Економічний розвиток провідних країн світу на початку XX ст.

Міністерство освіти і науки України
Чернігівський державний технологічний університет
Кафедра гуманітарних наук
Секція економічної теорії і підприємництва
РЕФЕРАТ
З ДИСЦИПЛІНИ “ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ”
На тему “Економічний розвиток провідних країн світу на початку XX ст.”
Виконав
ст.грФК-033
Перевірив Шадура Н. Т.
Чернігів 2004
Зміст
Вступ
1. Індустріалізація
2. Особливості аграрного розвитку6
3. Міжнародні економічні відносини
Висновок
Література

Вступ
В кінці XIX ст. у західноєвропейських державах і США відбувся промисловий переворот, який ознаменував собою завершення переходу від аграрної до індустріальної цивілізації.
На початку XX ст. зміст розвитку світової економіки в індустріальну епоху полягав у здійсненні структурних зрушень, внаслідок яких змінилося значення сфер і галузей господарства, їх частки у виробництві валового внутрішнього продукту та національного доходу. Випереджаючими темпами розвивалася промисловість, що забезпечувало її перевагу над сільським господарством у світовому та національних господарствах. Зростання важкої промисловості почало змінювати галузеву структуру індустріального потенціалу.

1. Індустріалізація
Із завершенням промислового перевороту почався процес індустріалізації. Основним його змістом були структурні зрушення в національних господарствах окремих країн, внаслідок яких з’являлись нові та модернізувалися старі галузі виробництва, змінювалась їхня роль в економіці, тобто частка у виробництві валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД). Завершення індустріалізації забезпечувало перевагу промисловості над сільським господарством, важкої індустрії над легкою. Машинне виробництво перемогло в усіх галузях господарства. Відбувалися зміни в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало системі акціонерного підприємництва. Торговий і промисловий капітал поступався першістю фінансовому. Було утворено акціонерні монополістичні об’єднання — картелі, трести, синдикати, концерни.
Темпи та строки індустріалізації залежали від конкретних історичних умов кожної країни, вихідного рівня промислового перевороту, загальносвітового економічного розвитку. Так, у Великобританії завдання індустріалізації почали розв’язувати під час промислового перевороту. В інших розвинених країнах індустріалізація проходила після промислового перевороту та була його продовженням. Індустріальний розвиток було перервано першою світовою (1914— 1918 pp.) та другою світовою (1939—1945 pp.) війнами.
У кінці XIX — на початку XX ст. індустріалізація відбувалася на ґрунті технічної революції, що ознаменувалася впровадженням у виробництво наукових винаходів, змінами в техніці та технології. Змінилася енергетична база економіки. Пара була витіснена електрикою. Почалася електрифікація виробництва, транспорту, побуту. Цьому сприяло використання машин для отримання електричного струму динамо-машини Е. Сіменса (1876 p.) та генератора Т. Едісона (1883 p.), електродвигуна для обертання агрегатів. Запроваджувалися нові досягнення в галузі електротехніки електроплавлення сталі, електролітичний спосіб отримання кольорових металів, лампа розжарювання, електрозварювання, передача електроенергії на відстань.
Істотний вплив на зміну структури економіки мав винахід нових способів виплавляння сталі — бесемерівського, мартенівського, томасівського. Було винайдено нові двигуни. Серед них динамо-машина, двигун внутрішнього згоряння, парова турбіна, водяна турбіна (перша гідроелектростанція на річці Ніагара в США в 1898 p.). З’явилися нові види транспорту автомобіль, тепловоз, аероплан, а також вагон-холодильник, телефон, фонограф, лінотип, фотоплівка, кінематограф, гусеничний трактор, паровий екскаватор, пристрої для автоматичного навантажування. Винаходи в галузі хімії дали поштовх до появи виробництва синтетичних барвників, лікарських та парфумерних синтетичних сполук. Для розвитку металообробної промисловості важливе значення мало використання автоматичних верстатів.
Структурні зрушення останньої третини XIX — початку XX ст. зумовили зміни у галузевій структурі машинної індустрії, її провідними галузями стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної хімії (соди, добрив, сірчаної кислоти тощо), добувної, металургійної, машинобудівної, хімічної, транспортної промисловості.
Розвивалися нові галузі сталеварна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва, будівельна і будівельних матеріалів, автомобільна. Ускладнилася структура машинобудування. Найбільш динамічно розвивалося транспортне виробництво та верстатобудування. За умов масового виробництва зросло значення стандартизації. Старі галузі, такі як текстильна, харчова, суднобудівна, розширювалися та модернізувалися.
За динамікою промислового розвитку склалося три типи промислове розвинених країн американський — з відносно високими, німецький — з середніми, англійський – з найнижчими темпами розвитку промислового виробництва.
Для промисловості були характерні порівняно високі темпи щорічного приросту. Нерівномірно розвивалися окремі галузі, з них випереджаючими темпами — важка промисловість. Так, видобуток вугілля з 1890—1913 pp. — в 18 разів, видобуток нафти —27 разів, виплавляння сталі — в 3 рази, споживання бавовни збільшилося майже у 2 рази. Зросла частка важкої промисловості країн.
Змінилася частка країн у світовому промисловому виробництві. Закінчився період євроцентризму». З початку XX ст. США вийшли на перше місце в світі за обсягом промислової продукції, її вартість перевищувала вартість продукції англійської промисловості. Великобританія втратила роль «фабрики світу», відстала від США і Німеччини — спочатку за темпами економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками. Німеччина випередила Великобританію, Францію та посіла друге місце після США.
У зв’язку з інтенсивним зростанням промисловості змінилася її частка в структурі господарства провідних індустріальних держав. Так, у США вартість продукції промислового виробництва переважала вартість сільськогосподарського в 1900 p. — в 3 рази.
Після громадянської війни 1861—1865 pp. були сприятливі політичні умови для економічного зростання. Конгрес США проводив політику підтримки індустріального розвитку. Оточення слаборозвиненими країнами, мирні умови існування давали змогу вільно розвивати господарство, не витрачаючи значно кошти на воєнні потреби.
