як видно, в рекомендаціях акцентовано увагу на мінімальному застосуванні до неповнолітніх покарання у вигляді позбавлення волі. В ідеалі, до неповнолітніх взагалі не має бути застосоване покарання у вигляді позбавлення волі. Деякі з перерахованих рекомендацій можуть бути виконані негайно. Інші вимагають більш ретельного й тривалого розгляду.

Висновки
Останнім часом через нестабільність суспільства й інтенсивних соціальних перетворень посилилися негативні тенденції, що провокують девіантну поведінку, деградацію й саморуйнування особистості. Нездоровий спосіб життя, розмивання ціннісних орієнтирів є тим фундаментом, на якому продовжують поширюватися алкоголізм, паління, наркоманія, токсикоманія. Усе більш широке поширення одержує відступ від загальнолюдських норм моральної поведінки, глибоко спустошується і руйнується духовний світ людини.
Динамізм соціальних процесів, зміни в багатьох сферах громадського життя приводять до збільшення девіації серед такої групи суспільства як підлітки. Аналіз даної проблеми говорить про різке збільшення і подальше зростання підліткового нігілізму, жорстокості, агресії, злочинності. Зокрема у 2004 році в Україні кожна десята викрита у злочині особа — неповнолітній, а загалом неповнолітніми у цей період скоєно 31 тис. злочинів, з яких 67 % належать до тяжких і особливо тяжких.
Сім’я — це перша соціальна структура для людини в якій значною мірою проходить її формування як особистості. Психологи вважають, що вже у п`ять років характер людини сформований принаймні на три чверті, з урахуванням успадкованих моментів. Однак, риси характеру і біологічна спадщина ще не визначають майбутню криміналізацію особи. Дуже важливо, яку систему соціальних цінностей, а на їх фундаменті — і потреб вибудує для себе юний громадянин.
Численні дослідження показують, що у своїй переважній більшості неповнолітні злочинці мали неблагополучну, занедбану сім’ю. Ця занедбаність на практиці буває досить різноплановою. Часто це загальна атмосфера неповаги батьків одне до одного, до дітей, оточуючих, образливі висловлювання на адресу близьких людей, в тому числі — дітей, биття дітей, жорстокість стосовно них, демонстративна байдужість, зайнятість батьків власними проблемами, дух цинізму і зажерливості, який властивий сім’ї, ну і, зрозуміло, пияцтво одного чи обох батьків. Таким чином, неблагополучною може бути і сім’я, в якій панує злиденність, і забезпечена.
Батьки, які правильно розуміють свій батьківський обов`язок щодо виховання дітей, навіть якщо між подружжям відносини далекі від нормальних, не дають приводу дітям спостерігати за цим. Вони дотримуються рівних стосунків між собою, не п`ють спиртні напої при дітях, не ведуть розмови на теми, які дітям недоцільно чути. Але це потребує певного рівня вихованості, освіченості, відповідальності батьків перед суспільством і своєю совістю. На жаль, не можна сказати, що більшість батьків відповідають цим вимогам повною мірою. Відзначимо і такий негативний фактор, як неповна сім’я, в основному — материнська. Мати вимушена працювати, і діти залишаються без її впливу та нагляду. Зрозуміло, йдеться про ті випадки, коли й сама мати характеризується позитивно. Але так буває не завжди. Як результат — до 40 % неповнолітніх злочинців — з неповних сімей , до 5 % взагалі не мали батьків.
Сказане щодо проблем сім’ї призводить до того, що дитина часто почуває себе у своїй сім’ї непотрібною, чужою, стає жорстокою, шукає контактів поза родиною і на противагу їй, переносить свій негативний досвід і накопичену озлобленість на оточуючих, нерідко тим самим висловлюючи помсту суспільству за своє занедбане дитинство. Істотний вплив на формування особистості неповнолітнього покликані здійснювати середні навчальні заклади загальноосвітні школи, профтехучилища, технікуми. Однак вони далекі від того, чого від них очікують.
Культурне дозвілля, розвиток творчих здібностей, спорт все більше втрачають своє виховне значення, тому що комерціалізуються, здебільшого не мають виховного напрямку, більше того, репертуар, що пропонується носить здебільшого низькопробний характер це однаково стосується і кінофільмів, книг, дискотек тощо.