Економічні успіхи мали географічну основу. Протяжність морського узбережжя, що досягала 18 тис. миль, надавала переваги для розвитку мореплавства, рибальства, зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами з’єднували різні штати в одне економічне ціле.
До господарського обігу залучалися великі природні ресурси вугілля, залізна руда, нафта, кольорові метали, ліс, камінь, сірка, глина. Їх запаси забезпечували розвиток важкої промисловості. Проте бракувало олова, калійних солей.
Швидкими темпами освоювалися землі американського Заходу. Переміг фермерський напрям сільського господарства. Значних розмірів досягло сільськогосподарське виробництво.
Активно запроваджувались власні та європейські винаходи. Лише за 1890—1900 pp. було видано 234 956 патентів. Використовувалися переваги нового будівництва. Морально застаріле обладнання практично було відсутнє і не гальмувало розвиток промисловості. Активна роль належала спеціалізації робітників і підприємств, географічному поділу праці. Промисловість було орієнтовано на масове виробництво, стандартизацію деталей. Значно зросли продуктивність, інтенсивність праці, зменшувалися витрати виробництва.
Існував широкий місткий внутрішній ринок. Високою була конкурентоспроможність американських товарів на зовнішньому ринку. США будували своє господарство під захистом митних бар’єрів.
Пришвидшували розвиток економіки концентрація виробництва і капіталу, акціонування і утворення корпорацій. Економічне піднесення спиралося на інвестиції, що постійно зростали. Якщо в 1859 p. капітал, вкладений у промисловість, становив 1010 млн. дол., то в 1914 p. — 22 791 млн. дол. Велике значення мали європейські капітали. В 1899 p. — 3300 млн. дол., в 1914 p. — близько 5 млрд. дол., з них англійських — 755 млн. дол.
США розвивали своє господарство, використовуючи робочу силу всього світу. За перші 14 років XX ст. іммігрувало 146 млн. осіб. У 1910 p. населення країни становило 92 млн. осіб.
США пізно включилися до територіального поділу світу. В 1867 p. у Росії за 6,7 млн. дол. була куплена Аляска, кожен гектар землі якої обійшовся лише в 5 центів. У 1898 p. Конгрес США узаконив анексію Гавайських островів. Колоніальними володіннями стали Куба, Гуам, Пуер-то-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа. Загальна площа колоній США в 1914 p. дорівнювала 0,3 млн. км2 з населенням 9,7 млн. осіб. Одночасно США стали на шлях економічної експансії, основною зоною якої була Латинська Америка, і збільшували інвестиції за кордоном та експорт товарів, будували філіали своїх підприємств, використовуючи дешеві робочу силу та сировину.
Промислове піднесення США на початку XX ст. найяскравіше виявилося у будівництві залізниць, їх протяжність за 1870—1913 pp. збільшилася у 8 разів. Вони зв’язали всі штати, а чотири трансконтинентальні лінії поєднали Атлантичне та Тихоокеанське узбережжя. Розмах будівництва залізниць стимулював розвиток важкої промисловості, зміцнив економічну єдність країни, розширив географію промисловості на Південь і Захід.
Отже, в галузевій структурі промисловості США значно збільшилася частка важкої промисловості. Однак з розвитком сільського господарства зберегли своє значення галузі переробки сільськогосподарської продукції, особливо борошномельна, консервна.
Змінилася географія розміщення промисловості. Східні штати (Пенсільванія, Нью-Йорк, Массачусетс, Нью-Джерсі) зберігали своє індустріальне значення, особливо в обробній промисловості. Однак її центри з’явилися на Заході, Півдні. Темпи індустріалізації південних районів випереджали середні показники по країні в 2 рази.
Швидко збільшувалася чисельність робітників. У 1870 p. їх налічувалося 2 млн., а в 1909 p. — 6,6 млн. осіб.
У процесі індустріалізації початку XX ст. Німеччина за обсягом і темпами промислового виробництва зайняла друге місце у світі та перше в Європі. Передумови такого економічного зростання склалися на початку 70-х років XIX ст. Завершилося об’єднання Німеччини під владою Прусії. Утворилася так звана друга імперія. Це привело до ліквідації внутрішніх митних кордонів, створило державну систему фінансів, грошового обігу, мір і ваги, залізничного і поштового права. Зросли інвестиції в промисловість. Нагромадження капіталів сприяло акціонуванню. Активну роль у будівництві залізниць брав уряд. Перемога у франко-пруській війні 1870 — 1871 pp. дала контрибуцію в 5 млрд. фр. Існували переваги нового будівництва. Для розвитку важкої промисловості були значні запаси вугілля, залізної руди, калієвої солі. Економічні позиції Німеччини зміцнило приєднання Ельзасу і Лотарингії, багатих на залізну руду високої якості, з розвиненою бавовняною промисловістю.
Переваги німецької промисловості забезпечували висока продуктивність праці (за 1850—1914 pp. зросла в 3 рази) і відносно низька заробітна плата. Машинна індустрія витіснила ремісників і забезпечила себе кваліфікованими робітниками. Аграрні реформи знищили залишки феодальних відносин на селі.
У і галузевій структурі зросло значення важкої промисловості. Темпи її розвитку за 1870—1913 pp. випередили легку (800 і 350%). Третина капіталів функціонувала в добувній промисловості. В металургії, що поступалася лише американській, виплавляння сталі зросло в 100 разів, чавуну — в 13 разів. Значна роль належала машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Розвивалися нові галузі хімічна, електротехнічна, виробництво електроенергії. Промисловість забезпечувала потреби країни й експортувала електродвигуни, трансформатори, турбіни, анілінові фарби, соду, добрива, сірчану кислоту. Німеччина залишалася на першому місці за обсягом воєнної промисловості.
Продовжувала розвиватися легка промисловість. Так, потужність бавовняних заводів збільшилася на 40%. Проте, на відміну від США, обмеженість власної сировини та необхідність імпорту її збільшували вартість продукції.
Швидкий розвиток промисловості змінив склад населення. В 1911 p. чисельність робітників становила 67%.
Причини втрати Великобританією промислової монополії були різними. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська промисловість втратила іноземні ринки за рядом товарів. Одночасно німецькі, американські товари, що були якіснішими та дешевшими, потрапляли на внутрішній ринок країни. Спостерігався застій у техніці. Фабрична індустрія працювала на морально застарілому обладнанні. Модернізація техніки відбувалася повільно; оскільки була справою складною та дорогою. Гальмуючу роль відігравала монополія на експлуатацію колоній, що забезпечувала високі прибутки при застарілій техніці. Продукція нових галузей становила лише 6,5% всієї промислової продукції країни. Так, у світовому електротехнічному виробництві частка Великобританії становила 13, а Німеччини — 32%. У 1913 p. англійські заводи виготовляли лише 34 тис. автомобілів. Розвиток нових і технічне переобладнання старих галузей потребували великих інвестицій. Проте капітали не вкладались у розвиток національної промисловості, а експортувалися. Досягнувши у 1913 p. 4 млрд. ф. ст., вони давали 5 % річних. Щорічний прибуток англійських рантьє (8 млн. осіб) становив 200 млн. ф. ст. Загострилася проблема постачання сировини для нових галузей промисловості. Негативну роль відігравала політика протекціонізму з боку США, Німеччини, Франції. На 10—15 років пізніше почалося акціонування промисловості та утворення корпорацій. Од­нак у структурі англійської промисловості відбувалися якісні зміни так само, як і у США, Німеччині. Проте за кількісними показниками індустріалізація у Великобританії відбувалася повільно, непослідовно. Знизилися темпи економічного розвитку. Порівняно високі темпи характеризували важку промисловість, особливо нові галузі сталеварну. електротехнічну, хімічну. В 7 разів збільшився обсяг залізничних перевезень (1200 млн. т). Зросла роль машинобудування. З традиційних галузей модернізувалося суднобудування. За 1870—1913 pp. тоннаж суден подвоївся, чистий доход судноплавства досяг 94 млн. ф. ст., 3/5 нових кораблів світу будувалося у Великобританії. Протя­гом 1870 —1913 pp. порівняно з американськими та німецькими незначними були темпи видобутку вугілля (в 2,6 раза), виплавляння чавуну (в 1,7 раза), споживання бавовни (в 1,8 раза). На початку XX ст. за вартістю продукції легка промисловість продовжувала переважати важку в 1,7 раза.
Франція відставала від США, Німеччини, Великобританії не лише за темпами розвитку, а й за структурною перебудовою промисловості. Так, за 1884—1909 pp. загальна продукція промисловості зросла на 75 %, а за 1909—1914 pp. — лише на 25 %. Це можна пояснити втратами в франко-прусській війні, переважаючим розвитком легкої промисловості, низьким технічним рівнем виробництва. Негативно впливали на економічний розвиток парцелярний характер землеробства, його низький технічний рівень, зменшення сільськогосподарського виробництва внаслідок завезення дешевого хліба з-за океану. Послабленню економіки Франції сприяв експорт капіталів, що становив 30% світових інвестицій. За даними 1908 p., у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд. фр., в облігації та закордонні цінності — 104,4 млрд. фр. Франція вивозила капітал у формі позикового, що привело до зростання чисельності рантьє. На початку XX ст. їх налічувалося 2 млн. при населенні 40 млн. Для експорту товарів і капіталів Франція створила колоніальну імперію, територія якої в 21 раз була більшою. Метрополія вивозила в свої колонії 10% експортного капіталу, 13% товарів.
Інтенсивно розвивалося транспортне машинобудування, зокрема виробництво автомобілів, суднобудування. За темпами будівництва залізниць Франція поступалася лише США, їх протяжність в 1911 p. досягла 50,2 тис. км. У легкій промисловості зберігалося значення виробництва предметів розкоші, текстилю, галантереї.
Перед першою світовою війною відставання французької промисловості від американської, німецької, англійської досягло відповідно в металургії — 6, 3 і 2 рази; за видобутком вугілля — 12,4; 6 і 7 разів; за виробництвом чавуну — 6,6; 3,9 і 1,6 рази; за виробництвом сталі — 6,3; 7 і 1,9 раза.
На початку XX ст. відносно швидкими темпами почало розвиватися господарство Японії. Буржуазна революція і реформи «Мейдзі» (освіченого правління) сприяли становленню індустріального суспільства. Було ліквідовано політичну роздробленість країни, декларовано уніфікацію законів, рівність всіх підданих, свободу вибору професій і діяльності, торгівлі, імміграції населення, запроваджено єдині грошову та податкову системи, відмінено цехи та гільдії. Дозволялися іноземні інвестиції, впроваджувалися досягнення науки та техніки. Аграрна реформа санк­ціонувала приватну власність на землю, її купівлю-продаж.
Особливістю економічного розвитку Японії був збіг у часі процесів промислового перевороту та індустріалізації. Активну участь у створенні фабричної промисловості брав уряд. Було конфісковано підприємства, що належали сегуну (правителю) і князям. Інвестиції вкладалися в будівництво залізниць, підприємств воєнної промисловості. Практикувалися надання субсидій приватним підприємцям, звільнення їх від податків. Державний сек­тор включав 3 верфі, 5 воєнних підприємств, 10 родовищ, 52 фабрики, 51 торгове судно, залізниці, телеграф. Приватні капітали вкладали переважно в сферу обігу та кредиту.
Почався якісно новий етап в розвитку господарства Японії. Державні підприємства продавали товари приватним особам за цінами в 2—4 рази меншими від їх вартості.
Індустріальний розвиток в Японії визначався тими самими закономірностями, що й в Європі. Перші фабрики виникли в бавовняній промисловості, що працювали в основному на індійській сировині. В 1913 p. Їх кількість становила 2,4 млн. Ткацьке виробництво механізувалося повільніше. В 1900 p. працювало 32 тис. механічних верстатів і 700 тис. ручних. У фабричній формі виникла сукняна промисловість. Ремесло зберігалося у шовківництві. Будувалися заводи з переробки сільськогосподарської сировини.