Таким чином, дослідження проблеми девіантної поведінки підводить нас до висновку про те, що, по-перше, це соціально-гуманітарна проблема, якою повинні займатися соціологи, психологи, юристи, лікарі; по-друге, девіантна поведінка, це серйозна наукова проблема, яку необхідно вирішувати комплексним методом всім наукам; по-третє, девіантна поводження не завжди визначається економічною зрілістю держави і також вимагає свого дослідження з боку соціально-економічної проблематики цього питання.

Перелік посилань
1. Стаття 22 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // http //nau.com.ua.
2. Стаття 433 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // http //nau.com.ua.
3. Кримінальний процес України Підручник / В.Т. Маляренко. – К. Знання, 2004. – С. 230.
4. Пункт 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства про втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 року № 2 // http //nau.com.ua.
5. Стаття 111 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // http //nau.com.ua.
6. Кримінальний процес України Підручник / Ю.М. Грошевий. – К. Форум, 2004. – С. 148.
7. Стаття 437 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // http //nau.com.ua.
8. Кримінальний процес України Підручник / В.Г. Гончаренко. – К. Форум, 2004. – С. 179.
9. Кримінальний процес України Підручник / Л.М. Лобойко. – К. Знання, 2005. – С. 191.
10. Стаття 105 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // http //nau.com.ua.
11. Стаття 445 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // http //nau.com.ua.
12. Петрова Л.В. Право цивілізоване чи тоталітарне // Юридичний вісник України. – 2001. – № 24. – С. 32.
13. Петрова Л.В. Право цивілізоване чи тоталітарне // Юридичний вісник України. – 2001. – № 24. – С. 34.
14. Петрова Л.В. Національна доктрина права // Юридичний вісник України. – 2001. – № 30. – С. 45.
15. Петрова Л.В. Національна доктрина права // Юридичний вісник України. – 2001. – № 30. – С. 47.
16. Кримінальний процес України Підручник / М.М. Михеєнко. – К. Професіонал, 2005. – С. 217.
17. Кримінальний процес України Підручник / В.П. Шибіко. – К. Атіка, 2006. – С. 110.
Список використаної літератури
1. Конституція України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року // http //nau.com.ua.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // http //nau.com.ua.
3. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // http //nau.com.ua.
4. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» від 25 квітня 2003 року № 4 // http //nau.com.ua.
5. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року № 7 // http //nau.com.ua.
6. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства про втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 року № 2 // http //nau.com.ua.
7. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку» від 16 червня 1999 року № 650/99 // http //nau.com.ua.
8. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.Й. Коржанського. – К. Атіка, 2001. – 656 с.
9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією О.М. Потебенька. – К. Форум, 2001. – 1104 с.
10. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. – К. Каннон, 2001. – 1104 с.
11. Кримінально-процесуальний кодекс України Науково-практичний коментар / За реакцією В.Т. Маляренка та Ю.П. Аленіна. – Х. Одісей, 2003. – 1120 с.
12. Кримінальний процес України Підручник / В.Т. Маляренко. – К. Знання, 2004. — 368 с.
13. Кримінальний процес України Підручник / Ю.М. Грошевий. – К. Форум, 2004. – 380 с.
14. Кримінальний процес України Підручник / В.Г. Гончаренко. – К. Форум, 2004. – 415 с.
15. Кримінальний процес України Підручник / Л.М. Лобойко. – К. Знання, 2005. – 372 с.
16. Кримінальний процес України Підручник / М.М. Михеєнко. – К. Професіонал, 2005. – 384 с.
17. Кримінальний процес України Підручник / В.П. Шибіко. – К. Атіка, 2006. – 423 с.
18. Кримінальний процес України Підручник / В.М. Тертишник. – К. Знання, 2006. — 457 с.
19. Петрова Л.В. Право цивілізоване чи тоталітарне // Юридичний вісник України. – 2001. – № 24. – С. 32-36.
20. Петрова Л.В. Національна доктрина права // Юридичний вісник України. – 2001. – № 30. – С. 45-50.