У важкій промисловості швидше розвивалися ті галузі, що мали сировинну базу в країні. За 1880—1913 pp. видобуток вугілля зріс у 20 разів, міді — 13 разів. Потреби у залізній руді на 70 % покривалися за рахунок імпорту. Розвиток металургії прискорився після прийняття в 1895 p. 10-річної програми розвитку господарства з метою реорганізації та зміцнення збройних сил. 90% контрибуції, отриманої після війни з Китаєм, спрямовувалося у важку промисловість. У 1913 p. виробництво чавуну і сталі забезпечувало потреби країни на 48 і 34 %. Інтенсивно зростало будівництво заліз­ниць. До 1906 p. було побудовано 2/3 колій, що існують до цього часу. Повільно розвивалося машинобудування. В 1913 p. в цій галузі працювало 60 тис. осіб. Прискорені темпи характеризували суднобудування, воєнну промисловість.
У цілому на початок першої світової війни механізація промисловості не завершилась. Чисельність фабричних робітників у 1913 p. становила 948 тис., у ремеслі, на мануфактурах — близько 2 млн. осіб. Була поширена праця жінок і дітей.
Порівняно з європейськими країнами Японія за абсолютними показниками випуску продукції відставала. Однак темпи економічного зростання були високими.
Якісно нові зміни відбувалися в організації та управлінні виробництвом у промислове розвинених країнах. Провідна роль належала товариствам на основі акціонерної колективної власності. Посилився процес концентрації виробництва та централізації капіталу, що охопив основні галузі господарства. Акціонерна система підготувала умови для монополізації. Контроль за виробництвом і збутом від локальних ринків і промислових районів охопив цілі галузі промисловості, національний та світові ринки. Монополістичні об’єднання почали виникати та розвиватися в банківській сфері. Банки перетворилися на фінансові центри, що контролювали як грошовий капітал, так і промислове виробництво. Злиття банківського капіталу з промисловим зумовило формування фінансової олігархії.
У США процеси акціонування, концентрації виробництва і капіталу прискорилися після кризи 1873 p. Кількість підприємств збільшувалася повільніше, ніж вартість їхньої продукції. Так, в обробній промисловості за 1900—1913 pp. зростання становило відповідно 130 і 210 %. У 1914 p. акціонерні товариства становили 28,3 % всіх підприємств, випускали 83,2% промислової продукції, на них працювало 80 робітників. У 1910 p. підприємства за обсягом виробництва поділялися на невеликі (до 20 тис. дол.) — 67,2%, середні (від 20 до 100 тис. дол.) — 21,3, великі (100 тис. дол. і більше) — 11,5%. Корпорації, вартість продукції яких була понад 1 млн. дол., виробляли міді — 99%, свинцю — 92, прокату — 91, чавуну — 85,8, автомобілів, сільськогосподарських машин, продукції хімічної, електротехнічної, текстильної галузей — 50, переробляли м’яса — 80% .
Монополізація розпочалася з виникненням залізничної імперії Вандербільта. Першою формою монополістичних об’єднань були пули (картелі), які встановлювали ціни, розподіляли замовлення та прибутки. Панівною формою монополій спочатку в легкій, потім у важкій промисловості стали трести. Першим з них був нафтовий трест Рокфеллера «Стандарт ойл Компані», утворений у 1870 p.
У 90-х роках провідна роль у монополізації промисловості, транспорту, банків перейшла до холдинг-компаній та концернів. У 1901 p. в США налічувалося 440 трестів з загальним капіталом 20,3 млрд. дол.
Одночасно відбувалася монополізація банків. У 1890 p. у Нью-Йорку було 64 банки, що володіли капіталом 302 млн. дол., у 1900 p. — 58, капітал яких збільшився до 548 млн. дол. Інтенсивно, внаслідок злиття банківського та промислового капіталів, формувався фінансовий капітал.
Найбільшими американськими монополіями були групи Рокфеллера (контролювали 95% американського видобутку нафти і 90% її експорту, промислові підприємства, банки, залізниці), Моргана («Юнайтед Стейтс Стіл», що монополізував виробництво 2/3 сталі, трести в сільськогоспо­дарському машинобудуванні, торговому пароплавстві, електротехнічна корпорація «Дженерал електрик», підприємства зв’язку, міського транспорту, страхові компанії), Пенсільванська група, група Вандербільта, групи Гульда, Гаррімана, три автомобільні корпорації «Форд», «Дженерал моторс», «Крайслер» та ін. Фінансові групи Рокфеллера та Моргана контролювали 112 банків.
Уряд намагався обмежити економічне панування монополій. У 1890 p. було прийнято закон Шермана про заборону монопольної змови, який регулював торгівлю за межами окремого штату. В 1914 p. закон Клейтона заборонив встановлювати різні ціни на товари для окремих категорій покупців, скуповувати акції для послаблення конкурента, обмінюватися директорськими посадами. Однак антитрестовське законодавство фактично не застосовувалося.
У Німеччині активний розвиток акціонерної власності (грюндерства) почався з будівництва залізниць. Процес монополізації охопив усі галузі промисловості. На відміну від США, монополії об’єднували більшу кількість підприємств (кілька сотень), існували у формі картелів і синдикатів. У 1879 p. їх кількість становила 14, в 1900 p. — 300, перед першою світовою війною кількість їх зросла в 2 рази. На початку XX ст. з’явилися перші трести електротехнічні корпорації АЕГ і товариство «Сіменс».
Інтенсивно формувався фінансовий капітал. У 1913 p. існувало 1850 банків; 9 берлінських банків контролювали 85 % банківського капіталу (11,3 млрд. марок). До таких банків належали Німецький (капітал 3 млрд. марок і контроль за 87 банками). Дрезденський, Дармштадтський банки, Облікове товариство (власний капітал 300 млн. марок), їхній прибуток в 1900—1905 pp. становив 38,6—67,7% щорічно. Німецькі банки вкладали капітали в основному в промисловість. Так, 6 берлінських банків контролювали 751 підприємство.
У Великобританії ще на початку 60-х років XIX ст. було 639 акціонерних корпорацій. Проте перші монополії виникли лише в кінці 80—90-х pp. XIX ст. Поступово монополії з’явилися в хімічній, трубопрокатній, воєнній промисловості, суднобудуванні, на транспорті. В 1913 p. у Великобританії їх налічувалося 93. Отже, формування монополій розпочалося пізніше, ніж в США та Німеччині, здійснювалося повільніше. В основному вони об’єднували 30—50 фірм. Контроль над галузями був практично відсутній. Найменше монополій було в легкій і добувній промисловості.
За темпами монополізації банківський капітал випереджав промисловий. На початку XX ст. кількість приватних банків зменшилася до 172, а кількість акціонерних досягла 91. Депозити в банках за 1880—1908 pp. зросли в 2,8 раза, їм належало 25% всіх цінних паперів світу. В 1913 p. 12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% всього світового капіталу.
Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На початку XX ст. лише 30% підприємств мали понад 50 робітників. Швидке зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст., коли щорічно виникало 600—700, а в 1907 p. — 1000 нових компаній. Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX ст. На початку XX ст. велика кількість картелів виникла в хімічній, текстильній, вугільній, металургійній промисловості, на торговому флоті, у машинобу­дуванні.
Винятково високими були темпи концентрації банківського капіталу. За 1870—1909 pp. три банки «Ліонський кредит», «Національна облікова контора», «Генеральне товариство» збільшили обсяг капіталів в 4,4 раза, вкладів — у 10,2, кількість відділень — у 19,2 раза. Загальна сума бан­ківського капіталу досягла в 1914 p. 11 млрд. фр. Головним центром фінансового капіталу був Французький банк. Однак діяльність банків була спрямована не на інвестиції і у промисловість, а на позиково-лихварську діяльність. Капіталовкладення всередині країни щорічно зростали на 1 %, експорт капіталу — на 3 %. Перед війною обсяг експортованого капіталу був в 1,6 раза більший, ніж капіталовкладення в національну промисловість і торгівлю.
Акціонування та монополізація економіки в Японії розпочалися в 80-х роках XIX ст. Лише за 1905—1906 pp. виникло 180 акціонерних компаній. У 1913—1914 pp. 25% усіх робітників працювали на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. У 1913 p. капітал акціонерних корпорацій досяг 2 млрд. дол. З них 38% належало 0,4% корпорацій, кожна з яких мала понад 5 млн. єн. Першими монополіями були старі банківсько-торгові компанії, Міцубісі (панували у судноплавстві, транспортному машинобудуванні). Процес монополі­зації прискорили фінансова криза 1887—1898 pp. та світова криза перевиробництва 1900—1903 pp. Основними формами монополій були картелі, синдикати, концерни.
Швидко зростав банківський капітал. Перший Національний банк Японії був утворений у 1873 p. компаніями Міцуї та Оно. В 1879 p. кількість банків досягла 153. У 1912 p. банківський капітал становив 570 млн. єн.
Індустріальний розвиток не був поступальним. Починаючи з 1873 p. його переривали кризи (1873, 1883, 1893, 1901—1902 pp.), внаслідок чого він набув циклічного характеру. Розорення невеликих і середніх підприємців сприяло концентрації та централізації виробництва, капіталу.

2. Особливості аграрного розвитку
Для європейських аграрних відносин на початку XX ст. визначальним було збереження великого землеволодіння. У Великобританії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 p. 0,6% власників (21,4 тис.) володіли 42,3% землі. У Німеччині 118 тис. дворян мали понад 600 моргів землі кожний, що разом становило 60 % земельної площі. В кінці XIX ст. поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13% усіх господарств, належало 71,4% сільськогосподарських угідь.
Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі. Фермери орендували у лендлордів землю, господарювали на ній, використовуючи найману робочу силу. Концентрація виробництва призвела до знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії було понад 500 тис. ферм, найбільшим належала третина оброблюваних земель. Характерним було те, що значна частина земель не оброблялася.
Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували мінеральні добрива. В 1846 p. було відмінено протекціоністські «хлібні закони». Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що продовжувалася з середини 70-х до середини 90-х років XIX ст., прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, зменшено земельну ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 p. сільськогосподарська продукція становила 8% національного доходу країни. Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на світовому ринку.
У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного землеволодіння. У 1815 p. 1,5 млн. селян (37,9 % усіх власників) володіли 19,5% землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га землі. Більше половини з них користувалися ділянками 0,5 га. Протягом XIX ст. йшов повільний процес концентрації земельних володінь і одночасного зростання кількості парцелярних господарств. Формувалося фермерство. В 1908 p. 84% всіх господарств належало 28,8 % оброблюваних земель, з них менше 1 га мали 38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі господарства займали 2/3 землі. Селянське господарство складалося з невеликих парцел розміром від 0,05 до 0,4 га. Для зміцнення матеріального становища селяни орендували землю. Була поширена як і «чиста» (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли землю брали під заставу. В кінці XIX ст. селяни сплачували лихварям щорічно 2 млрд. фр., значна частина їх була номінальними власниками землі.
Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької економіки. В 1912 p. у ньому було зайнято 40 % населення, а в промисловості — 36 %. Сільськогосподарська продукція збільшилася в 2,5 раза і за вартістю перевищувала промислову. Відбулися певні прогресивні зрушення. Посівні площі зросли з 23 млн. до 26 млн. га. Із зернових культур найпоширенішою була пшениця, з технічних — цукровий буряк. Розширювалося шов­ківництво. Аграрна криза кінця XIX ст. прискорила механізацію сільського господарства. За перші десятиліття XX ст. кількість молотарок зросла в 2,5 раза, сівалок — в 4 рази, жниварок — у 8, сіножаток — у 4, використання мінеральних добрив — в 5 разів.
Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку сільського господарства був низьким. Врожайність підвищувалася повільно. Поголів’я худоби на 1 тис. га землі становило 262 голови великої рогатої худоби, тоді як у Великобританії — 367, Німеччині — 395, Бельгії — 727. Механізацію, агротехніку запроваджували лише у великих господарствах. Перед війною Франція за врожайністю пшениці посіла десяте місце в світі. В окремі роки імпорт сільськогосподарської продукції перевищував її експорт.
Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян в банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова неспроможність селян галь­мувала розвиток внутрішнього ринку.
Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. «Жовтневий едикт» 1807 p. у Прусії дав селянам особисту свободу і право розпоряджатися землею, залишив за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, 1816,1821 pp. селяни мали змогу викупити землю за умови сплати суми, в 25 разів більшої від щоріч­них рентних платежів, чи віддати поміщику від 1/3 до 1/2 своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних селян, які мали повну упряжку худоби і були записані в особливі податкові списки. Революція 1848 p. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам протягом 50 років 1 млрд. марок.
Посилився процес майнової диференціації серед селянства. В 1882 p. селянські господарства площею до 10 га (87% всіх господарств) володіли 28,6% оброблюваних земель. З млн. господарств, що становило половину загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було складне в зв’язку з високою земельною рентою.
У Німеччині на той час було два типи розвитку аграрних відносин. Для східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У північних та південно-західних районах і в Баварії, де засилля юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та фермерські господарства.
На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 1876—1895 pp. Значна роль в цьому належала урядовій політиці аграрного протекціонізму. В землеробстві поширилися сівозмінна і травопільна системи. За 1870—1913 pp. врожайність зросла на 33—50 %. Визначилася спеціалізація юнкерських господарств цукрові буряки, картопля, тваринництво, насамперед свинарство. В помістях будували цукрові та винокурні заводи. Імпортували пшеницю, бавовну, вовну. Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. Почав діяти Союз сільських господарів, у 1909 p. — Імперський союз сільськогосподарських товариств, який об’єднував 13 тис. кредитних товариств з 1 млн. членів і річним оборотом 4,5 млрд. марок.
У цілому індустріалізація сільського господарства Німеччини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і малоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність, висока земельна рента, заборгованість.
У США XX ст. — це період утвердження фермерського господарства як пануючої форми землеволодіння. Внаслідок боротьби за демократизацію аграрного законодавства поліпшилися умови продажу землі, але залишалося скватерство — система вільного займу земель, яка була санкціонована в 1841 p. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Типовими були плантації площею від 700—900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20 до 500 рабів. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15—20%, на Півдні — до 40% землевласників.
На початок XX ст. в США налічувалося 5,8 млн. ферм, що утворилися в основному в результаті купівлі землі у держави та великих землевласників, оренди. З них 35% були орендовані, 23% — заставлені в банках і страхових компаніях, 42% перебували в руках власників. Відбувався процес концентрації земельної власності. Так, 1 млн. ферм функціонували, використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і давали 52% продукції. У 1910 p. 1% фермерів володіли п’ятою частиною фермерських земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1,5—2 тис. га, серед­ньої — 55—80 га, невеликої — 1,5 га.
Сільське господарство США розвивалося на основі індустріалізації, що забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. Високими були темпи зростання валовий збір пшениці і кукурудзи зріс відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В 1900—1914 pp. врожай пшениці збільшився на 70%. кукурудзи — на 27, бавовни — на 58 % .Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і м’ясне тваринництво. Розвиток техніки сприяв механізації сільського господарства. У 1860 p. на полях працювало 250 тис. молотарок, у 1911 p. — 17 тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і обладнання для сільського господарства зросли на 424,4 млн. дол. Будували польові залізниці, створювали систему елеваторів. Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшився за 1900—1914 pp. у 2,7 раза. Найману робочу силу використовувала половина американських ферм.
На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства (пеонажу).
На початку XX ст. вартість сільськогосподарської продукції швидко зростала. У 1890 p. вона становила 2,5 млрд. дол., у 1900 p. — 5, у 1914 p. — 10 млрд. дол.
Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м’яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 p. експорт пшениці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це призвело до європейської аграрної кризи 1875—1896 pp., коли ціни на пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні пла­тежі. На початок XX ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли, США в конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок, американський експорт значно скоротився.
Отже, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерського господарства, що було тісно пов’язане з ринком. Це сприяло піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації, агрокультури, використанню найманої робочої сили.
Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала земельна реформа 1872—1873 pp. Було анульовано феодальне право і утверджено буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі землі отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу, втратили її на користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння було вилучено до третини орної землі. 70 % селян залишилися мало- та безземельними, орендували землю за умови сплати 65—70% врожаю. Общинні землі були проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок, що раніше збирали з врожаю, був замінений на єдиний поземельний податок, який сплачували у грошовій формі. Він становив 50% вартості середнього врожаю. Землю обробляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед війною Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої займалося сільськогосподарським виробництвом.
Отже, на початку XX ст. розвиток сільського господарства в США, Японії та європейських країнах відбувався двома шляхами революційним (з переходом на індустріальну основу) та еволюційним, або поступовим переростанням господарств з феодальних у фермерські.

3. Міжнародні економічні відносини
На початку XX ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов’язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став формою усталених зв’язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на транспорті, особливо залізничному, в будівництві доріг остаточно утвердилися як складова частина загальносвітової ринкової господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв’язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислове розвинені й економічно відсталі країни.
Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.
Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних володінь. У 1914 p. територія колоній промислове розвинених держав становила 85 млн. м2 з населенням 560 млн. осіб. Найбільшими колоніальними імперіями стали Великобританія, яка володіла 33,5 млн. м2 колоній з населенням 393,5 млн. осіб, і Франція, площа ко­лоній якої становила 10,6 млн. м2 з населенням 55,5 млн. осіб. Німеччина і США у 20-х роках XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань, площа їх була в 1914 p. відповідно 2,9 і 0,3 млн. м2.
Основою формування світового ринку став міжнародний поділ праці (МПП) зі спеціалізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Переважною формою МПП була міжгалузева предметна спеціалізація. Великобританія як «майстерня світу» спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і устаткування. Німеччина зайняла чільне місце у світовому виробництві сільськогос­подарської техніки, залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисловості, Франція — текстильних машин, шовкових і суконних тканин, Великобританія — машин, взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості, чорних металів, Бельгія — зброї та інструментів, Австро-Угорщина — металів, цукру, хмелю. Колоніальні країни спеціалізувалися на ви­робництві бавовни, прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.
Набула розвитку така форма МПП, як внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металургійному виробництві експортерами чорних металів були Великобританія, Бельгія, Люксембург, кольорових — Австро-Угорщина, Франція.
Зароджувалися елементи кооперації з виробництва та взаємообміну. Так, у всьому світі використовували гвинти та підшипники англійського виробництва, вимірювальні прилади та крани німецької промисловості. Почався процес інтернаціоналізації виробництва.
Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв’язків була міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні країни. Отже, світовий товарообмін перевищував темпи зростання виробництва. Ця тенденція була властива для зовнішньої торгівлі промислове розвинених країн, світу.
Провідну роль у світовій торгівлі займала Великобританія. Частка торгівлі та транспорту в національному доході постійно зростала з 1871 p. — 22% до 27,5% в 1907 p. Це можна пояснити наявністю значної кількості товарів внаслідок промислового перевороту, що почався швидше, ніж в інших країнах; існуванням колоніальної імперії; індустріалізацією в Європі та США; низькою вартістю товарів; великим торговим флотом, тоннаж якого становив 21 млн. т з 49 млн. т загального тоннажу світового флоту.
Великобританія проводила політику вільної торгівлі та поміркованого протекціонізму, прагнучи встановити економічне панування над усім світом. Цього вона досягла лише у відносинах з колоніями. Так, індійські товари, що були більш конкурентоспроможні порівняно з англійськими, були обкладені 10—30%-м митом від вартості, а англійські товари, що експортувалися в Індію, — в розмірі 2—5% від вартості. Це призвело до збагачення англійських фабрикантів і розорення індійських ткачів. Там, де не можна було економічно підкорити країну, Великобританія вдавалася до воєнної сили.
Негативно вплинув на Великобританію режим торгової політики світового ринку. З європейських країн лише Прусія, а потім об’єднана Німеччина у перші роки свого існування проводили політику вільної торгівлі, оскільки були зацікавлені в експорті сільськогосподарської продукції з Великобританії. Французький уряд підвищував протекціоністські мита. США неодноразово приймали акти протекціоністського характеру, які збільшували кількість товарів, обкладених митом, і його розміри. Всі країни, крім Великобританії, проводили політику аграрного протекціонізму.
Зовнішньоторговий баланс Великобританії був пасивний, тобто імпорт переважав над експортом. Однак платіжний баланс за усіма формами зовнішньоекономічних відносин був активним. В економіці країни швидко розвивалася сфера послуг, значення якої в експорті зростало (посередницькі, торгові, банківські операції за кордоном, фрахт, транспортні послуги). Із зростанням світового товарообороту частка Великобританії скорочувалася в 1900 p. — 19,5, в 1913 р— 15,5%.
Німеччина досягла неабияких успіхів у зовнішній торгівлі. У 1913 р. її зовнішньоторговий оборот оцінювався в 20,7 млрд. марок. На початку XX ст. Німеччина була морською державою. Тоннаж торгового флоту протягом 1871—1913 pp. зріс з 982 тис. т до 3 млн. т. Застосовуючи підвищені мита на імпорт промислових і сільськогосподарських товарів, вона збільшувала експорт у промислове відсталі країни.
У США динаміка зовнішньої торгівлі за 1870—1913 pp. зросла в 5,3 раза. Визначальним було швидке зростання експорту порівняно з імпортом (за 1870—1913 pp. відповідно 6,5 і 4,1 раза), а також із обсягом промислового виробництва, тобто промисловість США почала працювати на експорт.
Франція за обсягом зовнішньоторгового обороту займала друге місце після Великобританії. Внаслідок зростання зовнішньої торгівлі США і Німеччи­ни вона в 1913 р. перемістилася на четверте місце. Перева­жав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 раза пояснювалося повільним розвитком господарства.
Для Японії було характерним велике зростання обсягу зовнішньої торгівлі за 1870—1913 pp. в цілому — в 28 разів, експорт — у 46,3, імпорт — в 21,6 раза. Вирішальне значення для торгової експансії мали прискорена індустріалізація, монополізація, ввезення сировини, необхідної для промисловості.
У світовій торгівлі зменшилася частка Європи, одночасно зросло значення американських і азіатських країн.
Європа зазнала втрат в основному через Великобританію (на 3,6%) і Францію (на 1 %). Частка США під тиском конкуренції зменшилася з 11,5 до 11,1 % у світовій торгівлі. В цілому частка Великобританії, Німеччини, Франції, США в 1900 p. становила 42,9%, а в 1913 p. — 38,79% світової торгівлі.
Відбулися зміни в структурі товарообміну. Якщо для XIX ст. був характерний обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування, то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів у експорті всіх європейських країн, США та Японії. Перше місце займала Великобританія — 77,9% всього експорту в 1913 p., потім Франція — 60,8, Німеччина — 58,7%.
Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найрозвиненіші країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною. У 1913 p. в усьому імпорті Великобританії частка сировини досягала 36%, Німеччини — 56,1 %, Франції — 58,7 %, США — 53,2 %.
Для світової торгівлі сільськогосподарськими продуктами був притаманний аграрний протекціонізм, який поглибився кризою 1875—1896 pp. Лише Великобританія заборонила хлібні мита, що було викликано інтересами промислового капіталу. На шлях вільної торгівлі стали Бельгія, Шотландія. На початку XX ст. відбувся перелом у світових цінах на хліб, почалося їх підвищення. Різко скоротився експорт зернових культур із США, а посилився з Росії, Канади, Аргентини, Австрії, Румунії. Значна роль належала експорту м’ясо-молочних продуктів та птиці.
Для зовнішньої торгівлі характерною була тенденція зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали торгові договори, підписували інвестиційні угоди.
З розвитком міжнародної торгівлі дедалі більшого значення набув експорт капіталу. Найбільшими експортерами були Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія.
США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912 p. становила 6750 млн. дол. Одночасно протягом першого десятиліття XX ст. вони збільшили ввіз капіталу з 500 млн. дол. до 2,5 млрд. дол. в 1913 p.
Експорт капіталу від 2/3 до 3/4 був спрямований у колонії та залежні країни. Великобританія 52,2 % капіталів вклала в колонії та домініони, 21,9% — у залежні країни. У 1910 p. вона мала 72 банки з 5,5 тис. відділень у колоніях. Сферами розміщення капіталів були залізниці та автомобільні дороги (61,4%), торгівля (19,9%), банки та страхова справа (2,5 %), видобуток сировини, плантації чаю та кави (9,2 %).
США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму континенті. Так, частка Латинської Америки становила 49,9%, американських експортних капіталів, Канади — 28,8, Європи — 13,4% .
Франція розпочала свою роль світового кредитора з шестипроцентної позики саксонському королю в 1811 p. Капітали спрямовувалися в облігації, акції промислових підприємств. На початку XX ст. Франція вивозила капітал переважно у позиковій формі, тобто надавала його у вигляді державних позик і цінних паперів. Перед першою світовою війною французькі позики розподілялися так, млрд. марок Європа — 22, в тому числі Росія — 12 (40% французьких вкладень), Німеччина — 1, балканські країни — 3, Австрії — 2,5, в країни Латинської Америки — 6, у свої колонії — всього 10% капіталу.
Німеччина вкладала 98 % капіталу, що вивозився, в освоєння джерел сировини і ринків збуту в залежних країнах (Туреччина, Китай та ін.).
Важливою формою зовнішньоекономічних зв’язків були міжнародні міграційні процеси, пов’язані з переселенням європейців до Америки. В кінці XIX ст. найінтенсивнішою була еміграція з розвинених країн Великобританії, Німеччини, Франції. На початку XX ст. збільшилася кількість емігрантів з країн Східної та Південної Європи Австро-Угорщини, Італії, Росії. Так, з усієї кількості емігрантів частка Італії становила 21,1 %, Австро-Угорщини — 19,9 %, Росії — 20 %.
Основною імміграційною країною були США, частка якої серед країн-іммігрантів була досить високою і становила в 1913 p. 61,9 %. Зросло значення Канади (до 13,1 %), Аргентини (15,6 %), Бразилії (9,4 %).
Важливим економічним результатом міжнародної міграції робочої сили було прискорення розвитку промисловості та сільського господарства в країнах імміграції, посилення міжнародного поділу праці, збільшення експорту товарів з цих країн і одночасно імпорту товарів у країни імміграції.
На початку XX ст. відбулися зміни у валютних відносинах між капіталістичними країнами. Система металевих грошей у формі біметалізму, коли роль грошей закріплювалася золотом і сріблом, була витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класичного монометалізму). Ця система виникла у Великобританії в кінці XVIII ст., а на початку XX ст. стихійно сформувалася як сукупність національних валютних систем. Основу валютних курсів становив золотий паритет, коли грошова одиниця будь-якої країни мала відповідний золотий вміст. Відхилення допускалося лише в межах так званих золотих точок — не більше 1 % від золотого паритету. Золото було основою міжнародних розрахунків, що здійснювалися оплатою боргових зобов’язань через банки. Не обмежувався обмін національної валюти на іноземну. Золото вільно вивозилося і ввозилося. Крім золотих монет в обігу були білонни (розмінні) монети, що виготовлялися з срібла, міді, бронзи та інших металів, паперові гроші у формі білетів державної скарбниці, банківські білети. З усіх грошей, що були в обігу країн у 1885—1913 pp., 70 —80 % становили золоті та срібні монети. За 1880—1908 pp. в усіх країнах було викарбовано на 30 млрд. марок золотих монет. Система класичного золотого стандарту була зруйнована під час першої світової війни. Золотий обіг законодавче був скасований.

Висновок
Початок XX ст. знаменувався радикальними змінами в аграрному секторі економіки світу. В сільському господарстві США, Великобританії, Франції розвивалось фермерство. Аграрний розвиток у Німеччині відзначався дуалістичністю. Крім фермерських господарств, зберігалось велике землеволодіння юнкерів та залежність селян від них.
Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя на початку XX cт. призвели до утворення світового господарства як системи світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної цивілізації. Світове господарство — це сукупність національних господарств як макроекономічних організмів, пов’язаних між собою міжнародними еко­номічними відносинами в цілісну систему. Матеріальною основою формування світового господарства були машинне виробництво, міжнародний поділ праці, завершення формування світового ринку. Істотним чинником розвитку світового господарства стала інтернаціоналізація господарського життя.
Прискорилося економічне зростання. Загальні середньорічні темпи зростання ВВП провідних індустріальних держав Західної Європи, Північної Америки в 1870—1913 рр. становили 2,5%, зокрема США — 4,1%, Японії — 2,5%, Німеччини — 2,8%, Франції — 1,7 %, Великобританії. — 1,9%.
Характерною особливістю світової економіки був перехід від моно- до поліцентризму. Серйозними конкурентами Великобританії, яка першою стала на шлях промислового перевороту й індустріального розвитку і була «майстернею світу», стали США та Німеччина. Економічний розвиток мав переважно екстенсивний характер. Тем­пи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного зростання і становили в середньому 1,7 %. У США за 1870—1914 pp. екстенсивні фактори забезпечували 73% приросту продукції.
Національне виробництво дедалі більше визначалося міжнародними зв’язками. Залежно від ступеня включення його до системи міжнародної спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнародного господарського процесу.

Література
1. Економічна історія України і світу Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К. Вікар, 1999. — 737 с. — (Вища освіта XXI століття).
2. Історія економічних вчень навчальний посібник / Л.Я. Корнійчук. – Київ КНЕУ. — 2001.
3. Школа І.М. Міжнародні економічні відносини. Чернівці, 1996

«